2015-03-27
930Історія відродження і будівництва Військово-Морських сил незалежної України тривала і виснажлива боротьба за флот в кінці XX-го століття нагадує жертовну боротьбу за флот часу національно-визвольних змагань на початку того ж століття. 24 серпня 1991 року Верховна Рада України, розвиваючи положення прийнятої ще 16 червня 1991 року Декларації „Про державний суверенітет України”, проголосила „Акт про незалежність України”. Того ж дня Верховна Рада прийняла і постанову „Про військові формування в Україні”, якою поклала початок будівництву національних Збройних Сил України на базі військових формувань, що дислокувалися на території України. Акт про незалежність став ствердженням вікової мрії українського народу, підсумком тривалої і жертовної боротьби за волю, свободу і незалежність України його кращих синів і дочок.
Проголошення Верховною Радою Акту про незалежність України проходило в непростій політичній ситуації в СРСР.
На початку червня 1992 року було завершено в Миколаєві будівництво ракетного крейсера, який дістав назву „Україна” та корабля спеціального призначення „Славутич”, сторожових кораблів, які стояли на стапелях керченського заводу „Залив”, малих протичовнових кораблів на київському суднобудівному заводі „Ленінська кузня” та десантних кораблів на повітряній подушці в Феодосії.
|
|
|
Найважливішими з завдань були перші в історії Українського флоту оперативно-тактичні навчання „Море-96”, та похід загону бойових кораблів до США, вранці, 30 липня 1996 року, на перші в історії Українського флоту оперативно-тактичні навчання „Море-96” в море організовано вийшли 14 бойових кораблів і суден Військово-Морських сил України. Їх прикриття з повітря здійснювала морська авіація ВМС, в ролі сил підтримки були задіяні винищувачі ВПС та частини ППО Одеського воєнного округу. Протягом цих перших широкомасштабних навчань фрегат „Гетьман Сагайдачний”, великий десантний корабель „Костянтин Ольшанський” з десантом морської піхоти на борту, корвети „Луцьк”, „Вінниця”, „Чернігів” і „Хмельницький”, ракетний катер „Каховка”, розвідувальний корабель „Сімферополь” та судна забезпечення в різних районах Чорного моря відпрацювали взаємодію сил в ході операції по проводці конвою, виконали низку протичовнових задач, відбивали атаки повітряного десанту і вели бій за висадку десанту. Всього в навчаннях прийняло участь майже 2,5 тисяч чоловік.
Професійне свято українських моряків народилося в морі і в основі його лежать героїчні звершення і ратні подвиги княжих морських лодій древніх часів, боротьба козацьких ескадр за право на життя і звитяжна боротьба сучасних українців за право на флот і Чорне море, воно стало символом морської слави і звитяги всіх поколінь українських моряків.
Ніколи до того часу Український прапор не майорів в океані Західної півкулі. Проносячи його тими ревучими широтами, українські моряки мали ще здати іспит на професійну майстерність і тим самим увінчати свою перемогу в складному протистоянні за Севастополь і флот.
Океанський похід загону кораблів ВМС до США певною мірою змінив ситуацію в Севастополі. Тут мало хто з військових моряків досягав узбережжя США. Тож проводжали українські кораблі одні з гордістю, інші – з заздрістю. Деякі ждали часу, коли вони почнуть тонути в океані.
1 вересня 1996 року, на зло всім ворогам і тропічним ураганам, пройшовши 6000 миль, українські кораблі прибули до військово-морської бази США Норфолк. Перший трансатлантичний похід і візит українських кораблів до США став справжнім військово-дипломатичним проривом в світ. Протягом 64 діб походу українські моряки успішно подолали 12 тисяч морських миль, здійснили ряд ділових заходів в різні іноземні порти, провели на базі експедиційних сил морської піхоти ВМС США в Кемп-Леджуні американо-українські навчання морської піхоти „Осінні союзники-2” та низку спільних корабельних навчань з американськими колегами. Це був вінець надзвичайних зусиль всіх категорій особового складу, зусиль народу, їхньою спільною перемогою в боротьбі за вільний шлях до моря, за Україну як морську державу..
|
|
|
Український флот став нараховувати більше 100 бойових кораблів і суден, морську авіагрупу, бригаду морської піхоти та частини спеціального призначення.
Найголовнішим завдання Військово-Морських сил стало формування родів сил Українського флоту та повернення життя до прийнятих після розподілу кораблів, суден, військових частин і установ.
Після завершення „Фарватеру миру”, фрегат „Гетьман Сагайдачний” здійснив візит до російського порту Новоросійськ.
Міжнародна співпраця стала постійною складовою планів діяльності і бойової підготовки Українського флоту. Міжнародні навчання „Сі Бриз”, „Бриз”, „Кооператив партнер”, „Чорноморське партнерство” стали проводитися щорічно. Проведення „Сі Бризу” планувалися не лише в Чорному а навіть і в Егейському та Середземному морях. Військово-Морські сили Збройних Сил України за 23 років свого розвитку пройшли шлях, вартий століття. Весь період їх існування підтверджує, що створювалися вони для забезпечення миру і злагоди в нашій країні на кращих військово-морських традиціях українського народу для захисту волі, свободи і морських інтересів рідного країни. Морська слава України і флотські досягнення знані у світі – вони мечем княжих воїв і козацькою пікою навічно вписані в древні літописи і хроніки літописців. Вони зорять у потужних ракетних і артилерійських залпах, полощуться на флотських вимпелах румбами світового океану. Поступ Українського флоту громом гримить з сивих століть і не дає нікому з нас спинитися у дні сущому. В цій поступі – дух славетних князів Аскольда і Володимира, незламного козацького духу і звитяги героїв флоту УНР, героїзм учасників штурму Сапун-гори. В нім - віра в наш народ, його твердий поступ до волі, що передається із роду в рід відколи постала земля наша, і вона не знищенна як неопалима купина.
V. Духовне джерело могутності флоту
Символіка має надзвичайно важливе значення для Військово-морських сил Збройних Сил України. Вона є його історичною і духовною спадщиною, в ній криються наші древні морські традиції, які закликають сучасних військових моряків безстрашно слідувати традиціям старших поколінь по захисту волі і свободи рідного краю.
|
|
|
Військово-морський прапор є основою символікою у світі. Вони гідно в далеких морях і океанах репрезентували Україну як морську державу.
Військово-морською символікою називають систему прапорів, спеціальних знаків і емблем, яким надано символічне значення і які визначають державну приналежність, військові традиції, історичне минуле, вид військової діяльності та несуть у собі відповідну ідею. Символіка є свідком розвитку і воєнно-історичною спадщиною національного флоту.
До системи військово-морської символіки України належать Державний прапор України, Військово-морський прапор Збройних Сил України, гюйс, бойові прапори військових частин, вимпел (майорець), брейд-вимпел, прапори допоміжних, пошуково-рятувальних і гідрографічних суден, прапори посадових осіб України і Збройних Сил, емблема Військово-Морських Сил Збройних Сил України, звід сигнальних прапорів кораблів і суден Військово-Морських Сил Збройних Сил України, нагородні прапори, емблеми кораблів, суден.
Що стосується прапорознавства за типами прапори класифікує на дві групи: прапори (стяги) і бойові прапори.
Прапор – це предмет масового виробництва. Його полотнище, як правило, виготовляється з одного куска тканини і просте у виробництві. Сторони у більшості випадків є дзеркально ідентичними. Прапор кріпиться до древка чи до шнура (фала), що дозволяє піднімати його на флагшток (гафель) чи опускати вниз. Прапори найбільш поширеними стали на флоті. За прапором визначають належність корабля чи судна до флоту і держави. Без прапора корабель або судно вийти в море не можуть.
Державний прапор – це один з головних символів держави, який визначається її Конституцією. Він обумовлює незалежність конкретної країни. Державний прапор однієї країни своїм малюнком не може повторювати державний прапор іншої країни. У більшості країн Державний прапор є національним прапором народу, який створив державу.
Бойовий прапор – це предмет одиничного виробництва. Бойовий прапор військової частини є «почесним знаком, що визначає особливості її бойового призначення, історії та заслуг». Він є символом бойової честі, доблесті і слави, звитяги і непереможності військової частини, з ним військова частина чи корабель вступає в бій і поки існує бойовий прапор, військова частина (корабель) вважається непереможеною.
|
|
|
Військово-морський прапор – головний символ військового флоту країни; він визначає приналежність корабля до держави та її збройних сил, служить бойовим прапором корабля.
Комерційний (торгового флоту) прапор – прапор для суден цивільного флоту. Він визначає державну приналежність судна або судновласника і піднімається на кормі судна. Для українського цивільного флоту прийнято Державний прапор України.
Штурмовий прапор – спеціальний прапор, що видається підрозділам військ під час бойових дій при штурмі ворожих укріплень чи фортець. За дизайном він може повторювати Державний прапор, Військово-морський прапор, бойовий прапор військової частини.
Гюйс – символ військово-морських сил, другий за значенням після Військово-морського прапора. Визначає ранг корабля. Піднімається на гюйсштоках (на носу) кораблів 1-го і 2-го рангів під час їх стоянки на якорі.
Отже, система прапорів на військових кораблях і суднах несе великий обсяг інформації, уособлює у собі історію флоту і його традиції.
VІ. Українські вчені за кордоном
Україна — держава, здавна відома як інтелектуальне та духовне джерело Європи і світу. На українській землі народжувалися та втілювалися в життя геніальні ідеї й новітні технології, вона збагатила всесвітню скарбницю філософської думки, богослов’я, мистецтва, літератури й науки.
Долі українських науковців дуже подібні між собою: їхню творчість знають на чужині й мало або й зовсім не знають на батьківщин., але мало хто знає, що вони — українці, які свого часу були змушені залишити рідну вітчизну.
Відомий український критик та громадський діяч Іван Дзюба наголошує на нагальній необхідності «повернути Україні імена видатних діячів, митців та вчених, «привласнених» іншими культурами», популяризувати розробки українських винахідників на батьківщині. Адже ніхто не називає Марію Склодовську-Кюрі французьким науковцем, чи Енріко Фермі — американським, хоча їхні наукові досягнення пов’язані з цими країнами.
Так творцями перших літаків, вертольотів і ракет, теоретиками і практиками космосу, знаними діячами медицини, всесвітньо відомими мікробіологами-вірусологами, конструкторами кораблів були саме українці. Проте історично склалося так, що світових висот своєї наукової творчості багато вітчизняних учених досягли за кордоном. Відсутність власної державності була причиною низки проблем, через які звичайні трудівники і представники наукової еліти країни емігрували за кордон. Причиною для виїзду з України в різні часи були: економічна залежність держави, нестабільність суспільного життя, політичні переслідування, низький рівень соціального забезпечення, поступове зубожіння населення, обмежений доступ до освіти та системи охорони здоров’я, нарешті, відсутність належних умов для професійного зростання.
Бурачок Степан Онисимович — генерал-лейтенант, корабельний інженер, 
винахідник, педагог, письменник.Народився 1800 р. у с. Заньки Ніжинського повіту Малоросійської губернії (зараз — село Ніжинського району Чернігівської області). Син адмірала, Степан Бурачок отримав ґрунтовну фахову підготовку у Петербурзькому училищі корабельної архітектури (1812–1817) та залишився там викладати. Протягом 1821–1831 рр. служив у Казанському й Астраханському адміралтействах. У цей період за його кресленнями (а частково — і за його проектами) було побудовано 30 суден для Каспійської флотилії. У 1831 р. Степан Онисимович був переведений до Санкт-Петербурга, де згодом очолив професорську кафедру в офіцерських
класах морського корпусу, а упродовж 1862–1864 рр. працював у Морській академії: читав курс лекцій із корабельної архітектури, теорії корабля і практики суднобудування. Водночас продовжував конструювати парові кораблі (спроектував та побудував фрегат «Хоробрий», пароплав «Костянтин» тощо), займатися науковою діяльністю.
 Пароходофрегат «Генерал-адмірал», під час конструювання якого використано розробки С. О. Бурачка
|
Він вніс низку пропозицій, що сприяли прискоренню процесу проектування корабля, вивів формули, які давали можливість із великою точністю розрахувати та накреслити обриси підводної частини судна. Його багаторічні наукові дослідження стали основою теорії розрахунків підводної частини корабля. Учений видав кілька фундаментальних праць, серед яких «Наука і мистецтво корабельної архітектури», «Спроба спростити піротехніку» (1867), «Теорія міцності риштування і металів із додатком до будівництва корабля» (перше дослідження з теорії опору матеріалів, використаних у суднобудуванні), розвідок з історії корабельної архітектури, питань теорії кораблебудування. Ще в 1838 р., працюючи у комісії з випробування першого у світі електрохода, винайденого російським ученим Б. Якобі, С. О. Бурачок побачив величезні переваги застосування електродвигуна в кораблебудуванні. Він створив гідрореактивний водометний рушій (та обґрунтував економічні переваги його застосування), судновий герметичний водотрубний котел, який працює на рідкому пальному, уперше запропонував секційний принцип спорудження корабля — винахід, який не втрачає актуальності досі. Степан Онисимович долучився до розробки теорії опору води тілам, що рухаються, уперше застосував «нову російську систему набору корабля», яка забезпечувала високу подовжню міцність корпусу судна при ощадливій витраті будівельних матеріалів. Ця система набору згодом була вдосконалена і теоретично обґрунтована у працях професора І. Бубнова, радянських учених П. Папковича та Ю. Шиманського і знайшла широке застосування в усьому світі.
Помер 26 грудня 1876 р. у Санкт-Петербурзі.
Макаров Степан Осипович — російський віце-адмірал, командир Імператорського російського військово-морського флоту, океанограф, полярний дослідник, кораблебудівник. Народився 8 січня 1849 р. у Миколаєві. У 1863 р. вступив до лав Імператорського російського військово-морського флоту — став курсантом на борту однієї з кліперів
Тихоокеанського флоту. У 1865 р. закінчив морське училище, а наступного року взяв участь у плаванні корвета «Аскольд» із Владивостока у Кронштадт через мис Доброї Надії. Протягом 1867–1976 рр. С. О. Макаров служив у
Балтійському флоті, потім був переведений до Чорноморського флоту. У 1880–1881 рр. був учасником Ахал-Текінської експедиції, у 1881–1882 рр. командував пароплавом «Тамань», а в 1885 р. — фрегатом «Князь Пожарський». Здійснив навколосвітню подорож на корветі «Витязь» (1886–1889). С. О. Макаров — учасник російсько-турецької війни 1877–1878 рр. (капітан російського міноносця «Великий Князь Костянтин»). Він став розробником російських торпедних катерів, коли в 1878 р. застосував на мінних катерах «Чесна» і «Синоп» самохідну мінну конструкцію Вайтхеда
 Криголам «Байкал», створений за проектом С. О. Макарова
|
проти турецького пароплава «Інтібах». Степан Осипович створив перший у
світі криголам «Єрмак», керував його будівництвом, двічі (у 1899 та 1901 рр.) ходив на ньому в арктичні експедиції. Також спроектував два криголамні пароплави «Байкал» і «Ангара» для налагодження функціонування Транссибірської залізниці через озеро Байкал. Протягом 1891–1894 рр. виконував обов’язки головного інспектора морської артилерії, був молодшим флагманом Практичної ескадри Балтійського моря. У 1894–1895 рр. С. О. Макаров командував ескадрою в Середземному морі, а при виникненні загрози війни з Японією у 1895 р. його перевели на Далекий Схід. Упродовж 1896–1898 рр. керував Практичною ескадрою Балтійського моря, з 1899 до 1904 р. був головним командиром Кронштадтського порту, губернатором Кронштадта.
У 1904 р. Степана Макарова призначили командувачем Тихоокеанської ескадри. Він керував обороною Порт-Артура. Загинув 13 квітня 1904 р. на броненосці «Петропавловськ». Похований на військовому кладовищі Порт-Артура. С. О. Макаров нагороджений відзнаками Імператорської Санкт-Петербурзької академії наук. На його честь назване місто у Сахалінській області. Нині ім’я знаного кораблебудівника та віце-адмірала носять Державна морська академія у Санкт-Перербурзі, Тихоокеанський військово-морський інститут у Владивостоці, Національний морський університет, вулиця та бульвар у Миколаєві.
VІІ. Кораблі українського флоту.
Перший побудований корабель «Святий Миколай» спущено на воду 1790 р. Миколаїв став центром суднобудування Півдня Російської імперії, саме на його верфях були побудовані усі кораблі Чорноморського флоту. З кінця ХVIII до кінця ХIХ ст. у Миколаєві розташовувався Штаб Чорноморського флоту, Контора Головного командира Чорноморського флоту і портів, Управління Миколаївського і Севастопольського військового губернатора і всі установи Морського відомства, у тому числі Чорноморський архів, в якому зберігались документи з історії суднобудування. З кінця ХVIII до початку ХХ ст. суднобудування у Миколаєві пройшло декілька етапів: вітрильний, паровий, залізний і броненосний. Тут працювали не лише казенні верфі, а й приватні суднобудівні підприємства. У період парусного суднобудування (1800-1856 рр.) визначними подіями були: побудова 74-гарматного корабля «Лєсной» (1811 р.) – першого судна з мідною обшивкою підводної частини; проектування і будівництво 84-гарматних кораблів та 60-гарматних фрегатів; реконструкція Миколаївського адміралтейства за планами адмірала Олексія Самуїловича Грейга (1816-1833 рр.). З 1833 р. у Миколаєві проектуються і будуються 120-гарматні кораблі «Варшава» (1833 р.), «Три святителі» (1838 р.), «Дванадцять Апостолів» (1838 р.). У першій половині ХІХ ст. у Миколаєві працювали корабельнімайстри Кузнєцов, Меліхов, Разумов Чернявський, Дмітрієв, Акімов.
Початок парового суднобудування пов’язаний з будівництвом першого військового пароплава «Везувій» (1820 р.) та першого товарно-пасажирського пароплава «Одеса» (1828 р.). Значними подіями парового суднобудування були спуск на воду перших парових гвинтових кораблів – шхун «Дон» (1856 р.) і «Салгир» (1856 р.) та корвету «Воїн» (1858 р.) У часи парового суднобудування в Миколаєві працювали корабельні майстри Олександров та Коршиков.
Перший залізний вантажний баркас побудовано у Миколаєві 1846 р. під керівництвом корабельного майстра Окунєва, значною подією в історії стала побудова у Миколаєві 1857 р. першого залізного пароплава «Інкерман».
Броненосне кораблебудування розпочалося із побудови броненосців берегової оборони «Новгород» і «Київ» у 1871-1876 рр. Перші броненосні кораблі спущено на воду у 1885-1889 рр. Це морехідні броненосці «Катерина ІІ» та канонерські човни «Запорожець», «Чорноморець», «Донець». Над ними працювали корабельні інженери Мордвинов, Берг, Юр’єв. У цей же період у Миколаєві будується перший міноносець «Ізмаїл» (1886 р.) та мінний крейсер «Капітан Сакен» (1889 р.) під керівництвом корабельних інженерів Щепеткова та Тірнштейна.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у казенному Миколаївському Адміралтействі продовжувалось будівництво парових броненосних кораблів. У цей час були побудовані ескадрені броненосці «Дванадцять Апостолів» (1890 р.), «Три Святителя» (1893 р.), «Ростислав» (1896 р.), «Князь Потьомкін-Таврійський» (1900 р.), «Євстафій» (1906 р.) та крейсер «Кагул» (1903 р.). Будівництвом керували корабельні інженери Ратник, Шотт, Яковлєв, Гайдамович, Лютер, Коссов. У цей же час будувались міноносці ескадрені міноносці «Живий», «Жаркий», «Жуткий» та «Живучий». Будівниками цих кораблів були Федоров, Боклєвський та Єгоров.
У 1896 р. в Миколаєві почалося будівництво великого приватного суднобудівного заводу «Товариства суднобудівних механічних та ливарних заводів» («Наваль»), який пізніше став найбільшим суднобудівним підприємством на Півдні Російської імперії. Свою діяльність завод розпочав у 1898 р. з будівництва несамохідних барж. Першими бойовими кораблями, побудованими тут у 1902-1904 рр., були ескадрені міноносці «Завідний» та «Завєтний». Завод виготовив парові котли та машини для броненосців «Князь Потьомкін-Таврійський», «Євстафій» та крейсера «Кагул».
|
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Архів Секретаріату командування ВМС ЗС України. Справа "Прапори Військово-Морських Сил України. Проект. 1997".
2. Велесова книга. Київ, "Велес", 2003.
3. Галицько-Волинський літопис. Львів, «Червона калина», 1994.
4. Дашкевич Ярослав. Історія українського війська. Львів, «Світ»,1996.
5. Карпов Віктор. Військові прапори України.//Київ, 2007.
6. Карпов В.В., Табачник Д.В. Українська військова символіка.//Київ. "Либідь", 2004.
7. Кравцевич-Рожнецкий В.Я. Украинский Державный флот. Київ, "Край", 1992.
8. Крип'якевич І. і др. Історія українського війська. Львів, "Світ",1992
9.Слободянюк М.В. Військова символіка України. Українське геральдичне товариство. Інтернетсторінка, 2008.
10. Справочник по управлению кораблем. М, Воениздат,1974.
11. Панченко Володимир. Козацьке прапорництво XVII-XVIIIст. Військово-історичний альманах. №2,2008.
12. Мамчак Мирослав. Україна: шлях до моря. Історія Українського флоту. Снятин, ПрутПринт, 2007 р.
13. Морской атлас. Т.III, военно-исторический. М, 1966.
14. Муравйов Олександр. Нова символіка Українського війська. Військово-історичний альманах. № 3, 2001.
15. Наказ Міністра оборони України від 25.11.2003 року № 415."Положення про корабельну службу Військово-Морських Сил Збройних Сил України".
