2020-05-21
89
Бурхливі політичні процеси кінця 80-х років викликали внесення змін до кримінального законодавства в частині посилення відповідальності за державні злочини, посягання на нормальну діяльність транспортних систем.
Однак все, що робилось було спробою пристосування старого кримінального законодавства до нових соціально-політичних умов. Потрібно було нове кримінальне законодавство, побудоване на нових принципах кримінально-правової політики.
липня 1991 р. були прийняті Основи кримінального законодавства Союзу РСР і республік, які повинні були набрати чинності 1 липня 1992 р. Їх науковою базою послужила розроблена в 1987 р. під егідою Інституту держави і права АН СРСР теоретична модель Загальної частини КК, що містила в собі 9 розділів, які поділялись на 22 глави і містили 115 статей: розд. I «Задачі і принципи Кримінального кодексу»; розд. II «Межі дії Кримінального кодексу»; розд. III «Підстави кримінальної відповідальності»; розд. IV «Обставини, що виключають злочинність діяння»; розд. V «Покарання»; розд. VI «Звільнення від кримінальної відповідальності і покарання»; розд. VII «Судимість»; розд. VIII «Примусові заходи медичного характеру»; розд. IX «Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх».
Завдяки використовуванню досягнень радянської кримінально-правової науки, Основи 1991 р. отримали модернізовану структуру, що включала вісім розділів (71 статтю): розд. I «Кримінальний закон» (ст. 1-6), розд. II «Злочин» (ст. 7-23), розд. III «Обставини, що виключають злочинність діяння» (ст. 24-27), розд. IV «Покарання» (ст. 28-40), розд. V «Призначення покарання» (ст. 41-47), розд. VI «Звільнення від кримінальної відповідальності і покарання» (ст. 48-54), розд. VII «Примусові заходи медичного характеру» (ст. 55-59) і розд. VIII «Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх» (ст. 60-71).
У зв’язку з розпадом СРСР Основи 1991 р. так і не набули чинності.
Здобуття незалежності висунуло перед Україною мету "не просто "косметичного" оновлення, а фундаментальної перебудови всіх суспільних структур на нових гуманно-демократичних засадах" [6, с. 53]. При цьому низка завдань знаходилось у сфері законотворчості. Це абсолютно зрозуміло - не можна було будувати незалежну суверену державу на законодавчому фундаменті іншої антагоністичної їй за принципами побудови й існування країни.
Зрозуміло, що потребувало докорінній зміні вся система права і в тому числі кримінальне законодавство.
Однак із зрозумілих причин процес створення нової законодавчої бази тривалий і потребує великих зусиль.
Саме виходячи з цього до прийняття нового кримінального законодавства протягом практично 10 років у нашій країні діяло кримінальне законодавство колишньої Української РСР пристосоване до нових реалій буття.
Кримінально-правова політика в цей період переслідувала мету охорони незалежності молодої Української держави її соціально політичної та економічної основ, особи як основної цінності, системи господарювання всіх найважливіших суспільних відносин, благ та інтересів.
Необхідність розробки нового кримінального законодавства стала очевидною для українських науковців одразу після проголошення незалежності України. Слід зауважити, що, у принципі, ця потреба відчувалась вже давно, про що свідчать спроби розробки модельних кодексів, проектів Основ, які здійснювались у 80-х роках різними науковими колективами. Одним із доказів цього є і прийняття Основ 1991 р.
Фактично перший проект Кримінального кодексу незалежної України народився у Київській Вищій школі МВС України і його автором був відомий український вчений-криміналіст професор В. М. Смітієнко. Проект вмістив у собі всі прогресивні погляди на Кримінальне право - його структуру, зміст основних інститутів та норм, які існували у кримінально-правовій науці на початок 90-х років. Однак він залишався авторським проектом, і хоча був опублікований для широкого обговорення і представлений у ВР України в якості альтернативного проекту, прийнятий був, у кінцевому, проект розроблений офіційною комісією.
Робота по створенню нового Кримінального кодексу була розпочата У 1992 р. Кабінетом Міністрів України була створена робоча група з провідних вчених та практиків для розробки Кримінального кодексу України. У процесі роботи нею було опрацьовано значний обсяг джерел:
“1) наукові публікації з кримінального права (курси, підручники, коментарі, монографії, статті в збірниках і періодичній пресі, тези та інші матеріали науково-практичних конференцій) з метою вивчення пропозицій, що пов’язані з удосконаленням кримінального законодавства;
) автореферати докторських і кандидатських дисертацій з кримінального права;
) чинний Кримінальний кодекс, особливо ті його положення, якими КК був доповнений за 1992-2000 роки;
) слідчо-судова і прокурорська практика застосування кримінального законодавства в Україні за весь час дії Кримінального кодексу 1960 р. і особливо та, яка склалась за останні роки;
) законопроектні роботи, що велись раніше з підготовки проектів КК, зокрема проект КК України, підготовлений робочою групою Президій Верховної Ради України;
) кримінальне законодавство зарубіжних країн, доступне для вивчення;
) власний досвід наукової і практичної діяльності членів робочої групи, особливо їх участь в законопроектних роботах” [13, c. 89].
За майже 9 років роботи проект неодноразово був предметом обговорення на наукових конференціях різного рівня, в пресі та ін.
Однак практика, повсякденне життя вимагало паралельно проведення робіт по приведенню КК 1960 року у відповідність із новими соціально-політичними та економічними умовами існування України.
червня 1992 р. було прийнято Закон України, яким були внесені зміни до Особливої частини КК. Редакція була здійснена у зв’язку з розпадом СРСР і створенням незалежної Української держави внаслідок чого диспозиції кримінально-правових норм відобразили в якості об’єкту злочинного посягання була визначені державна безпека України (зовнішня - суверенітет, територіальна недоторканість та обороноздатність та внутрішня - інтереси у суспільно-політичній та економічній сферах), відображення змін у суспільно-політичній спрямованості країни в цілому.
За період 1991-2001 рр. з Кримінального кодексу було виключено та змінено 33 статті (здійснена декриміналізація), які не відповідали новим соціально-політичним і економічним орієнтирам розвитку України, а торкались кримінально-правової охорони суспільних відносин, які лежали в основі існування колишньої соціалістичної Української РСР. Була виключена норма ст. 61 КК - Шкідництво, яка своїм корінням сягала часів культу особи Сталіна, 621 КК - Заклики до вчинення злочинів проти держави, 64 КК - Організаційна діяльність, спрямована до вчинення особливо небезпечних державних злочинів, а так само участь в антирадянській організації та ряд інших злочинів проти держави.
У групі злочинів проти особи була здійснена декриміналізація мужолозтва.
Суттєва декриміналізація була здійснена в питаннях кримінально-правової охорони господарських відносин у зв’язку з кардинальною зміною державних підходів до системи господарювання. Були декриміналізовані приватнопідприємницька діяльність - ст. 150 КК, комерційне посередництво -151 КК, незаконна переуступка жилого приміщення та стягнення квартирної плати більше встановленого розміру - ст. 152 КК та ряд інших видів поведінки, які в умовах побудови ринкової економіки не могли визнаватись суспільно небезпечними.
Одночасно за цей же час до Кримінального кодексу було введено 57 нових статей (здійснено криміналізацію), які встановили кримінальну відповідальність за нові, раніше невідомі законодавству, склади злочинів.
Загальна частина КК України була піддана більш термінологічній ніж змістовній ревізії.
Зі змістовних змін слід зазначити скасування смертної кари, яке відбулось на підставі рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. і введення в якості самостійного виду покарання довічного позбавлення волі.
Процеси криміналізації визначались основними напрямками кримінально-правової політики.
Як наочно видно, основні зміни в Особливій частині КК торкнулись питань охорони державної незалежності та суверенітету України, виборчої системи, системи господарювання, порядку управління, громадської безпеки, громадського порядку та здоров’я населення, необхідністю забезпечення розвитку демократичних процесів, які відбувались в Україні. У зв’язку з цим була встановлена кримінальна відповідальність за вчинення дій, які спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, контрабанду наркотичних засобів, психотропних речовин або прекурсорів, незаконне переправлення осіб через державний кордон України, приховування валютної виручки та ряд інших.
Якщо аналізувати пріоритети кримінально-правової політики в напрямку криміналізації у цей період, то можна стверджувати, що в основному вони знаходились в основному у двох сферах - захисту громадської безпеки, громадського порядку та народного здоров’я (здійснено криміналізацію 18 діянь), захисту господарських відносин (здійснено криміналізацію 17 діянь), захисту державної безпеки України (здійснено криміналізацію 10 діянь), захисту суспільних відносин у сфері управління (здійснено криміналізацію 6 діянь).
Пік законодавчої активності у сфері реалізації кримінально-правової політики припадає на першу п’ятирічку незалежності - 1991-1995 рр. За цей час була проведена найактивніша криміналізація, внесено абсолютну більшість доповнень до КК - 49 статей.
Другий пік активності в питаннях криміналізації, як це не дивно, припадає на період безпосередньо перед прийняттям нового Кримінального закону - на 1999-2000 рр. За цей час було до КК було введено 11 нових складів злочинів [12, c. 147].
Нові умови викликали необхідність зміни конструкцій більшості раніше відомих кримінально-правових норм. За період 1992-2001 років до статей Кримінального кодексу було внесено за нашими підрахунками 668 змін (240 до Загальної та 428 до Особливої частини). При цьому до багатьох статей зміни вносились по декілька разів.
В перші роки незалежності України кримінально-правова політика крім внесення змін до Кримінального кодексу здійснювалась також шляхом видання Кабінетом Міністрів України нормативних декретів. Ця практика продовжувалась недовго і на її місце прийшов загальноприйнятий порядок внесення поправок та змін до КК вищим законодавчим органом - Верховною Радою України.
Однак зрозуміло, що така косметична редакція старого КК не могла задовольнити вимоги кримінально-правової політики. Прийняття Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. нового кримінального кодексу стало визначною подією в сучасній історії кримінального законодавства оскільки поклало відлік новому етапу дійсно національного кримінального права.
Кримінальний кодекс України побудований на нових ідеях та принципах кримінально-правової політики. В ньому закладені передові ідеї здійснення кримінально-правової охорони найважливіших суспільних цінностей, гуманізму та соціальної справедливості.
Як зазначають В. Тацій та В. Сташис це дало можливість “сформулювати базові концептуальні положення Кримінального кодексу:
закріплення в кодексі принципу особистої та винної відповідальності фізичних осіб;
поширення в КК положень, спрямованих на посилення боротьби з організованою злочинністю;
розширення системи покарань, альтернативних позбавленню волі, формування санкцій Особливої частини від менш суворих покарань до більш суворих;
остаточна відмова від смертної кари як виключної міри покарання, встановлення довічного позбавлення волі лише за злочини, що пов’язані з умисним вбивством людини за обтяжуючих обставин;
зниження покарання у вигляді позбавлення волі за необережні злочини;
введення у Кодекс низки нових норм, що забезпечують можливість звільнення від кримінальної відповідальності та покарання;
введення до Особливої частини низки заохочувальних норм, що стимулюють позитивну посткримінальну поведінку винного;
декриміналізація діянь, суспільна небезпечність яких не є великою і боротьба з якими вважається достатньою шляхом застосування заходів адміністративно-правового, дисциплінарного, цивільно-правового або іншого впливу” [10, c. 7-8].
Реалізація кримінально-правової політики привела до збільшення майже в 2 рази кількості статей Кримінального кодексу порівняно з КК 1960 р.. Це збільшення відбулось внаслідок розвитку теоретичної думки в галузі кримінального права та напрацювань судово-слідчої практики за рахунок:
по перше, подальшої конкретизації ряду нормативних положень, зворотної дії закону про кримінальну відповідальність в часі, чинності закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів вчинених на територій України, кримінальної відповідальності за незакінчений злочин, виділення за родовою ознакою в самостійні розділи груп злочинів що передбачають кримінальну відповідальність за посягання на життя та здоров’я особи, проти честі та гідності особи, проти статевої свободи та статевої недоторканості особи.
по друге, нормативного закріплення нових кримінально-правових інститутів, інституту множинності злочинів, інституту злочинів проти довкілля, інституту злочинів у сфері використання електронно-обчислюваних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж та ін.);
по третє, введення нових норм, суб’єкт злочину, осудність, вина, фізичний або психічний примус, діяння, пов’язане з ризиком, експлуатація дітей та ін.
Серед безсумнівних досягнень Кримінального кодексу 2001 р. є:
суттєва структурна перебудова КК, яка відобразила, з одного боку, новий історичний етап розвитку країни в цілому, а з другого, стала наслідком відповідних досягнень теоретичної думки в галузі кримінального права;
побудова його, на відміну від попереднього законодавства, за принципами «від позитива до негатива», «від легшого до більш тяжкого», визначення спочатку поняття осудності, а вже в подальшому - неосудності;
більш чітке визначення принципів та умов дії кримінального закону за територіальною ознакою, в часі та по колу осіб;
широке використання в текстах багатьох норм, інституту кримінального права - інституту складу злочину із здійсненням нормативного закріплення змісту ряду його елементів;
чітке закріплення змісту стадій злочинної діяльності;
спроба визначення організованої злочинної діяльності та її диференціація;
нормативне закріплення форм множинності злочинів; нових обставин, що виключають злочинність діяння;
демократичні зміни в інститутах звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання;
глибинна перебудова системи покарання, та інституту його призначення;
диференціація за родовими об’єктами злочинів та структурна перебудова на базі цьому фундаменті всієї Особливої частини КК.
