2014-02-03
1654Після виступу І. Мазепи Петро І у 1708 році “Решетилівськими статтями” обмежив права, свободи і компетенцію новообраного гетьмана І. Скоропадського (1708 – 1722 рр.), створивши при ньому посаду царського резидента. У 1715 р. він видав указ про заміну виборності полковників і сотників їхнім призначенням гетьманом з кількох рекомендованих кандидатур під контролем царського резидента. Призначені з чужинців полковники не корилися гетьману і зневажали місцеві звичаї. 27 квітня 1722 р. Петро І для управління Лівобережною Україною створив Малоросійську колегію. Вона мала розташовуватися у Глухові і складатися з президента, яким призначено бригадира С. Вельямінова, шести офіцерів російських полків, що перебували в Україні, і прокурора. Імператор оголосив, що Малоросійська колегія створюється як дорадчий судовий орган при І. Скоропадському, але насправді вона підлягала Сенатові і командуючому російськими військами в Україні й мала самочинно управляти краєм. Після смерті І. Скоропадського наказний гетьман П. Полуботок спробував обмежити це свавілля і відновити повноту гетьманської влади, але спіткав рішучий спротив. П. Полуботка і багатьох старшин викликали для пояснень до Санкт-Петербурга, де їх заарештували й закатували.
Після смерті царя Петро ІІ дозволив обрати гетьманом Данила Апостола (1727–1734 рр.). Д. Апостол подав імператору петицію від імені українського народу, в якій просив відновити угоду Богдана Хмельницького з Москвою. У відповідь козацьке посольство одержало царське веління з 28 “ Рішительних пунктів”, якими передбачалося відновити деякі автономні права і привілеї. Гетьману дозволялося мати зовнішні зв’язки під наглядом резидента, але вільно лише з Польщею та Туреччиною, та й то, з прикордонних питань, а про решту зносин він мав доповідати до Петербурга та надсилати туди все листування. Йому дозволили затверджувати обрану козаками полкову і сотенну старшину, мати три полки найманих військ, очолювати Генеральний суд, підпорядковувати маєтності московських поміщиків у Гетьманщині, розмістити столицю в Глухові. Проте генеральну старшину і полковників затверджував лише цар, гетьмана підпорядкували генерал-фельдмаршалу російської армії в Україні. З метою упорядкування податкової системи, поповнення військового скарбу й урегулювання землевласницьких стосунків у 1729 – 31 рр. Данило Апостол провів „Генеральне слідство про маєтності”, яке дало позитивні наслідки щодо піднесення економіки краю і зміцнило автономію Гетьманщини.
Але після його смерті царський уряд владу передав “ Правлінню гетьманського уряду” (1734 – 1750 рр.), або Міністерському правлінню, у складі трьох російських офіцерів, на чолі з генералом князем О. Шаховським, та трьох козацьких старшин. Офіційно воно мало керуватися “Рішительними пунктами”, але насправді продовжувало обмеження автономії. “Правлінням” проведено податковий перепис населення, упорядковано законодавство, посилено репресії проти незадоволених російською політикою старшин.
22 лютого 1750 року з дозволу Єлизавети Петрівни на Лівобережжі обрано гетьманом Кирила Розумовського. Він плекав надію перетворити гетьманство у родову спадщину, але Катерина ІІ наказала йому “добровільно” піти у відставку 10 листопада 1764 р. Щоб не допустити розрухів і заспокоїти жителів Гетьманщини, імператриця видала “ Маніфест до малоросійського народу ”, за яким для управління краєм утворювалася друга Малоросійська колегія (1764–1782 рр.), до якої входили чотири українці і чотири росіяни. Президента і прокурора колегії мали призначати лише з росіян. Повноваження першого президента покладались на генерал-губернатора Малоросії графа Петра Рум’янцева. Серед помітних справ колегії варто назвати “Генеральний опис Малоросії”, який здійснювався в 1765 – 1769 роках. Описували майно України під претекстом покращення становища народу, а насправді щоб посилити податкову політику, унормувати привілейований стан старшини, узаконити кріпосне гноблення селян.
У 1781 р. царським указом Гетьманщина як адміністративна одиниця імперії ліквідовувалася, а на її території утворювалися три намісництва – Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. В 1783 році указами імператриці закріпачувалися селяни Лівобережжя та Слобожанщини і ліквідовувався полковий та сотенний поділ намісництв. Старшинську владу замінили російською губернською і повітовою адміністрацією. Козацькі клейноди вивезли у Санкт-Петербург. У 1785 р. “Жалуваною грамотою” імператриці українська шляхта і козацька старшина зрівнялися в правах і привілеях з російським дворянством.
У соціальному розшаруванні суспільства Правобережжя, Волині та Галичини, які залишилися у складі Речі Посполитої, мало що змінилося з ХVІ – початку ХVІІ століття. Панівну верству складали феодали-землевласники, які поділялися на магнатів (аристократію) і шляхту (знать). Магнати мали великі земельні угіддя – латифундії, забезпечували державний апарат вищими урядовцями, воєначальниками, суддями, сенаторами. Шляхта мала спадковий титул, володіла вотчинами або удільними землями, несла військову службу. Особа шляхтича (гонор) була недоторканною, його охороняли закони, судити шляхту могли лише шляхетські суди.
Духовенство поділялося на католицьке, уніатське та православне, а також на світське (біле) і монастирське (чорне). Воно користувалося державними привілеями, не платило жодних податків, мало власні суди і юрисдикцію, володіло землями і залежними селянами. Селянство складало переважну більшість населення і було майже все залежним від феодалів, церкви або держави (короля). Селяни не мали права залишати села, не мали приватної власності на землю, несли трудові повинності, сплачували грошові та натуральні побори і податки. Вони поділялися на тяглих (панщинних) і чиншових (оброчних). Збіднілі, обезземелені складали групи халупників, підсусідків, городників, коморників та захребетників, які жили в землевласника і працювали на нього. Міщанство поділялося на патриціат (купці, лихварі, промисловці, урядовці), бюргерів (городян середнього достатку, ремісників) та плебс (чорноробочих). Магістратські міста мали право на самоврядування і власне законодавство, а ратушні – залежали від держави чи державця (власника). Державними органами влади в центрі були: король, який обирався шляхтою, і сейм – станово-представницький орган, який складався з сенату (де засідали світські і духовні магнати з королівським двором) та посольської ізби (зборні), куди кожна земля чи воєводство посилали обраних послів (депутатів). На місцях існували представники державної влади (воєводи, повітові і волосні старости) та місцевого шляхетського самоуправління – сеймики (воєводські, повітові, волосні). Право veto (liberum veto – одноголосного прийняття рішень) скасували лише в кінці ХVІІІ ст.
Судова система Речі Посполитої зберігалася з часів Третього Литовського статуту і складалася з шляхетських судів. Гродський (замковий) – розглядав кримінальні справи, чинив його намісник, староста чи воєвода одноособово за допомоги замкового судді і писаря. Підкоморський – у кожному повіті підкоморій і коморник розглядали земельні позови. Земський (шляхетський трибунал) розглядав цивільні справи шляхти у складі судді, підсудка і писаря. Діяли також асесорський суд, каптурові суди, домініальні (вотчинні) церковні (духовні), старостинські, лавні (на чолі з війтом).
Джерелами права залишалися Третій Литовський статут, “Артикули Генріха Валуа”, “Устава на волоки”, магдебурзьке право, а також правові звичаї, привілеї (жалувані, пільгові та охоронні), конституції (постанови) сеймів. Тому основні норми кримінального (дефініція, кваліфікація і класифікація злочинів, види покарань) і цивільного права (приватної власності, зобов’язальних дій, опіки, шлюбу, успадкування) практично залишалися незмінними від кінця ХVІ аж до початку ХІХ ст., коли на Правобережжя та Волинь почало поширюватися російське законодавство.
4. Правова система “Війська Запорозького”
У козацько-гетьманській державі протягом 110 років її існування діяла громіздка і розгалужена судова система, яку можна розділити на три групи: 1) державні (козацькі) суди; 2) станові суди. 3) спеціальні суди. Структура державних судів поділялася на центральні та місцеві судові установи. До центральних судових органів Гетьманщини належали: Суд гетьмана (або гетьманського правління) – найвища інстанція, рішення якого оскарженню не підлягало; Генеральна військова канцелярія розглядала колегіально (гетьман з генеральною старшиною) апеляції стосовно важливих карних та цивільних справ і збиралася неперіодично. Генеральний військовий суд вважався вищим судом у державі. Його очолювали два генеральні судді і на засідання залучалися генеральні старшини. Розглядав переважно земельні спори та цивільні тяжби, а також апеляції стосовно карних справ. Місцеві козацькі суди складалися з суду сільського отамана (незначні карні та цивільні справи козаків і селян), сотенних судів (сотник, писар, підсудки та городовий отаман) та полкових судів (полковник, полкові суддя, старшина, писар, значкові товариші).
До групи станових судів належали міські суди для міщан, які поділялися на магістратські (магдебурзькі) і ратушні (“мейські”) і де суд здійснювала міська адміністрація – бурмістр, війт, райці, лавники, писар та представники козацької старшини. Для селян існували сільський суд війта і домініальні (панські) суди. Для духовенства і мирян у церковних та родинно-шлюбних справах діяли духовні або церковні суди – протопопів, єпархіальні, єпископські й суд Київської митрополичої консисторії. Групу спеціальних судів складали цехові, ярмаркові, митні, мирові, третейські, совісні та національні (єврейські, грецькі). Вони розглядали суто специфічні, групові чи корпоративні спори і діяли на засадах загального судочинства.
Судовий процес був однаковий, явний, безпосередній та усний. Процесуальні сторони називалися чолобитник (позивач) і позваний (відповідач). Усі правоздатні виступали в суді індивідуально. Пан представляв підлеглих, чоловік – дружину, неповнолітніх і хворих – батьки або опікуни. Патрони, куратори і повірені виконували роль адвокатів, слідчі (інстигатори, вижі, возні) – роль прокурорів. Процес починався скаргою (позовом) в письмовій формі до суду. Далі велося попереднє слідство і здійснювався суд – розправа, що мала в основному обвинувачувально-змагальний характер, але в тяжких кримінальних справах застосовувалося інквізиційне слідство. Доказова процедура полягала в наданні особистих свідчень, виступів свідків, присязі, речових доказах, результатах огляду місця злочину, трупу, зняття побоїв, допитах на муках. Вирок виносився більшістю голосів, усно, а потім записувався в актовій книзі суду. Невдоволений рішенням міг подати апеляцію (протестацію) протягом 10 днів, заявивши про наміри відразу після вироку. Вирок виконував кат або возний.
У роки Визвольної війни і з початком руїни, у зв’язку з ліквідацією польського законодавства, головним джерелом козацького права був правовий звичай, запозичений у запорожців, та унормоване на його підставі гетьманами і полковниками звичаєве право. Норми державного (конституційного) права містили договірні статті гетьманів з Річчю Посполитою (Зборівська 1649 р. та Білоцерківська 1651 р. угоди) і з Московською державою – Березневі (1654), Переяславські (1659), Московські (1665), Глухівські (1669), Конотопські (1674), Коломацькі (1687), Решетилівські (1709) та Рішительні пункти (1728).
Джерелом адміністративного, цивільного, військового, фінансового, земельного, трудового права було гетьманське законодавство: універсали (укази), рескрипти (постанови), ординанси (накази), листи (вказівки), ордери (розпорядження), інструкції, декрети (закони). Підзаконними вважалися акти Генеральної військової канцелярії, Генерального військового суду, Ради генеральної старшини. Пам’яткою державного права можна вважати “Конституцію” Пилипа Орлика. З кінця ХVІІ століття поширюються норми російського законодавства (укази царів, приказів, колегій тощо). Діяли норми магдебурзького права пристосованого до українських умов, а також майже в повному обсязі використовувався ІІІ литовський Статут (1588 р.) державними, адміністративними, судовими та військовими органами.
У другій половині ХVІІІ століття неодноразово робляться спроби кодифікацій українського права. Внаслідок діяльності кодифікаційних комісій з’явилися “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743), “Процес краткий приказний” (1734), “Суд і розправа в правах малоросійських” (1750) та “Екстракт малоросійських прав” (1767).
Уже на початку ХVІІІ століття виникла потреба унормувати й уніфікувати сепаратні норми права, які діяли в Гетьманщині, видати їх українською мовою (навзамін польської), узаконити привілейоване становище козацької старшини. На державному рівні це питання поставлено “Рішительними пунктами” (1728 р.) Д. Апостолові. Виконуючи його, гетьман того ж року утворив кодифікаційну комісію у складі 12 чоловік на чолі з генеральним суддею І. Бороздною, яка працювала дуже довго і результатом її діяльності став кодекс 1743 року під назвою “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Збірник законів відправили на розгляд у Сенат, який його не затвердив і не санкціонував до використання в судах Гетьманщини. Проте, як пам’ятка права, кодекс є унікальним явищем юридичної думки української еліти ХVІІІ століття. “Права” складаються із 30 розділів, 531 артикула і 1716 пунктів, котрі містять норми цивільного, карного і процесуального прав. Розділи мають заголовки, статті містять посилання на джерела. Додавався і алфавітний покажчик. Комісія І. Бороздни підготувала також процесуальний кодекс “Процес краткий, приказний” (1734 р.).
З відновленням у 1750 р. гетьманства створено другу кодифікаційну комісію із 49 осіб. Один із її членів, Федір Чуйкевич, у 1758 році закінчив роботу над кодексом під назвою “Суд і розправа в правах малоросійських”. У ньому обґрунтовано ідею приватної власності на рангові землі, на відновлення статутних судів та закріплення привілеїв старшинської верхівки.
В умовах ліквідації гетьманської влади робляться спроби закріпити за землевласниками старі права і вольності в кодексі В. Кондратьєва “Книга Статут і прочіє права малоросійськіє” (1764 р.), в “Екстракті малоросійських прав” (1767 р.) О. Безбородька та в “Екстракті указів та інструкцій Сенату” (1786 р.).
На початку ХІХ століття створюється ще одна кодифікаційна комісія на чолі з графом П. Завадським, яка провела дві експедиції по судах Лівобережжя та Правобережжя. Підсумком стали “Собрание малороссийских прав” (1807 р.) Ф. Давидовича та “Свод местных законов западных губерний” (1837 р.) А. Повстанського. Але в 40-х роках ХІХ ст. в Україні запроваджено єдине російське законодавство.
Коли у вигнанні помер гетьман І. Мазепа, після довгих суперечок прихильники боротьби за самостійність України обрали 5 квітня 1710 р. гетьманом однодумця Мазепи, генерального писаря Пилипа Степановича Орлика. Народився він 11 жовтня 1672 р. під містом Вільно в емігрантській чеській шляхетській родині. Залишившись з дитинства без батька, він закінчив Києво-Могилянській колегіум, оволодів, крім рідної, українською, давньогрецькою, латинською, а потім шведською, німецькою, французькою та турецькою мовами. Освічений правознавець і політик, Орлик швидко пройшов шлях від кафедрального писаря Київської митрополії до генерального писаря Війська Запорозького. Він розумів, що з самого початку діяльності залишається гетьманом у вигнанні, а тому, щоб стати справжнім гетьманом України, її треба звільнити від іноземного панування.
Для здійснення задумів Орлик підготував проект нових, більш досконалих і привабливих демократичних законів про республіканський, демократичний устрій України. Він написав проект під назвою – “Пакти й конституції законів і вольностей Запорозького Війська”. Оригінальність і значення Конституції П. Орлика полягають у поєднанні загальнодемократичних засад з козацькими традиціями Запорозької Січі. У шістнадцяти пунктах проекту в дуже стислій формі розкриті внутрішні і зовнішні питання життя України. У перших шести йдеться про релігію (1), територію та кордони (2), про відносини з Кримом (3), про Січ Запорозьку (4, 5). Наступні пункти констатують цілковиту незалежність України від Польщі та Росії. У них передбачалося, що країною правитиме обраний гетьман, який опиратиметься на раду старшин. Тричі на рік: на Різдво, Великдень і Покрову при гетьмані має збиратися велика рада, на яку запрошуються генеральні старшини, полковники, сотники, “розумні радники” з полків, представники Запорозької Січі. Ця рада – парламент – покликана вирішувати найважливіші державні справи. Державними фінансами мав розпоряджатися не сам гетьман, а підскарбій. Утримання гетьмана і його дому базувалося на використанні прибутків з його маєтностей. Усі органи влади мали керуватися лише законами. Демократичною передбачалася й соціальна політика. Козацькій старшині заборонялося залучати вільних козаків і посполитих до різних робіт у своїх господарствах, забирати і силою скуповувати ґрунти. Порушувалося питання про рівномірний розподіл податків між посполитими, козаками та міщанами. Заборонялося “переїжджим слугам гетьманським” зловживати владою. “Пакти” затверджено шведським королем Карлом ХІІ, який ставав протектором Української держави.
Переконавшись, що власних сил замало, щоб відвоювати самостійність України, Орлик задумав організувати коаліцію великих європейських держав. У 1712 р. він пише “Маніфест до європейських урядів”. У цьому документі говорилося про те, що для всіх народів “природним правом є визволятися від гноблення” і звучав заклик допомогти Україні в здійсненні цього права. Маніфест викривав політику Петра І, який “прагнув перетворити вільних козаків на регулярну армію і порушити їхні вольності і навіть вигубити назавжди Військо Запорозьке”. П. Орлик запевняв, що його влада спрямовується “задля громадських інтересів коханої вітчизни”, а також підкреслював, що всьому світові має стати відомою правота намірів і справедливість мотивів боротьби українського народу і що ця свята боротьба заслуговує підтримки. Але відгуку серед європейських монархів “Маніфест” П.Орлика не знайшов.
Право власності на землю в часи Гетьманщини пройшло певну еволюцію. Розрізнялося умовне землеволодіння (рангове – на час служби, або “до ласки войськової” – для кормління) та безумовне, вільне право володіти, розпоряджатися і користуватися (дарувати, заставляти, купувати, продавати, заповідати, обмінювати). Окрім названого набути приватну власність можна було “займанщиною” (самозахоплення), захопивши у боржника, одержати від гетьмана чи царя. З’являється також іпотека – застава землі (нерухомості) під довгострокову позику. Зобов’язальні дії обов’язково відбувалися й оформлювалися в суді.
Державне фінансове право передбачало продаж державного майна, земель, здавання в оренду, іпотеку, збір податків (подвірне, подушне, рангове, чиншове, подимне, стація, рації, порції, показанщина, ральцеві гроші, чинш), а також мито з промислів, торгівлі, оренд (індукти – за експорт, евекти – за імпорт товарів).
Родинно-шлюбні стосунки регулювалися переважно нормами канонічного права і передбачали: шлюб (укладення з 16 років (жінки) та 18 років (чоловіки), лише вінчаний у церкві при свідках, обов’язково чужі люди до 8 коліна, одношлюбні, лише за згоди батьків чи опікунів); розлучення (священик при 2-х свідках давав розлучені листи у випадках: тривалої відсутності, хвороби, зради, чернецтва, безплідності; обов’язкова матеріальна відповідальність винної сторони); спадщину – за законом, заповітом і виморочену; опіку – через суд родичами, добрими людьми, церквою; усиновлення. Закон визначав законних та незаконних дітей. Окремо потрібно зазначити, що закон регулював норми спадкового майна, яке можна заповідати, а яке необхідно передати за законом. Деякі категорії незаконних дітей діставали право на спадок батька та на виховання і навчання за його кошти. Право зобов’язань розвивалося у тісному взаємозв’язку з поширенням товарно-грошових відносин. У Гетьманщині переважали речові та грошові позики, які оформлялися письмовою розпискою (обліком), що вписували в актові книги. У разі несплати боргу боржник відповідав майном чи свободою. З’явилося багато кабальних угод – ростові, закладні, запродажні, служилі, вексельні, вірчі, у письмовій формі. Вони були підставою і основним доказом при цивільному позові. Отже, суб’єктом власності виступали головним чином фізичні особи (вільні люди), об’єктом власності – нерухоме та рухоме майно, а в кінці ХVІІІ століття – і особисто залежні люди – кріпаки.
Класифікація злочинів. Під злочином розумілася дія (діяльність), яка спричинила збитки або шкоду окремим особам, церкві, державі. Поняття це мало демократичний, позастановий характер. Об’єктом злочинних дій вважалися суспільний і державний лад, органи влади, здоров’я, майно і честь людини. Закон захищав усіх від злочинних посягань однаково. Лише з поширенням російського законодавства у кінці ХVІІІ століття перевага в охороні віддавалася старшині та шляхті (дворянам). Суб’єктами злочину визнавалися всі люди (вільні й невільні), які досягли 16 років.
Злочини поділялися на: навмисні, ненавмисні, рецидивні, професійні, за співучастю (замовник, виконавець, підбурювач), за обставинами (сп’яніння, голоду, ревнощів, оборони). Класифікувалися злочини таким чином:
- державні (зрада, фальшування, перехід до ворога, здача фортеці);
- проти православної віри (чародійство, богохульство, віровідступництво, блюзнірство, відьмування);
- посадові злочини (хабарництво – “лихоимство” та “мздоимство”, казнокрадство, розтрати);
- проти суду (лжесвідчення, лжеприсяга, підробка документів);
- проти моралі (сутенерство, проституція, зґвалтування, викрадення дівчини);
- військові злочини (дезертирство, самостріли, непокора наказам);
- проти родини (багатожонство, аборт, дітовбивство, батьковбивство, кровозмішання, перелюбство);
- проти особи (побої, вбивство, покалічення);
- прости честі (приниження гідності, образа);
- проти майна (грабіж, розбій, крадіжка, підпал).
Системою покарань передбачалося залякати суспільство, запобігти зростанню злочинності, відплатити муками за муки, відшкодувати збитки. Покарання були основні й додаткові. Основними вважалися страта (проста – повішення, обезголовлення, розстріл, та кваліфікована – четвертування, втоплення, спалення, колесування, паля, закопування, заливання горла свинцем чи воском), а також тілесні покарання (каліцтво, биття киями, батогами, канчуками, різками). Додатковими застосовували позбавлення прав та честі, штрафи, вигнання, церковна покута, публічне вибачення, каяття, конфіскація, головщину (виплату родичам за вбитого). Від страти звільняли психічнохворих, вагітних жінок, вроджених калік, малолітніх та перестарілих людей “доброї слави”. У кінці ХVІІ століття почали застосовувати і ув’язнення (у фортеці, холодній, в’язниці) та заслання до Сибіру (гетьманів Многогрішного, Самойловича та ін.).
