2015-02-27
389§ з одного боку неврози (як явище негативне) виникають у результаті активності витіснених, під впливом несумісності з Super-ego, бажань; причиною неврозу, по суті, виявляється культура, вона не дає змоги реалізувати людині її потреби та потяги.
§ з іншого боку, культура має свою позитивну сторону, як сфера сублімованої енергії неврозу в перспективі, існує варіант позитивної реалізації цієї енергії - сублімація в мистецтво.
На певному етапі розвитку у людей виникає відчуття часу, або відчуття вічності (воно передує виникненню релігії як її можливість). Унаслідок виникнення такого відчуття з’являється страх перед життям, перед майбутнім. Страх супроводжує людей у їх повсякденних турботах про їжу, житло та продовження роду.
Для позбавлення страху існують три види засобів:
ü прагматичні засоби:вони будують між життям та людиною захисну лінію логічних роздумів (відхід від безпосередньої зустрічі з життям); цей тип Фройд ідентифікує з діями науки, що віддаляє, але не вирішує проблеми життя,
ü оп’яняючі - вони намагаються відхилити реальність,
ü сублімація, яка переводить енергію життя на мову культури.
Особливо ефективно процес сублімації відбивається в мистецтві. Воно вносить у культуру та виражає мовою культури зміст життя. Дуже сильний засіб проти страху життя — любов. Саме в ній закладена незалежність від долі. Вона замінює страх прив’язаністю до життя, вона — ключ до кодів змісту життя.
Дослідження З.Фройдом життя та творчості видатного італійського митця Леонардо да Вінчі можна вважати першою спробою цілісного застосування психоаналізу до художньої творчості взагалі та творів цього автора зокрема.
Весь психоаналіз Фройд будує на дитячих спогадах митця, яких останній пам’ятає дуже мало і тільки один раз навів власні спогади у власних записах. І стосувалися вони вельми цікавої події, яка трапилася з ним, за спогадами художника, коли він ще був малюком. До нього прилітає шуліка, відкриває своїм хвостом рот та багато разів торкнувся хвостом у губи.
Досить дивний спогад, який Фройд витлумачує як фантазію, створену пізніше і перенесену у своє дитинство художником. Проте в той же час не заперечує тлумачення останнього, як еротичності та пасивного гомосексуалізму, адже хвіст – один із найвідоміших символів та способів зображення чоловічого статевого органу. Але тут також Фройд не зупиняється, адже цей символ можна замінити на інший - більш прийнятний для суспільства – материнські груди – єдино можливий способів харчування дитини у такому віці. Проте неймовірно цікавою є заміна образу матері на образу шуліки, особливо зважаючи на те, що давні єгиптяни вважали цього птаха символом материнства, і також вважали, що серед цих птахів є тільки самиці. Проте, навіть сам Фройд сумнівається, що Леонардо могла бутив відома ця давня казка в інтерпретації Гораполло, нехай навіть, і у церковному варіанті тлумачення. А значить, він не міг спроектувати те саме поєднання рис, що й у богині Мут у власні спогади. Проте тут починає діяти не тільки фройдівська концепція дитячих спогадів та сексуальності, а й концепція К.Г. Юнга про архетипи колективного несвідомого, яка і робить можливою пам’ять індивіда, передану від попередніх поколінь, яка прихована у колективному несвідомому. Фройд усе ж таки повертається до своєї гіпотези гомосексуальності, а отже, відкидає можливість наділення Леонардо власної матері чоловічими якостями, додаючи, що і в учні він брав тільки гарних хлопчаків.
Проте психоаналітик не має на меті принизити гідності митця, тому наводить власну цитату Леонардо про те, що останній вважає статевий акт і все, що з ним пов’язане настільки огидним, що просто унеможливлює припущення подібних зносин із своїми учнями. Проте Фройд також зазначає, що не дія, а власне, спосіб бачення та відчуття є головними для психоаналізу. Неймовірно цікавими для аналізу виступають записи Леонардо да Вінчі, які він робив виключно для себе, і там звертався до себе на „ТИ”. Цікавим є також той факт, що він старанно замовчує ті місця, на які його біографи активно наголошують. Як пояснити також той факт, що митець старанно (іноді аж занадто) записує усі витрати, як на похорон матері, так і щоденні витрати на деяких учнів, чи через їх крадіжки? Фройд говорить, що саме так, у цих прискіпливих рахунках, Леонардо виражає скорботу за втраченою матір’ю, яку він неймовірно любив, і до якої почував ніжність. Тоді, сам напрошується інший висновок, що художник використовував такі самі розрахунки, що стосувалися його учнів із тої самої причини – надмірної любові і несподіваної втрати (тут ідеться про втрату духовного зв’язку).
Повертаючись до дитячих спогадів дитинства та їх реалізації у творчості можна назвати усім відому картину „Мона Ліза”. Леонардо писав її чотири року, проте замовнику не віддав, а забрав її із собою припустимо, що автор настільки був зачарований цією посмішкою, що вона навіть проявлялася у всіх його жіночих образах, її помітно навіть на зображення Іоанна Хрестителя в Луврі, особливо ж ці риси видно в образі Діви Марії на картині „Св. Анна втрьох”. До речі, саме ця картина має особливе символічне значення у житті художника, адже саме тут він спробував поєднати найважливіших йому людей. Пірамідальне поєднання образів та майже однаковий вік жінок, одна з яких є матір’ю іншої. „Художник міг настільки захопитися цією посмішкою, пише Фройд, тільки тому, що вона розбудила у його душі давно забутий спогад”
Аналізуючи далі перші твори Леонардо, психоаналітик робить висновок, що подібна усмішка була у матері митця. Посмішка, яку він утратив і знову знайшов. Але і до цього часу побутує думка, що це, власне, усмішка самого Леонардо.
Повертаючись до картини „ Св. Анна втрьох”, можна впевнено сказати, що власне, Леонардо да Вінчі ототожнює себе з Немовлям Ісусом. А св. Анну та Марію, із своєю матір’ю та мачухою, яка виховували його після матері. Саме цим і пояснюється майже однаковий вік обох жінок і пірамідальне їх розташування, за мірою важливості у житті: материнська фігура дещо віддалена від хлопчика, і тут художник прикрив блаженною, проте досить своєрідною посмішкою гіркоту та тугу справжньої матері, яку позбавили сина.
До речі, Фройд неодноразово наголошує на надмірних пестощах, якими оточувала Леонардо матір, і які негативно сплинули на дитину. Але, в той же час той самий Фройд стверджує, що суворість та сухість відносин між матір’ю та дитиною також негативно впливають на останню.
Звичайно, батько також мав вплив на психосексуальний розвиток дитини. Цікаво, що художник, відчуваючи себе батьком відносно своїх творінь, після створення не піклувався про них, так само, як і його батько не піклувався про нього. Нічого не змогла замінити у перших інфантильних враженнях відчуття покинутості батьком. Важливе значення також має схильність Леонардо до іграшок, навіть у зрілому віці, певно, це є проявом недостатності останніх у дитинстві. В подальшому ця схильність переросла у дослідницьку галузь та конструювання.
Таким було дослідження Фройда життя та творчості Леонардо да Вінчі, як людини, художника, пацієнта. Проте, рішуче заявивши, що ніколи не вважав його невротиком чи душевнохворим, Фройд метою свого дослідження назвав тільки виявлення затримки розвитку у сексуальному життя Леонардо та його художній діяльності. Важливу роль тут зіграла незаконність народження та подальша втрата матері, а потім і покровителя. Леонардо да Вінчі був незаконнонародженим сином сеньйора П’єро да Вінчі та сільської дівчини Катерини. Ріс він із матір’ю, отже ми розуміємо, що, полюбивши її, він і став гомосексуалістом.
Аналізуючи творчість Достоєвського, Фройд у контексті, „між рядків” знаходить дитячу травму та постійний страх перед батьком, намагання подолати Едіпів комплекс та водночас безмежне благоговіння перед батьком і ненависть до нього.
Твір „Достоєвський і батьковбивство” З.Фрейда відкриває досить несподівані для читача - не психоаналітика особливості психіки Достоєвського. Адже з перших слів Фрейд зазначає, що Достоєвського можна назвати водночас і моралістом, і художником, і грішником, і невротиком. І саме невроз, на думку Фрейда, не дав Достоєвському реалізувати себе у житті належним чином, адже це була людина, яка не могла остаточно вирішити, що їй потрібно від життя: він не зміг примирити власні запити із запитами суспільними.
З одного боку, геніальність, а з іншого боку, постійна невпевненість у собі заважали Достоєвському протягом усього його життя. Він не міг визнати істинних своїх намірів, а тому приховував їх за припадками епілепсії, чи, пізніше, у літературних творах. Ідеться про цікаву періодичність епілептичних припадків, які відбувалися у важливі моменти життя Достоєвського, а в той час, коли його відправили у вигнання, вони дивним чином припинилися, хоча, за усім клінічними показниками, навпаки, повинні були почастішати. Припадки епілепсії визначаються, як само покарання за бажання (умисне чи не умисне) смерті батька. Нібито Над-Я в якості покарання змушує Я страждати.
І, хоча, досить важко сприйняти його у ролі злочинця, більше того, зважаючи на його неймовірну потребу в любові та неймовірною здатністю любити навіть там, де він мав право ненавидіти. Фройд робить цей висновок на основі матеріалу, який Достоєвський обирає для написання своїх творів, через жорстокі та схильні до вбивства (батьковбивства у „Братах Карамазових”) характери, що яскраво демонструє наявність подібних схильностей і в його характері.
Особливо яскраво це видно із зображення характерів у творі „ Брати Карамазови”, адже Достоєвський захоплюється героями – злочинцями, які мають мету вбити батька. І цікаво, що він зображує все так, ніби інші брати повинні бути вдячними Дмитру за те, що він убив батька, а значить іншим не потрібно брати на себе злочин. Саме через це Фройд називає Достоєвського мазохістом адже тепер усі його злочинні наміри направлені проти себе самого в якості вічного почуття провини. І він ніби ототожнює себе з літературним героєм-батьковбивцею.
Отже, задатки до злочинності та садомазохізму у Достоєвського були наявні.
Більше того, наявними були у письменника і деякі риси гомосексуалізму, що здебільшого проявлялися у чоловічій дружбі, якій він надавав особливого значення, і ставлення навіть до коханців дружини.
Проте, усі ці фактори Фрейд пояснює подвійним ставленням до власного батька: з одного боку страх перед ним, а, з іншого – бажання бути подібним до нього. Тим паче, що Фрейд зазначає, що Достоєвський мав і бісексуальні прояви в характері. І знову сексуальність витупає на перший план, саме як суперництво через матір (чи в даному випадку матір або батька) з’являється бажання вбити суперника – батька. Прояв символізму Фрейда можна спостерігати й у його поясненні, чому в Сибіру у Достоєвського напади епілепсії відсутні: він несе кару за політичний злочин від царя. Останнього Фройд ототожнює з батьком Достоєвського.
Важливу роль Фройд відводить і патологічній пристрасті до гри Достоєвського, який відчував провину і кожен раз після гри обіцяв дружині, із такого більше не буде, адже він грав до останнього, поки не втратить все. Гра була для нього також різновидом самопокарання. І якщо він грою доводив себе і свою дружину до зубожіння, це також було проявом мазохістського патологічного задоволення
Праця З.Фройда „Достоєвський та батьковбивство”
(Вопросы литературы. – 1990.- август)
Багатогранну особистість Достоєвського можна розглядати з чотирьох сторін: як письменника, як невротика, як мислителя – етика і як грішника.
Місце Достоєвського як письменника в одному ряду із Шекспіром. „Брати Карамазови” – найвизначніший з романів із будь-коли написаних, а „Легенда про Великого Інквізитора” – одне з найвищих досягнень світової літератури – переоцінити неможливо.
Швидше за все Достоєвський вразливий як мораліст. Уявляючи його людиною високоморальною на тій підставі, що лише той досягає вищої моральної досконалості, хто пройшов через глибокі прірви гріховності, ми ігноруємо те, що моральною є людина, яка реагує вже на внутрішню спокусу, при цьому, не піддаючись їй.
Запитання: Звідки виникає спокуса зарахувати Достоєвського до злочинців? В житті він проявив велику наддоброту, любив і допомагав там і тим, де і кого мав право ненавидіти й мстити.
Відповідь: через вибір його сюжетів, це переважно насильники, вбивці, егоцентричні характери, що свідчить про існування таких схильностей у його внутрішньому світі, а також через деякі факти його життя: пристрасть до азартних ігор, можливо сексуальне розтління незрілої дівчинки.
Сильна деструктивна спрямованість Достоєвського, яка могла б зробити його злочинцем, була в його житті спрямована на самого себе і таким чином виразилася в мазохізмі та почутті провини. У дрібницях він садист на зовні, і у важливому – садист стосовно себе самого (мазохіст).
У чому проявляється невроз Достоєвського? Достоєвський називав сам себе – та й інші вважали його епілептиком, на тій підставі, що він був схильним до важких приступів, які супроводжувалися втратою свідомості, конвульсіями та песимістичним настроєм. Ймовірно, що ця так звана епілепсія була лише симптомом його неврозу.
Ймовірніше за все, що напади почалися у Достоєвського ще у дитинстві. Спочатку характеризувалися слабкішими симптомами і тільки після того як у вісімнадцятирічному віці він зазнав потрясіння – убивство батька – набули форми епілепсії.
Очевидний зв’язок між „батьковбивством” у „Братах Карамазових” і долею батька Достоєвського впало в око не одному біографові Достоєвського.
Нам відомий смисл перших нападів у юнацькі роки – задовго до появи „епілепсії”. У цих приступах була схожість із смертю, вони спричинялися страхом смерті і знаходили вияв у станах летаргічного сну. Спочатку він відчував пригнічення, передчуття смерті, а далі наступав стан подібний до смерті.
Нам відомий смисл і намір таких нападів смерті. Вони означають ототожнення з померлою людиною, яка справді померла, чи з людиною яка ще жива, але якій ми бажаємо смерті.
Ми побажали смерті іншому – тепер ми самі стали цим іншим і самі померли. Тут психоаналіз стверджує, що цей інший для хлопчика звичайно – батько, а названий істерією приступ є, таким чином, самопокаранням за побажання смерті ненависному батькові.
Батьковбивство, як бачимо, головний та перший злочин людства й окремої людини. У всякому разі, воно – головне джерело почуття провини, окрім ненависті, через яку хотілося б батька як суперника усунути, існує певна ніжність до нього.
