Фольклорні та літературні образи – відображення українського культурного буття

Образність як культурологічна категорія

Основні питання:

 1. Мовні експресиви культурологічного змісту.

 2. Фольклорні та літературні образи – відображення українського культурного буття.

Опорний конспект лекції

Фольклорні та літературні образи – відображення українського культурного буття

 

Поетичне осмислення міфологічних і фольклорних образів детермінується процесом їх функціонування в межах відповідної культурної етнотрадиції – чи то уснопоетичної, чи літературної, кожна з яких по-різному впливає на формування їх специфічних рис. Образи не залишаються статичним; вони еволюціонують від міфологічних уявлень, що лежать в їх основі, до власне поетичних образів, тривале функціонування яких зумовлює ускладненість значеннєвих домінант, розширення семантичного поля і ампліфікацію образних ознак.

Залежно від рівня розвитку традиції, від впливу культурного контексту змінюється і рівень інтерпретаційного діапазону, що визначає ступінь можливої трансформації на новому етапі. Спектр осмислення міфологічно-фольклорної образності залежить також і від того реєстру етико-естетичних і світоглядних критеріїв, які властиві відповідному історичному періодові. Еволюцію образів в уснопоетичній традиції, зокрема демонологічних персонажів української міфологічної легенди, простежив В. Давидюк, зазначивши: “Більшість персонажів міфологічних легенд становлять складні полісемантичні утворення, що й служить відображенням їх тривалого переосмислення”.

Будь-який міфологічний образ є породженням психічної діяльності людини на певному етапі розвитку її свідомості і виражається в традиційних народних уявленнях. Кожен з таких прототипів відрізняється ступенем популярності у народній культурі, рівнем осмисленості, що виявляється в сукупності функціональних ознак, смисловій пластичності і полівимірності образу. При цьому “розвиток фольклорних образів ніколи не відбувається довільно, і будь-яка еволюція завжди диктується новими внутрішніми й зовнішніми законами”.

Входження міфологічно-фольклорного образу в літературну традицію є “одним з етапів його природного розвитку”, поетичної еволюції.

Окремі міфологічні образи пов’язані не лише з усною епічною традицією (найяскравіше природа міфологічних персонажів виявляється у міфологічній легенді), а й окремими ритуально-обрядовими комплексами, що є вагомим чинником у їх формуванні. Така їхня багатофункціональна природа впливає, безперечно, на вироблення в структурі міфообразів додаткових сутнісних ознак і поглиблення значеннєвих конотацій, розширення асоціативного плану. Оскільки, крім власне образних ознак, як підтекст виявляються ритуально-міфологічні константи архаїчних світоглядних комплексів. Це, зокрема, стосується таких складних як у художньому, так і в світоглядному аспекті утворень, як русалка/мавка, лісовик, вовкулака. Поліваріантність деяких образів виявляється особливо яскраво, що зумовлено сукупністю “різних у генеалогічному плані уявлень”.

Зокрема, в українському фольклорі такі образи, як мавка, русалка, відьма одночасно є персонажами народних легенд і безпосередньо виступають об’єктом сакрально-ритуальних дійств, виявляють зв’язок з відповідним культом. І в цьому аспекті простежується амбівалентність образу. Наприклад, русалка, за повір’ями, є міфічною істотою, що більшою мірою пов’язана з “нечистю”, однак в обрядовому фольклорі особливо помітним є її зв’язок з вегетативним культом, з ідеєю плодючості, врожайності. Процес трансформації такого образу у літературному тексті відображається в ускладненості його ідейного звучання, полісемантичності і відповідно сприяє виведенню образу на рівень символу, метафори.

На початку XX століття типізація дійсності у літературі здійснювалася за допомогою універсальних культурних знаків, до яких, безперечно, належить міфологічно-фольклорна образність і символіка з їх надзвичайною сконденсованістю у змісті і глибинними генетичними зв’язками з етнокультурною традицією.

Одним із шляхів досягнення відповідного рівня узагальнення і концентрації змісту було звернення до міфу, до багатих на світоглядні цінності, що підтримувалися віковою традицією функціонування в етнічній свідомості, міфологічно-фольклорних образів, які заховували значний морально-естетичний досвід, що міг долучитися до збереження націородової пам’яті на цьому етапі розвитку суспільства.

Новаторство у літературі модернізму полягало більшою мірою не у виборі теми, а в принципі розкриття характеру персонажів, художнього осмислення образів, їх ідейного оновлення. Змінюється концепція головного героя: вектор зображення спрямований у духовний, внутрішній його світ.

У добу неоромантизму в українській літературі спостерігаємо кілька шляхів творчого перетворення міфологічно-фольклорних персонажів: 1) інтелектуалізація міфообразів з поглибленням філософського рівня їх звучання (твори Лесі Українки); 2) психологізація і ліризація (творчість О. Кобилянської, М. Коцюбинського, Олександра Олеся); 3) історіософічність (драми В. Пачовського, Г. Хоткевича).

Характерною рисою української неоромантичної літератури початку XX століття є креативно-транформаційний підхід до використання міфологічно-фольклорного матеріалу, який виявляв значний художній потенціал для мистецького втілення творчих задумів та ідей. “Міф стає одним із провідних чинників формування оригінальної поетики модернізму”.

Міфологізм в українській літературі початку XX століття у неоромантичних концепціях духовного універсуму українця О. Кобилянської, М. Коцюбинського, Лесі Українки, Олександра Олеся, Г. Хоткевича, В. Пачовського та інших письменників є одним з яскравих прикладів подолання духовної роздробленості індивіда і повернення його до первісних витоків синкретизму міфологічного світосприйняття й гармонії, оскільки стадія літератури індивідуального, авторського мистецтва слова виявила гостру потребу у поверненні до першопочатку, у подоланні “власного історизму через звернення до вічності”.

Язичницька міфологія, активно апробована в романтичних творах XIX століття, здобула право на визнання її як одного з провідних мотивів неоромантичної літератури. Твори “В неділю рано зілля копала” О. Кобилянської, “Тіні забутих предків” М. Коцюбинського, “Лісова пісня” Лесі Українки, “Над Дніпром” Олександра Олеся, “Непрусте” Г. Хоткевича стали виявом потужного піднесення міфологічних мотивів на новому етапі, зразком творення новітньої концепції світу, заснованій на глибинній ревізії первісної української міфології.

Для неоромантичних творів української літератури початку XX століття характерне загалом інверсійне трактування особливостей міфологічних структур. Узагальнене опозиціонування “свого” / “чужого”, “реального” / “міфічного”, “близького” / “далекого”, що у міфі відзначається позитивністю першого з елементів опозиції, у літературних творах супроводжується зміною етико-естетичної орієнтації і відповідно зміщенням і зосередженням позитивної оцінки на другому з елементів. Суттєвим є наявність в одному з протиставлених елементів “ознаки організації”. “Організація виступає як сильний член опозиції, вона містить марковану ознаку, а її антитеза лише вказує на її відсутність”.

У модерністських творах відбувається своєрідна гра: міфічний світ отримує статус нової, вищої реальності, у якій людське здатне наблизитися до розуміння своєї глибинної суті. Якщо “міфологічне мислення виходить з усвідомлення ряду опозицій і спрямовується на їхнє поступове “осереднення” (зближення)”, то у літературних творах межа між ними часто руйнується і відбувається взаємозаміщення. Комунікація двох світів – міфологічного і людського – відображає загальну тенденцію відшукування втраченої рівноваги, загубленої гармонії між мікро- та макрокосмом, забутої прарелігії, що збалансовувала поняття початку і кінця, життя і смерті, відшуковування шляху до первісного синкретизму світовідчуття і світорозуміння. У цій формі своєрідно реалізовується “протест особистості”, про який говорила у своїй статті Леся Українка, що неодмінно супроводжується поривами ins Blau, і це становить необхідний момент в історії літератури кожного народу.

Характерним елементом художньої трансформації міфу у неоромантичних творах початку XX століття є витворення іронічного підтексту, що сугестіонується моментом комунікації людського й міфічного; іронія з’являється як наслідок невідповідності двох сфер; іронічне ставлення стосується світу людини, що претендує на статус самодостатньої системи, однак людина в цьому світі втрачає здатність пізнавати істину, диференціювати сакральне і профанне, пройнятися глибиною задекларованої в слові суті.

У “Лісовій пісні” Лесі Українки співіснують два часових виміри – лінійний і циклічний, завдяки чому у драмі поетично реалізується філософська категорія минущості і вічності. Вічність постульована Лукашем (“ми будуємо навіки”, Мавка: “Чи у людей паруються надовго?” Лукаш: “Та вже ж навік!”), постає як антитеза в собі, що верифікується в драмі через циклічність руху природи. Миттєвості природного циклу, минущість пір року складаються у нерозривний потік буття, творячи іншу, ніж у людей, вічність. Звідси й іронія, що виростає як підтекст слів Мавки:

“То все таке, як той раптовий вихор, –

от налетить, закрутить та й покине.

В нас так нема, як у людей, – навіки!”

Іронія в Лесі Українки є значущою; творчий геній письменниці вдається до нього як до засобу вираження гострої невідповідності слова і діла, ідеалу і факту. У творах Лесі Українки нерідко зіставляються два протилежні погляди на мету життя і людське щастя, втілені в різних образах (Дівчина і Хлопець, “Прощання”; Месія і Міріам, “Одержима”), зіткнення яких сугестіонує іронічне ставлення до одного з них.

Подібно іронізується уявлення про вічність й у М. Коцюбинського, щоправда насмішка міфічної Марічки-нявки має характерний саркастичний відтінок, оскільки розмова про вічне кохання будується через інтерпретацію фольклорного мотиву про смерть людини від міфічної істоти:

“Тепер ми вже разом та й довіку укупі будем…

– Довіку? Ха-ха…

Іван здригнувся і став. Сухий зловісний сміх різнув його по серці. Неймовірно озирнувся на неї.

– Смієшся, Марічко?

– Що ти, Іванку! Я не сміялася. То тобі вчулось” (курсив наш. – Р. М.).

Іронічно сприймається і плач Палагни, яка зверталась до душі померлого Івана і “сиротливо тулилась до нерухомого тіла”, тоді як “жовте лице Івана спокійно лежало на полотні, замкнувши в собі щось тільки йому відоме, а праве око лукаво дивилось з-під піднятого повіка на купку мідяних грошей на грудях” – “що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт” (курсив наш. – Р. М.).

Грайливо-іронічний підтекст мають міфологічні образи у п’єсі Г. Хоткевича “Непрусте”. Натуралізовано зображені образи упирів, лісних, потопельників, відьом, Гаргона овіяні серпанком тонкого народного гумору. У драмі міфологічні персонажі постають надзвичайно близькими до фольклорних прототипів – жаскими, “нечистими” злими демонічними істотами, чиє вороже ставлення до “християнцкої душі” навіть гіпертрофоване (цьому сприяють натуралістичні “демонічні” пасажі: упир “ вилазить з-за куща; лице зелене, зуби вишкірив, когтисті руки тримає назаді ”). Фантасмагорично-калейдоскопічна контамінація міфологічно-фольклорних і соціально-побутових та політичних мотивів у п’єсі творить унікальну іронічну гру-протистояння світів, у якій окремі риси стають взаємозамінними у характеристиці людських і міфологічних персонажів. Саме іронія, а відтак тонкий мистецький гумор, який подекуди переростає у сатиру чи навіть сарказм, впливають на цілісне сприйняття образної палітри “Непрустого”. Власне через комічне Г. Хоткевич особливо тонко відтворив психічні рівні людських переживань, архаїчні первні міфологічного мислення гуцулів, специфіку їхнього світосприйняття та світорозуміння.

Характерне для міфологічної свідомості відчуття страху перед міфічною істотою чи хтонічним світом загалом, що є первісним у спілкуванні людини з невідомим, у поетичній формі трансформується, по-перше, через зміну ракурсу сприйняття: людина міфічний світ: міфічний світ людина, де людське вимірюється крізь призму міфу; по-друге, через появу іронічного тону в оцінці людського.

На думку вчених, “зміст міфу не зводиться до змісту, що висновується з простого співвідношення подій, про які йдеться в міфі. Зміст міфу володіє відносною (в певних межах) свободою від конкретного сюжету оповіді”. Отож, повнота рецепції міфу автором літературного твору виявляється в глибині осягнення всієї семантичної, етичної та естетичної інформації, яку сугестіонує даний текст, залежить від ступеня “переживання” міфу письменником, як і самим реципієнтом літературного його варіанту, переживання міфу як реальності. “Поетична дійсність є діяльністю, що споглядається, міфічна ж дійсність є реальною, речовинною і тілесною, навіть чуттєвою”.

Відтак диференціюємо дві позиції, які автор може мати щодо міфу: внутрішня, коли митець знаходиться всередині створюваного ним міфічного поля, і зовнішня. Таким чином, кожна з цих позицій реалізується в органічності або схематичності створюваної художньої реальності.

Внутрішня стосовно міфу позиція автора виявляється в активному творчому переживанні міфу, що через переосмислення фольклорного матеріалу оприявнюється у глибинній трансформації елементів міфу, міфологічних образів. Інтерпретація міфообразу відбувається у різних площинах і передбачає послідовність мистецького втілення. Насамперед 1) здійснюється відбір міфологічних образів, які здатні адекватно, якнайповніше реалізувати візійність поетичного світу художника слова. Закономірним у цьому плані виглядає звернення до національного фольклору і міфології, оскільки передбачає збіг інформаційних кодів, відомих авторові і реципієнтові: “прийом впізнавання створює у драматичному контексті той ефект несподіваності, який чуттєво активізує категорію пам’яті, що виконує в ряді випадків міфологізуючу функцію”; 2) відбувається часткове або повне невиявлення окремих функціональних рис образу (відсутність відкритої ворожості до людей в образах Мавки, Русалки у Лесі Українки, “евфемізація” образу Мавки у М. Коцюбинського); 3) перебудовується семантична структура образу загалом: міфологічний образ, що є результатом психічного і конкретно-чуттєвого досвіду, етапом “матеріалізації” міфологічного уявлення, в межах літературної традиції еволюціонує в напрямку до естетизації і символізації, філософської узагальненості, адже “всякий міф є символ … саме міф, що складається з безконечних і безсмертних живих істот, найбільш легко піддається для символічного опрацювання”; 4) змінюється загальна функція образу: у фольклорі міфологічний образ перебуває в межах релігійного статусу, є об’єктом народних вірувань (хоча вже тут варто відзначити момент поетичної трансформації, що базується на поступовій втраті віри, оскільки змінюється релігійний світогляд та культурно-історичні умови буття людини) чи асоціюється з певними культовими уявленнями; у літературі міфологічний образ є втіленням індивідуально-авторської концепції, ідеї (“Лісова пісня” Лесі Українки), ретранслятором творчої візії письменника, органічності його світовідчуття чи засобом міфологізації персонажів (“Тіні забутих предків” М. Коцюбинського), поетичним знаком, метафорою (“В неділю рано зілля копала” О. Кобилянської).

Первісна функціональність міфології змінюється з розвитком фольклорних жанрів; у процесі входження у структуру уснопоетичних творів міфообрази зазнають трансформації. У літературі ці трансформаційні процеси посилюються, що в результаті дає підстави говорити про співіснування у площині художнього мислення двох або більше варіантів одного міфологічного образу – про явище парастазису, що характеризується “подвоєнням” змісту міфологічного образу. Щодо літературного варіанту, то “змістова поліфункціональність прийому зміщення розповідного центру зумовлює, як правило, багатоплановість викладеного матеріалу, своєрідність сюжетно-композиційної організації твору, тенденційність (суб’єктивність) погляду” на загальновідомий образ чи сюжет.

Внаслідок художньої трансформації міфологічного образу інтенсифікується урізноманітнення його функцій у культурі, мистецтві, художньому мисленні загалом.

Міфологічний образ не є окремим елементом літературного твору, його інкрустацією, а частиною створюваної автором індивідуалізовано міфологічної картини світу, що мислиться цілісно, в усьому спектрі взаємозв’язків і смислових відношень.

Одним зі способів мистецької інтерпретації міфологічного персонажа у літературних творах початку ХХ століття є переосмислення лише його показової риси або одного з елементів комплексу міфологічних уявлень, на ґрунті яких він виник, а не цілого спектру семантичних рівнів і функціональних чи зовнішньо-атрибутивних ознак. Окремий елемент вірувань, пов’язаних з міфічною істотою, стає домінантним у літературному переосмисленні міфологічного образу і підпорядковується його загальній мистецькій концепції, увиразнюючи одну з ідейних площин твору.

Образ Перелесника у “Лісовій пісні” Лесі Українки відповідає загальним уявленням про нього в українському фольклорі. Однак в процесі художньої трансформації одна з його ознак стала домінатною – це зв’язок з вогнем, що визначає архітектоніку його літературного варіанта загалом.

Перелесник – це дух, що видний у “постаті летючої звізди”; це образ змія, що “падає на землю хвостатим вогнивом, а вдарившись тут же стає прекрасним парубком-звабником”, або пролітає по небу, тягнучи за собою довгий вогнений хвіст. Його вогненність асоціюється у фольклорі з умінням розпалити кохання до себе: повним краси, він показується хлопцям і дівчатам, розпалюючи в них любов, від чого ті вмирають. Тож і первісним значенням було “спокусник”.

Важливого значення для виявлення специфіки функціональності міфологічних образів у художній літературі у такому трактуванні набуває словесна комунікація як особливий тип взаємодії двох світів і самих міфологічних персонажів між собою.

Завдання:

1. Конспект (питання 1; література:

https://e.lanbook.com/book/119422;  https://e.lanbook.com/book/122604)

 

2. Дати визначення:

· Фольклорні та літературні образи

· Образність

· Ментальність

 

Литература:

1.Сабитова, З.К. Лингвокультурология: учебник / З.К. Сабитова. — 3-е изд., стер. — Москва: ФЛИНТА, 2019. — 523 с. — ISBN 978-5-9765-1678-6. Электронно-библиотечная система «Лань»: [сайт]. — URL: https://e.lanbook.com/book/119422

2. Евсюкова, Т.В. Лингвокультурология: учебник / Т.В. Евсюкова, Е.Ю. Бутенко. — 4-е изд., стер. — Москва: ФЛИНТА, 2016. — 480 с. — ISBN 978-5-9765-1823-0. Электронно-библиотечная система «Лань»: [сайт]. — URL: https://e.lanbook.com/book/122604

3.Орлова, Н.В. Лингвокультурология: учебное пособие / Н.В. Орлова. — Омск: ОмГУ, 2014. — 168 с. — ISBN 978-5-7779-1739-3. Электронно-библиотечная система «Лань»: [сайт]. — URL: https://e.lanbook.com/book/61903