double arrow

ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ 15 страница


Розрізняють:

1) фактичний бюджет - відображає реальні видатки, надходження і дефіцити за певний період;

2) структурний бюджет - відображає, якими мають бути видатки, доходи і дефіцит, якщо економіка функціонує за потенційного обсягу виробництва (визначається дією дискреційних програм, що запроваджені законодавчо);

3) циклічний бюджет - показує вплив ділового циклу на бюджет та вимірює зміни видатків, доходів і дефіциту, які виникають через те, що економіка не працює за потенційного обсягу виробництва, а перебуває у стані піднесення або спаду (визначається дією автоматичних стабілізаторів).

Циклічний бюджет є різницею між фактичним і структурними бюджетами.

Бюджетна система - сукупність усіх бюджетів країни в їх взаємодії.

Цілісність бюджетної системи забезпечується докладним ув'язуванням доходів та витрат уряду, закріпленим у юридичних нормах. Бюджетна система залежить від державного устрою країни (унітарна чи федеральна держава), її економічної, політичної та інших підсистем і складається з двох або трьох ланок. Так, бюджетна система унітарних, тобто єдиних держав (Великобританії, Франції) складається лише з двох ланок - державного і місцевого бюджетів. До бюджетної системи федеральних держав належить ще третя, середня ланка - бюджети членів федерації: у США - це бюджети штатів, у Німеччині - земель, у Швейцарії - кантонів, у колишньому СРСР - республік.




Після проголошення державної незалежності України її бюджетна система стала змішаною. Наявність Кримської Автономної Республіки, уряд якої складає і затверджує свій бюджет через власні виборчі органи, робить бюджетну систему України частково триступінчастою. Всі інші ланки бюджетної системи двоступінчасті.

На державний бюджет (бюджет центрального уряду) покладаються функції оборони, управління народним господарством, зовнішні зв'язки держави, охорона кордонів, пошта, зв'язок, залізниці, грошовий обіг та ін. Зростає роль центрального бюджету в розвитку освіти, охорони навколишнього середовища, соціального забезпечення, у перерозподілі національного доходу тощо.

На місцеві бюджети покладається функція розвитку комунального господарства, будівництво певних об'єктів економічної та соціальної інфраструктури, розвиток охорони здоров'я, освіти (частково), утримання поліції та ін.

15.4 Державні доходи і витрати

Державні доходи - виражені у грошовій формі відносини економічної власності (привласнення) між державою та юридичними і фізичними особами в процесі вилучення (привласнення) державою частини необхідного та додаткового продукту.

Їх необхідність зумовлена появою держави, виконуваних нею функцій, неспроможністю недержавних організацій та інститутів забезпечити стабільний розвиток суспільства.



У рабовласницькому суспільстві значна частина державних доходів формувалася від привласнення додаткового і частини необхідного продукту, створеного працею рабів у копальнях, великих державних майстернях тощо, а також від податкових надходжень з громадян. Письмові згадки про податки датовані IV тисячоліттям до н.е.

В епоху феодалізму основним джерелом державних доходів були податки у грошовій та натуральній формі, які вилучалися від земельних володінь короля.

Державні доходи сучасних країн поділяються на внутрішні й зовнішні. Внутрішні держава отримує всередині країни, зовнішні - за її межами (кредити, допомога з інших країн).

До внутрішніх державних доходів належать різні види податків та неподаткові доходи:

- податки, в т.ч. акцизи та мито (75-85%);

- внески в фонд соціального страхування, пенсійний, страхування від безробіття (12-12%);

- неподаткові надходження від економічної діяльності держави (5-8%).

Джерелом державних (центральних) бюджетів є такі види податків: подохідний податок, податок на прибутки компаній, акцизи, митні збори, доходи від державних позик, які випускає центральний уряд, а також доходи від об'єктів державної власності. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок окремих податків (здебільшого помайнового), від муніципальної власності (наприклад, ренти від будинків), окремих акцизів, випуску позик, що розміщуються через різні фінансові інститути (банки, страхові компанії та ін.) тощо.



До основних факторів, що впливають на формування доходів Державного бюджету України належать:

- стан економічної кон'юнктури;

- недосконалість податкового законодавства;

- інституціоналізація тіньової економіки;

- низька фінансова дисципліна усіх суб'єктів господарювання;

- віртуальний перерозподіл власності;

- наявність значних пільг в оподаткуванні;

- криміналізація економічної діяльності;

- низька конкурентоспроможність продукції;

- нестабільність національної валюти;

- інфляційні процеси та інше.

Державні витрати - відносини економічної власності (привласнення) між державою та юридичними і фізичними особами в процесі розподілу і споживання частини національного доходу.

Структура державних витрат визначається роллю та вагомістю виконуваних державою функцій. Якщо в середині XIX ст. основна частина державних витрат спрямовувалися на утримання державного апарату й військові цілі, соціальних витрат не було, то в середині 90-х років XX ст. на перше місце вийшли витрати на соціальні цілі (розвиток освіти, охорони здоров'я, виплати безробітним, пенсіонерам та ін.). Це зумовлено якісно новою роллю особистісного фактора в сучасному виробництві (значення освіти, кваліфікації, розвитку творчих здібностей працівників тощо), переважанням загальнолюдських цінностей у ціннісних орієнтирах суспільства, зростанням армії безробітних тощо. Тому на соціальні цілі в розвинутих країнах Заходу йде приблизно 40-50% державних витрат.

Друге місце у структурі державних витрат посідають витрати на економічні цілі - житлове будівництво та його реконструкцію, розробку природних ресурсів і охорону навколишнього середовища, сільське господарство, транспорт, науку, зв'язок, державне регулювання і прогнозування економіки та ін. Ці витрати становлять 10-20% державних витрат.

На третьому місці в структурі державних витрат витрати на військові цілі та дипломатичну службу. Витрати на військові цілі поділяються на прямі та непрямі. До перших належать безпосередні витрати з державного бюджету на оборону. До другої - частина витрат на космічні дослідження, військова допомога іншим країнам, виплата пенсій ветеранам війни. Такі витрати становлять 10-20% сукупних державних витрат.

Наступними за величиною статтями державних витрат є: витрати на обслуговування державного боргу ( 7-8%.) та утримання апарату управління ( 5-10%).

На формування видатків бюджету в Україні в сучасних умовах впливають:

1 Економічна криза, яка спричиняє:

- зростання видатків на соціальний захист населення;

- зростання видатків на фінансову підтримку підприємств державного сектору від банкрутств, а не інноваційну діяльність;

- зростання видатків на підтримку соціальної сфери.

2 Зростання монетарного державного боргу, який зумовлює:

- зростання видатків на покриття державного боргу;

- витіснення інвестицій із сфери виробництва.

3 Зростання немонетизованого державного боргу спричиняє виділення коштів на покриття заборгованостей, що виникли у попередні роки по заробітній платі працівників бюджетних установ, стипендіях та інших соціальних виплатах.

4 Дефіцит бюджетів усіх рівнів, який передбачає жорстокий режим економії коштів, скорочення видатків по всіх статтях кошторисів на утримання апарату управління.

5 Залучення зовнішніх ресурсів для покриття бюджетного дефіциту призводить до зростання платежів по процентах.

15.5 Дефіцит бюджету і державний борг

Розрізняють два стани бюджету:

а) нормальний , коли видаткова частина держбюджету дорівнює доходній;

б) дефіцитний, коли видатки перевищують доходи.

Дефіцит бюджету не є небезпечним для економіки, якщо він знаходиться на рівні 2-3% ВНП. У противному разі він негативно відбивається на функціонуванні грошової, кредитної систем і всієї економіки в цілому.

Причини дефіциту Держбюджету:

1) падіння доходів в умовах кризового стану економіки;

2) зменшення приросту національного доходу;

3) збільшення бюджетних витрат;

4) непослідовна фінансово-економічна політика;

5) надмірний розмір державного сектору;

6) зростання витрат по обслуговуванню внутрішнього і зовнішнього державного боргу.

Заходи, щодо зниження бюджетного дефіциту:

1) конверсія;

2) перехід від фінансування до кредитування;

3) ліквідація дотацій збитковим підприємствам;

4) скорочення витрат на управління державою;

5) реформування системи оподаткування;

6) підвищення ролі місцевих бюджетів.

За формою прояву бюджетний дефіцит поділяється на:

1) відкритий - офіційно визначений дефіцит у законі про бюджет на відповідний рік;

2) прихований - виникає в результаті завищення обсягів планових доходів та включення у склад доходів джерел покриття бюджетного дефіциту.

За причинами виникнення бюджетний дефіцит буває:

1) вимушений, який є наслідком скорочення обсягів ВВП і відповідно обмеженості фінансових ресурсів країни( наприклад, циклічний бюджетний дефіцит);

2) свідомий, виникає внаслідок дискреційної фіскальної політики, яка передбачає цілеспрямовані зміни в розміри державних витрат, податків і сальдо Державного дефіциту.

За напрямком дефіцитного фінансування розрізняють:

1) активний бюджетний дефіцит, який характеризується спрямуванням коштів на інвестування економіки, що сприяє зростанню ВВП;

2) пасивний - характеризується спрямуванням коштів на покриття поточних видатків (соціальні трансферти, виплата зарплати у бюджетній сфері та інше).

Джерелами фінансування дефіциту бюджету можуть виступати позики держави (не інфляційний шлях покриття бюджетного дефіциту) і грошово-кредитна емісія (інфляційний шлях покриття бюджетного дефіциту).

Зростання бюджетного дефіциту призводить до появи державного боргу.

Державним боргом називається нагромаджена сума позичених урядом коштів для фінансування дефіцитів або сума заборгованості держави перед кредиторами.

Головними причинами створення і збільшення державного боргу є:

1) хронічний дефіцит Державного боргу;

2) перевищення темпів зростання державних видатків над темпами зростання державних доходів;

3) дискреційна фіскальна політика направлена на зменшення податкового навантаження без відповідного скорочення державних витрат;

4) розширення економічної функції держави;

5) дія автоматичних стабілізаторів (циклічне зменшення податкових надходжень та збільшення соціальних трансфертів під час економічної кризи);

6) залучення коштів нерезидентів з метою підтримки стабільності національної валюти;

7) мілітаризація, ведення вій та інші.

Державний борг складається з:

- заборгованості по випущених і непогашених внутрішніх державних позиках - внутрішній державний борг;

- фінансових забов’язань країни по відношенню до іноземних кредиторів на певну дату - зовнішній державний борг.

Темпи зростання зовнішнього боргу залежать від частки зовнішніх запозичень у загальному обсязі наявного богру і процентної ставки (підвищення ставки процента, потребує збільшення зовнішніх позик).

Наявність державного боргу має негативні наслідки:

1) скорочення споживання населенням країни;

2) витіснення приватного капіталу, що обмежує подальше зростання економіки;

3) збільшення податків для обслуговування державного боргу виступає антистимулом економічної активності;

4) перерозподіл доходу на користь власників державних облігацій.

Управління державним боргом – це сукупність заходів держави, пов’язаних з визначенням кон’юнктури на ринку позичкових капіталів, випуском нових позик, з виплатою процентів по займам, проведенням конверсій (зміни умов доходності) та консолідації (зміни строків) займів, визначенням ставок процентів по державному кредиту, а також погашенням раніше випущених позик, строк дії яких скінчився.


16 ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ЗВ’ЯЗКИ

16.1 Світове господарство, суть, етапи розвитку

Світове господарство - це сукупність національних господарств та економічних зв’язків між ними. Виникнення світового господарства не випадковий процес, об’єктивна закономірність розвитку суспільства, яка зумовлена формуванням суспільного виробництва матеріальних передумов цього процесу. Що це за передумови?

1 Міжнародний поділ праці який визначає необхідність спеціалізації виробництва країн відповідно до їх природнокліматичних, історичних та економічних умов, що забезпечує підвищення ефективності виробництва, економію затрат суспільної праці, раціональне розміщення продуктивних сил. Спочатку визначальними факторами були природні фактори, а з другої половини 19ст., в умовах розгортання НТР, фактором формування міжнародного поділу праці стає також рівень розвитку продуктивних сил у різних країнах, стан науки й техніки.

2 Спеціалізація на певному етапі породжує процес інтернаціоналізації виробництва й всього господарського життя. Інтернаціоналізація виробництва стає економічною формою розвитку міжнародного поділу праці та міжнародного усуспільнення виробництва. Однією із форм інтернаціонального виробництва виступили транснаціональні корпорації (ТНК).

3 Інтернаціоналізація в свою чергу передбачає розвиток економічної інтеграції, яка зумовлює тенденцію до економічної єдності світу на основі зближення й взаємопереплетіння національних економік, проведення узгодженої державної економічної політики. Нині найбільш поширеними видами економічної інтеграції є зони вільної торгівлі, митний союз, загальний ринок, економічний союз.

Суть міжнародної економічної інтеграції можна визначити через такі її характеристики:

- міждержавне регулювання економічних процесів;

- поступове формування міжнаціонального господарського комплексу із загальною структурою відтворення;

- усунення адміністративних і економічних бар’єрів, що перешкоджає вільному руху товарів, робочої сили і фінансових ресурсів в межах регіону;

4 Зближення внутрішніх економічних умов держав, що беруть участь в інтеграційних об’єднаннях.

Основними факторами, які об’єктивізують процес утворення світового господарства є:

- розгортання наукового-технічної революції, що вимагає об’єднання зусиль для використання сучасних досягнень науки і техніки;

- прагнення народів до мирного співіснування в умовах загрози ядерної війни;

- необхідність об’єднувати зусилля при вирішенні глобальних проблем.

Формування світового господарства процес тривалий і безперервний. З певною мірою умовності можна виділити чотири етапи становлення світового господарства.

Перший етап. На цьому етапі створюються передумови для формування світового господарства у вигляді світового ринку. Його називають підготовчим. Він найтриваліший (5-4 тисячоліття до н.е. - середина 19 ст.), пов’язаний з етапами суспільного поділу праці.

Перший суспільний поділ праці породив передумови для виникнення місцевого ринку, другий - зумовив появу грошової форми вартості та вихід торговельного капіталу на рівень регіонального ринку. Третій суспільний поділ сприяв залученню різноманітних господарських одиниць до товарообміну, розвитку товарного виробництва і зумовив переростання регіональних ринків у регіонально-світові. Подальший розвиток суспільного поділу праці привів до виникнення нових галузей економіки, поглиблення спеціалізації всередині окремих галузей. Великі географічні відкриття дали поштовх до розвитку товарно-грошових відносин і формуванню світового ринку. В міру розвитку масового виробництва світовий ринок став переростати у світове господарство.

Другий етап (середина 19 – початок 20 століття). На цьому етапі світове господарство сформувалося як світове капіталістичне господарство, тобто воно об’єднало лише країни капіталістичної системи. Це світове господарство складалося практично з двох систем: а) ринкового господарства індустріально-розвинутих країн і б) малорозвинутого ринкового і доринкового господарства колоніальних та залежних країн. Між ними складалася система нерівноправного міжнародного поділу праці. Індустріально розвинуті країни (Англія, США, Франція та ін) утримували монополію на кваліфіковану робочу силу, сучасні засоби виробництва, технології тощо. Колоніальні і залежні країни стали постачальниками сировини і дешевої робочої сили.

Третій етап (з 20-х до 90-х років 20ст. ). Цей етап починається з відокремлення від капіталістичної системи світового господарства Радянського Союзу, а після другої світової війни - ряду країн Східної Європи, Азії, Америки. Найважливішою характерною рисою цього етапу є те, що капіталістична система господарювання перестала бути всесвітньою. Поруч з нею виникла нова, соціалістична система світового господарства.

Кінець 80-х - початок 90-х років відбувається розпад світової соціалістичної системи господарювання і починається 4-й, сучасний етап формування світової системи знову на базі капіталістичної.

Структура сучасного світового господарства може бути представлена як сукупність трьох типів країн: 1) розвинуті капіталістичні країни; 2) країни капіталістичної орієнтації з малоефективною економікою; 3) країни соціалістичної орієнтації.

Основними формами економічних відносин, через які проявляється функціонування світової системи господарства є: міжнародна торгівля, міжнародний рух капіталів, міжнародна міграція робочої сили, міжнародний обмін технологіями, міжнародні валютні відносини, міжнародні кредитні відносини.

16.2 Міжнародна торгівля

Міжнародна торгівля - це форма функціонування світового ринку, під яким розуміється система обміну товарами й послугами на міжнародному рівні. Міжнародна торгівля має особливості порівняно з внутрішньою торгівлею. Якщо на внутрішньому ринку товари продаються за внутрішніми цінами, то на світовому - за світовими. Світова ціна - це грошова форма інтернаціональної вартості. Інтернаціональна вартість - це середньосвітові витрати праці на одиницю продукції. Ще Д. Рікардо, створивши теорію порівняльних витрат виробництва, довів, що брати участь у міжнародній торгівлі вигідно будь-якій країні, незалежно від рівня її розвитку і від внутрішньої вартості її товарів. Кожна країна повинна продавати на світовому ринку навіть за збитковими цінами ті товари, внутрішні ціни яких у порівнянні зі світовими цінами, найнижчі, а за виручені гроші купувати на світовому ринку ті товари, внутрішні ціни на які у порівнянні зі світовими цінами найвищі. При цьому буде досягатись економія на витратах виробництва сукупного суспільного продукту.

Об’єм міжнародної торгівлі виражається показниками: експорт, імпорт товарів і послуг, чистий експорт. Співвідношення між експортом і імпортом регулює держава шляхом проведення політики протекціонізму і лібералізму. Протекціонізм - державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції та сприяння національним компаніям у проникненні на зовнішній ринок. Лібералізм - державна політика, спрямована на зниження митних тарифів та інших обмежень у зовнішній торгівлі.

Система протекціонізму здійснюється такими методами:

1) встановлення високих митних тарифів на товари які ввозять з-за кордону;

2) через нетарифні обмеження, до яких належать кількісні (встановлення квот, добровільне обмеження експорту, ліцензування), а також підвищені вимоги до технічних, санітарних стандартів, оподаткування товарів на внутрішньому ринку, встановлення антидемпінгових мит та ін.

Співвідношення експорту та імпорту кожної країни відбиває її торговий баланс. Якщо обсяг експорту перевищує обсяг імпорту, торгове сальдо активне, якщо навпаки - пасивне. Тоді держава свої борги погашає золотом, валютою.

Важливим поняттям, яке відображає поточне зовнішньоекономічне становище країни, є платіжний баланс. Це співвідношення між сумою платежів, отриманих з-за кордону, й сумою платежів, переведених за кордон за певний період часу, як правило, за рік. Стан платіжного балансу залежить від багатьох факторів. Серед них: стан зовнішньоторговельного балансу, міжнародного балансу послуг і руху інвестиційних доходів (прибутків, дивідендів, процентів), балансу міжнародного руху довгострокового й короткострокового кредиту тощо.

Посилення міждержавного регулювання зовнішньої торгівлі пов’язане з утворенням міжнародної організації під назвою Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГУТТ). Країни учасниці цієї організації уклали договір, в якому містяться принципи та правила міжнародної торгівлі , обов’язкові для країн-учасниць. Членами цієї організації є 100 держав.

16.3 Міжнародний рух капіталів

Найважливішою тенденцією в міжнародних економічних відносинах з 20 ст. стало те, що поруч з вивозом товарів набуває все більшого значення вивіз капіталу. В сучасних умовах це практично основна форма міжнародних економічних відносин.

Необхідністю і основною причиною вивозу капіталу є відносний надлишок і монополізація національного ринку, що не гарантує його прибуткового застосування. Отже, капітал спрямовується за кордон у пошуках більш високого прибутку.

Існує дві основні форми вивозу капіталу: вивіз позичкового й підприємницького капіталу.

Позичковий капітал вивозиться у вигляді міжнародних позик, що надаються як державами, так і великими міжнародними банками та валютними фондами (Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Світовий банк, міжнародний валютний фонд, тощо).

Підприємницький капітал вивозиться: а) у вигляді будівництва за кордоном власних (або на паях) підприємств; б) шляхом придбання акцій закордонних підприємств; в) шляхом відкриття за кордоном власних фірм або дочірніх підприємств. При вивезенні підприємницького капіталу інвестиції поділяються на прямі (дають можливість здійснювати контроль над підприємством - для цього достатньо придбати до 10% акцій) та портфельні (не дають права на контроль, а лише на отримання прибутку).

Особливості сучасного вивозу капіталу:

а) зростання масштабів експорту підприємницького капіталу з прямими інвестиціями у сферу новітніх технологій;

б) вивіз капіталу переважно розвинутими країнами;

в) зростання ролі розвиваючихся держав як експортерів капіталу.

На перші позиції в експорті капіталу, відтісняючи США, виходять країни Західної Європи та Японія.

16.4 Міграція робочої сили

Міжнародна міграція робочої сили - це переміщення робочої сили з однієї країни в іншу. Причинами міграції є: 1) інтернаціоналізація виробництва; 2) нерівномірність соціально-економічного розвитку країн; 3) структурні зрушення в економіці, спричинені НТР (вони обумовлюють витіснення робочої сили з одних галузей і додаткову потребу в інших); 4) економічна політика транснаціональних корпорацій (ТНК), які концентрують трудоємні виробництва в одних країнах, а наукоємні – в інших; 5) політична та економічна нестабільність в окремих країнах; 6) відмінності між країнами в рівні заробітної плати і соціального забезпечення; 7) нестача робочої сили певних спеціальностей і кваліфікації (наприклад в Західній Європі важкі, небезпечні та шкідливі для здоров’я види робіт виконують переважно робітники-імігранти).

Основними формами міжнародної трудової міграції є:

а) безповоротна – зміна постійного місця проживання;

б) тимчасова – зміна місця проживання на визначений час;

в) сезонна – пошук сезонної роботи за межами своєї країни;

г) маятникова – регулярні поїздки за кордон на роботу з обов’язковим поверненням у свою країну.

Основними напрямками міграції робочої сили є міграція з країн, що розвиваються в розвинені країни; з Мексики та інших країн Латинської Америки в США, з Туреччини в Німеччину, з країн СНД в Ізраїль, Німеччину, США. Має місце і міграція з розвинених країн в країни, що розвиваються, але це порівняно невелика кількість мігрантів, насамперед це міграція спеціалістів із розвинених країн. Наприклад, футбольних тренерів на запрошення країн, що розвиваються.

Особливості міграційних процесів у сучасних умовах: поширення міграційних процесів на практично всі країни світу; пожвавлення маятникової міграції; поширення нової форми міграції робочої сили – міграція науково-технічних кадрів; зростання частки молоді у трудовій міграції; посилення тенденції “втеча умів” з країн з перехідними економіками та країн, що розвиваються, у розвинені країни; поширення обсягів нелегальної міграції через жорсткі вимоги міграційного законодавства розвинених країн тощо.

16.5 Міжнародні валютні відносини

В зв’язку з тим, що практично всі міжнародні економічні відносини мають вартісне вираження й опосередковуються грошовими формами, між країнами світового господарства формуються певні міжнародні валютні відносини, які викликають необхідність обміну їх валют.

Валюта - це грошова одиниця країни. Кожна держава має свою національну валютну систему. На підставі національних валютних систем утворюється світова валютна система. Головне призначення валютної системи – обслуговування міжнародного обміну товарами та послугами, насамперед забезпечення міжнародного обміну достатньою кількістю відповідної валюти та гнучким і ефективним валютним механізмом.

Для включення національної економіки в світову, треба щоб національна валюта була конвертована. Конвертованість валюти - це спроможність національної грошової одиниці вільно використовуватися в міжнародному платіжному обігу для здійснення різних міжнародних розрахунків. Розрізняють повну конвертованість (вільне використовування валюти в усіх міжнародних операціях, відсутність будь-яких валютних обмежень для фізичних і юридичних осіб) і обмежену конвертованість, яка ділиться на зовнішню (вільне використання валюти лише іноземними фізичними або юридичними особами тільки в поточних або в зовнішньоторгових розрахунках) і внутрішню (достатньо вільна купівля-продаж іноземної валюти для юридичних і фізичних осіб даної країни).

Обмін валют і розрахунки між державами здійснюється на підставі валютного курсу.

Валютний курс - це ціна грошової одиниці країни, виражена в грошових одиницях іншої країни.

Валютний паритет - законодавчо встановлене відношення між двома валютами, яке є основою валютного курсу.

Існує два протилежних варіанти системи валютних курсів:

- система фіксованих валютних курсів, яка припускає втручання держави в їхні зміни;

- система гнучких (плаваючих) валютних курсів, при якій курс обміну національної валюти визначається співвідношенням попиту і пропозиції на неї.

Фактори, які визначають валютний курс:

1) економічні події - зміна попиту на національному ринку, зміна продуктивності праці, державна фінансова і грошова політика;

2) ціни, процентні ставки;

3) політичні і психологічні фактори, очікування;

4) попит і пропозиція іноземних валют.

Заходи щодо регулювання валютного ринку спонукають уряд здійснювати девальвацію або ревальвацію своїх національних валют.

Девальвація - цілеспрямовані дії уряду на зниження обмінного курсу валюти своєї країни.

Ревальвація – дії уряду, спрямовані на підвищення обмінного курсу національної валюти.

Девальвація означає, що товари країни стають на міжнародному ринку дешевшими, оскільки інші країни платять за них менше валюти (за цих умов може зростати експорт). Товари, куплені за кордоном, стають дорожчими, що веде до зниження імпорту (зниження внутрішнього попиту на імпортні товари).

Корегування національного валютного курсу можна здійснювати за допомогою валютної інтервенції (вплив на курс національної валюти шляхом купівлі-продажу іноземної валюти).

Міжнародні валютні відносини контролює і регулює МВФ, МБРР, Європейський валютний інститут та ін.


17 Література

Базовий підручник

1 Основи економічної теорії / За ред. С.В. Мочерного. – К.: Видавничій центр “Академія”, 2002

2 Основы экономической теории. Учебник. Под общей редакцией С.В. Мочерного. К.: Знання, 2000

Додаткова література

3 Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник /За ред. Г.Н.Климка, В.Н.Нестеренка К.: Вища школа, 1994

4 Мочерний С.В. Політична економія. Навчальний посібник. К.: Знання-Прес, 2002

5 Політична економія. Навчальний посібник. /За ред. Г.І Башнянина. Л.: Новий світ – 2000, 2004

6 Г.І. Башнянін, П.Ю.Лазур, В.С.Медведєв. Політична економія. К., Ніка-центр, Ельга, 2002.

7. Базидевич В.Д., Баласт рик Л.О. Макроекономіка. К.: Атака, 2002

8 Кириленко В.І. Мікроекономіка – К.: Таксон, 1998

9 В.И. Видянин, Г.П.Журавлева. Экономическая теория (политэкономия) ИНФРА – М., 1997.

10 Е.Б.Мостовая. Основы экономической теории. Курс лекций.- М.: ИНФРА, - М. Новосибирск, НГАЭ и У, 1997.

11 Теоретическая экономика. /под ред. Г.П.Журавлевой, Н.Н.Мильча-ковой.- М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997.

12 Основи економічної теорії. Підручник у 2-х кн. /за ред. Ю.Ніколенко. - К.: Либідь, 1998







Сейчас читают про: