2015-03-08
397У XIX ст. культурні процеси в Україні відбувалися в умовах захоплюючого, різноманітного і широкого розквіту нових ідей і зростання на їх основі національної свідомості.
Основними чинниками українського Відродження XIX ст. були ідеї Просвітительства та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов'янського відродження, пам'ять про минуле України. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості.
Дослідження української історії. У. процесі зростання національної свідомості вирішальну роль відігравало відтворення національної історії, адже без знання свого історичного минулого народ не може мати і свого майбутнього.
Щоб прислужити рідній історії, група освічених українських патріотів почала збирати гетьманські універсали, дипломатичне листування, рукописні записки видатних діячів минулого. Найвідомішими такими збирачами були Андріян Чепа (1760—1822) і Григорій Полетика (1725—1784).
На основі зібраного матеріалу Яків Маркович (1776— 1804) почав складати енциклопедію українознавства. Встиг видати лише перший том під назвою «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» (1798), в якіймістяться короткий огляд географії та етнографії України. Григорій Полетика основну увагу приділяв вивченню діяльності БогданаХмельницького та інших гетьманів. Є припущення, що він був автором «Історії Русів».
Перші спроби синтезованого викладу історії України зробив Дмитро Бантиш-Каменський (1737—1814), який у 1822 р. опублікував документовану чотиритомну «Історію Малої Росії», і Микола Маркевич (1804—1860), котрий у 1842-1843 pp. видав п'ятитомну «Історію Малоросії».
Історії Галичини присвятив свої праці відомий учасник «Руської трійці»
Яків Головацький (1814—1888). У збірці «Вінок русинам на обжинки» він
умістив матеріали з історії та етнографії, українські народні пісні Галичини, Буковини й Закарпаття, з позицій слов'янофільства пропагував ідею єдності українського народу.
Розвиток етнографії і фольклористики. Крім історії українського народу великезахоплення молодих дворян-інтелігентів викликало вивчення фольклору,селянських звичаїв, традицій, пісень.
Тому цілком зрозуміло, що етнографічні дослідження незабаром захопили українську інтелігенцію, яка ходила по селах, розшукувала, збирала й згодом публікувала перлини народної мудрості.
Одним з перших до фольклорних джерел української культури прилучився
князь Микола Цертелєв (1790—1869), котрий попри своє грузинське походження та російське виховання працював в Україні й глибоко полюбив її народ. У 1819 р. він опублікував у Петербурзі збірник «Опыт собрания старинных малороссийских песней», що дав початок українській фольклористиці.
Більш ґрунтовні дослідження української етнографії виконав Михайло Максимович (1804—1873) — видатний український вчений-природознавець, історик, фольклорист, письменник. Народився на Черкащині в родині збіднілого дворянина. Після закінчення Московського університету
працював там викладачем ботаніки, завідуючим ботсадом, потім професором.
Він автор трьох збірок народних пісень: «Малоросійські пісні» (1827),
«Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849).
М. Максимович — автор однієї з перших у Росії «Истории древней русской
словесности» (1839). Випускав альманах «Денница», «Киевлянин», «Украинец», які донесли до нас не лише багатство українського фольклору,а й засвідчили народність української мови, її історичні витоки таглибини історичної минувшини України. Український професор Московського університету Йосип Бодянський (1808—1877) присвятив свою кандидатську дисертацію порівнянню російськихта українських народних пісень.
Вихованець, а потім і професор Харківського університету ІзмаїлСрезневський ( 1812—1880) із захопленням, працював над дослідженнямукраїнської народної творчості і побутової старовини, наслідком якогобуло видання української народної поезії «Запорожская Старина»( 1833—1838) в шести книгах. Ним видано також великий збірник українськихнародних пісень «Собрание памятников украинской народной поэзии», складений у 1826 р. В 1838 р. він видає «Украинский Сборник», де буловміщено «Наталку Полтавку» і «Москаля-чарівника» Котляревського, якого в1837 p. відвідав і мав з ним розмову про історію України і про збереження пам'яток української народності.
Значний внесок у розвиток загального мовознавства, теорії словесності, фольклору, етнографії,досліджень про походження мови зробив випускник і професор університету Олександр Потебня (1835-1891).
Розвиток української мови і літератури. Найважливішим компонентом нації, засобом спілкування людей є мова. Тому окремі представники української інтелігенції розгорнули діяльність, спрямовану на перетворення місцевої(тобто розмовної) мови простих людей на головний засіб самовираження всіх українців.
Певне цим пояснюється поява в 1818 р. «Граматики малороссийского наречия», яку написав Олексій Павловський.
Провідне місце установленні української мови та літератури дошевченківської добиналежить творчості Івана Петровича Котляревського (1769—1838). Його поема «Енеїда», герої якої розмовляють влучною й барвистою українською мовою, була першим твором, написаним мовою селян і міщан. Заслугою Котляревського є не лише те, що він першим писав українською мовою, а й те, що його твори були творами високого літературного ґатунку. Тому не випадково його називають «батьком сучасної української літератури».
Значну роль у розширенні літературного діапазону української мови відігравали харківські письменники-романтики, більшість яких була пов'язана з новоствореним Харківським університетом (1805). Це такі талановиті письменники, як Петро Гулак-Артемовський (1790—1865), Григорій Квітка-Основ'яненко (1778—1843), Євген Гребінка (1812— 1848), Левко Боровиковський (1806—1889), Амвросій Метлинський (1814-1870) і,особливо, Микола Костомаров (1817 - 1885) — у ті часи ще початкуючий історик, етнограф і письменник. Прилучившись до фольклорних джерел української культури, вони збагатили літературу новими жанрами — баладою, драмою,історичною поемою.
Проте головним рушієм національного відродження стало те, що ідеї нового
духовного і національного пробудження, започатковані українською інтелігенцією в кінці XVІІI — початку XIX ст., знайшли втілення та творче продовження в спадщині великого українського поета, художника,мислителя, революційного демократа Тараса Григоровича Шевченка (1814—1861
Початок нової доби в історії літератури і суспільно-культурному житті українського народу поклала його перша збірка українських поезій «Кобзар», що вийшла друком у 1840 р.
Розвиток освіти. У Лівобережній Україні діяло 866 початкових шкіл з трирічним навчанням, де викладали основи читання та письма. Знаменною подією для цих шкіл стало видання українських підручників — «Граматки» П. Куліша, «Української абетки» М. Гатцука, «Домашньої науки» К. Шейковського, «Букваря южнорусского» Т. Шевченка.
На початку XIX ст. крім російських початкових шкіл продовжували існувати «дяківські» школи, що утримувались на кошти батьків, але кількість їх порівняно з другою половиною XVIII ст. значно зменшилась.
У 1804 р. у губернських та деяких повітових містах відкриваються гімназії з чотирирічним навчанням, в інших повітових — дворічні «повітові школи». Укінці 50-х років XIX ст. за ініціативою студентів Київськогоуніверситету, зокрема М. Драгоманова, шириться просвітительський рух —так звані недільні школи для народу. Проте згодом вони були забороненіцарським урядом, який вбачав у них небезпеку і поширення «обурливихідей».
Осередками середньої освіти стали колегіуми, що діяли в Чернігові,Переяславі та Харкові. До відкриття Харківського університету головним центром освіти в Слобідській Україні був Харківський колегіум, організований за зразком Київської академії. Більшість професорів і колегіуму були вихованцями Києво-Могилянської академії, деякий час тут викладав відомий український філософ Г. Сковорода Проте з другої половини XVIII ст. освіта, як і вся українська культура, почала поступово занепадати. Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі за мету повністю нівелювати й український народ, влити його у великоруську націю. Тому дедалі жорстокіше переслідувалася українська культура, заборони на все українське були фронтальними.
Щодо освіти на західноукраїнських землях, школи тут були під значним впливом католицької церкви. У Галичині існували п'яти і шестикласні середні школи, де в основному панували латинська і польська мови.
Вважалося, що ні українська, ні церковнослов'янська мови непридатні для занять. І тільки в 1874 р. дозволено навчання в цих класах гімназії українською мовою.
Лише в 1805 р. було відкрито університет у Харкові. 6 жовтня 1833 р. Микола І підписав указ про утворення Київського університету.
Першим ректором був ЗО-річний М. Максимович, відомий вчений, енциклопедист.
Третім університетом в Україні був Новоросійський, заснований в 1865 р.
Складною була доля Львівського університету, заснованого в 1661 р. з латинською мовою викладання. В 1805 р. його було перетворено на ліцей, ав 1817 р. - і знову на університет. У 1849 р. В університеті вперше створено кафедру української мови та літератури, яку очолив Я.Головацький, і лише в 1894 р. — кафедру історії України, яку посів М.Грушевський.
Розвиток театру. На переломі XVIII і XIX ст. почалося становлення українського світського театру, який пройшов кілька різних фаз і на кінець XIX ст.став справжнім професійним театром. Історично, після шкільного, з'явився вже наприкінці XVIII ст. новий тип українського театру у формі так званого кріпосного театру. Останній був своєрідним переходом від шкільного до світського театру.
Справжнім зачатком професійного міського театру у той час стали аматорські вистави, з яких спочатку виник Харківський, а згодом Полтавський театри. У 1789 р. був збудований перший постійний театр у Харкові, а в 1803 р. — у Києві та Одесі, згодом у Полтаві, Бердичеві та в інших містах. Однак працювали в них не постійні, а мандрівні групи зі своїм репертуаром. Це були переробки з російської мови п'єс, написаних у Київській академії у XVIII ст. Вони ставились поряд з російськими класичними трагедіями.
Започаткував нову українську драматургію І. Котляревський, який написав п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник»та ін.. Вони були поставлені Котляревським у Полтавському театрі в 1819 р.
Одночасно з розвитком української драматургії та формуванням театру постають кадри українських акторів. Найкращими з них були Михайло Щепкін( 1788-1863) і Карпо Соленик (1811-1851
