Регіональні проблеми соціально-економічного розвитку України (стор 12-16)

3. Класифікація і характеристика сучасних економічних районів України (стор 17-25)

 

4. Проект нової сітки економічного районування України та перспектива розвитку економічних районів України (стор 26-39)

 

 

1. Принципи економічного районування території   

України

 

У класичному розумінні “економіка” – це наука про вміння раціонально вести домашні справи. У нашому випадку таким домом є регіон, що представляє собою народне господарство в мініатюрі, - це територія, що за сукупністю своїх елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов’язаністю складових і цілісністю. У такому формулюванні термін “регіон” є синонімом терміну “район”. Найважливіша характеристика регіону – його цілісність. Регіон представляє триєдність середовищ: природного, матеріального (створеного людиною) та соціального. Регіональна цілісність передбачає територіальну цілісність та неподільність.

З поняттям “регіон” пов’язаний термін регіональна економіка – науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів. Поняття “регіональна економіка” та “розміщення продуктивних сил” близькі за змістом; усе-таки “регіональна економіка” більше прив’язана до поняття “регіон”, у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається й загальнорегіональними проблемами.

Одна з функцій регіональної економіки – створення різних сервісних виробництв та організацій, а також виробництв, що випускають продукцію міжгалузевого призначення. Регіональні органи управління можуть виконувати засновницьку функцію, тобто стати фундаторами нових сервісних та виробничих організацій, які згодом можуть функціонувати самостійно. У галузі науково-технічного прогресу функцією регіональної економіки є забезпечення адаптацій досягнень науково-технічного прогресу до місцевих кмов. На регіональному рівні можлива координація діяльності різних наукових установ та мобілізація їхніх зусиль на розв’язання завдань регіонального характеру.

У сфері регіональної економіки має перебувати і зовнішньоекономічна діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля, іноземний туризм, мають регіональний характер, а інші тісно пов’язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської культури та ділового сервісу регіону.

Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виборчо-економічні зв’язки.

Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:

¶ комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;

¶ єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища;

¶ територіальна спільність виробництва;

¶ відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню віробництва;

¶ цілісність системи соціальної інфраструктури;

¶ поєднання територіального та галузевого управління об’єктами.

Інтегральну характеристику регіону дає соціально-економічний потенціал. Його основу становить економічний потенціал, що характеризується величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні можливості країни або регіону, їхню економічну спроможність.

Сутність соціально-економічного потенціалу на регіональному рівні в єдності економічної та соціальної політики. Серед вихідних компонентів особливо вирізняються природа, людина та виробництво. А рівень, структура, динаміка матеріального виробництва визначають соціально-економічні можливості. Тому для оцінки потенціалу важливе значення має визначення питомої ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів та структури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих систем до використання досягнень науково-технічного прогресу тощо.

Для здійснення регіональної політики та побудови господарства потрібний соціально-економічний аналіз у таких напрямах: комплексна оцінка дійсного соціально-економічного потенціалу регіону, виявлення джерел та маштабів розвитку, визначення та оцінка варіантів перспективного соціально-економічного розвитку регіону.

Таким чином, однією з найважливіших задач розробки регіональної політики є визначення перспектив розвитку кожного регіону, його цільовоі функції з загальнодержавних позицій, враховуючи те, що економіка України є єдиний народногосподарський комплекс.

Стан народногосподарського комплексу України ха­рактеризується падінням обсягів виробництва та поглиб­ленням економічної кризи. Особливість управління у кризовій ситуації в державі і регіоні полягає в тому, що рішення в обов’язковому порядку повинні бути операти­вними та такими, що стосуються всіх адміністративних закладів і заходів, дії яких вони координують. В цей пе­ріод влада перестає бути формальною, представницькою. Для прийняття рішень необхідні поглиблений і своєчас­ний аналіз, більш кваліфіковані експертні оцінки. Визна­чені в цій ситуації підходи вагомі і повинні підкріплюва­тись управлінською волею по їх втіленню в життя, оскільки рівень законопослушності населення та суб’єктів підприємницької діяльності в даний час різко знижують­ся. Крім того, влада не має права на помилку при вирі­шенні важливих проблем і поточних питань - економічна та соціальна ями і так достатньо глибокі, робити їх без­донними нераціонально, нерозумно та небезпечно.

Розглянемо схему управління економікою в стані кризи на рівні держави. Її основні складові можна сфор­мулювати таким чином:

1. Пріоритет кадрової політики. Для впровадження ефективної економіки, чи хоча б її стабілізації, потрібна сильна і стабільна влада. Необгрунтовані постійні кадрові переміщення по принципу особистої відданості (одна ко­манда) тільки шкодять справі. Ефективність економічного керівництва повинна проявлятись не на словах, а у конк­ретних діях та показниках. Як приклад, в п’ятидесяти єв­ропейських та латиноамериканських країнах були прове­дені дослідження з метою з’ясування питання чи пов’я­заний рівень розвитку економіки з політичною владою суспільства. Бралися слідуючі показники економічного розвитку: рівень добробуту, урбанізація, індустріалізація та освіта. Були отримані однозначні результати - еконо­мічно розвинені держави мають врівноважений ступінь демократії і стабільні керівні органи, в той час як форма­ції із слаборозвиненою економікою схильні до часто змі­нюваних половинчастих демократій, а також диктатур і авторитарних режимів.

2. Політична нейтральність керівників та спеціалістів у вищих органах влади. Зміна функціоналів по політич­них мотивах не відповідає загальнонародним, загально­державним інтересам. Маховик державної влади дає хо­лості оберти, перебої. Це підтверджують приклади неви­конання законів, указів, розпоряджень, неодноразова їх заміна і відміна. Неформальні, а в деяких випадках тіньо­ві структури користуються такою ситуацією, набирають силу, лобіюють свої інтереси, на всіх рівнях роблять спроби підмінити офіційну владу.

3. Посилення законодавчого забезпечення життєдія­льності держави та рівня соціального контролю через си­лові структури - суд, органи внутрішніх справ, податкову адміністрацію з податковою міліцією, службу безпеки, армію. Вони повинні не допустити як системи відхилень від норм суспільства, здійснити обов’язкове покарання за злочин, сприяти стабілізації ситуації.

У загальному вигляді управління - це застосування певних важелів та виконання дій, які призводять до зміни стану об’єкта, системи чи процесу і направлені на досяг­нення поставленої мети. Говорячи про організацію упра­вління народним господарством, як мету, потрібно розглядати створення, підтримку і розвиток рівня матеріаль­ного та духовного комфорту членів суспільства шляхом вирішення завдань розвитку його економіки. Це повніс­тю стосується і функції управління відповідною територі­єю.

Вирішення економічних проблем сучасності в Украї­ні, що характеризуються кризою, яка повсякчас поглиб­люється, найбільш ефективне у випадку створення опти­мальної структури народногосподарського комплексу, впровадження новітніх досягнень науково-технічного прогресу, що забезпечить інтенсивний розвиток суспільного виробництва, стабільне наростання його обсягів та конкурентоспроможності. Але цей шлях пов’язаний з ве­ликими капітальними вкладеннями, потребує значного відтинку часу для реалізації і отримання видимих позити­вних результатів. Тому, виходячи з реальної ситуації, в сучасних умовах важливо в повну силу використовувати організаційно-економічні фактори, які можуть бути задіяні оперативно і без істотних затрат. Серед них найбільш важливим є удосконалення системи планування та управління народним господарством.

Відомі і застосовуються дві основні системи управ­ління - галузева та територіальна, а також їх сполучення у різних варіантах. До недавнього часу управління еко­номікою здійснювалось переважно по галузевому прин­ципу, у відання регіонів передавались в основному тільки питання соціальної сфери. Але на практиці перелік за­вдань, які були вимушені вирішувати територіальні орга­ни влади і управління, був значно ширшим. Серед них доцільно виділити:

1. Організація функціонування та розвитку соціаль­ної сфери (як і передбачалось в розподілі функцій між державою та регіоном), необхідної для життєдіяльності населення даної території і його подальшого відтворення.

2. Управління народногосподарським комплексом ре­гіону (нова функція). Відповідальність території за вирі­шення цих питань обумовлюється тим, що нормальне функціонування народного господарства:

¶ надає населенню території засоби для існування у ви­гляді заробітної плати та інших доходів;

¶ формує фінансові ресурси через бюджет та позабю­джетні фонди для реалізації функцій держави і державних територіальних формувань;

¶ забезпечує населення регіону необхідними продукта­ми, товарами та послугами.

3. Охорона навколишнього середовища, вирішення екологічних питань (також нова функція).

Всі ці завдання взаємопов’язані і не можуть вирішува­тись у відриві одне від іншого. Їх реалізація нереальна без ефективної системи уиравління на територіальному рівні.

Звідси випливає, що територіальна система повинна здійс­нювати керівництво народним господарством, соціальною сферою та питаннями екології, мати для цього необхідні по­вноваження, методику і важелі управління, а також відпові­дні структурні підрозділи.

Звичайно, розробка широкого кола проблем території можлива і через галузеві органи - міністерства та відомства. Але питання розвитку регіону не є їх основною функцією, а значить вони, як правило, вирішуватимуться складно і пові­льно. Крім того, в умовах все більш широкого розповсю­дження різноманітних форм власності галузева система, яка розрахована на організацію в основному державного секто­ру, стає неефективною. При подальшому розвитку ринко­вих економічних відносин можливості діяльності галузевого органу управління звужуються. Це веде до втрати керова­ності народним господарством, як наслідок, до диференціа­ції суб’єктів господарської діяльності, їх хаотичності та без­порадності, послідуючого зруйнування економіки.

Ситуацію об’єктивно ускладнює ще один фактор. Су­часні тенденції в розвитку економіки направлені на все більш масове розповсюдження виробництв і технологій, що виникають на етиці галузей, та тих, які характерні своїм міжгалузевим характером. Споживчий ринок диктує умови господарської діяльности, визначає її доцільність і ефектив­ність, примушує виробників випускати продукцію, викону­вати роботи та послуги, визначені не галузевою належністю підприємства, а виключно питаннями кон’юктури. До того ж необхідно враховувати значні відмінності регіонів щодо їх демографічних, природних, геополітичних та соціально-економічних умов, рівня розвитку продуктивних сил тощо. Все це свідчить, що при впровадженні складових ринкової економіки здійснення галузевого управління народним господарством як визначальний фактор об’єктивно неможливе. Потрібний невідкладний і енергійний перехід до територі­альної системи державного управління. Він потребує пере­дусім чіткого розмежування функцій держави і регіону, про що автором наголошувалось у попередній частині дослі­дження. Основними напрямками територіального управліня мають бути:

1. У соціальній сфері (розпочнемо з неї, враховуючи особливу важливість для людини та суспільства в цілому);

¶ забезпечення розвитку інфраструктури;

¶ регулювання якісних і кількісних характеристик роз­міщення населення;

¶ повне задіяння людей у праці, ефективне викорис­тання трудових ресурсів, здійснення комплексу заходів для їх відтворення;

¶ підтримка сприятливого для проживання, роботи та рекреації природного середовища;

¶ задоволення потреб у продуктах харчування, товарах і послугах.

2. У сфері виробництва та нематеріальної діяльності населення:

¶ раціональне використання виробничого, науково-технічного і ресурсного потенціалу;

¶ участь у вирішенні державних завдань з врахуванням місця регіону в загальнодержавному розподілі праці та спе­цифічних інтересів території;

¶ створення сприятливих умов для розміщення і ефек­тивного функціонування виробничих об’єктів - розвиток те­риторіальної виробничої інфраструктури та міжгалузевих проектів, виконання робіт загальнобудівельного профілю тощо;

¶ розширення територіальних виробничо-господар­ських комплексів;

¶ відлагодження спільної діяльності підприємств, внут-рірегіональний розподіл праці, спеціалізація і кооперування;

¶ керівництво підприємствами місцевої промисловості, координування випуску продукції і надання послуг внутрі-регіонального характеру;

¶ сприяння всім формам негосподарської діяльності (освіта, охорона здоров’я, спорт, мистецтво і так далі).

Оскільки перехід до ринкових відносин в економіці та територіальної схеми управління народногосподарським комплексом регіону здійснюється в процесі роботи на всіх рівнях і в усіх ланках без будь-якої зупинки функціонуван­ня суб’єктів господарської діяльності та життя суспільства в цілому (вірогідність такої зупинки взагалі виключена - це смерть для економіки і суспільства), формування нових структур повинно відбуватися природним шляхом, залиша­ючи все, що себе характеризує та підтверджує позитивно. У перехідний кризовий період діють традиційні командно-адміністративні і нові ринкові відносини, а також змішані їх форми та поєднання. Тому в процесі створення територі­альної системи управління потрібно максимально викорис­товувати існуючий адміністративний апарат, оскільки цілі, завдання та інші елементи системи управління володіють значною інерційністю. До речі, якщо підходити до справи формально, то більшість завдань, які треба вирішувати, за­лишаються практично незмінними, що робить логічним ви­користання досвіду відповідних спеціалістів. Інша справа -професійний рівень управлінців-регіональників та їх ініціа­тива відносно праці в нових умовах залишають бажати на­багато кращого. Тому потрібні навчання, перепідготовка і відбір з врахуванням наступних завдань територіального методу управління при виході з кризи.

Враховуючи недоліки існуючої структури управління регіоном, яка складається з двох різнорідних систем - вибо­рної у вигляді Рад народних депутатів, а також їх виконав­чих комітетів в областях, містах, селищах та селах, і при­значеної Президентом у вигляді державних адміністрацій (на рівні областей і районів),- автор наголошує на необхід­ності встановлення на всіх рівнях (області, міста, району) єдиної системи управління, що виключала б двовладдя при керуванні економічним розвитком територіальних одиниць держави. Звичайно, для цього потрібні зміни в законодавст­ві.

Регулювання соціально-економічного розвитку області повинно проводитись з допомогою вперше запропонованого автором чотирирівневого планування перспективного та по­точного характеру, яке включало б у себе такі складові у вигляді розроблених та затверджених документів:

¶ концепція розвитку регіону;

¶ довгострокова програма по реалізації цілей і завдань концепції:

¶ річний план соціально-економічного розвитку;

¶ організаційно-управлінські заходи по реалізації планових показників.

Такий підхід дозволяє достатньо ефективно проводити регулювання економічних процесів, що відбуваються в на­родногосподарському комплексі регіону.

Стан соціально-економічного розвитку території, таких її складових, як промислове виробництво і сільськогоспо­дарський сектор, ситуація в соціальній сфері, ефективність використання природних ресурсів та інше в даній частині дослідження буде неупереджено показано автором на при­кладі поліської Чернігівської області. Увага надається також слідуючим напрямкам життєдіяльності: демографічна ситуа­ція, вільні економічні зони, зовнішньоекономічна діяльність, сільська служба побуту. Програмний підхід при умові комп­лексного вирішення питань визначає суть частин книги, де йдеться про Державну програму соціально-економічного розвитку Полісся та регулювання соціально-економічного розвитку області. При вивченні ситуації нікуди не подітися від страшного лиха Чорнобиля - воно теж присутнє і неза­гойною раною нагадує про себе. Завершує дослідження "Концепція соціально-економічного розвитку Чернігівського регіону", розроблена автором.

Вказується на загальнодержавні складнощі, включаючи боротьбу між гілками влади, недостатнє законодавче забез­печення, помилки вищих управлінських структур, які тим чи іншим чином впливають на ситуацію в області. На базі аналітичних досліджень великого щодо обсягів та розташо­ваного на значному відтинку часу матеріалу відносно еко­номіки і соціальної сфери надаються висновки та пропози­ції щодо виходу з кризи і важкої ситуації сьогодення.