Гема: „Організаційні засади соціальної роботи в зарубіжних

Теорема про лінійну складність комбінуючого генератора

Безпосередньо для генерації гами РЗЛЗЗ не підходять. На практиці застосовуються комбінації залежних РЗЛЗЗ, що взаємно впливають на формування своїх послідовних заповнень.

Нагадаємо основні способи комбінування двійкових РЗЛЗЗ за допомогою функції ускладнення від двійкових змінних, що приймає значення з. Такі функції називаються булевими.

Означення. Довжина найменшого РЗЛЗЗ, який для деякого початкового стану генерує скінченну або періодичну послідовність називається лінійною складністю послідовності.

Можна довести, що для довільної періодичної послідовності можна знайти РЗЛЗЗ, що її генерує.

Очевидно, достатньо велика лінійна складність є необхідною для криптографічно стійких послідовностей.

гамма

гамма

G2

Gk

F

РЗЛЗЗ

F

G1

. .. .

Комбінуючий генератор

Фильтр - генератор

Рис. 1 Способи комбінування залежних РЗЛЗЗ

Розглянемо комбінуючий генератор, що складається з РЗЛЗЗ і булевої функції ускладнення у вигляді загального многочлена:

.

Зіставимо булевій функції функцію з аргументами з поля дійсних чисел виду

.

Сформулюємо окремий випадок теореми про лінійну складність комбінуючого генератора.

Теорема (про лінійну складність комбінуючого генератора). Нехай мінімальні многочлени регістрів є примітивними, а всі числа, – попарно взаємно прості. Тоді лінійна складність послідовності, що генерується генератором дорівнює.

країнах".

Мета заняття: уяснити сутність та причини різноманітних форм, способів поєднання зусиль владних структур та недержавних організацій у соціальному захисті громадян.

Основні поняття: держава загального добробуту, патронаж, солідаризм, децентралізація, самодопомога субсидарність, суспільні фонди, соціальна справедливість, соціальна держава, соціальні права.

План лекції:

1. Держава - базовий інститут соціального захисту.

2. Різноманіття організаційних засад соціальної роботи: спрямованість, ефективність, у реалізації соціальної політики.

3. Ресурси для реалізації базових завдань соціальної роботи.

Рекомендована література:

1. Аронов Г. Українські благодійники минулого // Вітчизна.- №9 -10. - С.105-113. ' " '

2. Гончаров П.К. Социальное государство: сущность, мировой опыт, российская модель //Социально-гуманитарные знания - 2000. - №2. - С. 18-37.

3. Попович Г.М. Соціальна робота в Україні та за рубежем: Навч.-метод. посібник-Ужгород: Гражда, 2000. - 134 с.

4. Практична соціальна робота /За ред. Полі Картнер, Тоні Джефса та Марка К. Сміта // Асоціація психіатрів України. - Амстердам - Київ, 1996.- 183 с.

5. Семигіна Т. Соціальна політика у глобальному вимірі. - К.: Унів. вид- во „Пульсари", 2003. - 252 с.

6. Удовиченко В. Соціальна держава: пошук оптимально прийнятної моделі соціально-економічного розвитику // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 1999,-№1.-С. 191 -200.

7. Щукина Н.П. Самопомощь и взаимопомощь в системе социальной поддержки пожилых людей. - М.: СТИ, 1999. - 240 с.

1. З'ясувавши на попередніх заняттях, як зародилася професійна соціальна робота за рубежем, уяснивши її зв'язок з соціальною політикою держави та тими чи іншими моделями соціального захисту,

логічно розглянути організаційні засади, на яких базується соціальна робота у різних країнах. Саме це і буде темою даної лекції.

Доцільно розпочати із розкриття ролі держави як основного інституту політичної системи. Саме держава виступає носієм найуніверсальнішого принципу, що дає змогу перетворити різнобарвний конгломерат регіонів і народів, культур і релігій в єдине політичне, адміністративне, соціокультурне, громадсько-економічне ціле,- забезпечити порядок, цілісність і життєдіяльність суспільства. Держава представляє суспільства в цілому, нею і від неї ухвалюються всі без виняі ку владні рішення, що стосуються всіх членів суспільства і є обов'язковими для виконання усіма ними.

Стосовно теми про організаційні засади соціальної роботи за кордоном варто звернути увагу на те, що у більшості країн Європи професіоналізація соціальної роботи відбулася з активною участю держави (створення офіційних структур для здійснення соціальної політики, підтримка різних соціальних груп). У більшості з цих країн провідна роль держави зберігається і досі. Доречним буде поцінувати досвід ФРН, де основні види соціальної роботи спрямовуються „зверху", і особливо Швеції, де з ініціативи і зусиллями владних структур утвердився інтегративний підхід до соціального "обслуговування. Законодавство останньої трактує його як сферу діяльності, в якій взаємодіють державні соціальні служби, муніципальні установи, сім'ї і окремі громадяни.

Так, у Законі про соціальні служби, ухваленому шведським рікстагом у 1981 р., записано: „Основою діяльності державних соціальних служб повинні бути принципи демократії' та солідарності, покликані забезпечити економічну і соціальну захищеність, рівність умов життя та активну участь у справах суспільства. Ці служби покликані сприяти розкриттю і розвитку внутрішнього потенціалу індивідів та груп з урахуванням відповідальності самих індивідів за соціальне становище інших людей і своє власне. Діяльність соціальних служб має засновуватися на поважанні самовизначення і особистої сфери індивіда".

Принагідно відзначимо, що соціальне законодавство більшості європейських країн (на відміну від законодавства США) характеризується високим ступенем участі держави у визначенні напрямів, плануванні, фінансуванні та реалізації соціальної політики, а відтак і соціальної роботи. Що ж до країн з перехідною економікою, зокрема постсоціалістичних, то тут роль держави трактується дещо інакше.

„Держава несе виняткову відповідальність за добробут своїх громадян, Це не означає, що вона має цілком і повністю знімати відповідальність з них самих, а тільки те, що повинні бути створені умови, щоб дати можливість людям діяти самим, у співпраці з сім'єю, іншими громадянами, місцевими громадами. Люди мають відчувати себе співпричетними до формування соціальної політики як на всіх рівнях ухвалення рішень, так і на рівні реалізації її мети". Так вважає держава Польща.- - -.

А головне полягає в тому, що соціальна робота у таких країнах, як Швеція, розцінюється як складова загального добробуту, оскільки означає дії та заходи, спрямовані на запобігання наростанню соціальних проблем чи надання допомоги у вирішенні існуючих соціальних проблем. Тут держава гарантує соціальне забезпечення, одержання соціальних послуг, веде активну політику зайнятості, забезпечуючи високу продуктивність. Механізми цієї діяльності становлять високі податки, стимулювання до праці, значні витрати держави на соціальну сферу, велика кількість працівників соціальних служб. Такого рівня участі держави у соціальній роботі і водночас таких високих результатів не має жодна країна, крім Швеції („Welfare state"). У Нідерландах, для прикладу, система соціальних служб побудована з орієнтацією на задоволення конкретних соціальних потреб.

Саме ці характеристики лягли в основу поняття „соціальна держава", „держава загального добробуту". Нагадаємо, що поняття „держава загального добробуту" ввійшло в обіг (політичний і науковий) після другої світової війни. Цей термін означає соціальну^ спрямованість всієї державної політики на зростання загального добробуту. Одним з фундаторів цієї концепції був англійський економіст і соціолог Вільям Генрі Беверідж, автор плану соціального захисту (1942 р.) та плану повної зайнятості (1944 р.)

Зрозуміло, що моделі такої держави у кожній країни свої і відрізняються як способом, так і результатами вирішення суспільних, зокрема соціальних проблем. Але є і спільне, а саме: створення примірно однакових стартових можливостей для реалізації життєвих планів, забезпечення гідного рівня життя, формування та функціонування розвинутої системи соціальної допомоги всім громадянам.

Іншими словами, в державі загального добробуту відповідальність за життєву долю особи переноситься (значною мірою) з індивіда, сім'ї, громади на державні інститути. Але для того, щоб так діяти, держава мусить мати значні матеріальні ресурси, які може дати відповідна політика страхування та оподаткування, спрямована на перерозподіл доходів (від багатих до бідних).

Так, у США соціальні видатки держави становлять усього 18,2 відсотка валового внутрішнього продукту, тут за межею бідності перебувало (дані кінця 90-х рр. XX ст.) 12,8 відсотка, але лише 4 відсотка були безробітними, а загальний розмір оподаткування створює в цій країні 29,4 відсотка ВВП. У Федеративній Республіці Німеччини відповідні цифри такі: 25,8; 10; 12 і 39,6. Найбільший розмір соціальних видатків у скандинавських країнах - 32 відсотки ВВП. Бідність тут оцінюється в 0,1 відсотка населення, яке перебуває за межею бідності, рівень безробіття - 4 відсотки і рівень оподаткування - 49,3 відсотка ВВП.

При цьому варто наголосити, що політика держави загального добробуту характеризується не лише соціальною спрямованістю. Вона є значно ширшою, враховуючи інтереси етнічних груп, релігійну спрямованість та сексуальну орієнтацію.

Так, у США в період правління адміністрації Буша (старшого) вийшов Акт громадянських прав, яким було заборонено дискримінацію людини за віросповіданням, расою, переконаннями, соціальною орієнтацією. І все ж США, де вирішено багато соціальних проблем, вступили у XXI ст. з такими соціальними „виразками", як дискримінація за расовою та етнічною ознакою, жіноче безробіття, економічна незахищеність тощо.

Однак з різних причин модель „держави загального добробуту" зазнає критики і реформування у бік скорочення державних соціальних витрат, посилення контролю за використанням державних коштів, боротьби з корупцією і надмірною бюрократизацією, а також децентралізацією соціальних служб і розширенням свободи вибору клієнта. Звернімо увагу на те, що ідеали держави загального добробуту не витримують натиску ринкової економіки, але збереження у політичній та правовій термінології країн Заходу цього поняття не стає на заваді принциповій зміні системи соціального захисту за рубежем. У таких країнах, як США, де від самого початку державного самовизначення утверджувалася психологія індивідуалізму, опори на власні сили, соціальна політика і, відповідно, соціальна робота позначилися зменшенням впливу на них державних структур.

Порівнюючи досвід участі держави у соціальній роботі різних країн, звернімо увагу не лише на те, які в них існують державні соціальні служби, з якими функціями (конкретно про це йтиме мова у

наступних лекціях), але й на те, як вони забезпечують реалізацію соціальних прав. У найбільш загальному вигляді права людини - це громадянські права, політична рівність, суспільство загального добробуту, соціальна справедливість, індивідуальність, право вибору. Прикметним є те, що соціальна робота бере на себе лише частку діяльності з їх реалізації (повною мірою це завдання соціальної політики держави), тобто створення для окремих груп населення можливостей для реалізації їх права (як й інших членів суспільства) на. прийнятний рівень життя.

Своєрідно визначилася держава у соціальній роботі в таких країнах, як Польща, Угорщина, Чехія, Румунія, Словаччина, Росія, Литва, Естонія, Латвія, які, як і Україна, відходять від так званої „соціалістичної"" системи соціального захисту, формують і ведуть свою соціальну роботу. Спільною рисою у цих країнах з даної проблеми є намагання державних структур унормувати, підпорядкувати громадські ініціативи та рухи у сфері соціального захисту і водночас активізація ініціатив самого населення у формуванні мережі соціальних служб та наданні різноманітних соціальних послуг. Активно переймаючи досвід соціальної роботи із Заходу, організатори соціальної роботи у цих країнах нерідко стають на позиції виправданого "за рубежем індивідуалізму як традиції соціальної роботи. Це нерідко посилює безправність клієнтів соціальних служб.

Виправдовує себе своєрідний механізм впровадження програм, орієнтованих на вирішення соціальних проблем, - соціальне замовлення (Румунія, Болгарія, Угорщина, Польща, Росія). Суть його - в децентралізації соціальних послуг, повнішому врахуванні місцевих пріоритетів. При цьому у клієнтів з'являється мотивація вимагати кращу якість послуг. Щоправда, у Чехії держава, інші владні структури залишаються безпосередніми надавачами послуг.

Але визначені вище європейські і американська моделі участі владних структур у соціальній роботі не заперечують того, що система державного соціального захисту існує тією чи іншою мірою у будь-якій сучасній державі. І водночас зарубіжний досвід, зокрема європейський, показує, що практично в жодній країні держава не спромоглася стати інструментом перерозподілу суспільного багатства з метою забезпечення рівного доступу до соціальних благ. Зазнала кризи і держава соціального добробуту, оскільки вичерпав довіру населення (втратив легітимність) практикований нею тип соціальної солідарності як основи державної системи соціального забезпечення. Ні міжнародні

програми, ні національні заходи не зупиняють зростання зубожіння. Безробіття, маргиналізація, пов'язані з докорінною перебудовою промисловості і сільського господарства, розширюють попит на соціальні послуги, змінюють орієнтацію державних соціальних служб (від принципу рівності на рівні бідних до опори на середній клас, потенційних виборців). Соціальна робота відтепер не може і не зачиняється у вузькій сфері державної соціальної політики.

. 2. Для всіх країн характерним є процес, децентралізації в-організації та проведенні соціальної роботи. Цей процес рухали ініціативи громадських організацій соціальної роботи та зміни пози цї держави, яка, щоб зберегти владу та здобути довіру населення, перейшла на доступні соціальні служби. Вона (децентралізація) м£Є на меті, з одного боку, зменшити загальнодержавні соціальні витра-ги, а з другого - активніше залучати громадські (недержавні, неприбуткові, бізнесові) організації, самих громадян до участі в різних формах соціальної роботи. При цьому, судячи з досвіду різних країн, децентралізація у кінцевому підсумку розширює (або забезпечує) участь самого клієнта у соціальній роботі. Але не можна ігнорувати й те, що в ряді країн вона веде до більш витончених форм контролю з боку держави.

Проілюструємо наведені вище судження аналізом досвіду децентралізації в Італії, Греції, Франції, Великої Британії, США та ін.

В Італії з давніх давен існували товариства взаємодопомоги, кооперативи, до того ж радикальні політичні сили, < католицька держава вимагала розширення участі та тіснішої взаємодопомоги. Це створило сприятливе підґрунтя для ухвалення (1978 р.) і реалізації закону, згідно з яким саме місцеві органи влади визначено центрами" медичних послуг, до останніх ввійшли і функції соціального захисту. Позитив тут у тому, що місцеві комітети соціальних служб відтоді ставлять перед політиками конкретні практичні проблеми та питають за їх вирішення (ідея gestione sociale - звітність керівників).

У Греції теж виразні традиції патронату або кліє^талізму, що виражено в законі про децентралізацію і розширення участі громадян на місцевому рівні (1986 р.). Але панування у щойно створених структурах місцевого самоврядування тих же партій, що і в центрі, часто зводить місцеву ініціативу до „вибивання" державних субсидій.

Практично у ці ж роки склалася і система соціального захисту населення у Франції - до кінця 1946 р. нею було охоплено 53 відсотки громадян. У 1956 р. прийнято Кодекс про соціальний захист, а в 1966 р. було сформовано Міністерство соціальних питань і загальнонаціональної солідарності. Уже через ЗО років спеціальним

законом було визначено заходи щодо незначного скорочення функцій держави в організації соціальної роботи. Проте за державними органами (Міністерство охорони здоров'я і Міністерство юстиції") залишається підготовка законодавчих і нормативних документів, які - захищають населення від небезпеки соціального ризику, контроль за їх тлумаченням та застосуванням.

Натомість на початку 80-х pp. XX ст. у Франції розпочато радикальну децентралізацію системи управління, -спираючись на здобуток попередніх ініціатив участі, коли в країні з'явилось більше 100 соціальних центрів спільного (державного і суспільного) фінансування. В результаті дії відповідних законів активізувалася специфічна французька система фондів для людей похилого віку, хворих (caisses), нові форми соціальної і культурної роботи, що забезпечують широку участь громадян, посилюють взаємодію між соціальними працівниками і представниками клієнтів для визначення проблем і потреб.

Свій досвід децентралізації нагромаджено в інших країнах, і він теж може бути поцінований неоднозначно. Централізована система соціального захисту у Великій Британії склалася після Другої світової війни. У ній за функціональним розподілом взяли участь Міністерство охорони здоров'я і соціального забезпечення (адміністративне управління), Міністерство фінансів (збір страхових внесків на пенсії, які залежать від зарплати), Міністерство зайнятості (виплата допомоги безробітним). Але уже у 1971 р. ухвалено „Закон про соціальні служби при місцевих органах влади". Згодом було закрито багато великих закладів соціальної служби, стратегії соціальної роботи зорієнтовані на активізацію самодопомоги клієнтам. Уряд підтримує розширення мережі благодійних організацій і благодійних фондів, оскільки урядові організації з їх бюрократичною структурою апарату не в змозі оперативно реагувати на складні ситуації, що виникають. На початку 90-х pp. XX ст. у країні було зафіксовано 170 тисяч благодійних організацій та органів.

Якщо в цілому у Великій Британії перебудова системи соціальної роботи йде в руслі децентралізації під гаслом свободи вибору і з допомогою „ринкового стимулу", то у Північній Ірландії пішли набагато далі. Тут вперше соціальна допомога стала здійснюватися поза контролем місцевої і впливом центральної влади. Але й тут раз у раз спостерігаються спроби уряду використовувати підхід „зверху вниз", „за вказівкою".

Натомість у США в цей період при незначних змінах в системі державного адміністрування соціальної роботи особливо ^ак1цвними стають різноманітні форми самоініціативи, самодопомоги. Сощ_альн{ працівники, у свою чергу, допомагають їм одержати ^пР^иМіщ_ення обладнання, захищають їхні інтереси, надають професійні Послуги Учасниками цього руху стали 15 млн. чоловік. Цінність ^ого _в спрямуванні на вирішення складних соціальних, ^меДичних -ПСИХОЛОГІЧНИХ,. -екологічних.проблем, - _що сприяє ^П0КРЦЩЄННЮ соціального самопочуття громадян, допомагає їм відчутц _себ_е повноправними господарями свого життя.

Але при цьому зауважимо, що вся і скрізь соціальна роб_{0та має} одне призначення - розширення (чи створення) можливостей 1щі_єнта У західних і східних країнах - це, як правило, різні об'єкти вплц₈у _як; різні у них назви: клієнти, користувачі, споживачі, Пацієнти бенефіціари, потерпілі. Причому терміни „пацієнт",»^потер_пі_лий" вважаються найменш вдалими, але вони, на жаль, ще ц_Єрід_К0 практикуються в соціальній роботі в Україні.

Оцінюючи різні засади організації соціальної роб_{0ти за} критерієм розширення можливостей клієнта, слід наголосити _ТОМу що найбільш ефективними є різні форми взаємодії держа_Вних \ недержавних структур, з неодмінним врахуванням національних культурних традицій того чи іншого суспільства. Так, спіль(_{1({м для} багатьох країн є залучення клієнта до участі у процесі соц[_ально1- роботи, активізація його потенціалу. Його рівні: контроль, парт(,_Єр_СТВО взаємодія, співробітництво, перебування, неучасть, а негативні _ЯВИщ_а пов'язані з роллю клієнта, - це суб'єктивні переживання, ^стигМа_Тизація (ставлення до індивіда або групи людей, яке сприймається в д_ан0Му суспільстві як принизливе та спричиняє суб'єктивні нереясі^^л) дискримінація.

Якщо у визначені клієнтів соціальної роботи (пр_{и вс};_х відмінностях) можна знайти спільне в організації соціальної Роботи у різних країнах (це окремі особи, групи, їхні родичі), то щодо ф₀р_М \ засобів надання їм допомоги у подоланні життєвої кризи Пр_актика зарубіжних країн дуже різноманітна. Так, у США різноманіть ф₀р_МИ соціальної допомоги зорієнтовані на формування Особистої відповідальності громадян, на надання допомоги тільки тим сіц,'_{ям в} яких хоч хтось працює. Сім'я як основний об'єкт впливу соц_Іаль('_ю-₍- роботи має готувати дітей до самостійного життя у складних ситуаціях виховувати вміння і готовність їх долати.

При цьому зауважимо, що державна соціальна допомога складається із наперед виплачених внесків-страховок і здійснюється паралельно із страховими _ виплатами. Критерій для отримання соціальної допомоги один - малозабезпеченість, бідність. За підрахунками, тут діє майже 8 тисяч програм соціальної допомоги. А оскільки у США немає інституту прописки, то таку допомогу можна отримати не в одному штаті. Це змусило владу Нью-Йорку створити цілий загін-детективів, які займаються перевіркою законності підстав для отримання допомоги та недопущенням її повторного отримання.

На противагу дьому у східних країнах (Китай, Іран, Індія, Японія) робота з сім'єю організується відповідно до багатовікової традиції, яка розглядає сім'ю як непорушний зв'язок упродовж всього життя людини. У специфічній японській моделі соціальної роботи основну частину допомоги надають члени родини та підприємство, яке в Японії сприймається як велика родина. Тому опора для клієнтів соціальної роботи у цій країні - власна культура, високий рівень особистих нагромаджень плюс відданість імператору, родині, робочому місцю.

3. Спираючись на різні засади в організації соціальної роботи, країни зарубіжжя накопичили багатий і різноманітний досвід фінансування соціальної роботи. Досвід США цікавий тим, що тут є обов'язковим солідарне страхування, яке забезпечує підтримку добробуту 40 млн. чоловік (майже 360 млн. доларів щорічних виплат), дуже активна філантропічна діяльність з пожертвами переважно на університети (програми з підготовки соціальних працівників) та лікарні (модель „медичної допомоги") і широке застосування не грошових форм допомоги (транспортні послуги, догляд за дітьми, професійне навчання тощо).

Інший підхід застосовується у ФРН. Поціновуючи його, відзначимо, що держава (уряд) за будь-якого політичного (партійного) керівництва намагається зберегти досягнутий рівень фінансування соціальних програм (якщо скорочується обсяг федерального фінансування, то зростає відповідно розмір соціальних статей у бюджетах земель), існує дуже широка мережа безплатних соціальних послуг (від дитсадків до консультування наркозалежних), котрі надають неприбуткові недержавні організації національного масштабу, які фінансуються з податків. Тут проявляється система субсидіарності, а саме: 70 відсотків соціальних послуг (лікування, програми допомоги молоді та сім'ям, служби для літніх людей та інвалідів, людей з особливими потребами) надають великі неурядові структури, 20 відсотків фінансує уряд і 10 відсотків - бізнесові структури. Дотації держави використовуються на фінансування терміну служби в армії, виховання дітей та ін. На ці цілі витрачаються значні суми - 18-20 відсотків щорічних витрат на пенсії. Щоб зменшити частку державної дотації, з 1992 р. визначені вузькі рамки інвестиційної діяльності фондів, бо безумовний пріоритет повинні мати платоспроможність тримачів фондів, наявність резервів майбутніх періодів платежів. — - Своєрідна система -джерел - фінансування соціальної' роботи склалася у Великій Британії. Вона має такі особливості: уряд фінансує адресну допомогу і (фінансовими грантами) обов'язкові програми, а також допомогу по інвалідності, надає податкові кредити інвалідам, але тільки з активною перевіркою нужденності клієнта (підстав для призначення соціальної допомоги). Відмітна ознака цієї системи - активна участь у фінансуванні соціальних програм недержавних організацій, спеціальних фондів і висока організованість населення у наданні соціальної допомоги. Наведемо такі приклади: 1992 р. бюджет недержавних організацій Великою Британії становив 18 мільярдів фунтів стерлінгів (левова частка його призначалася на соціальну роботу). У 1986 р. населення країни упродовж 48 годин зібрало на користь- постраждалих від аварії на Чорнобильській АЕС фінансових коштів та необхідних речей на загальну суму 2 млн. фунтів.

Безумовно, значний інтерес становить те, які джерела фінансування соціальної роботи у Швеції, яка витримала серйозну кризу 90-х рр. XX ст. (цьому сприяло і те, що понад 200 років країна не знала воєнного лиха, успішно впроваджує новітні технології, має широку "мережу служб соціального забезпечення). Головне джерело - податки, які збирають і розподіляють муніципалітети, за рахунок цього покривається до 80 відсотків соціальних витрат, решта соціальних послуг фінансується державою.

В Японії основу соціального захисту становить система подвійного соціального страхування: перше складається з фінансів держави (третина) і страхових внесків роботодавця та працівника, друге - з коштів роботодавця і частково - працівника. Але є й соціальне страхування по догляду за людьми похилого віку (згадаймо, що сьогодні в Японії найтриваліший середній вік життя - 80,5 року), яке фінансують місцеві органи влади.

Прикметно - і це заслуговує на особливу увагу, - що і в нових демократичних державах, як от у Польщі, більшість соціальних послуг фінансує місцева влада, а одержані кошти виділяються у формі грантів для певної мети. Зрозуміло, що це досить обмежені кошти, тому держава, наприклад, у Чехії, надає значні субсидії (до 70 відсотків) для покриття вартості і надання соціальних послуг.

Значний інтерес для України має досвід фінансування соціальної роботи у країнах Південно-Східної Азії, Латинської Америки. Детальніше з досвідом інших країн можна познайомитися на так званих „корисних веб-сторінках" „Internet". Зокрема, на англомовному сайті

http:www.ssa.gov/statistics/ssptw/1999/English/index.html -У розділі „Social Security Programmes throughout the World" представлено вичерпну інформацію щодо політики соціалі ного забезпечення в усіх країнах світу. •

Для прикладу, у Новій Зеландії' основу соціального забезпечення хк^ладають програми соціальної допомоги, фінансованої переважно за рахунок загальних податків, а також соціальних стягнень. Спроби перетворити державну, універсальну пенсійну систему на приватне накопичувальне пенсійне страхування були відкинуті 92 відсотками учасників національного референдуму 1997 р. Так, на забезпечення в старості, по інвалідності та у разі втрати годувальника кошти виділяє тільки уряд із загальних податків, те ж спостерігається і в забезпеченні у разі хвороби та народження дитини. Що стосується забезпечення у разі травми на виробництві, то тут джерелами фінансування виступають страхові внески самозайнятих осіб, спеціальні податки (наприклад, на бензин та ліцензії на управління транспортними засобами), кошти роботодавця, якими покривається повна вартість страхових внесків за працюючих, а уряд покриває витрати фонду щодо виплат тим, хто не має заробітку. Показово, що і забезпечення на випадок безробіття та допомога сім'ям (нужденним, на дитину-інваліда, податковий кредит, гарантування мінімального доходу) теж повністю покриваються урядом за рахунок загальних податків.

Зовсім інші джерела фінансування використовуються в системі соціального забезпечення у Бразилії. Так, забезпечення У старості, по інвалідності та в разі втрати годувальника здійснюється в такий спосіб: 8-11 відсотків заробітку „відкладає" працюючий, самозайнята людина - близько 20 відсотків сукупного доходу, роботодавець вносить 20 відсотків від суми нарахованої заробітної плати працюючого, уряд покриває певні податки для фінансування адміністративних витрат та дефіцит. Практично така ж структура джерел фінансування у цій країні діє на допомоги у разі хвороби, народження дитини, травми на виробництві, на випадок безробіття.

При цьому важливо відзначити, що організаційні засади соціальної роботи тією чи іншою мірою втілюють загальну концепцію соціальної політики даної держави, підтримувану нею ту чи іншу модель соціальної роботи. Держава, то звужуючи, то розширюючи межі свого втручання, продовжує залишатися базовим інститутом соціальної роботи. Суспільні рухи 70-90-х рр. XX ст. істотно вплинули і на роль держави, і на зміст та форми соціальної роботи, особливо у заповнені прогалин у наданні послуг, фінансуванні та створенні альтернативних моделей реалізації соціальної солідарності (замість держави, структури якої втрачають довіру населення), компенсації сумно відомої дефіцитності державних соціальних служб. Відкриття додаткових можливостей для соціальної роботи в результаті децентралізації, під впливом нових суспільних рухів створює небезпеку нею „закривати огріхи" недобросовісної, неадекватної роботи державних структур добровільними зусиллями недержавних організацій, приватного бізнесу і т.д.

У підсумку наголосимо на великому розмаїтті організаційних засад соціальної роботи у країнах зарубіжжя, але роль держави, децентрацізація, розширення джерел фінансування - це питання, які є спільними для всіх і вирішення яких становить значний інтерес для вітчизняної соціальної роботи.