Загальний огляд розвитку еміграційної літератури

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ.

1. Розповісти про історичні умови і функціонування української літератури за кордоном, про “празьку школу” української поезії та її представників.

2. Розповісти про Є.Маланюка як одного з “пражан”.

3. Аналіз поезії Маланюка, визначити її основні ідеї, мотиви, пояснити їх.

4. Пояснити зміст образів-символів.

5. Висловити власні міркування про патріотичні почуття, які проявляються на відстані. 

 

НАВЧАЛЬНИЙ МАТЕРІАЛ ДО ЗАНЯТТЯ

Епіграфи:

Хто пережив страшну операцію розриву з живим тілом Батьківщини, хто відчував пекучий брак Батьківщини, як вічно роз’ятрену рану, хто задихався в чужому повітрі, у чужому підсонні, під чужим небом…, той зрозуміє психологічний стан емігранта.

Є. Маланюк

А я мушу незморено-просто —

 Смолоскипом Тобі Одній,

 Я — кривавих шляхів апостол

 В голубі невечірні дні.

Є. Маланюк

Емігранти, чужоземці, вигнанці… У них забрали рідну землю, небо, могили предків, але не змогли лишити Любові, пам’яті, прагнення жити Батьківщиною. Чи вплинули події XX ст. на тематику, світогляд українських письменників в еміграції, що їх турбувало?

Загальний огляд розвитку еміграційної літератури

    Література української діаспори або еміграційна література — література написана українськими письменниками в еміграції, які з політичних, економічних, релігійних причин виїхали з України на постійне або тривале проживання за кордоном. Діаспорна література — результат переселення літераторів насамперед через численні політичні репресії на території України у XX ст. Коли в СРСР єдиним офіційним стилем мистецтва було проголошено соціалістичний реалізм, письменники-емігранти мали більшу свободу художнього вираження, а також можливість критично осмислювати події в Україні.

Перша хвиля української еміграції на межі ХІХ-ХХ ст. уважається трудовою, тож вона представлена скромними літературними набутками, що з’явилися переважно в США й Канаді. Зокрема, це жанр заробітчанських та емігрантських народних пісень, які дійшли до нас у збірниках Володимира Гнатюка, Філарета Колесси та інших фольклористів.

  Друга хвиля еміграції була пов’язана з поразкою національно-визвольних змагань. Саме ця хвиля принесла значні літературні твори та саму атмосферу живого літературного процесу. Тож перші значні українські літературні угрупування з’явилися в 1920-х рр. До них належали передовсім Празька школа  (Юрій Липа, Юрій Клен, Олег Ольжич, Олена Теліга, Євген Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна та ін.) в Чехословаччині та групи «Танк» та «Ми» в Польщі.

 Наступна хвиля українських письменників-емігрантів була спричинена Другою світовою війною. Завдяки свободі самовираження в еміграції з’явилося багато оригінальних літературних творів, які продовжували модерністську традицію, обірвану в УРСР політичними репресіями. Так, у післявоєнній Німеччині від 1945 до 1948 р. активно діяла організація українських письменників «Мистецький український рух» (Іван Багряний, Віктор Петров, Юрій Косач, Ігор Костецький та ін.), очолювана Уласом Самчуком. У МУРІ були й літературні критики, серед яких Юрій Шевельов, Володимир Державин та Віктор Петров. Важливим завданням для себе письменники діаспори бачили також переклади сучасних їм літературних творів. Активними перекладачами були Ігор Костецький, Олег Зуєвський та Михайло Орест.

 Після переселення значної частини українських емігрантів за межі Німеччини літературні об’єднання виникали в англомовних країнах. Так, у 1954 р. аналогом МУРу постало об’єднання письменників «Слово», у якому згуртувалися прозаїки, поети, драматурги, літературознавці (Григорій Костюк, Юрій Шерех, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Улас Самчук, Докія Гуменна, Ольга Мак та ін.).

 Особливо яскравою була творчість неформального об’єднання поетів під назвою Нью-Йоркська група (Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, Марія Ревакович, Роман Бабовал та ін.). Їхні твори відзначаються модерністською елітарною естетикою і віддалені від політики.

 В останні десятиріччя значно почастішали контакти «материкових» і діаспорних письменників. Загалом література діаспори дедалі більше інтегрується в загальноукраїнський літературний процес.

Психологія поета-емігранта

 • Україна стає для поета-емігранта раною, болем, святістю, прокляттям. Шукаючи «свою» Україну чи то в стилізації фольклору (О.Лятуринська, О. Стефанович), чи то в історіософських розмислах про неї (Ю. Клен, Є. Маланюк), поети-емігранти творили ідеалізований образ Вітчизни.

 • Втрачена батьківщина і майже травматична туга за нею в творчості цих поетів-емігрантів є фактором великого значення. Вона часто-густо мобілізує їхню увагу, вона викликає надмірну ідеалізацію історичної минувшини.

 • Творчість багатьох поетів-емігрантів, особливо представників «празької школи», «тематично… спрямована найчастіше в минуле» (М.Неврлий). Для часово-просторової характеристики таких творів притаманним є виростання майбутнього саме з минулого, а не з сучасного (Н.Колесниченко-Братунь).

 • Почуття поета-емігранта часів Другої світової війни Г. Грабович називає «комплексом уцілілого»: «Страхіття й травми недавнього минулого, неминуче почуття вини за те, що тобі вдалося вижити й утекти на свободу, коли так багато люду згинуло або залишилося позаду, й у висліді глибинна, не інтелектуальна чи моральна, але попросту органічна потреба бути свідком, сказати світові, що сталося,— все це панівний, безупинний рефрен».

 • «З погляду цього стресу,— зауважує С. Павличко,— всі члени МУРу, хто більше, хто менше, намагалися збагнути як своє особисте, так і ціле історичне минуле, а також відповісти на запитання: що буде далі? Зі мною? З Україною? З літературою? І ще: для кого і як писати?»

 • 3 переїздом за океан починається новий етап у розвитку української еміграційної літератури. І однією з основних його ознак став «вихід на сцену» нового покоління митців, які згрупувалися навколо Нью-Йоркської групи. Члени НЙГ були вже не поети-емігранти, а радше українські поети, які живуть поза межами України. Зі своїм баченням світу й свого місця в ньому. З одного боку маємо яскраві свідчення нерозривної єдності особистості з Україною: «…я свою Україну ношу, як слимак свою хатку, я в ній живу» (Е. Андієвська), «…я повсякчас жив, дихав, обідав і вечеряв Україною» (Б. Рубчак), але з іншого — той же Б. Рубчак: «Українську культуру я вивчив уже в Америці (навіть, до речі, літературну мову)… Я приїхав сюди в чотирнадцять років і негайно вріс в американське суспільство. Я почав жити повнокровним життям… Треба просто зрозуміти, що більшість діаспорників мого покоління — Януси з двома обличчями. А це значить, що ми цілком інакші, коли ми серед американців неукраїнського походження, ніж коли ми в середовищі українців. І навіть приймаємо різні шкали вартостей, зокрема в питаннях культури, мистецтва… «Ой не ходи, Грицю» існує для нас у зовсім іншому всесвіті, ніж Юджін О’Ніл. І трудно сказати, що нам рідніше…».

«Празька поетична школа»

ЗАПИС У ЗОШИТИ

ü Празька школа - умовна назва українських поетів та прозаїків, які після громадянської війни 1920-х років опинилися за кордоном, переважно в Європі, і тривалий час мали своїм культурно-організаційним центром Прагу.

ü Юрій Дараган, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Юрій Клен, Олег Ольжич, Наталя Лівицька-Холодна, Юрій Липа, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, Галя Мазуренко, Олена Теліга, Андрій Гарасевич.

 

 «Пражани» були своєрідним «творчим клубом», у якому циркулювалася низка художніх, філософських, політичних, ідеологічних тощо ідей, котрі поділялися співрозмовниками. Тому маємо справу з «нестандартним» колективним явищем в історії української літератури, яке, попри окресленість однією назвою та певною співзвучністю тих чи інших ідей, образів, мотивів у творчості поетів, передбачає розмову про доволі насичені, різнобарвні, глибоко самобутні і самостійні художні практики «пражан», об’єднані лише певними загальними рисами.

 Суттєвим аргументом на користь назви «Празька школа» є географічний чинник. Не слід забувати, що становлення поетів як індивідуальних творчих особистостей відбулося в Празі 20-х рр. XX ст., де більшість із них навчалися, відвідували лекції чи викладали в місцевих закладах та інших навчальних установах: Карловий університет (О.Стефанович, О. Лятуринська, О. Ольжич, Н. Лівицька-Холодна, А.Гарасевич), Український Вільний Університет (О. Стефанович, О. Ольжич, А. Гарасевич), Українська господарська академія (Є. Маланюк, Л. Мосендз), Український високий педагогічний інститут ім. Михайла Драгоманова (Ю.Дараган, О. Теліга, Г. Мазуренко), Українські студії практичного мистецтва (О. Лятуринська, Г. Мазуренко). Міжвоєнна Прага, по суті, перетворилася на один із найбільших мегаполісів українського наукового, літературного та політичного життя на еміграції.

 За своїм стилем «пражани» були неоромантиками, але філософською заглибленістю й любов’ю до класичних форм споріднювались з київськими неокласиками.

 Їхні твори відбили болісні роздуми над причинами поразки у визвольній війні. Вони сформулювали свою концепцію людини. Це — духовно сильна й вольова особистість, національно свідомий українець, який з ідейних переконань віддасть життя за незалежність України. Волелюбність, мужність, почуття відповідальності перед поневоленою батьківщиною, щирий патріотизм — основний пафос їхньої творчості.

 Огляд творчості поетів «празької школи»

Юрій Дараган

 Родоначальник школи, мав великий вплив на творчість поетів саме історіософськими мотивами (яскравий історизм, варяги, дикий степ, сонячний Дажбог, настрої вигнанця). Увійшов у літературу збіркою «Сагайдак» (1925). Тема України є центральною в ліриці Дарагана. У циклах віршів «Луна минувшини», «Дике поле», «Срібні сурми», «Запоріжжя» Дараган творить поетичний і натхненний образ Вітчизни. Вона приходить до нього в снах і наяву, у спогадах і скупих звістках. За нею він тужить, її образ плекає в серці як найдорожчий і поки що не досягнений ідеал. Митець прагнув поетичним словом витворити ідеал українця — мужнього й загартованого в боях, який пишається славним минулим народу і наслідує героїчні подвиги своїх предків.

Леонід Мосендз

 Поет, прозаїк, критик, перекладач. Під час громадянської війни воював у лавах війська Петлюри. 1920 року разом з армією УНР відступив до Польщі. Навчався в Українській господарській академії на хіміко-технологічному факультеті. Учений-хімік, визнаний у Європі винахідник. Лейтмотив поезій Мосендза — відродження України, визвольної боротьби її народу після Першої світової війни. Одним з перших відчув космічність свого народу й нації. Це було модерне світовідчуття людини XX ст. (вінок сонетів «Юнацька весна»). Мосендз творив «наукову» поезію, сміливо в її образну тканину включав філософські мотиви, поняття й лексику з точних наук, розширюючи естетичне поле лірики. Цим шляхом у 60-х рр. ітимуть І.Драч, М. Вінграновський та їхні послідовники.

Олег Ольжич

 Талановитий поет, публіцист, політичний діяч, археолог, людина-легенда. Син видатного українського поета Олександра Олеся. Під час Другої світової війни організатор підпільного руху опору фашистам. Жорстоко закатований німцями на смерть 1944 р. Збірками «Рінь», «Вежі», «Подзамчя» він увійшов в українську літературу як поет раціональної, предметної лірики, яка заперечувала сентиментальне оспівування життя та образ пасивної, безвольної людини. Олег гартував свою волю і вважав, що саме сильна духом, цілеспрямована особистість потрібна майбутній відродженій Україні. По-новому трактує митець поняття героїчного, що поєднує в собі й хоробрість, і відвагу серця, а головне — сильний заряд духовності, яка веде борців до оновлення світу, розбиває кайдани рабства.

Олена Теліга

 Поетеса, революціонерка, яскрава особистість, вольова, енергійна й вродлива жінка, яка своє життя присвятила боротьбі за незалежну Україну. Під час Другої світової війни на окупованій Україні організувала літературно-мистецьке життя, очолила Спілку письменників України. Як українську патріотку гестапівці 1942 р. розстріляли в Бабиному Яру.

 Посмертно вийшли збірки «Душа на сторожі», «Прапори духа», «Полум’яні межі». У поезіях та публіцистичних виступах поетеса проголошує героїзм як найвищу чесноту, сформувала принципи героїчної етики, наповненої героїчним діянням, відвагою, безкомпромісністю. У художньому світі поетеси панує бунт, змагання за оновлений світ, протест проти безбарвної «нудоти життя». На переконання О. Теліги, рідний край від неволі може врятувати новий тип українця, який уміє жити й творити для своєї нації.

 

Євген Маланюк. Що ж хвилювало, що бентежило його душу?

Євген Маланюк

Літературознавець, перекладач, культуролог, визначний поет, критик, палкий патріот України, український Одіссей, автор мистецьких есе та історичних розвідок, гуманіст, мислитель-публіцист, мистецтвознавець, «імператор залізних строф», «поет-державник», «Боян степової Еллади», яскравий представник «Празької школи», «мандрівний співець», витончений самобутній майстер слова, борець, емігрант, лірик, трибун.

 

Життєвий шлях митця

Народився 20 січня 1897р. в м. Архангороді на Херсонщині.

Навчався в Єлисаветградській реальній гімназії. Як свідчить сам Є.Маланюк, віршувати він почав ще гімназистом у 13 років.

1914 р. — вступив до Петроградського політехнічного інституту. Його було зараховано на перший курс, але на перешкоді навчанню стала Перша світова війна. Доля приводить хлопця до Київської військової школи, котру він закінчує 1 січня 1916 р. Далі запасний піхотний полк, а затим прапорщик Маланюк служить молодшим офіцером у кулеметній роті фронтової частини. Світова війна закінчилася для Євгена Маланюка в лютому 1918 р. Проте склалося так, що після короткої відпустки йому знову довелося воювати, бо був мобілізований до Армії УНР.

1920 р. — з’являється друком перший вірш. Після поразки УНР назавжди покидає Україну 21 листопада 1920 р. Потрапивши у табір у Каліші, зосереджується на поетичній творчості. Бере участь у виданні журналу «Веселка» та альманаху «Озимина».

Восени 1923 р. переїздить до Чехословаччини для навчання на гідротехнічному відділі інженерного факультету Української Господарської Академії в Подєбрадах. Чехословаччина, завдяки політиці її президента Томаша Масарика, стала тоді справжнім освітнім, науковим та культурним центром української еміграції. Для тисяч біженців з України та колишніх вояків українських армій відкривалися національні школи, гімназії, інститути, академії. Видавалися численні українські журнали, започатковувалися видавництва. Стає лідером «Празької поетичної школи».

1925 р. — видає першу збірку «Стилет і стилос».

У 1929 р. Євген Маланюк закінчує навчання і в пошуках роботи виїздить до Варшави. Тут він влаштовується на роботу в міському магістраті й працює на посаді інженера у відділі регулювальних споруд на Віслі.

Війна й окупація Польщі примусила його шукати роботу. Певний час удалося працювати в українській гімназії у Варшаві, підробляти на випадкових роботах, а інколи доводилося перебиватися й без хліба. В останні місяці війни Є. Маланюк був змушений покинути Польщу й повернутися до Чехії, а відтак знову збиратися в дорогу. Перебувати в Чехії було небезпечно.

 1945 р. Євген Маланюк був змушений залишити домівку, сім’ю й податися в другу еміграцію. В очікуванні арешту, залишивши дружину й сина, переїздить до Німеччини, а потім у 1949 р. до США (входив до об’єднання українських письменників (ОУП) «Слово»). Нелегко складалося його життя в Америці. Спочатку довелося працювати фізично. Пізніше пощастило влаштуватися за фахом — на інженерну посаду в Нью-Йорку; у креслярському бюро він працював до виходу на пенсію в 1962 р.

 Євген Маланюк помер 16 лютого 1968 р. в Нью-Йорку. Похований на кладовищі в Бавнд-Бруці в Нью-Джерсі, яке часто називають українським пантеоном.