double arrow

Поняття правотворчості, її співвідношення з процесом правоутворення

Розділ ХХІ. ПРАВОУТВОРЕННЯ

Суспільні відносини різних видів складаються стихійно і мають об’єктивний характер. Частина з них належить до сфери правового регулювання, а частина (релігійні, моральні та інші) залишається поза цією сферою.

До сфери правового регулювання входять лише найважливіші для суспільства відносини. Вони повинні відповідати вимогам справедливості, панівної моралі і потребам суспільного розвитку. Саме такі відносини держава вважає за доцільне визнати і забезпечити правовим захистом. Це відбувається навіть тоді, коли держава ще повністю не склалася, а її окремі органи (насамперед суди) тільки зароджуються. Визнання певних суспільних відносин цими органами робить їх правовими за змістом і надає їм юридичного вираження. Виникнення правовідносин є першим, але дуже важливим кроком на шляху правоутворення. Згодом держава відповідно до принципів панівної моралі та уявлень про справедливість визнає й закріплює в законодавстві певні економічні, політичні, культурні відносини, які відповідають потребам суспільства, формує права і обов’язки суб’єктів правовідносин.

Правоутворення — це відносно тривалий процес формування юридичних норм, що починається з визнання державою певних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їхнього правового регулювання, загального уявлення про юридичний припис, який необхідно формально закріпити. Цей процес закінчується розробкою і прийняттям нормативно-правових актів, які визначають санкції в разі порушення визнаних державою правил поведінки. Саме цей останній етап правоутворення, пов’язаний з діяльністю державних та інших органів, наділених нормотворчими повноваженнями, в юридичній літературі традиційно називається правотворчістю.

Законотворчість є однією з форм здійснення державою своїх функцій у формуванні правових норм, їх подальшому розвитку, зміні та відміні. Вона виступає також і як форма взаємодії держави з громадянським суспільством.

Формування права — це складне, багатоаспектне соціальне явище, яке обумовлене взаємодією об’єктивних умов і суб’єктивних чинників, що визначають ы забезпечують утворення нових норм права.

Процес правоутворення складається з двох фаз: 1) об’єктивного виникнення соціальної, політичної, економічної потреби правового регулювання певного виду суспільних відносин і усвідомлення цієї потреби у вигляді правосвідомості людей; 2) свідомої вольової діяльності компетентних органів держави або самого народу у виданні нормативних актів. Перша фаза відповідає об’єктивному процесу формування передумов виникнення права. Реальні відносини, що склалися в суспільстві, породжують потребу створення права і відображають її в масовій правосвідомості людей. Друга фаза має суб’єктивний, вольовий характер і є свідомою діяльністю компетентних правотворчих органів у підготовці і виданні нормативно-правових актів.

Внаслідок свідомої діяльності учасників правотворчого процесу в розробці, формулюванні і виданні нормативно-правових актів об’єктивні суспільні відносини набувають правової форми. На першій фазі правоутворення з потенційної можливості формується реальна потреба появи нових правових норм, на другій — досягається перетворення цієї потенційної можливості та потреби виникнення права на конкретні правові норми, які дістають офіційне, документальне закріплення і вираження. В цілому право не створюється, а об’єктивно формується.

Зупинимося докладно на другій фазі правоутворення. Усвідомлюючи неточність терміна “правотворчість”, будемо, проте, користуватися ним як єдино поширеним у юридичній літературі.

Правотворчість — це організаційно врегульована, особлива форма діяльності держави або безпосередньо народу, в результаті якої потреби суспільного розвитку і вимоги справедливості набувають правової форми і відображаються у певному джерелі права (нормативному акті, прецеденті, звичаї тощо).

Для правотворчості як особливої форми діяльності компетентних державних органів, уповноважених громадських організацій або всього народу по встановленню, зміні чи скасуванню юридичних норм, створенню та розвитку системи права характерні певні ознаки. Вона:

а) є монополією держави, яка в особливих випадках може делегувати ці повноваження громадським організаціям або іншим суб’єктам права, вона також може здійснюватися безпосередньо громадянами держави на референдумі;

б) має організаційну спрямованість, кожний правотворчий орган видає нормативні акти згідно зі своєю компетенцією;

в) здебільшого відображається у формулюванні правових норм. Це становить її основну функцію, оскільки зміна, відміна норм права і кодифікація правового матеріалу є лише її допоміжними функціями;

г) чітко регламентується нормативними приписами, що зумовлено принципом законності, необхідністю суворого дотримання кожним правотворчим органом своєї компетенції, з метою запобігання можливим юридичним колізіям, суперечностям та дублюванню норм права в законодавстві.

Постійне удосконалення законодавства, обумовлене закономірним розвитком сучасної держави, є необхідною умовою всебічного врахування в нормативних актах потреб суспільного розвитку, поєднання інтересів окремих прошарків суспільства та індивідів. Розвиток правотворчості є важливою запорукою підвищення ролі законодавства, зміцнення режиму законності. Правотворчість здійснюється кожною державою незалежно від її типу, форм організації влади, її завдань та функцій.


Сейчас читают про: