Морально-етична спрямованість філософії давніх русичів

Тема: Філософські ідеї в культурі Київської Русі

Витоки і особливості філософії Київської Русі.

Морально-етична спрямованість філософії давніх русичів.

/. Філософія Київської Русі охоплює час, починаючи з XI століття (найбільш ранньою оригінальною пам'яткою цієї доби слід вважати^ «Слово про закон і благодать» Іларіона), й триває до середини XIV (загибель 1340 року князя Юрія II кладе кінець незалежності Галицько-Волинського князівства, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі). Впродовж зазначеного періоду філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості. Тоді філософія ще не виділилася у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.

При вивченні зазначеної теми слід уяснити, що державотворчі процеси, суспільні відносини, культура в цілому і філософія зокрема

31формуються спочатку на власній родо-племенній основі, на перших порах без впливу досягнень більш розвинених цивілізацій.

Вагомий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі (988 p.). Ця подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література. Завдяки цьому Київська Русь познайомилася з досягненнями культури, філософи давньоєвропейських народів. Варто також пам'ятати, що здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через твори християнських авторів і в христянській «обробці». Внаслідок цього філософія сприймається русинами як частина теології, причому така частина, яка підпорядкована теології. Цей крок на тривалий період визначив русло розвитку давньоруської філософії — вона існувала як підпорядкована релігії частина культури.

Ще одна особливість культури Київської Русі полягає в тому, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу суспільства, духовній еліті. Основна ж маса населення продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів — Перуна, Даждьбога, Стрибога та іи. Все це зумовило той факт, що філософія Київської Русі на перших етапах розвитку мала перш за все просвітницький характер; основне завдання вбачалося в тому, щоб роз'яснити народу основні положення християнства і християнської філософії. Тому-то давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань і т.п.

2. При виясненні другого питання слід чітко пам'ятати, що основною проблемою філософії цього періоду є людина, смисл її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини.

Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започатковує Київський митрополит Імгріон, який в 1051 році написав твір «Слово про закон і благодать». В ньому Ілларіон осмислює історію людства, вказуючи на її цілісний характер, розглядає проблему смислу людського життя, свободи людини у світі. Всі ці питання він пробує розв'язати на основі християнських догматів.

Більш чітко і систематично філософська проблематика представлена у творчості митрополита київського Климента Смолятича (сер.ХІІ ст.). Аналізуючи життєво-смисяові проблеми людського буття, Смолятич виходить із того, що істина вже викладена в Біблії; завдання ж розуму і філософії, зокрема, полягає в тому, щоб правильно зрозуміти цю божественну істину. В «Посланні пресвітеру Фомі» він досліджує питання про те, яким є справедливий життєвий шлях людини і доходить висновку: це осягнення заповідей, що дані людині Богом і неухильне їх виконання. За думкою Смолятича, найбільше перешкоджають людині йти правденим шляхом дві вади — марнославство і славолюбство.

Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі XII ст. є Кирило єпископ Туровський. Його творчість — не лише високий зразок володіння словом, вона насичена глибоким моральним чуттям, що й зумовило високий авторитет єпископа Туровського. Твори Туровського чи не найповніше репрезентують широку гаму комплексу тих ідей, які розроблялися у філософській думці Київської Русі.

Кирило народився (ИЗО р.) у заможній сім'ї в невеличкому місті Турові, тут пройшов свій життєвий шлях і закінчив його в 1182 р. З 1169р. Кирило стає єпископом Туровським і був ним, вірогідно, до самої смерті. В творчому доробку Кирила поряд з урочистими «Словами» виділяють ряд «Бесід», послання сучасним йому політичним і церковним діячам.

Кирило Туровський на відміну від багатьох сучасників не компілятор, а оригінальний дослідник. Звісно, що Кирило не міг вийти за межі середньовічного способу мислення і тому широко використовував традиційні авторитетні тексти, усталені образи і сюжети. Творчість Туровського безпосередньо пов'язана з грецькою культурою, передусім візантійською, а через неї і античною спадщиною.

В онтології Кирило виходить з фундаментального протиставлення світу небесного й земного, видимого й невидимого, що становить суть християнського дуалізму взагалі. Значну увагу він приділяє аналізові протилежності «внутрішнього» і «зовнішнього»: як ці антитези співвідносяться — церковне й світське, християнське і поганське. Зрештою, зовнішнім є темрява, а внутрішнім — світло. «'

Ця особливість в розумінні світу визначає й підхід Туровського до центральної проблеми філософії Київської Русі — проблеми людини. І це цілком закономірно, оскільки в природі людини поєднані обидві сторони християнської картини світу.

У співвідношенні «Бог-людина» пріоритет надається Богові, який є творчою силою, стосовно до якої все створене, і звісно, людина перебуває у стані підкорення. Водночас Кирило акцентує увагу на тому, що весь задум створіння є спрямованим до вищої мети, якою є людина. Бог відкриває істину людині, вказуючи їй шлях до обожнення, але не позбавляє її свободи волі у виборі між добром і злом.

Кирило Туровський обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, котра полягає в тому, що кожна людина — праведник і грішник — є предметом Божої уваги. В світлі цієї позиції ним обґрунтовується проблема співвідношення душі і тіла, яка є однією з центральних в творчості Туровського. Кирило спробує відійти від планічного абсолютного протиставлення тіла і душі й подолати їх суперечність. І це цілком зрозуміло, адже з християнських позицій душа не може бути тільки чистою, а тіло — тільки грішним. Душа, хоча вона й вторинна за походженням, твориться не з землі, а є витоком Божого духу. Вона є життєвим началом людини, від неї витікають доброчинні вчинки. Якщо ж душа підкоряється тілесному началу, то це веде людину на шлях гріха.

Найбільш відомими і значними творами Кирила Туровського є: «Повісті про білоризця», «Притча про сліпця й хромця», «Слово».

Вивчаючи історію давньоруської філософії, слід звернути увагу на проблему значення серця в пізнанні і житті людини. Підкреслюючи роль розуму, давньоруські мислителі не заперечують і значення почуттів та волі в пізнавальній діяльності людини, вищою метою якої є досягнення спілкування (злиття) з божественною істиною. Особлива увага в цьому процесі приділяється органу, завдяки якому стає можливим залучення людини до вищої істини. Таким органом вважалося серце. Саме серце є тією ланкою, яка зводить воєдино розум, почуття й волю людини. Серце — це центр, завдяки якому людина приєднується до сакрального, вищого світу.

Виокремлення ролі серця мало суттєве значення з огляду подальшого розвитку української філософської думки, однією з своєрідних рис якої було зосередження уваги на розробці «філософії серця» (особливо у творчості К.Транквіліона-Ставровецького, Г.Сковороди, П.Юркевича).

Пам'ятники культури періоду Київської Русі відображають переважно два рівні суперечностей давньоруського суспільства: боротьбу трудящих проти соціального гноблення та міжусобні суперечки в стані панівного класу суспільства. Основне спрямування теоретичних концепцій, що виникають у зв'язку з осмисленням цих концепцій, визначається прагненням до їх пом'якшення, до гармонізації суспільного життя. Ця теорія соціального примирення апелює передусім до сфери моралі. Виховання кожної людини відповідно до принципів любові, милосердя і терпіння і приведе до мирного і дружнього соціального життя.

Значний внесок в розвиток соціально-філософської думки цього періоду зробили численні «Патерики» і особливо знаменитий «Києво-Печерський Патерик». Взагалі агіографія становила самостійний і особливий шар в давньоруській культурі.

Охарактеризований тип філософствування становить зміст філософії в українській культурі і охоплює час з кінця X ст. до середини XV ст. Після навали татаро-монголів він переміщується до Галицько-Волинського князівства, а внаслідок втрати його самостійності існує у складі Великого князівства Литовського. Як вважають дослідники, остаточним кінцем історії культури в цілому і філософської, зокрема, княжої доби слід вважати 1470 p., коли була скасоване Київське удільне князівство.