Державна, комунальна та приватна власність земель історико-культурного призначення

Згідно з ч. 1 статті 54 ЗК землі історико-культурного призначення можуть перебувати в усіх трьох формах земельної власності: державній, комунальній та приватній.

Для оцінки особливостей права власності на землі відповідної категорії слід звернутись до правового регулювання відносин власності на пам'ятки історії та культури, оскільки саме ці об'єкти дають підстави для надання землям, на яких вони розташовані, особливого охоронного статусу і за загальним правилом визначають суб'єктів власності на відповідні земельні ділянки.

Особливості здійснення права власності на пам'ятки історії та культури регулюються розділом IV Закону України «Про охорону культурної спадщини». Стаття 17 цього Закону, а також ст. 21 Основ законодавства України про культуру (Закон від 14 лютого 1992 р.) також декларують можливості розвитку всіх форм власності на об'єкти культурної спадщини. Аналіз відповідних норм, однак, дає підстави стверджувати, що положення земельного законодавства про можливість перебування земель історико-культурного призначення у державній, комунальній та приватній власності не є універсальним, тобто таким, що поширюється на всі види земель цієї категорії, оскільки є категорії пам'яток, які не можуть перебувати в комунальній та приватній власності, а саме – пам'ятки археології. Усі пам'ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов'язані з ними рухомі предмети, незалежно від форми власності території чи водного об'єкта, на яких вони розташовані, є державною власністю[7].

Однак останнє застереження має дуже обмежену сферу застосування, оскільки право власності на землі історико-культурного призначення, як і на інші землі, за загальним правилом є похідним від права власності на об'єкти нерухомості, що знаходяться на ній. Це дає підстави стверджувати, що й землі, зайняті під об'єктами, передбаченими ч. 1 ст. 53, за загальним правилом перебувають у державній власності. Орієнтиром щодо віднесення історико-культурної пам'ятки до археологічної є її включення до Списку охоронюваних археологічних територій України.

Відповідно до 83 ЗК землі під об'єктами історико-культурного призначення, що мають особливу цінність, належать до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, якщо інше не цередбачено законом. А згідно з ч. З п. 84 ЗК до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать землі під історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення[8].

Не можуть бути приватизовані також землі, зайняті пам'ятками, включеними до Переліку пам'яток, які не підлягають приватизації. Відповідний Перелік затверджується Верховною Радою України.

Всі інші об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками, можуть бути відчужені, а також передані власником (уповноваженим ним органом) у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі. Але в усіх випадках такого відчуження чи передачі законодавець вимагає погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Порядок погоджень встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Особа, якій перелається в управління, володіння чи користування пам'ятка, зобов'язується дотримувати й режим використання земель, на яких знаходиться відповідна пам'ятка.

Право власності на пам'ятку має бути посвідчено документально, з обов'язковою вказівкою на категорію пам'ятки, дату і номер рішення про її державну реєстрацію.

При продажу пам'ятки власник або уповноважений ним орган зобов'язані у письмовій формі повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини (обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, місцевого самоврядування чи орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим) та центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини із зазначенням ціни та інших умов продажу, на яких він її продає.

Центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини має право привілеєвої купівлі пам'ятки національного значення. Орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування мають право привілеєвої купівлі пам'ятки місцевого значення. У разі відмови від здійснення цього права чи нездійснення його протягом місяця з дня одержання повідомлення власник або уповноважений ним орган мають право на відчуження пам'ятки.

Право привілеєвої купівлі пам'ятки не застосовується, якщо покупцем пам'ятки, яка перебуває у приватній власності, є близькі родичі продавця.