Вірші В. Симоненка, Л. Костенко, Д. Павличка, М. Вінграновського

Українська мова та література (11 клас)

Тема уроку: Вірші   В. Симоненка, Ліни Костенко, Д. Павличка, М. Вінграновського.

Дата уроку: 07.04.         

Завдання: Прочитати подані нижче вірші. Написати 2 невеликих (1 сторінка) твори-роздуми за будь-якими двома віршами серед поданих. Теми для творів звучать так: Мої роздуми над поезією… (а далі пишете автора і назву поезії, наприклад: Мої роздуми над поезією Ліни Костенко «Життя іде і все без коректур…» ).

РЕКОМЕНДУЮ: брати вірші Ліни Костенко або Василя Симоненка, бо там є філософські мотиви й проблеми, можна легко поміркувати майже над кожною фразою (у деяких їх віршах).

ЗАУВАЖУЮ: Ви маєте написати один міні-твір за одним віршем, а другий міні-твір за другим віршем, а не один твір за двома віршами.

ПРИМІТКА!!! УВАГА!!!! Дорогі  одинадцятикласники, зверніть увагу на зразок оформлення роботи у ваших робочих зошитах.

Зразок

Сьоме квітня

Вірші В. Симоненка, Ліни Костенко, Д. Павличка, М. Вінграновського. Домашня робота

Твір

Мої роздуми над поезією Ліни Костенко «Доля»

 

 

Твір

Мої роздуми над поезією В. Симоненка «Монархи»

Вірші В. Симоненка, Л. Костенко, Д. Павличка, М. Вінграновського

Василь Симоненко – “Ти знаєш, що ти – людина?..”   Ти знаєш, що ти – людина? Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя – єдина, Мука твоя – єдина, Очі твої – одні.   Більше тебе не буде. Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди – Добрі, ласкаві й злі.   Сьогодні усе для тебе – Озера, гаї, степи. І жити спішити треба, Кохати спішити треба – Гляди ж не проспи!   Бо ти на землі – людина, І хочеш того чи ні – Усмішка твоя – єдина, Мука твоя – єдина, Очі твої – одні. Василь Симоненко *** Не докорю ніколи і нікому, Хіба на себе інколи позлюсь, Що в двадцять літ в моєму серці втома, Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь. Моє життя — розтрощене корито, І світ для мене — каторга і кліть… Та краще в тридцять повністю згоріти, Ніж до півсотні помаленьку тліть.   Вона прийшла Вона прийшла непрохана й неждана, І я її зустріти не зумів. Вона до мене випливла з туману Моїх юнацьких несміливих снів. Вона прийшла, заквітчана і мила, І руки лагідно до мене простягла, І так чарівно кликала й манила, Такою ніжною і доброю була. І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти… Прийшла любов непрохана й неждана — Ну як мені за нею не піти?   Щоб подвиг її над землею у бронзі дзвенів віки, щоб всі, ідучи повз неї, знімали в пошані шапки.   *** Минуле не вернуть, не виправить минуле, Вчорашне — ніби сон, що випурхнув з очей. Як луки навесні ховаються під мулом, Так вкриється воно пластами днів, ночей. Але воно живе — забуте й незабуте, А час не зупиняється, а молодість біжить, І миті жодної не можна повернути, Щоб заново, по-іншому прожить. Я Він дивився на мене тупо Очицями, повними блекоти: — Дарма ти себе уявляєш пупом, На світі безліч таких, як ти. Він гримів одержимо і люто, І кривилося гнівом лице рябе, Він ладен був мене розіпнути За те, що я поважаю себе. Не стала навколішки гордість моя. Ліниво тяглася отара хвилин… На світі безліч таких, як я, Та я, їй-Богу, один. У кожного “Я” є своє ім’я, На всіх не нагримаєш грізно, Ми — не безліч стандартних “я”, А безліч всесвітів різних. Ми — це народу одвічне лоно, Ми — океанна вселюдська сім’я. І тільки тих поважають мільйони, Хто поважає мільйони “я”.

Перехожий Присвята Ліні Костенко Як він ішов! Струменіла дорога, Далеч у жадібні очі текла. Не просто ступали – Співали ноги, І тиша музику берегла. Як він ішов! Зачарований світом, Натхненно і мудро творив ходу – Так нові планети грядуть на орбіти З шаленою радістю на виду! З шаленим щастям і сміхом гарячим, З гімном вулканним без музики й слів! Як він ішов! І ніхто не бачив, І ніхто від краси не зомлів. В землю полускану втюпився кожен, Очі в пилюці бездумно волік… Раптом – Шепіт поміж перехожих: – Що там? – Спіткнувсь чоловік… Одні співчували йому убого, Інші не втримались докорять: – Треба дивитись ото під ноги, Так можна голову потерять… Трохи в футбола пограли словами, Обсмакували чужу біду. А він знову йшов. І дивився прямо. І знову Натхненно творив ходу! Баба Онися У баби Онисі було три сини. У баби Онисі синів нема. На кожній її волосині морозом тріщить зима. Я горя на світі застав багато. Страшнішого ж горя нема, ніж те, коли старість мати в домівці стрічає сама. Немає такої біди і муки, ніж сумно з-під сивих брів дивитись щодня, як внуки ростуть без своїх батьків. За те, що ми в космос знялися, що нині здорові й живі, я пам’ятник бабі Онисі воздвиг би на площі в Москві. Щоб знали майбутні предтечі в щасливій і гордій добі: їх горе на утлії плечі Онися взяла собі.   Монархи Диктатори, королі, імператори, Мліючи в димі хвальби, Роззявляли пащі, мов кратери, І гукали: — Ми — символ доби. — Хто не з нами, той против Бога. — Хто не з нами, той проти всіх.- І сипались лаври убогі До куцих кривавих ніг. Нікчемна, продажна челядь, Банда кривляк для втіх, Щоб мати що повечерять, Годувала холуйством їх. Ідоли обслинені, обціловані Ішли величаві в своїй ході. А поруч вставали некороновані Корифеї і справжні вожді. Вставали Коперники і Джорджоне, Шевченко підводив могутнє чоло, І біля вічного їхнього трону Лакузи жодного не було. Бо щире, високе небо Не підмалюєш квачем, Бо величі справжній не треба Спиратись на плечі нікчем.

 

Ліна Костенко Вже почалось, мабуть, майбутнє. Вже почалось, мабуть, майбутнє. Оце, либонь, вже почалось… Не забувайте незабутнє, воно вже інеєм взялось! І не знецінюйте коштовне, не загубіться у юрбі. Не проміняйте неповторне на сто ерзаців у собі! Минають фронди і жіронди, минає славне і гучне. Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи не мине. Любіть травинку, і тваринку, і сонце завтрашнього дня, вечірню в попелі жаринку, шляхетну інохідь коня. Згадайте в поспіху вагона, в невідворотності зникань, як рафаелівська Мадонна у вічі дивиться вікам! В епоху спорту і синтетики людей велика ряснота. Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста.   Виходжу в сад, він чорний і худий… Виходжу в сад, він чорний і худий, йому вже ані яблучко не сниться. Шовковий шум танечної ходи йому на згадку залишає осінь. В цьому саду я виросла, і він мене впізнав, хоч довго придивлявся. В круговороті нефатальних змін він був старий і ще раз обновлявся. І він спитав: – Чого ти не прийшла у іншу пору, в час мого цвітіння? А я сказала: – Ти мені один о цій порі, об іншій і довіку. І я прийшла не струшувать ренклод і не робить з плодів твоїх набутку. Чужі приходять в час твоїх щедрот, а я прийшла у час твойого смутку. Оце і є усі мої права. Уже й зникало сонце за горбами – сад шепотів пошерхлими губами якісь прощальні золоті слова...   Життя іде і все без коректур. Життя іде і все без коректур. І час летить, не стишує галопу. Давно нема маркізи Помпадур, і ми живем уже після потопу. Не знаю я, що буде після нас, в які природа убереться шати. Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми живі, нам треба поспішати. Зробити щось, лишити по собі, а ми, нічого, – пройдемо, як тіні, щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні. Щоб ці ліси не вимерли, як тур, щоб ці слова не вичахли, як руди. Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде. Але не бійся прикрого рядка. Прозрінь не бійся, бо вони як ліки. Не бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони як ріки. Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш – то уже навіки.   Хай буде легко. Дотиком пера Хай буде легко. Дотиком пера. Хай буде вічно. Спомином пресвітлим. Цей білий світ – березова кора, по чорних днях побілена десь звідтам.   Сьогодні сніг іти вже поривавсь. Сьогодні осінь похлинулась димом. Хай буде гірко. Спогадом про Вас. Хай буде світло, спогадом предивним.   Хай не розбудить смутку телефон. Нехай печаль не зрушиться листами. Хай буде легко. Це був тільки сон, що ледь торкнувся пам'яті вустами.   Я дуже тяжко Вами відболіла Я дуже тяжко Вами відболіла. Це все було як марення, як сон. Любов підкралась тихо, як Даліла, А розум спав, довірливий Самсон.   Тепер пора прощатися нам. Будень. На білих вікнах змерзли вітражі. І як ми будем, як тепер ми будем?! Такі вже рідні, і такі чужі.   Ця казка днів – вона була недовгою. Цей світлий сон – пішов без вороття. Це тихе сяйво над моєю долею! – Воно лишилось на усе життя.     Вірш Ліни Костенко “Страшні слова” Страшні слова, коли вони мовчать, Коли вони зненацька причаїлись, Коли не знаєш, з чого їх почать, Бо всі слова були уже чиїмись. Хтось ними плакав, мучився, болів, із них почав і ними ж і завершив. Людей мільярди, і мільярди слів, а ти їх маєш вимовити вперше! Все повторялось: і краса, й потворність. Усе було: асфальти й спориші. Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.   Вірш Ліни Костенко “Вечірнє сонце” Вечірнє сонце, дякую за день! Вечірнє сонце, дякую за втому. За тих лісів просвітлений Едем і за волошку в житі золотому.   За твій світанок, і за твій зеніт, і за мої обпечені зеніти. За те, що завтра хоче зеленіть, за те, що вчора встигло одзвеніти.   За небо в небі, за дитячий сміх. За те, що можу, і за те, що мушу. Вечірнє сонце, дякую за всіх, котрі нічим не осквернили душу.   За те, що завтра жде своїх натхнень. Що десь у світі кров ще не пролито. Вечірнє сонце, дякую за день, за цю потребу слова, як молитви.   “І все на світі треба пережити” І все на світі треба пережити. І кожен фініш – це, по суті, старт. І наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт.   Тож веселімось, людоньки на людях. Хай меле млин свою одвічну дерть Застряло серце, мов осколок, в грудях. Нічого, все це вилікує смерть.   Хай буде все небачене побачено. Хай буде все пробачене пробачено. Хай буде вік прожито як належить. На жаль, від нас нічого не залежить.   А треба жити. Якось треба жити. Це зветься досвід, витримка і гарт. І наперед не треба ворожити. І за минулим плакати не варт.

ДОЛЯ Наснився мені чудернацький базар: під небом у чистому полі, для різних людей, для щедрих і скнар, продавалися різні Долі.   Одні були царівен не гірш, а другі – як бідні Міньйони. Хту купляв собі Долю за гріш. А хто – і за мільони.   Дехто щастям своїм платив. Дехто платив сумлінням. Дехто – золотом золотим. А дехто – вельми сумнівним.   Долі-ворожки, тасуючи дні, до покупців горнулись. Долі самі набивались мені. І тільки одна відвернулась.   Я глянула їй в обличчя ясне, душею покликала очі… – Ти, все одно, не візьмеш мене, – Сказала вона неохоче.   – А може візьму? – Ти собі затям, – сказала вона суворо, – за мене треба платити життям. А я принесу тобі горе.   – То хто ж ти така? Як твоє ім'я? Чи варта такої плати? – Поезія – рідна сестра моя. А правда людська – наша мати.   І я її прийняла, як закон. І диво велике сталось: минула ніч. І скінчився сон. А Доля мені зосталась.   Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, – у мене жодних претенсій нема до Долі – моєї обраниці.   Яка різниця - хто куди пішов… Яка різниця - хто куди пішов? Хто що сказав, і рима вже готова. Поезія - це свято, як любов. О, то не є розмовка побутова!   І то не є дзвінкий асортимент метафор, слів, - на користь чи в догоду. А що, не знаю. Я лиш інструмент, в якому плачуть сни мого народу. Мій перший вірш написаний в окопі… Мій перший вірш написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні, коли згубило зорі в гороскопі моє дитинство, вбите не війні. Лилась пожежі вулканічна лава, стояли в сивих кратерах сади. І захлиналась наша переправа шаленим шквалом полум'я й води. Був білий світ не білий вже, а чорний. Вогненна ніч присвічувала дню. І той окопчик – як підводний човен у морі диму, жаху і вогню. Це вже було ні зайчиком, ні вовком – кривавий світ, обвуглена зоря! А я писала мало не осколком великі букви, щойно з букваря. Мені б ще гратись в піжмурки і в класи, в казки літать на крилах палітур. А я писала вірші про фугаси, а я вже смерть побачила впритул. О перший біль тих не дитячих вражень, який він слід на серці залиша! Як невимовне віршами не скажеш, чи не німою зробиться душа?! Душа в словах – як море в перископі, І спомин той – як відсвіт на чолі… Мій перший вірш написаний в окопі. Він друкувався просто на землі.   МІЖ ІНШИМ Коли я буду навіть сивою, і життя моє піде мрякою, а для тебе буду красивою, а для когось, може, й ніякою. А для когось лихою, впертою, ще для когось відьмою, коброю. А між іншим, якщо відверто, то була я дурною і доброю. Безборонною, несинхронною ні з теоріями, ні з практиками. і боліла в мене іронія всіма ліктиками й галактиками. І не знало міщанське кодло, коли я захлиналась лихом, що душа між люди виходила забинтована білим сміхом. І в житті, як на полі мінному, я просила в цьому сторіччі хоч би той магазинний мінімум: – Люди, будьте взаємно ввічливі! – і якби на те моя воля, написала б я скрізь курсивами: – Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими!   Отак, як є. А може бути й гірше. І може бути зовсім, зовсім зле. А поки розум од біди не згірк ще, – не будь рабом і смійся, як Рабле!   Тож веселімось, людоньки на людях. Хай меле млин свою одвічну дерть Застряло серце, мов осколок, в грудях. Нічого, все це вилікує смерть.   Хай буде все небачене побачено. Хай буде все пробачене пробачено. Єдине, що від нас залежить, – принаймні вік прожити як належить.   *** Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни! Не допусти, щоб світ зійшовся клином, і не присни, для чого я живу. Даруй мені над шляхом тополиним важкого сонця древню булаву. Не дай мені заплутатись в дрібницях, не розміняй на спотички доріг, бо кості перевернуться в гробницях гірких і гордих прадідів моїх. І в них було кохання, як у мене, і від любові тьмарився їм світ. І їх жінки хапали за стремена, та що поробиш,— тільки до воріт. А там, а там… Жорстокий клекіт бою і дзвін мечів до третьої весни… Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни.   ПРИТЧА ПРО РІКУ Давно колись була ріка Діала. І цар персидський на імення Кір. І лотоси біліли, мов піали. І берег грав вогнями, як факір. То царське військо йшло на переправу. Священний кінь з недогляду втонув. І Кір порушив проти неї справу. Судив ту річку. І таке утнув: Він присудив, щоб не було Діали. Він смертний вирок їй оголосив. Звелів прорити у пісках канали, Зрубав дерева й трави покосив. Одвів ті води у всі боки сущі. Ріка умерла. Не було ріки. Пройшло по неї військо, як по суші. Пройшло те військо… І пройшли віки… Піски пустель засипали канали. Ріка в русло вернулася своє. Царя немає. Є ріка Діала. Немає Кіра. А Діала є.

 

Дмитро Павличко – Два кольори   Як я малим збирався навесні Піти у світ незнаними шляхами, Сорочку мати вишила мені Червоними і чорними нитками.   Два кольори мої, два кольори, Оба на полотні, в душі моїй оба, Два кольори мої, два кольори: Червоне — то любов, а чорне — то журба.   Мене водило в безвісті життя, Та я вертався на свої пороги, Переплелись, як мамине шиття, Мої сумні і радісні дороги.   Два кольори мої, два кольори, Оба на полотні, в душі моїй оба, Два кольори мої, два кольори: Червоне — то любов, а чорне — то журба.   Мені війнула в очі сивина, Та я нічого не везу додому, Лиш горточок старого полотна І вишите моє життя на ньому.   Два кольори мої, два кольори, Оба на полотні, в душі моїй оба, Два кольори мої, два кольори: Червоне — то любов, а чорне — то журба.   Дмитро Павличко – Син   Там, де Лаври золота кантата Височіє в гомоні століть, Мати Невідомого солдата На могилі, наче тінь, стоїть. Б’є вогонь з-під сивого граніту, Полум’я кипить, мов джерело. То горить велике серце світу, Що в каміння жилами вросло. А в старих очах тремтить сльозина, Що зусильна пропекти броню, Стала мати і впізнала сина В клекотінні Вічного вогню!   Дмитро Павличко – “Молюся й думаю про людські біди…” Молюся й думаю про людські біди, Про сикооких згорблених бабусь, Рабинь колгоспних. Заховатись ніде Від поглядів скорботних. Не берусь Описувать на смітниках обіди Пенсіонерів наших. Ніби струсь, В пісок я хочу голову сховати, Щоб лиш того не бачити й не знати. Бо ж є високочолі й низьколобі, Той в злочині живе, як у грязі, А той в убозтві, та в самошанобі — Поміж чужими рівних не знайти, І не бувають рівними брати.   Життя у сферах розуму — химерне: На кожне “так” лунає гостре “ні”; Є в благороднім ділі крихта скверни, В найвищій правді — зародок брехні; Усе живе на тління час оберне, Воскресне тільки той, хто спить в труні; І щонайвищими жадають бути Не велетні, а горді ліліпути.   Чи людство йде вперед, а чи назад, Ведуть хрести чи зорі п’ятикутні, Всі гасла рівності — то маскарад, А правила й закони абсолютні Нам демонструє лиш бджолиний лад, Бо мусять бути работящі й трутні, Щоб світ не обертався в мертву цвіль (Мав рацію філософ Мандевіль).   Все так воно, та я не пожадаю, Щоб мій народ пішов у наймити, Щоб дух високий тільки від одчаю, Від голоду й невольничої мсти Народжувався в ньому… О мій краю, Де шлях до справедливості знайти? Таж людські голови — то не капуста, Щоб їх рівняти методом Прокруста.   Свобода — ось універсальний код, Бо кожна людська праця прагне волі; Там, де живе нев’ярмлений народ, Зернинок більше в колоску на полі, Там сяє домна, шахта і завод У чистоті, неначе в ореолі, А в бідності живуть лишень раби, Що йдуть до праці, мов до боротьби.   Ми не втечем од ницої нуждоти, Од змієвища лютої черги, Допоки на роботу, мов на доти, Що їх вогнем боронять вороги, Ходитимем, допоки заохоти До праці (і натхнення, і снаги!) Не дасть свобода, доки власна нива Нас не пригорне, як любов щаслива.   З біди росте ненависть і злоба, Жадання глянути в чужі комоди, Біда — це шибениця і скаба, Одвічний ворог правди і свободи; Комуністичні гордощі раба,

Та не ховаю. Бачу аж до дна Цей вік, що поробив нас жебраками. Захмелена жадобою майна Юрба, що звалася більшовиками, Немов із скелі брила кам’яна, Скотилася, розбила душі й храми, Все знищила й розпалася сама В безодні, де ніщота спить німа.   Розпалася? Пропала? Не скажіте! Ми ж полюбили бути в бідноті, Клясти біду і солодко терпіти — Це ж наші заповіти золоті, Ми звикли жити в норах, як терміти, Бичем нужди шмагатись, як святі Угодники — пророки більшовизму, Багатство ми сприймаємо як схизму.   Ми любим ближнього, але ж багач Не ближній нам, бо з нами він не плаче. Його біда товче, а він, як м’яч, Чим тяжче б’ють його, тим вище скаче; А ти од горя ледащий, пияч І проклинай своє життя, бідаче, Але багатому не потурай, Він в пекло йде, а ти, звичайно, в рай!   Ось наш герой — нещасний пішаниця, Безкінний брат, а той, хто на коні, — Проклятий, бо йому багатство сниться, Бо він працює тяжко день при дні, Бо ж із його ланів тече пшениця, Погуркують коші в його млині; Заможний він — ми ж цінимо злидарство, Він не ввійде ніколи в Боже Царство.   Та ми не вперше впали стрімголов У царство щастя, де панує сила, Що переводить на злобу любов, Де рівність хижа світ перекривила, Де в ріках не вода, а вража кров, Де забивають цвяхи та зубила В серця невкірних, спрагнених добра, — Стара ця вже історія, стара!   На плаху пана короля! Забрати В багатих діаманти і срібло! Перетворити в нужники палати! Кропило обернути в помело! — Так бавляться великі герострати Споконвіків! Було це вже, було: Енкаведистська гільйотина хижа — Дарунок якобінського Парижа.   Яке чудове гасло — рівні всі! Воно ж і справді, всі ми рівні в гробі, Та розмаїті ми в живій вазі, Що розбиває панські загороди І справедливо ділить не своє, — Ось наше все духовне житіє!   Ох, стати б гайдамацьким отаманом, За поясом носити три стволи, Порізати усе, що зветься паном, Або хоч взути пана в постоли, А двір його язиком полум’яним Змести й зібрати в купочку золи, — Ці мрії, що я ними перехворів, Прийшли до мене з найсвятіших творів.   Священна перед класиками дрож, Але не завжди слухати їх треба. Не прогодує нас прекрасна лож, Обіцяна і ситна манна з неба; А нація без слуг і без вельмож — Безлика і безвольна, як амеба, Як те єство без рук і без ума, Що множиться, хоч толку в тім нема.   Тож годі нам кохатися в каліччі, Як честь, вславляти злидні та нужду, Брехати людям і собі у вічі Ще й посилатись на Сковороду; Нехай живуть Рокфелери й Медічі У нашому майбутньому роду. Це говорив, здається, ще Горацій: Ніхто й ніде не любить бідних націй!   Так говорив колись поет чи ні, Я замість нього це казати буду; Душі багатства й розкоші земні Ніщо не поєднає, окрім труду; Гидкі для тебе палаци ясні, То йди й сідай собі в циганську буду, Та підкувати мусиш ти коня, Щоб мати скибку хліба і вбрання.   Воно, можливо, й так, панове радці, Жебрацтво — теж професія і труд, Та не для нації, що в лихорадці Шукає вийстя із старих облуд; Економісти, як цапи на кладці, Змагаються — та все за бідний люд, А треба в рай, не побоявшись чуда, Крізь вушко голки провести верблюда!   Ви скажете, що то даремна гра, Бо хто повірить, що й багач — людина, Що трудівник він і творець добра, Живий комп’ютер, думаюча глина? Ніхто й ніколи! Вам цього не тра, Бо він для вас — то хитра худобина, Що носить горб чи навіть два горби, Де ви жебрацькі носите торби.

 

Микола Вінграновський. Сеньйорито акаціє…   Сеньйорито акаціє, добрий вечір. Я забув, що забув був вас, Але осінь зійшла по плечі, Осінь, ви і осінній час, Коли стало любити важче, І солодше любити знов… Сеньйорито, колюче щастя, Хто воно за таке любов? Вже б, здавалося, відболіло, Прогоріло у тім вогні, Ступцювало і душу й тіло, Вже б, здалося, нащо мені? У годину суху та вологу Відходились усі мости І сказав я — вже слава богу, І, нарешті, перехрестивсь — Коли ж — здрастуйте, добрий вечір. Ви з якої дороги, пожежо моя?.. Сеньйорито, вогонь по плечі — Осінь, ви і осінній я…   Романс   Не говори, не говори Про світанковий яр, Там сплять прощання явори Під вибухами хмар.   Бродили щастям дні мої З тобою у маю, І на багнети солов’їв Я кинув юнь твою.   Я плескав небо мрій своїх На твій дівочий шлях… І жаль мені, що я не міг Спалить тебе в полях.   Не говори, не говори Про світанковий яр, Там сплять прощання явори Під вибухами хмар.

Ранковий сонет   Ти — вся любов. Ти — чистота, Довірливість благословенна. Твоя краса мені свята, Твоя любов мені священна.   Трояндо неба і землі, В тобі всі їхні барви грають… У мене сльози розцвітають, Цвітуть думками на чолі.   В будинок твій я входжу, наче в сад, І для тривог моїх, турбот моїх. досад Мені дарує він красу землі і неба.   Я першим поглядом завжди дивлюсь на тебе, Тобі присвячую я літ своїх світання, Весну думок, весну свого кохання.   Пісня про життя   Заспіваю твоє ім’я, Твоє тихе ім’я вишневе, Де між хмарами обійма Свою ніжну дорогу небо. Де горить під зорею мак І говорить гроза з грозою, Переманює — перейма Хвиля хвилю попід горою. Заспіваю твою любов У великій твоїй дорозі, В тій дорозі, де й я ішов В кароокій рясній тривозі, Де цілує росу роса, Де дніпрова світанна повінь І на ластівці не згаса Молодий вечоровий промінь. Заспіваю ті імена, Що любили і люблять, будуть Бо вишнева твоя струна Біля серця мого і люду. Заспіваю тобі себе Твоїм словом — від тебе маю… Там, де час голубінь пряде, Дорогу тебе заспіваю.