Пейзажна лірика

Філософська лірика

"Silentium!" (1830) Тютчева належить до шедеврів його філософської лірики. У перекладі з латини ця назва озна­чає: "Мовчання!" Поет порушує у вірші проблему, до якої вже зверталися його попередники-романтики, зокрема В. Жу­ковський: чи все підвладне мовному оформленню і виражен­ню, чи, може, є речі, які залишаються невисловленими?

У вірші відчувається співчуття автора до людини, яка приречена на внутрішню самотність і нерозуміння. Він закликає дослухатись себе, адже «в душевній глибині» можна вловити найглибші істинні смисли серед протиріч життя.

У назві перекладу тютчевського вірша, здійсненому М. Вороним, немає окличного знаку. Можливо, цим са­мим він хотів підкреслити власне бачення трагізму ситу­ації, який в оригіналі досить відчутний.

Мовчи, заховуй од життя

І мрії, і свої чуття!

Нехай в безодні глибини

І сходять, і зайдуть вони,

Мов зорі ясні уночі:

Любуйся ними і мовчи.

Як серцю висловить себе?

Чи зрозуміє хто тебе?

Не зрозуміє слова він,

Бо думка висловлена — тлін.

Джерел душі не рви вночі:

Живися ними і мовчи.

В собі самому жить умій!

Є цілий світ в душі твоїй

Таємно-чарівливих дум;

Заглушить їх буденний шум,

І зникнуть, в сяйві дня мручи, —

Ти слухай спів їх і мовчи,

У поетичному перекладі М. Вороного тютчевський афоризм "Мысль изреченная есть ложь" набуває трохи інших відтінків: "Бо думка вис­ловлена — тлін..." Перекладач зберігає значення і місце у структурі вірша чотирикратного повтору "мовчи", інто­наційну та смислову завершеність двовіршів, з яких скла­даються строфи, особливості ритмомелодики оригіналу.

Російський літерату­рознавець Д. Овсянико-Куликовський у праці "До пси­хології розуміння" писав: "Тютчев, як і ми з вами, усві­домлює, що взаємне розуміння є ілюзією. Але усвідом­лення цього ніскільки не заважає ні поетові, ні нам пе­ребувати під владою цієї ілюзії, зберігати її, користува­тися її послугами". Дослідник вбачає в цій ситуації особ­ливу принадність: якщо б душі людські розкрилися для взаємного проникнення, жити на світі було б нецікаво.

Лірика Тютчева пройнята захопленням перед величчю і красотою, безкінечністю і розмаїттям при­родного царства. Природа у віршах Тютчева олюднена, вона внутрішньо близька і зрозуміла людині, споріднена їй. Ніби жива, мисляча істота, природа відчуває, дихає, радіє й сумує. "В ній є душа...", "в ній є любов...", - стверджує поет. Подібні погляди були виявом "пантеїзму".

Людина в поезії Тютчева слабка і велична водночас. Для поета нестерпне спокійне, одноманітне існування, його приваблюють «грозові» моменти життя: гра пристрастей, гострота відчуттів, повна напруга душевних сил. Тому у пейзажній ліриці Тютчева переважають образи миттєвих змін. Якщо це раптова гроза – то саме на початку травня, якщо розлив весняних вод – то це перше збурення сонних берегів, коли довкола ще лежить сніг.

Пейзажі поета набувають символічно-філософського смислу, картини природи втілюють глибокі, напружені, часом трагічні, роздуми поета про життя і смерть, про людину, людство і світобудову. Природа і людина в ліриці Тютчева єдині. З цього погляду осягнення природи є спогляданням само­го себе в природі. Ось чому сповнена глибокого смислу двочастинна композиція багатьох віршів Тютчева, побудованих на паралелізмі між життям природи і жит­тям людської душі.

У вірші "Весняна гроза" (1828) це природне явище подано у всій його реальності. Зорові й слухові образи сприяють створенню образу грози, яка наближається поступово. Зокрема, не випадкові повтори звуків "гр" та "о" ("гол", "гор"). М. Рильський, перекладаючи вірш українською мовою зберігає ці асонанси та алітерації:

Люблю я час грози весною,

Коли травневий перший грім,

Немовби тішачися грою,

Гуркоче в небі голубім,

Гроза у Тютчева особлива, вона весняна і зовсім не страшна. Цим пояснюється радісний настрій, яким прой­нятий кожен рядок твору. Відчувається, що автор у зах­ваті від життя. Особливості світобачення поета розши­рюють межі зображуваного. Йому вдається створити об­раз не тільки грози, а й молодості, сповнений духом оновлення.

Гримить відлуння голосисте!

От дощик бризнув, пил летить.

Краплин прозорчасте намисто

На сонці золотом горить.

Біжать потоки вод прозорих,

Пташиний не змовкає гам,

І в лісі гам, і шум у горах, —

Усе підспівує громам.

Поет майстерно передає відчуття і почуття, викли­кані весняною грозою. В останній строфі з'являється об­раз "пустотливої Геби" (богині юності в грецькій міфо­логії), яка "громокипучий кубок з неба на землю з сміхом розлила". Це стає завершальним акордом, який стверд­жує перемогу весни.

З узагальнено-цілісним поглядом на природу пов'язана відсутність у пейзажах Тютчева «місцевого» колориту, буденно-прозових подробиць. Його поезія спрямована до величного, нескінченного, її переважна сфера — життя стихій. Звідси — прагнення Тютчева до одичної традиції XVIII ст., до архаїзованого, урочисто-вели­чавого мовлення. Проте ця традиція виступає у нього в романтично перетвореному вигляді, своєрідно переплітаючись з характерною для німецької романтичної ліри­ки формою фрагмента. Зіткнення таких різнорідних жанрових традицій здебіль­шого визначає своєрідність поезії Тютчева, яка відобразила суперечливу свідомість сучасної поетові людини, багатомірність і складність буття.