У першій половині 60-х років пройшла ціла серія судових процесів над інакомислячими – у Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську, Києві.
Саме в першій половині 60-х рр. визначається відкрите протистояння влади та дисидентів. У серпні – вересні 1965 р. в Україні пройшла перша велика хвиля арештів дисидентів. Заарештовано та засуджено було декілька десятків чоловік: брати М. і Б. Горині, М. Осадчий, В. Мороз, Д. Іващенко, П. Заливаха, О. Мартиненко, І. Русин, С. Караванський, І. Світличний та ін. Ці дії влади викликали протести дисидентів. 4 вересня 1965 р. у Києві, в кінотеатрі «Україна» після прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків», І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та інші влаштували демонстрацію протесту проти арештів дисидентів. І. Дзюба у 1965 р. підготував наукову працю «Інтернаціоналізм чи русифікація», яку адресував вищому керівництву УРСР. У своїй книзі з позицій націонал-комунізму він піддав гострій критиці національну політику Комуністичної партії в Україні. У квітні 1967 р. В. Чорноволом була видана збірка матеріалів про арешти в Україні «Лихо з розуму». 22 травня 1967 р. відбулася акція протесту в Києві біля пам’ятника Т. Шевченку, де зібрався тисячний натовп. Міліція її розігнала, чотирьох арештували. Обурений натовп попрямував до будинку ЦК КПУ. О 3 годині ночі заарештованих звільнили.
|
|
У 1967 р. КДБ була розкрита підпільна політична організація «Український національний фронт» (З. Красівський, Д. Квецько та ін.), яка діяла на ідейних засадах ОУН, але ненасильницькими, мирними методами. У квітні 1968 р. на ім’я вищого керівництва СРСР (Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного) надійшов лист за підписом 139 чоловік (члени-кореспонденти АН УРСР, доктори і кандидати наук, відомі митці, літератори) з протестом проти арештів в Україні. У квітні 1968 р. з’явився «Лист творчої молоді Дніпропетровська» на ім’я вищого керівництва УРСР за підписом майже 300 чоловік, в якому містився протест проти русифікації, проти шельмування роману О. Гончара «Собор». В авторстві звинуватили І. Сокульського, якого засудили на 4,5 роки позбавлення волі.
Набирає сили самвидав. У 1970 – 1974 рр. вийшло 8 номерів журналу «Український вісник» під редакцією В. Чорновіла, С. Хмари.
У другій половині 60-х – на початку 70-х рр. продовжувалися арешти, судові процеси. Окрім таборів використовували і вміщення до психіатричних лікарень (П. Григоренко, А. Плющ, М. Плахотнюк, З. Красівський, В. Рубан, Й. Тереля та ін.).
У січні – травні 1972 р. в Україні пройшла друга велика хвиля арештів дисидентів. Заарештовано і засуджено було більше 100 чоловік (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Гель, М. Плющ, Н. Світлична та ін.).
|
|
Нова хвиля репресій припадає на 1972 р. не випадково, оскільки відбулася зміна вищого керівництва УРСР. П. Шелест у 1963 – 1972 рр. був першим секретарем ЦК КПУ. Шелеста перевели до Москви, звинувачуючи в економічному місництві та потуранні націоналізмові. В. Щербицький (у 1972 - 1989 рр.) став першим секретарем ЦК КПУ. З 1972 р. секретарем ЦК КПУ з питань ідеології став В. Маланчук, при якому гоніння на дисидентів та процеси русифікації особливо посилилися.
Концепцiя «перебудови» в СРСР i Украiна.
Друга половина 80-х – початок 90-х років ХХ століття стали для Радянського Союзу часом пошуків і випробувань.Критичне становище, в якому опинився СРСР у середині 80-х років, диктувало необхідність радикальних перетворень. Поворот у внутрішній і зовнішній політиці почався, коли в березні 1985 р., після смерті К.У.Черненка, Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.С.Горбачова. На квітневому (1985 р.) Пленумі ЦК КПРС М.С.Горбачов уперше заявив про потребу докорінних змін в економіці і політиці, соціальному і духовному житті. Тому квітень 1985 р. вважається початком перебудови в СРСР, хоч саме поняття “перебудова” з’явилося значно пізніше. Перебудова відкрила дуже складний, дуже протирічний етап в історії нашого суспільства. Це була відповідь на необхідність ліквідувати зроблені раніше помилки і прорахунки, подолати негативні тенденції і явища в розвитку СРСР. Таким чином, глибинні причини перебудови виходили з деформацій, обумовлених пануванням адміністративно-командної системи, історично обмежених форм соціальної організації суспільства. Приступаючи до реформ, керівники КПРС вважали, що достатньо лише виправити окремі негативні риси радянської системи. Офіційна концепція перебудови в загальних рисах сформувалася до 1988 року. Було проголошено курс на здійснення двох взаємопов’язаних завдань: 1) радикальної економічної реформи; 2) демократизації суспільного життя, розширення гласності. Кінцевою метою проголошувалася побудова “гуманного, демократичного соціалізму, який мав поєднати ринок з централізованим плануванням, політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, суверенітет республік зі збереженням єдиної союзної держави. Проте життя показало, що створена КПРС централізована, адміністративно-командна система не піддається реформуванню. Перебудова як “революція згори” не досягла поставлених цілей, натомість, всупереч задуму її ініціаторів, вона стимулювала революційний процес “знизу”, який врешті-решт призвів до знищення тоталітарної системи. Складовою частиною цього процесу стало національно-державне відродження України.