Українська культура у боротьбі за утвердження етнічної і культурної самобутності народу

Розвиток української культури другої половини XIX ст, відбувався під великим впливом творчості Т. Шевченка, який підніс культуру свого народу до загальноєвропейського рівня. Однак щоб втриматися, не зазнати асиміляції, потрібні були натхнення і копітка робота наступних поколінь діячів культури, спрямовані на консолідацію усіх інтелектуальних можливостей народу. В цей період розвій української культури неодноразово штучно переривався, оскільки щодо східнослов'янських народів Російської імперії здійснювалася інкорпорація в «єдиний російський народ». У звітах перепису 1897 р. великороси, малороси, білоруси значилися під однією назвою «русские». Лібералізація суспільно-політичного життя Російської імперії у 60—70-х роках спонукала до створення національних шкіл в Україні. Дуже швидко у 1861—1862 pp. формується мережа недільних шкіл (всього до 110), У 1862 р. Петербурзький комітет грамотності клопотався, щоб дозволити впровадити освіту в Україні рідною мовою. Проте ці плани залишились нездійсненними. Зародки початкової освіти в Україні були придушені Валуєвським циркуляром 1863 р., який наклав важкі пути на українську культуру. Циркуляр заборонив друкування підручників, популярної літератури, духовних книг українською мовою. Цей процес був посилений характером реформи освіти. У другій половині XIX ст. на українських землях залежно від державного підпорядкування викладання велося різними мовами: російською, польською, німецькою. Російська мова панувала на Лівобережній та Степовій Україні. У 1864 р. всі початкові школи дістали єдину назву — початкові народні училища. Вони були проголошені безстановими і мали таку навчальну програму: закон божий, письмо, читання, 4 дії арифметики, церковний спів. У 1864 р. було створено гімназії двох типів: класичні і реальні. Наприкінці ХІХ ст. в Україні існувало 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ. Вищу освіту в Україні можна було здобути у трьох університетах: Харківському, Київському, Новоросійському, заснованому на базі Рішельєвського ліцею в Одесі в І865 р. Розв'язати складні проблеми поширення вживання української мови мало становлення преси та видавничої справи. Проте Валуєвський циркуляр чи не вперше в європейській цензурній практиці заборонив написане з міркувань не його змісту, а мови. Емський акт (1876 р.) накладав вето на ввезення українських творів з-за кордону. Внаслідок таких жорстких заходів на території Росії до початку XX ст. не з'явилося жодного журналу чи газети українською мовою. Поодиноким було видання українських книжок. У 1877 та 1879 pp. з'являється лише дві українські книги, а у 1880 р.  не виходить жодної. Після короткого полегшення репресій у 1881—1883 pp., коли було надруковано 75 українських книг, обмеження почалося знову. Саме в таких умовах відбувався подальший розвиток української літератури, яка виявила дивовижну живучість і стійкість. Незважаючи на утиски і заборони, збільшилося коло українських письменників, збагатилася тематика творів, урізноманітнилися види і жанри літератури, зросла роль критики та ін.   Отже, до початку революції 1917—-1920 pp. українська культура мала великі здобутки в утвердженні етнічної і культурної самобутності. Проте чимало проблем залишилися нерозв'язаними. Як і раніше, головною перешкодою для розвитку культури залишалася політика урядових кіл Російської та Австро-Угорської імперій. Тому культурно-національні проблеми посіли центральне місце у боротьбі України за державну незалежність у 1917—1920 pp.