Українська література група 9 – ПК - 18 15.05.2020

 Тема: Проза другої половини 20 ст. Тематичне й жанрове розмаїття, національна специфіка. О. Гончар. Життя і творчість.

Мета: ознайомити учнів з основними тенденціями розвитку української прози в другій половині ХХ ст., із життям і творчістю одного з найвидатніших її представників О. Гончара; розвивати навички виділення головного, його систематизації, самостійного пошуку інформації; поглиблювати вміння висловлювати власні думки та враження; виховувати прагнення до літературної самоосвіти, любов до художнього слова, повагу до митців, естетичний смак.

 Тип уроку: вивчення нового навчального матеріалу.

     Нова генерація українських прозаїків другої половини ХХ ст., хоч і активно шукала власних шляхів, усе ж спиралася на досвід попередників. «При майстрах якось легше. Вони — як Атланти. Держать небо. Тому і є висота»,— писала Ліна Костенко у вірші, присвяченому О. Довженкові. Творчу молодь не влаштовували тогочасні «література на замовлення», суворо обмежені рамки «соцреалістичної» партійності, народності, що полягала у висловленні народом «глибокої вдячності комуністичній партії, радянському урядові й особисто товаришу.», історизму (написаній самою партією історії партії). Щоправда, багато письменників самі ще вірили в комуністичні ілюзії, вважаючи: можна ще гуманізувати суспільство, оздоровити його в межах існуючої системи. Ці протиріччя знаходили своє відображення в українській прозі аж до кінця 80-х.

У центрі епічних полотен та коротких прозових форм «шістдесятників» постала проста людина, змальована без штучного оптимізму, зі всіма своїми маленькими радощами та великими болями, яка була носієм справжньої духовності. Досить відчутним у прозі цих років виявилося особистісне першоджерело. І це не дивно — ще свіжими були рани, завдані війною, хотілося сказати правду про неї, про повоєнні роки. Тому подіями ставали виходи творів Г. Тютюнника «Вир», О. Гончара «Людина і зброя», «Тронка», творів М. Стельмаха, Л. Первомайського та ін.
Брат Григорія Тютюнника Григір пішов іншим шляхом. Уже перша його збірка оповідань «Зав’язь» засвідчила неабиякий талант. Письменник так майстерно розкриває неповторні характери у звичайних побутових ситуаціях, що вони набувають загальнолюдського, гуманістичного узагальнення.
Тогочасна проза розвивалася не лише в реалістичному та лірико-романтичному руслах. Письменник В. Дрозд започаткував новий стиль, названий «химерною прозою». Це твори «Білий кінь Шептало», «Ирій», «Маслини», «Катастрофа». До такої стильової манери, підживленої традиціями І. Котляревського, О. Стороженка, О. Ільченка, вдалися й В. Земляк у дилогії «Лебедина зграя» та «Зелені млини», В. Міняйло у творах «Зорі й оселедці» та «На ясні зорі», Є. Гуцало в романі «Позичений чоловік». Паростки нового пробивалися і в період так званого застою. З літературного обігу було вилучено й піддано нищівній критиці, а потім «забуто» роман О. Гончара «Собор» лише за те, що в ньому говорилося про потребу відновлення національної пам’яті, про право людини на свободу, засуджувалися вияви пристосуванства та національного нігілізму.
Українські прозаїки звертаються до фантастики і пригод (Ю. Мушкетик), до історії (П. Загребельний). Ті, хто зважувався полемізувати з офіційною історіографією, піддавалися брутальній критиці, як це було з романами «Мальви» Р. Іванчука та «Меч Арея» І. Білика.
Інтенсивний процес оновлення української прози відбувся наприкінці 80-х — початку 90-х років, коли в Україну прийшла заборонена література діаспори, репресованих письменників, коли з’явилася нова хвиля «вісімдесятників» (Г. Пагутяк, В. Медвідь, Є. Пашновський, Ю. Андрухович та ін.) зі своєю «експериментальною» прозою. Нове покоління митців прагнуло осягнути першосутність, обстоювало потреби духовної свободи та індивідуальної ініціативи.
Нинішнє літературне життя розвивається в багатьох напрямках — від неореалістичного до постмодерного, від осмислення мистецької спадщини, поверненої читачам, до творення нових художніх цінностей.
— На вашу думку, які зв’язки літератури з історією? з політикою? економікою? іншими видами мистецтва?

 О. Гончар.
Олександр (Олесь) Гончар народився 3 квітня 1918 року в слободі Суха (тепер Кобеляцького району) Полтавської області в сім’ї робітників Терапія Сидоровича і Тетяни Гаврилівни Гончарів; батько перед війною працював у приміському колгоспі (де й загинув від німецької авіабомби), мати — на заводі металевих виробів.
1921 року померла матір Олександра, хлопець переїхав до бабусі та дідуся (батьків матері), з 1925-го вчився в рідному селі, потім у с. Хо-рішках. 1933 року — після закінчення семирічної школи в с. Бреусівка Козельщинського району працював у редакції районної газети «Розгорнутим фронтом» (с. Козельщина).
Протягом 1933-1937 років О. Гончар навчався в Харківському технікумі журналістики ім. М. Островського; по закінченні недовго працював учителем у с. Мануйлівка, потім — в обласній молодіжній газеті «Ленінська зміна».
З 1937 року почав друкувати (переважно оповідання) в «Літературній газеті», «Піонерії», «Комсомольці України», «Молодому більшовикові». Вступив на філологічний факультет Харківського університету.
У 1938-1941 роках створені новели «Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орля», повість «Стокозове поле».
У 1941 році з третього курсу Харківського університету в лавах студентського батальйону О. Гончар добровольцем пішов на фронт, був двічі поранений.
Гончар писав також поезії (видані 1985 року окремою книгою «Фронтові поезії»). Нагороджений орденами «Слави» і «Червоної Зірки», трьома медалями «За відвагу», медаллю «За оборону Києва».
У 1945 році О. Гончар демобілізувався з армії, оселився у старшої сестри в Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський університет у 1946-му, працював асистентом кафедри української літератури цього університету, переїхав до Києва, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, почав професійну літературну діяльність, надрукував романтичне оповідання «Модри Камень» в журналі «Україна».
Протягом 1946-1947 років О. Гончар написав романи «Альпи», «Голубий Дунай» (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1948), «Злата Прага» (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1949), які склали трилогію «Прапороносці», уперше опубліковану в журналі «Вітчизна».
У 1947-1959 роках вийшли його повість «Земля гуде», збірки оповідань «Новели», «Весна за Моравою», «Південь», «Чари-комиші», «Маша з Верховини» та ін., повісті «Микита Братусь» (1951), «Щоб світився вогник», романи-дилогія «Таврія» (1952), «Перекоп» (1957), книги нарисів «Зустрічі з друзями» (1950, про Чехословаччину), «Китай зблизька» (1951).
У 1959-1971 роках О. Гончар є головою правління Спілки письменників України, у 1959-1986-му — секретар правління Спілки письменників СРСР, депутат Верховної Ради СРСР та УРСР.
Роман «Людина і зброя» (1960) 1962 року отримав Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка.
У 1961-му вийшла книга нарисів «Японські етюди», у 1963-му — роман у новелах «Тронка» (Ленінська премія, 1964).
1966-го на V з’їзді письменників України О. Гончар виступив з доповіддю «Думаймо про велике».
1968-го опубліковано роман «Собор».
Протягом 1970-1976 років письменник створив такі твори: роман «Циклон» (1970), збірник статей «Про наше письменство» (1972), повість «Бригантина» (1973), роман «Берег любові» (1976).
У 1973-му він очолив Український республіканський комітет Захисту миру, став членом Всесвітньої Ради Миру.
У 1978-му О. Гончара обрано академіком АН УРСР, йому присуджено звання Героя Соціалістичної праці. Роман Гончара «Твоя зоря» (1980) 1982 року отримав Державну премію; вийшов збірник статей «Письменницькі роздуми» (1980). У 1986-му опубліковано повість «Далекі вогнища», новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі», повість «Спогад про океан». У 1990-му О. Гончар вийшов з КПРС (вступив 1946-го). У 1991-му опубліковано збірник статей «Чим живемо. На шляхах до українського Відродження». 1992-го О. Гончару присвоєно почесний ступінь доктора Альбертського університету (Канада). 1993-го Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав О. Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років».
Його онука була серед тих студентів, котрі своїм голодуванням під Верховною Радою змусили уряд піти у відставку.
О. Гончар помер 14 липня 1995 року, похований у Києві на Байковому кладовищі.

Завдання для самостійної роботи:

1. Зробити конспект

Преподаватель:                                                      О.Н. Бутенко