Новітня українська філософія

Екзистенційно-романтична філософська хвиля початку XX ст.

Українська класична філософія XVIII—XIX ст. виявляє у своїх характеристиках певну парадоксальність, яка стає помітною в другій половині XIX ст. { Йдеться про досить високий загальнокультурний рівень її не тільки на «загальноімперському», а й на % європейському рівні. Водночас XIX ст. було чи не найтяжчим за всю колоніальну добу нашої історії. Отже, постає запитання, чи не вияв це того, зазначеного Ж.П. Сартром, екзистенційного парадокса, коли найбільшою мірою свобода притаманна людям у ситуаціях обмеження та скутості (Сартр славить свободу «в'язня, скутого кайданами», оскільки саме ця скутість і стимулює зростання у в'язня наипристраснішого бажання свободи, визволення)?

Змушена обставинами національного гніту надягати машкару ро-сійськомовності, українська світоглядно-філософська думка, як уже зазначалося, зберігає свій виразно національний дух. Більше того як до класична доба, так і особливо класична створили в Києві настільки стійку україноментальну культурну атмосферу, що нею визначалися істотні риси російськомовної Київської екзистенційно-філософської школи початку XX ст., до якої входили М. Бердяєв (1874—1948), Л. Шестов (1866—1938), В. Зеньковський (1881—1962) та ін. До речі, останній, будучи міністром сповідань в уряді гетьмана П. Скоропадського, виступав за автокефалію української церкви. Україно-ментальна «атмосфера» Києва була притаманна й самій родині Бердяєва.

Філософська позиція Бердяєва грунтується на переконаності в наявності глибокої кризи сучасного людства, ознаки якої вбачаються в поширенні науково-раціоналістичного розуміння світу, яке «розриває» цей світ на суб'єкт та об'єкт. Подолання кризи, згідно з Бердяєвим, лежить у «поверненні до буття та живого досвіду, в подоланні всіх штучних і хворобливих перегородок між суб'єктом і об'єктом. Має бути створено нову філософію тотожності, за духом близьку до Шеллінгової, але збагачену всіма новітніми завоюванями».

Поширення, навіть «наступ», об'єктивістсько-раціоналістичного (наукового) бачення світу сприймається екзистенційно орієнтованими представниками Київської школи як джерело зростаючого трагізму та абсурдності буття.

Після порівняно нетривалого захоплення позитивістсько-натуралістичною «модою», яка заполонила таких видатних мислителів, як і Франко і Драгоманов, в Україні знову починають переважати романтично-екзистенційні настрої. Позитивістська тенденція при цьому не (зникає остаточно, її репрезентують відомий професор Київського університету О. О. Козлов (1831—1900) і певною мірою його колега професор М.Я.Грот (1852— 1899). Проте в університетах на початку XX ст. все ж переважають платонівські — «синехологічний спіритуалізм» професора О.М.Гілярова (1856—1938), неокантіанські — професор Г.І.Челпанов (1862—1936) та інші екзистенційно-гуманістичні тенденції.

Український мислитель, політичний діяч і письменник Володимир Винниченко (1880—1951) був прихильником соціалістичних ідей, багато в чому погоджувався з марксизмом, але різко розходився з ним у тлумаченні національного питання (практично його можна характеризувати як «націонал-комуніста»). Погляди з цих питань, а також змалювання подій української революції 1917—1918 рр. знаходимо у тритомній праці Винниченка «Відродження нації». Український народ, писав він, «який до злуки з Росією пишався своєю наукою, літературою, народ, який утворив таку багату пісню, таку глибоку народну музику... цей народ, тепер очевидно, упадав, убожів, дичавів. Причиною ж тому було, як виразно доводилось усіма уважними досліджувачами, денаціоналізація, нищення рідних форм розвитку». І далі: треба, щоб руський демократ «уважніше поставився б до голосів своєї власної руської науки, яка устами Російської Академії Наук точно й виразно зазначила, що українська нація не є те саме, що руська: що закони її життя не є закони життя руських, що ламання цих законів ламає душу цілого народу; що така руйнація є злочинство перед вселюдським поступом»

Поступово Винниченко відходить від активної участі в політичній діяльності, від ідей соціалізму. Натомість він виробляє своєрідну світоглядну позицію «конкордизму» (від франц. — згода). Людина, згідно з цією позицією, має жити в «згоді» сама з собою, з, природою, з іншими людьми, з нацією. Саме тут криється коріння одного з провідних принципів Винниченкової етики — «чесності з собою». В останні роки життя він пропагував ідею зближення (по А суті, «конвергенції») капіталізму та соціалізму з метою відвернення загрози ядерного самогубства людства Художнє втілення ця ідея знайшла в так званій «колегіократії» (роман «Слово за тобою, Сталіне!», 1950).