2020-04-20
106
Державна політика має здійснюватись з урахуванням пріоритетів у розвитку науки, підтримки найбільш важливих галузей виробництва, в яких використання новітніх досягнень техніки і технологій може забезпечити одержання найбільшого ефекту та найбільшої віддачі.
Так, Програма розвитку державної системи правової охорони інтелектуальної власності України на 2010-2014 рр. передбачає створення умов для покращання інвестиційного клімату України та підтримки підприємництва; підвищення рівня свідомості та правової культури українського суспільства у сфері інтелектуальної власності; створення умов для реалізації конституційних прав громадян на доступність освіти у сфері інтелектуальної власності, трансферу технологій та інноваційної діяльності. Тому саме розробка фундаментальних принципів системи інтелектуальної власності є одним із нагальних завдань вітчизняної правової науки. При цьому слід враховувати те, що дослідження проблем правового регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності має здійснюватися із урахуванням трьох фундаментальних принципів: дуалізму інтелектуальної власності; вичерпання права на розповсюдження об’єктів; обмеження права інтелектуальної власності. А пріоритетні завдання розвитку України ґрунтуються на положеннях
Програми економічних реформ на 2010-2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава" та Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України "Модернізація України - наш стратегічний вибір", а також Концепції Державної програми економічного і соціального розвитку України на 2012 р., схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 березня 2011 р. № 219-р. та інших державних програм - них документах.
У сучасних умовах у правовій площині проявляється багатогранність певних методів і принципів правового регулювання, забезпечення балансу приватних та публічних інтересів як одного з основних завдань права на сучасному етапі. Сфера інтелектуальної власності в цьому аспекті є надзвичайно актуальною, оскільки притаманна їй творча діяльність характеризується інтеграцією приватних та публічних інтересів. А, як відомо, метод цивільно-правового регулювання охоплює не тільки диспозитивні, а й імперативні засоби впливу на учасників цивільних відносин на засадах юридичної рівності сторін, справедливості та добросовісності [4].
Відповідно до цивільного законодавства України, починаючи з моменту прийняття ЦКУ, який предметом цивільно-правового регулювання визнав ті з майнових відносин, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, основним критерієм встановлення галузевої належності відносин визнав не предмет, а метод правового регулювання.
Для цивільного права як права приватного характерними є: визнання пріоритетності інтересів приватної особи; юридична рівність учасників відносин; ініціативність сторін при встановленні правовідносин; вільний розсуд при виборі варіантів поведінки, прямо не заборонених законодавством; позовний порядок захисту інтересів суб’єктів у суді. А при вирішенні проблем правового забезпечення сфери інтелектуальної власності координується багато факторів та інтересів часто протилежних. Однак, первинними є інтереси авторів, творців об’єктів інтелектуальної діяльності людини. Перш за все, це інтереси підприємців, що використовують результати інтелектуальної діяльності з метою отримання прибутків. По-друге, це інтереси держави, яка в зазначених відносинах, з одного боку, виступає як гарант закону, а з іншого - як безпосередній їх учасник.
Питання щодо місця та статусу норм у сфері інтелектуальної власності в системі права набувають сьо годні досить принципового значення. Так, джерелом права на конкретний результат творчої діяльності є відповідна норма закону, що визначає першого правоволодільця, або положення договору між учасниками створення такого результату, а кожний наступний володілець інтелектуальної власності зобов’язаний надати документальне підтвердження отримання прав.
Управління інтелектуальною власністю повинно відстежувати правові підстави для визнання конкретних результатів творчої діяльності інтелектуальною власністю. Сьогодні причина більшості порушень прав інтелектуальної власності має економічний характер і лежить у монополії цього права. Тільки монополіст - правоволоділець має абсолютні права на конкретний об’єкт інтелектуальної власності, володіє правом на використання такого об’єкта, має можливість монопольно встановлювати завищені ціни не лише на об’єкт інтелектуальної власності, а й на товар, в якому втілений такий об’єкт.
Порушники прав інтелектуальної власності, здійснюючи продаж контрафактних товарів, намагаються отримати більші прибутки внаслідок проведення демпінгової цінової політики. Так, зменшуючи ціну на контрафактну продукцію і збільшуючи обсяги виробництва, вони можуть отримувати додаткові доходи, у той час, як правовласники такої можливості не мають. Саме тому заходи цивільної, адміністративної і кримінальної юридичної відповідальності не можуть дати позитивних наслідків без врахування дії економічних законів. Тому інтелектуальна власність може виступати не тільки двигуном, а й певним гальмом для суспільного розвитку. Підтвердженням цього є те, що інтелектуальна власність, починаючи з продуктів харчування, ліків, технічних засобів, технологіями та Інтернет впливає на розвиток суспільства. А права інтелектуальної власності по суті тільки забезпечують децентралізовану систему інновацій у науці та культурі. Тому законодавство у сфері інтелектуальної власності повинно мати комплексний характер для регулювання режиму того чи іншого об’єкта інтелектуальної власності. Для цього, як правило, включаючи положення цивільного, фінансового, адміністративного, конституційного, процесуального законодавства тощо. У свою чергу, правоінтелектуальної власності в цілому і кожен із його об’єктів зокрема мають той чи інший зв’язок з різними галузями права, здійснюючи одне на одне певний взаємний вплив. Як відомо, законодавство України у сфері інтелектуальної власності створювалося в умовах її незалежності, майже з чистого аркуша. Це законодавство сьогодні ще не позбавлене окремих істотних недоліків, прога - лин, суперечливих положень, деякі норми не узгоджені між собою тощо [5]. Законодавець постійно шукає шляхи і способи його приведення до світових стандартів та іншого удосконалення, адже від належної, надійної та ефек - тивної правової охорони інтелектуальної власності залежить рівень соціально-економічного розвитку України і, в кінцевому результаті, добробут народу. Тому проблеми правотворення, науково-теоретичний аналіз законо - давства України про інтелектуальну власність і розробка цілісної інтелектуально-правової концепції правового статусу творця інтелектуальної власності та його правонаступників, яка б забезпечила успішний розвиток інтелектуальної діяльності та її результату інтелектуальної власності і їх надійну охорону, є дійсно важливим.
Особливість законодавства у сфері інтелектуальної власності полягає в тому, що воно повинно відповідати міжнародним договорам, базуватися на дворівневому підході в регулюванні відносин у сфері інтелектуальної діяльності, свобода здійснення якої гарантується Конституцією України. Книга четверта ЦКУ "Право інтелектуальної власності" присвячена регулюванню договірних відносин у сфері інтелектуальної власності, однак зазначені відносини у цій сфері частково підпадають під регулювання також і норм Господарського, Кримінального, Митного, Бюджетного, Податкового кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, процесуальних кодексів, Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" [8].
Спеціальне законодавство складає понад 10 законів. Так, у сфері авторських прав це Закон України "Про авторське право і суміжні права" у редакції Закону № 2627-III від 11 липня 2001 р. (зі змінами), у сфері промис - лової власності Закони України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" від 15 грудня 1993 р. № 3687-ХІІ (зі змінами), "Про охорону прав на промислові зразки" від 15 грудня 1993 р. № 3688-ХІІ (зі змінами), "Про охорону прав на зазначення походження товарів" від 16 червня 1999 р. № 752-ХІV (зі змінами), "Про охорону прав на знаки для товарів та послуг" від 15 грудня 1993 р. № 3689-XII (зі змінами) тощо. Процедури визначені на рівні підзаконних нормативно-правових актів (яких існує понад 100), виданих Кабінетом Міністрів України та профільним міністерством.
Законодавство у сфері інтелектуальної власності має комплексний характер, так як регулюючи режим того чи іншого об’єкта інтелектуальної власності, воно не рідко включає положення цивільного, фінансового, адміністративного, конституційного, процесуального законодавства тощо. А право інтелектуальної власності загалом і кожен із його об’єктів зокрема мають певний зв’язок з іншими галузями права, здійснюють один на одного певний взаємний вплив.
Незважаючи на активне дослідження проблем права інтелектуальної власності в останні роки, багато питань ще не отримали адекватного вивчення. Зокрема, залишаються не достатньо визначеними роль і значення інтелектуальної діяльності та інтелектуальної власності в соціально-економічному розвитку України; не визначені достатньо актуальність, зміст, види та місце інтелектуальної власності в системі цивільного права України; склад об’єктів та суб’єктів права інтелектуальної власності за чинним законодавством України, які підлягають цивільно-правовій охороні. Потребують більш глибокого дослідження і цивільно-правові форми охорони права інтелектуальної власності, зокрема особисті немайнові й майнові права; реалізація особистих немайнових і майнових прав суб’єктів інтелектуальної власності. Потребують науково-теоретичного аналізу й система захисту права інтелектуальної власності за чинним законодавством України. Аналізуючи проблеми правотворення в системі охорони інтелектуальної власності на основі результатів дослідження проблем правової охорони особистих немайнових і майнових прав, правового режиму об’єктів інтелектуальної власності та правового статусу суб’єктів інтелектуальної власності, можна виявити недоліки і прогалини в системі цивільно-правової охорони особистих немайнових і майнових прав суб’єктів інтелектуальної власності, дати їм відповідну оцінку, визначити їх причини і розробити належні пропозиції та рекомендації, спрямовані на усунення виявлених недоліків та підвищення цивільно-правової охорони інтелектуальної власності [5; 10].
