Юридично-технічні методи регулювання відносин у МПрП

Колізійний метод регулювання. Є необхідним для регулювання цивіль­но-правових відносин, регламентація яких не погоджена, а також у разі необхідності вибору між нормами права. Для МПрП значення мають не всі колізії, а тільки ті, що виникають між іноземними правовими системами (міжнародні колізії).

Колізійні норми. Передумовами виникнення колізійної норми є посилення процесів міграції населення за кордон, розширення гос­подарських зв'язків між державами тощо. Сутність колізійної норми полягає у відсиланні до компетентного законодавства, визначенні умов і меж його застосування до певних правовідносин.

У МПрП утвердилася позиція, згідно з якою кожна колізійна нор­ма складається з двох частин — обсягу і прив'язки. У першій частині норми (в обсязі) вказуються правовідносини, які вимагають правового врегулювання (наприклад, здатність до укладення цивільно-право­вих угод; визначення права власності на річ). У другій частині (прив'язці, колізійному принципі, формулі прикріплення) міститься відсилання до законодавства держави, яке повинне регулювати певні правовідносини (згідно із законодавством держави, де створено підприємство; за законом країни, де перебуває майно). За змістом прив'язки вони поділяються на односторонні та двосторонні.

Матеріально-правовий метод і матеріально-правові норми. Колізійна норма, відсилаючи до законодавства певної держави, са­мостійно не регулює правовідносини з іноземним елементом. Її існу­вання має сенс за умови використання і матеріально-правової нор­ми, тобто такої, яка, по суті, регулює правовідносини в МПрП. На­явність матеріально-правових норм свідчить про існування разом з колізійним матеріально-правового методу регулювання зазначених відносин. Сутність цього методу полягає в тому, що правовідносини регулюються безпосередньо юридичними нормами, без відсилання до іноземної правової системи.

У книзі "Международное частное право" за редакцією Г. К. Дми-трієвої [117] запропоновано так званий загальний метод МПрП. Під ним розуміють сукупність конкретних прийомів, способів і засобів юридичного впливу, спрямованого на подолання колізії права різних держав. Цей метод передусім поєднує способи регулювання, тобто шляхи юридичного впливу, виражені в юридичних нормах. Їх два — колізійно-правовий та матеріально-правовий. Обидва вони спрямо­вані на подолання колізії права. Сюди ж належать конкретні юри­дичні прийоми: застосування застереження про публічний порядок, вирішення інтерлокальних та інтертемпоральних колізій, зворотного відсилання і відсилання до права третьої держави тощо.

4. Щодо природи норм міжнародного приватного права та його місця у системі права існують такі погляди:

1. Міжнародне приватне право є частиною міжнародного публічного права.

2. Міжнародного приватного права немає, а є внутрішнє законодав-ство, що стосується іноземців.

3. Міжнародне приватне право — це поєднання внутрішнього зако-нодавства і міжнародного публічного права.

4. Міжнародне приватне право є окремою галуззю права, оскільки має окремий предмет і притаманні лише йому правові способи регулю-вання (колізійні та матеріально-правові норми).

В нашей литературе И. С. Перетерский обратил внимание на то, что в слово “международное” применительно к международному публичному и частному праву вкладывается различный смысл. “Международное публичное право,— утверждал он,— является международным в том смысле, что оно устанавливает правоотношения между государствами (inter nations, inter gentes), a международное частное право — в том смысле, что оно устанавливает правоотношения между лицами, принадлежащими к различным государствам, правоотношения, выходящие за рамки отдельной правовой системы и требующие выяснения, какой закон к ним применяется”. Таким образом, в первом случае термин “международное” понимается в смысле “межгосударственное”, а во втором — “международное” в смысле регулирования отношений с иностранным элементом.

По вопросу о том, входит ли международное частное право в состав международного права или же относится к внутреннему праву, в советской юридической литературе были высказаны различные точки зрения. По мнению ряда авторов (С. Б. Крылов, М. А. Плоткин, С. А. Голунский, М. С. Строгович, В. Э. Грабарь, А. М. Ладыженский, Ф. И. Кожевников, С. А. Малинин, В. И. Менжинский, И. П. Блищенко, Л. Н. Галенская), нормы международного частного права входят в состав международного права в широком смысле слова. В обоснование этой точки зрения указывалось не только на глубокую связь, которая существует между международным публичным и международным частным правом, на близкое внутреннее родство между ними, но и на единство источников, которому придавалось решающее значение. “В международном договорном праве,— писал С. Б. Крылов,— должно быть усмотрено основное содержание международного частного права... Лишь изучение международных договоров дает содержание подлинного международного частного права”.

Эта точка зрения основывается на том, что в международном частном праве речь идет о межгосударственных отношениях, затрагивающих вопросы гражданского права. При этом обращалось внимание на то, что всякий спор, конфликт в гражданско-правовой области между отдельными фирмами, даже спор о разводе между гражданами разных государств может в конечном счете перерасти в конфликт между государствами.

Была высказана и иная точка зрения, исходящая из того, что вопрос о природе норм международного частного права решается прежде всего с учетом характера Регулируемых им отношений. Из того факта, что предметом регулирования в международном частном праве являются отношения гражданско-правового характера, заключали, что международное частное право входит в состав гражданского, то есть внутреннего, права, а наука международного частного права является одной из гражданско-правовых наук. Этот вывод был сделан И. С. Перетерским, а затем подробно обоснован в многочисленных трудах Л. А. Лунца, и прежде всего в его трехтомном курсе международного частного права;

Из данной точки зрения исходят в своих работах по международному частному праву такие авторы, как А. Б. Альтшулер, М. И. Брагинский, И. А. Грингольц, С. А. Гуреев, К. Ф. Егоров, В. П. Звеков, С. Н. Лебедев, А. Л. Маковский, Г. К. Матвеев, Н. В. Орлова, В. С. Поздняков, М. Г. Розенберг, А. А. Рубанов, О. Н. Садиков к др.

Отнесение международного частного права к внутреннему праву было поддержано в работах Е. Т. Усенко и в некоторых других трудах по международному публичному праву. В современном мире, отмечает А. П. Мовчан, существуют только два вида систем права — международное право и национальные системы права, а “международное частное право является частью национальных систем права различных государств”.

В литературе получила развитие и третья точка зрения, которая первоначально в 20-е годы была высказана А. Н. Макаровым, а затем разработана Р. А. Мюллер-соном. Согласно ей, нормы международного частного права, регулируя международные отношения невластного характера, состоят из двух частей, а именно из определенных частей национально-правовых систем и определенной части международного публичного права. “Однако,— пишет Р. А. Мюллерсон,— эти части, образующие в результате такого взаимодействия полисистемный комплекс, не исключаются из соответствующих национально-правовых систем или из международного публичного права”.

Таким образом, особенность международного частного права как права согласно этой точке зрения заключается в том, что оно регулирует особую группу общественных отношений, обладающих двойственным характером и не имеющих своей “собственной” системы права. Эта точка зрения была воспринята в учебнике международного права 1982 года, а также поддержана в определенной степени и в других работах.

Еще И. С. Перетерский обращал внимание на то, что отношения, которые входят в область международного частного права, хотя и являются отношениями граж-данско-правовыми, имеют свою специфику. Не будь ее, самостоятельное существование международного частного права не имело бы вообще никакого основания. “Правоотношения, входящие в область международного частного права,— писал он,— хотя и являются гражданскими, представляют собой известное своеобразие, совмещение гражданско-правовых и международно-правовых начал, действующих совместно и неразрывно”.

Интернационализация хозяйственной жизни, развитие интеграционных процессов, влияние технического прогресса на правовое регулирование — все это предопределяет тенденцию повышения роли международного договора как источника международного частного права. Наряду с нормами, содержащимися в международных договорах, государства применяют нормы международного частного права, основой которых являются общие начала международного права, общепризнанные принципы и нормы современного международного права, а также международные обычаи.

Хотя определенная, а по ряду вопросов значительная часть норм международного частного права формулируется первоначально в международных договорах, природа, характер таких норм этим не определяются. Наша доктрина исходит из того, что международный договор содержит обязательства государств-участников. Если договор обязывает государства вводить нормы, содержащие правила по вопросам международного частного права, то государство обязано это сделать. Но для сторон (а ими в правоотношениях в области международного частного права являются граждане и юридические лица) указанные нормы становятся обязательными в том случае, когда это предписано в той или иной форме самим государством. Иными словами, согласно развитой У нас доктрине, поддерживаемой автором настоящей работы, нормы международного договора в результате трансформации, понимаемой в широком смысле слова, становятся нормами внутреннего права и тем самым нормами международного частного права, применяемыми данным государством. Трансформация осуществляется путем принятия внутреннего закона или иного нормативного акта (например, закона о векселях 1937 г., введенного в СССР после присоединения СССР к Женевской вексельной конвенции 1930 г.).

После трансформации эти нормы сохраняют автономное положение во внутренней правовой системе каждого государства — участника международного договора. Автономный характер этих норм обусловлен прежде всего тем, что они выражают волю не одного государства, а всех государств — участников договора и что, как правило, цель создания этих норм — peiy-лировать специфические имущественные и иные отношения с международным (иностранным) элементом, а не вообще гражданско-правовые отношения.

Из данного свойства норм, из факта их обособления следует, что, во-первых, нормы нельзя произвольно, без согласия других государств-участников, менять и, во-вторых, толкование их должно осуществляться также единообразно. На это обращается внимание в некоторых международных соглашениях. Так, в Конвенции ООН о договорах международной купли-продажи товаров 1980 года указывается, что “при толковании настоящей Конвенции надлежит учитывать ее международный характер и необходимость содействовать достижению единообразия в ее применении” (п. 1 ст. 7).

Толкование норм международных договоров осуществляется по иным критериям, чем толкование внутренних законов. Это вытекает из ст. 31—33 Венской конвенции о праве международных договоров от 23 мая 1969 г. Применяемые в договоре понятия могут не совпадать с понятиями, терминами внутреннего законодательства. В этих случаях рекомендуется учитывать практику и цели договора (ст. 31). Наряду с текстом, включающим преамбулу и приложения, в процессе толкования возможно обращение к дополнительным средствам толкования, в том числе к подготовительным материалам.

Несмотря на тенденцию повышения роли международного договора в данной области, внутреннее законодательство продолжает оставаться существенным источником правового регулирования. Это обстоятельство признается в доктрине многих стран. Так, французский юрист А. Батиффоль отмечает, что при отсутствии международных договоров соответствующие нормы формулируются законами различных государств и применяются их судами, а законодательство одной ^страны значительно отличается от законодательства другой. Поэтому существуют французское, германское, итальянское законодательства и судебная практика по международному частному праву. Правда, как он замечает, ситуация в этой области не столь уж существенно отличается от ситуации в области международного публичного права, где каждое государство также свободно определяет в большой степени, что оно признает в качестве международного порядка.

Из аналогичного положения исходят, как правило, в подавляющем большинстве случаев курсы и учебники по международному частному праву в различных странах мира. “Не существует единого международного частного права,— утверждает германский профессор Хр. фон Бар в своем курсе 1987 года,— а имеется их столько, сколько существует на земном шаре (на этой Земле) правопорядков”. Свое международное частное право есть в ФРГ, Франции, Великобритании, Италии и т. д. Содержание каждого из них, во всяком случае частично, существенно отличается от другого.

Таким образом, каждое государство (за исключением случаев использования унифицированных норм международных договоров и общих начал международного права) применяет в области регулирования гражданско-правовых отношений с иностранным элементом не одни и те же нормы международного частного права, общие для всех государств, а различные нормы.

Приведенные выше соображения дают основание рассматривать международное частное право как особую отрасль права и относить его (вопреки, казалось бы, названию) к сфере внутригосударственного права. Что касается международного частного права как отрасли правоведения, то эта быстро развивающаяся правовая наука исходит как из институтов и понятий международного права, так и из институтов гражданского права различных государств, что делает неизбежным применение в ней методов сравнительного правоведения. Как правило, и это отмечал в свое время еще С. Б. Крылов, “международное частное право разрабатывается прежде всего цивилистами — специалистами в области гражданского права”. Таким образом, предметом регулирования в международном частном праве являются граждане ко-правовые отношения, чем и оправдывается отнесение международного частного права к внутренней правовой системе каждого государства. В то же время приведенные выше обстоятельства позволяют говорить, по нашему мнению, о комплексном характере международного частного права как отрасли правоведения. Без связи с изучением проблем общего международного права не может плодотворно осуществляться разработка вопросов международного частного права.

5. Розмежування між міжнародним публічним і між­народним приватним правом можливо провести на різних підставах:

— за суб'єктами: у міжнародному публічному праві суб'єктами є держави, нації і народності, що борються за незалежність, міжнародні організації, а в міжнарод­ному приватному праві — фізичні і юридичні особи;

— за предметом правового регулювання: у якості таких у міжнародному публічному праві виступають міждержавні міжвладні відносини, а в міжнародному приватному праві — це міжнародні приватно-правові відносини (цивільні, сімейні, трудові та ін.);

— за джерелами: у міжнародному публічному пра­ві — це міжнародний договір, міжнародний порядок та ін., а в міжнародному приватному праві їхнє коло значно ширше — це національне законодавство, міжна­родні договори, торговельні порядки та ін.;

— за методом правового регулювання: у міжнарод­ному публічному праві — це узгодження воль держав; у міжнародному приватному праві — це подолання ко­лізій (зіткнення законів);

— за видами відповідальності: у міжнародному пуб­лічному праві наступає міжнародно-правова відповідаль­ність, а в міжнародному приватному праві — цивільно-правова;

— і, нарешті, за сферою дії: у міжнародному публіч­ному праві цю сферу можна визначити як глобальну (вона охоплює всі держави й інші суб'єкти міжнарод­ного публічного права), а в міжнародному приватному праві вона має національні межі (у кожній державі є своє міжнародне приватне право).

6. Міжнародне приватне право поділяється на дві частини: загальну і особливу. Як окрему частину іноді виділяють ще міжнародний цивільний процес.

У загальній частині навчального курсу розглядаються загальнотеоретичні питання, що мають значення для міжна­родного приватного права в цілому, а саме: поняття, пред­мет, систему і зміст цього права, його джерела і форми, ме­тоди правового регулювання, вчення про колізійні та мате­ріально-правові норми; правові режими, загальні положен­ня щодо суб'єктів, низку інших загальних понять і прин­ципів.

Особлива частина містить аналіз питань власності, зобо­в'язальних відносин. Нею охоплено також спадкові відно­сини, шлюбно-сімейні, трудові та основи міжнародного ци­вільного процесу. Складається вона з таких розділів: право власності, зокрема інтелектуальної, спадкове право; за­гальні положення зобов'язального права; міжнародні пере­везення; шлюбно-сімейні відносини; міжнародні трудові відносини; міжнародний цивільний процес; міжнародний комерційний арбітраж.

Система міжнародного приватного права як наука охоп­лює також основні теоретичні та методологічні особливості галузі, її історичний розвиток, актуальні проблеми і перс­пективи.

Особлива частина охоплює такі питання:

• право власності іноземців;

• деліктні зобов’язання;

• зовнішньоекономічні угоди;

• міжнародні перевезення вантажів і пасажирів;

• міжнародні кредитно-розрахункові відносини;

• патентне право;

• авторське право;

• трудові відносини;

• сімейне право;

• спадкове право;

• міжнародний цивільний процес;

• міжнародний комерційний арбітраж.

7. § 2. Розвиток науки міжнародного приватної* права

Міжнародне приватне право, починаючи свій розвиток з колізійного, пройшло тривалий шлях, сприйнявши стародав­нє, зокрема староримське, право. Проте останньому так і не була відома розгорнута система колізійних норм. Вона по­чинає складатися в епоху раннього середньовіччя внаслідок потреби врегулювати торговельні відносини. Такі норми містилися, зокрема, в договорах, укладених із греками 911 р. князем Олегом і 944 р. князем Ігорем, у "Руській правді", інших джерелах. Значно пізніше, з кінця середніх віків, почала формуватися практика й доктрина про колізії статутів (міс­цевих законів). Із статутних теорій і виникло колізійне право. Поступово виникала назва нового вчення — міжнародне приватне право.

Вважається, що засновниками доктрини міжнародного при­ватного права були Бартол (1314—1357, Італія), Бальд (1327— 1400, Італія), які коментували тексти римського права. В основному ці коментарі стосувалися контрактів, деліктів і заповітів.

Згодом доктрину міжнародного приватного права доповни­ли: вчення про "автономію волі" сторін, за яким сторони могли застосовувати до договорів обрані ними звичаї (Шарль Дюму-лен, 1500—1566, Франція); твердження про безумовне засто­сування закону місцезнаходження речі щодо нерухомості (Бертран д'Аржантре, 1519—1590, Франція); теорія про засто­сування територіального принципу та принципу "ввічливості" ("comitas"), яка полягає у тому, що дія іноземних законів від­бувається завдяки "міжнародній ввічливості" (Ульрік Губер, 1634-1694; Павло Вут, 1619-1667; Йоганнес Вут, 1647-1714, усі — Голландія).

У XIX ст. вказані теорії, зокрема вчення про "comitas", підтримав Джозеф Сторі (1779-1845, США). У його "Комен­тарях конфліктного. Вказувалось, наприклад, що термін "міжнародне" не відобра­жає характеристики джерел цієї галузі права, які в Америці мали переважно внутрішній, міжштатний характер. Важко заперечити несправедливість цих зауважень. Водночас інші тер­міни: "конфліктне право", "колізійне право" у правовій системі США та інших країн зазвичай повністю не охоплюють пред­мета галузі.

Не відповідала реальності й критика терміна "приватне" з боку радянських вчених, які вважали, що радянське право не знало поділу на публічне та приватне. Проте такий поділ об'єктивно існує у будь-якій правовій системі, хоч може не проводитись формально та не відображатись доктриною пра­ва. Зважаючи на те, що й досі не запропоновано терміна, який найбільшою мірою відображав би зміст вказаної галузі права, доводиться приймати умовний термі£^ІМ}?!їїй^^дн право" як такий, що регулює цивілістичні відносини з -™"'*"*-''™*" -—-'-—— -

"Нбизначний внесок у розвиток доктрини міжнародного при­ватного права зробив Альберт Дайсі (1835—1922, Англія), деякі інші вчені. Доктрина права була доповнена, зокрема, теорією Фрідріха-Карла фон Савіньї (1779—1861, Німеччина), за якою кожне правовідношення можна найбільш тісно пов'я­зати з певним місцем. Паскуале Манчіні (1817—1888, Голлан­дія) вважав, що "власний" національний закон повинен сліду­вати за кожною' особою, яка перебуває у межах іноземної дер­жави. Згодом важливе місце у розвитку доктрини права за­ймають праці Е. Бартена (1897, Франція), Ф. Кана (1891, Ні­меччина). Розвивається доктрина міжнародного приватного права в західних державах і в теперішній час. Так, у сучасній правовій доктрині держав Східної Європи важливе місце посіли праці Ж. Сталева (Болгарія) — зокрема, про природу та функції міжнародного приватного права; І. Сассі (Угор­щина) — щодо колізійних норм у міжнародному приватному праві, питань міжнародного трудового права, міжнародного цивільного процесу; М. Сосняка (Польща) — щодо відпові­дальності; В. Кнаппа (колишня Чехо-Словаччина) — питання загальної частини вказаної галузі права.

У Росії наприкінці XIX — на початку XX ст. великою попу­лярністю користувалися праці Д. Мейєра, Н. Іванова, К. Ма-лишева, Ф. Мартенса, А. Пиленко, П. Казанського, Б. Нольде, М. Бруна. Радянський період у розвитку доктрини міжнарод­ного приватного права ознаменований творчим доробком С. Б. Крилова, І. С. Перетерського, Л. А. Лунца, М. М. Богу-славського. Українську доктрину розвивали В. М. Корецький, Г. К. Матвєєв, Ю. Г. Матвєєв, праці яких є актуальними й нині. В останнє десятиріччя проблеми уніфікації колізійних норм правових актів нашої держави досліджував А. Г. Хачатурян.

8. Основні тенденції розвитку сучасного міжнародного приватного права:

1. Уніфікація правових норм через прийняття міжнародних договорів і типових (модельних) законів.

2. Удосконалення і кодифікація норм міжнародного приватного пра-ва на національному рівні (у цьому зв’язку слід згадати, наприклад, про-ект Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р., про який ітиметь-ся у розділі “Джерела міжнародного приватного права”).

3. Виникнення колізії між нормами міжнародних договорів у сфері міжнародного приватного права.

4. Підвищення ролі принципу “автономії волі сторін” і перехід до гнучкіших норм колізійного права.

5. Розширення сфери дії міжнародного приватного права у зв’язку з науково-технічним поступом людства (атомна енергетика, космічна діяльність, прогрес у сфері транспорту, засобів зв’язку тощо).

9. У зарубіжних державах, як і в Україні, міжнародне при­ватне право регламентує майнові та немайнові відносини. Проте для цієї галузі характерними є певні тенденції та особ­ливості, зумовлені історичним розвитком держав. Зокрема, Велика французька революція створила багатьом країнам не­обхідні умови для розвитку приватної ініціативи, капіталіс­тичних відносин. Це виразилося, зокрема, в недоторканності необмеженої приватної власності, свободі договору. Створю­валися правові умови регламентації міжнародних приватно­правових відносин у цивільному й торговельному обігу.

Починаючи з XIX ст. у торговельному праві зарубіжних держав виявилися нові тенденції, наприклад, розширення пра­воздатності торгових товариств. У XX ст. суттєво змінюється призначення деяких інститутів торговельного права. Так, ін­ститут банкрутства, який традиційно застосовувався для стяг­нення боргів, набув нових функцій, спрямованих на збережен­ня діяльності та рентабельності підприємств.

Вказані та інші аспекти розвитку цивільного й торговель­ного, а нині переважно комерційного права викликають уніфі-каційні процеси як у внутрідержавному законодавстві, так і в міжнародних угодах. Ці процеси відображають інтеграцію гос­подарства зарубіжних держав (наприклад, у межах Європей­ського Союзу). Вказані тенденції є загальними для іноземних правових систем.

Предмет міжнародного приватного права іноземних держав, на відміну від вітчизняної концепції в цій галузі права, має особливості. Так, французька доктрина (А. Батіффоль, П. Са-ватьє), яка вплинула й на формування деяких інших правових систем, передовсім зосереджує увагу на вченні про громадянство та питаннях правового статусу іноземців (у широкому розумінні слова). Тобто, йдеться не тільки про питання ци­вільної правосуб'єктносгі, а й про в'їзд, виїзд, вільне пересу­вання у межах іноземної держави, вільний вибір професії тощо. Тільки після цього розглядаються питання колізії зако­нів та міжнародного цивільного процесу.

Вчені Польщі (К Пшибиловський, М. Сосняк, В. Валашек) вважають, що міжнародне приватне право повинно включати колізійні норми та норми міжнародного цивільного процесу. Цю думку поділяють і угорські вчені (Л. Рецеї, І. Сассі).

Німецька доктрина (Л. Раапе, Г. Кегель) обмежує предмет міжнародного приватного права колізійним правом. Німецькі правники Г.-А. Любхен та М. Пош уважають колізійне право (згідно з їхньою термінологією — "право застосування права") самостійною правовою матерією з власними загальними пра­вовими принципами та узагальнюючими визначеннями, тобто з відособленою Загальною частиною¹. Деякі інші вчені (Бар, Нуссбаум) включають до міжнародного приватного права й питання міжнародного цивільного процесу.

У болгарській доктрині (В. Кутиков, І. Алтинов) вважаєть­ся, що міжнародне приватне право охоплює матеріально-пра­вові та колізійні норми. Ці ж погляди поділяють учені Китаю.

Англо-американська доктрина (А. Дайсі, Дж. Чешир, Д. Біль, Г. Гудрич) уважають міжнародне приватне право колізійним і таким, що включає вирішення питань підсудності.

10. Розрізняють такі види джерел міжнародного приватного права:

• міжнародні договори;

• внутрішнє (національне законодавство), що стосується іноземного елемента;

• судова й арбітражна практика;

• звичаї;

• доктрини авторитетних учених.

_ерелами міжнародного приватного права в юридич-•а ^Д* р°³У^мі^к>ть' зокрема, форми, в яких знаходить ви-ній науці равова норма. Міжнародному приватному праву раження ру ф₀р_ми джерел: 1) внутрішнє законодавство; відомі чо у_Годи; з) міжнародні й торговельні звичаї;

2) міжнаР^д арбітражна практика. Наявність міжнародних 4) судові _ча|_{в є} особливістю джерел права цієї галузі. Тому угод та з*/£зпідставно говорити про подвійність джерел між-можна не^р_{иватного П}р_ава Вона полягає в тому, що, з одно-

едами _Пр_аВа є міжнародні угоди та міжнародні го боку, /> j_HIUoro _ норми законодавства та судова практика звичаї, а.р_{5КаВ) а} також звичаї, що застосовуються у сфері окремих jj мореплавства. Подвійність джерел указаної галузі торпвлі лдиває _На єдність предмета регулювання — цивіль-права не _Від_{НОСИНИ 3} "іноземним елементом". Згадана влас-но-правоР_£Єр_ЄЛ Іф_ава завжди викликає питання щодо їх тивість ^силн так, у конституціях держав, інших норма- юридично.^ звичайно закріплюється юридична сила норм тивних» л держави та актів, прийнятих на її основі, а також конститу _их у_год питання щодо примату одних норм перед міжнаро/у рівноцінності чи визнання як однієї юридичної Іншими, ^кріплено в конституціях ФРН, Італії, Франції, Ту-системи ^^алу_? Португалії, Ірландії та ін. нісу, СеИдад^ Конституція США прирівнює за юридичною

одні договори, укладені цією державою, до самої іії та національних законів США, а також зазначає, уникнення протиріч із законами окремих штатів ці що у раз користуються пріоритетом (п. 2 ст. VI). Конституція договори^_стить загальне положення, відповідного до якого чфанци * договори та угоди, ратифіковані чи схвалені у ^м1жнаР°'>йому порядку, після опублікування користуються

ВСТЯНґШ TV' ^в*.

. ~~^)м перед законами Франції за умови застосування

прюрите^гадл чи договору іншою договірною державою кожної 7 (ст. 55). У Конституції ФРН такого положення про пріоритет норми міжнародного договору перед нормою внутрішнього за­кону немає, а тому в цій правовій системі застосовують загаль­ні правила: спеціальний закон (норма) користується перева­гою перед загальним законом (нормою). Норма права, прий­нята пізніше, скасовує попередньо прийняту норму з того ж питання. Згідно з Ввідним законом до Цивільного уложення Німеччини норми міжнародних договорів застосовують тільки у випадку їх трансформації у внутрішньодержавне законодав­ство (ст. З (2)). Нормативно-правові акти Китаю визначають пріоритет за нормами міжнародних договорів із участю цієї держави, якщо вони інакше вирішують певне питання, ніж національне законодавство. Виняток з цього правила станов­лять норми договору, стосовно яких Китай зробив застережен­ня (ст. 6 Закону про зовнішньоекономічні договори 1985 p.). У джерелах права деяких держав питання співвідношення юридичної сили норм національного законодавства та міжна­родних договорів так і не знайшло вирішення.

У Конституції України вказано, що вона має найвищу юридичну силу, на її основі приймається інше законодавство, а чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною націо­нального законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України (ст. 9)¹. У Законі "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 р? вказано, що укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародні дого­вори становлять невід'ємну частину національного законодав­ства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Аналогічною є й ч. 1 ст. 17 Закону України "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 р.³ Водночас тут же зазначається, що у випадку, коли міжнародним договором України, укладення якого від­булось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, застосовуються правила міжнародного договору України (ч. 2 ст. 17). Навряд чи зако­нодавець був послідовним, викладаючи в такий спосіб правові норми. Адже, проголосивши міжнародні договори частиною національного законодавства України, він одночасно закріпив положення про примат (за певних умов) норм міжнародних угод.

До міжнародних договорів за участю України, які застосо­вуються для регулювання відносин у сфері міжнародного при­ватного права, повністю застосовують загальноприйняті прин­ципи міжнародного права, у тому числі й виражені у нормах Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. (чинна для України з 13 червня 1986 р.)¹, Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 р. (чинна для України з 26 лис­топада 1992 р.)². Важливе значення має доктрина, яка тлума­чить питання укладення, набуття чинності, завершення дії міжнародних договорів та їх зміст.

Вирішення питання співвідношення юридичної сили дже­рел міжнародного приватного права є важливим ще й тому, що питома вага кожного з видів джерел права у різних пра­вових системах неоднакова. При цьому часто до певного пра-вовідношення можуть застосовуватися норми, що містяться в різних джерелах права.

11. На відміну від деяких іноземних держав, в Україні не існує єдиного кодифікаційного акта в галузі міжнародного приватного права, хоча вже підготовлено кілька проектів такого. Його норми «розкидані» по великій кількості за­конів і підзаконних нормативних актів. Зокрема, деякі нор­ми містяться в Конституції України. Скажімо, в ст. 25 заз­начено, що Україна гарантує піклування та захист своїм гро­мадянам, які перебувають за її межами, а в ст. 26, — що іноземці та особи без громадянства користуються такими самими правами і свободами, як і громадяни України.

Інші нормативні акти внутрішнього законодавства, що містять норми міжнародного приватного права, можна по­ділити на дві основні групи.

I. Нормативні акти, які повністю присвячені врегулюванню правовідносин з участю іноземного елементу, наприклад:

1) закони України: «Про зовнішньоекономічну діяль­ність» від 16 квітня 1991 р.¹; «Про правовий статус іно­земців» від 4 лютого 1994 р.²; «Про біженців» від 21 червня 2001 р.³; «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 р.⁴; «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р.⁵; «Про визнання та виконання в Ук­раїні рішень іноземних судів» від 29 листопада 2001 р.⁶ та ін.;

2) підзаконні нормативні акти: Консульський статут України, затверджений Указом Президента України від 2 квітня 1994 р.; Правила в'їзду іноземців в Україну, виїз­ду та транзитного проїзду через її територію, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 р., та ін.

II. Нормативні акти, в яких лише окремі розділи або статті призначені для врегулювання правовідносин з участю іноземного елементу, наприклад: Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р.⁷ (статті 22, 24, 25); Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р.⁸; Кодекс законів про працю України (статті 8, 9); Сімейний кодекс України. Розділ VI «Застосування Сімейного кодексу України до іноземців та осіб без грома­дянства. Застосування законів іноземних держав і міжна­родних договорів в Україні»; Кодекс торгового мореплавства України (статті 5, 6 — застосування іноземного законодав­ства, статті 13, 14 — колізійні норми).

Термін "внутрішнє законодавство" тут вживається у ши­рокому розумінні. Маються на увазі не тільки закони, але й підзаконні акти держави. Належність норм внутрішнього за­конодавства до джерел міжнародного приватного права за­лежить від змісту предмета цієї галузі права у конкретній правовій системі.

Для вітчизняної правової системи значення мають окремі норми Конституції України. Так, у ч. З ст. 25 Конституції вказано, що Україна гарантує піклування та захист своїм гро­мадянам, які перебувають за її межами. У ч. 1 ст. 26 зазна­чається, що іноземці та особи без громадянства, які перебува­ють в Україні на законних підставах, користуються, тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі права і обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встанов­леними Конституцією, законами чи міжнародними докумен­тами України.

Конституції іноземних держав можуть включати й інші норми для регулювання приватно-правових відносин з "іно­земним елементом". Так, в Основному Законі Російської Фе­дерації спеціальна глава присвячена зовнішній політиці дер­жави, її норми регламентують питання міжнародних догово­рів, зокрема їх добросовісне виконання, як і таке ж виконання загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Кон­ституція Російської Федерації включає й норми щодо захисту прав людини.

Закони та нормативно-правові акти, які є джерелами між­народного приватного права, поділяються на такі, що: 1) пов­ністю регулюють відносини цієї галузі права або ж 2) певна частина норм яких регулюють ці відносини.

12.

Відповідно до Конституції України (ст. 9), чинні міжна­родні договори України, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного зако­нодавства України. Закон України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України»¹ визначає міжнародний договір України як укладений у письмовій формі з інозем­ною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи кількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменуван­ня (договір, угода, конвенція, пакт, протокол чи щось інше).

При використанні міжнародного договору слід визначи­тися, чи можна застосовувати цей договір до відносин, які належить врегулювати? Іншими словами, чи є Україна учас­ницею цього договору; чи є він чинним щодо конкретних учасників даних відносин?

Слід мати на увазі, що навіть міжнародний договір, в якому Україна не бере участі, може інколи застосовуватися українським судом для врегулювання відносин (як частина національного права іноземної держави-учасника догово­ру), якщо до цього права відсилає вітчизняна колізійна нор­ма або воно було обране самими учасниками.

Більшість норм міжнародних договорів застосовують до правовідносин внаслідок трансформації, тобто перетворен­ня їх на норми внутрішньодержавного права. Способи здійснення трансформації передбачаються національним законодавством держав. Для України — це підписання, ратифікація, затвердження, прийняття, приєднання до договору. Надання згоди України на обов'язковість для неї міжнародного договору може здійснюватися й іншим шля­хом, про який домовилися сторони.

Міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов'язковість міжнародного договору відповідно до Закону «Про міжнародні договори України» в порядку та строки, передбачені договором або в інший узгоджений сторонами спосіб.

Слід також ураховувати, що для міжнародних договорів не характерно набрання чинності з моменту підписання. Після підписання договору зазвичай спливає досить довгий час, протягом якого виконуються процедури, необхідні для того, щоб цей договір набрав чинності.

Порядок набрання чинності зазначається в самому дого­ворі (в його прикінцевих положеннях). Договір може наби­рати чинності: а) після завершення процесу обміну рати­фікаційними грамотами між учасниками; б) після здачі певної кількості ратифікаційних грамот державі-депози-тарію¹; в) по закінченні певного терміну після обміну рати­фікаційними документами або здачі ратифікаційних грамот державі-депозитарію; г) у термін, зазначений в самому до­говорі; ґ) з моменту підписання² (якщо договір не потребує ратифікації) і т.п.

Таким чином, міжнародний договір, підписаний і рати­фікований Україною, може ще не мати чинності. В міжна­родному приватному праві часто є важливим не тільки факт участі України у міжнародному договорі, але й факт набран­ня ним чинності для іншої держави (наприклад, держави, до якої належить іноземний учасник відносин).

При застосуванні міжнародних договорів слід врахову­вати також застереження, зроблені різними державами-учасниками, оскільки вони можуть суттєво змінювати зміст договору. Так, ст. 11 Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.) передбачає можливість укладення договорів в усній формі, однак Ук­раїна зробила застереження відповідно до статей 12 та 96 Конвенції про незастосування усної форми договору в тих випадках, коли принаймні одна із сторін має своє комер­ційне підприємство в Україні.

Норми, що містяться у міжнародному договорі, зберіга­ють автономне положення у національному праві. У Законі України «Про міжнародні договори України» та у багатьох інших передбачається: якщо міжнародним договором Ук­раїни, який набрав чинності в установленому порядку, вста­новлені інші правила, ніж ті, що записані у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Автономність також означає, що, по-перше, норми не можна самовільно, без згоди інших дер-жав-учасників договору змінювати і, по-друге, їх тлумачен­ня має бути однаковим.

Міжнародні договори України можна класифікувати за різними критеріями, зокрема:

1) за кількістю учасників

а) двосторонні (про правову допомогу, консульські конвенції, про торгово-економічне співробітництво, про міжнародні перевезення (транспорт), про захист інвестицій, про усунення подвійного оподаткування та ін.);

б) багатосторонні (універсальні — відкриті для всіх держав), наприклад Віденська конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.), Всесвітня конвенція про авторське право (1952 р.), Конвенція про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень (1958 р.), Конвенція з питань цивільного процесу (1954 р.) та багато інших;

в) регіональні (відкриті для держав окремого регіону або економічної групи), наприклад угоди країн СНД про поря­док вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням госпо­дарської діяльності (1992 р.), і про правову допомогу та пра­вові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних спра­вах з участю держав СНД (1993 р.) та ін.;

2) за суб'єктом їх укладення

а) укладені УРСР як однією з республік СРСР;

б) укладені СРСР і чинні для УРСР на основі правонаступництва;

в) укладені Україною як самостійною державою. Чинність міжнародних договорів, укладених УРСР і СРСР, закріплено в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і Законом України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. Наша краї­на підтвердила свої зобов'язання за міжнародними догово­рами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України, а також наступництво прав і обов'язків за міжна­родними угодами СРСР, які не суперечать Конституції Ук­раїни та інтересам держави.

Україною як самостійною державою міжнародні догово­ри укладаються:

Президентом України або за його дорученням — від імені України;

Кабінетом Міністрів України або за його дорученням — від імені Уряду України;

міністерствами та іншими центральними органами ви­конавчої влади, державними органами — від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів.

Від імені України укладаються такі міжнародні дого­вори:

а) політичні, мирні, територіальні й такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України;

б) що стосуються прав, свобод, і обов'язків людини і громадянина;

в) про участь України в міжнародних союзах та інших міжнародних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи термін виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації;

ґ) про використання території та природних ресурсів Ук­раїни;

д) яким за згодою сторін надається міжнародний характер.

Від імені Уряду України укладаються міжнародні дого­вори з економічних, торговельних, науково-технічних, гу­манітарних та інших питань, віднесених до ведення Кабі­нету Міністрів.

Міжнародні договори України, які не потребують рати­фікації, якщо такі договори передбачають вимогу щодо їх затвердження або встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента чи Кабінету Міністрів Украї­ни, підлягають затвердженню. Затвердження здійснюєть­ся Президентом України у формі указу щодо міжнародних договорів, які укладаються:

а) від імені України;

б) від імені Уряду України, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України.

Інші міжнародні договори, що укладаються від імені Уряду України, а також міжвідомчі договори, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Кабінету Міністрів України або затверджуються Ка­бінетом Міністрів у формі постанов.

13. Звичай — це правило, яке Склалося давно, систематично застосовується, хоч і не вимагає своєї фіксації у певній право­вій формі. Звичаї поділяються на міжнародні й торговельні.

Міжнаройні звичаї засновані на послідовному й тривалому застосуванні певних правил. Обумовлені суверенітетом і рівністю держав, міжнародні звичаї стають обов'язковими для них. Тому в міжнародному приватному праві застосовується принцип: "рівний над рівним не має юрисдикції"; заборонено дискримінацію іноземних громадян тощо.

Якщо міжнародний звичай не грунтується на засадах суве­ренітету й незалежності держав, але спрямований на регулю­вання окремих питань, наприклад, колізій між законами, то він обов'язковий для держави тільки в таких випадках: по-перше, якщо такий звичай застосовується у практиці дер­жави; по-друге, якщо держава прямо визнала його в законі чи дипломатичному акті. Тобто, міжнародний звичай повинен бути визнаний державою у певній формі.

Різновидом міжнародних звичаїв є звичаї торговельні, які широко використовуються у міжнародній торгівлі й торго­вельному мореплавстві. Вони є обов'язковими для застосуван­ня, якщо: 1) норми законодавства безпосередньо відсилають до них; 2) сторони під час укладення контракту дійшли згоди регулювати свої відносини певним звичаєм. Якщо ж відно­сини між сторонами не врегульовані законодавством та умо­вами контракту, суд, вирішуючи спірне питання, може також застосовувати торговельні звичаї. Зазначене закріплено, зок­рема, в ч. 4 ст. 28 Закону України "Про міжнародний комер­ційний арбітраж" від 24 лютого 1994 р.¹

Міжнародному приватному праву відомо декілька приват­них кодифікацій торговельних звичаїв та звичаїв торговельно­го мореплавства. Наприклад, Йорк-Антверпенські правила про загальну аварію, прийняті Міжнародним морським комі­тетом на конференції в Амстердамі у 1949 р. За ними визна­чаються збитки, викликані загальною аварією. Застосування цих правил залежить від наявності відсилання до них у догб-ворі перевезення або у страховому полісі.

Приватна кодифікація торговельних звичаїв була, проведе­на 1927 р. на з'їзді представників торгових палат у Варшаві. У 1932 р. цю кодифікацію було доповнено в Оксфорді (Вар-шавсько-Оксфордські правила з угод СІФ). Вказані звичаї також застосовують у випадку відсилання до них.

У 1936 р. Міжнародною торговою палатою в Парижі було запропоновано до використання Правила ІНКОТЕРМС (Міжнародні комерційні терміни). Це умови, які визначають права та обов'язки учасників торговельних відносин стосовно предмета торгівлі, ціни контракту, страхування і т. ін. Умови позначаються латинськими літерами (наприклад, FAS, CPT, DES) та розшифровуються термінологією англійської мови. У 1953, 1967, 1976, 1980, 1990 pp. до ІНКОТЕРМС вносилися зміни та доповнення, які відображали практику торгівлі. Так, остання редакція була викликана появою нової техніки тран­спортування товарів, пересилання документації, використання електронних систем опрацювання інформації. Практика дер­жав свідчить, що в угоді купівлі-продажу можна посилатися на звичай з указаних правил будь-якої їх редакції з зазначен­ням року цієї редакції у зовнішньоекономічному договорі (контракті). Якщо використання Міжнародних комерційних термінів в окремих країнах має особливості, про це також слід вказати у цьому договорі.

У разі, коли певне правило, застосовуване до угод, може бути кваліфіковано як звичай, це не завжди означає, що він є міжнародним. Тобто, можна говорити про існування націо­нального звичаю у сфері міжнародної торгівлі.

Наведена норма ч. 4 ст. 28 Закону України 'ІПро міжна-Водни^ко^ІейШшіЙ^Ебітраж^и/від 24 лютого 1994ІХ, а також Указ Президента У країни ^Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" від 4 жовтня 1994 р.¹ свідчать про те, що міжнародні звичаї визнаються джерелом міжнародного приватного права в Україні. Так, в Указі Президента зазначається, що для укладення суб'єктами підприємницької діяльності України договорів, у т. ч. зов­нішньоекономічних, предметом яких є товари (роботи, по­слуга), застосовуються Правила ІНКОТЕРМС, підготовлені Міжнародною торговою палатою в 1953 р. (у редакції 1990 p.). Зміни, що вноситимуться до цих Правил, після публікації у встановленому порядку повинні також застосовуватися на практиці (пункти 1, 2 Указу).

У державах системи загального права міжнародні комерцій­ні терміни знаходять своє закріплення у нормативних актах. Так, Єдиний торговельний кодекс СІЛА у ст. 2-319 та на­ступних закріплює умови FOB, FAS тощо.

Іншим прикладом звичаїв, використовуваних багатьма пра­вовими системами, є Уніфіковані правила та звичаї для доку­ментарних акредитивів 1974 p., розроблені Міжнародною тор­говою палатою. Відповідно до Указу Президента України "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України" від 4 жовтня 1994 p.¹, розрахунки за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеними суб'єктами підприєм­ницької діяльності всіх форм власності, предметом яких є то­вари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до вказаних Уніфікованих правил (у редакції 1983 р.) та їх змін, належним чином опублікованих в Україні.

Застосування міжнародних звичаїв іноді викликає питання про те, чи є вони джерелом колізійного права. Ті з них, що грунтуються на принципі суверенітету та рівності держав, мають значення для колізійного права. Інші тільки у небага­тьох випадках колізій законів можна вважати джерелом права. Наприклад, принцип місцезнаходження речі, особливо неру­хомої, є загальновизнаним та застосовуваним у міжнародній практиці.

Від міжнародних звичаїв слід відрізняти узвичаєння, зокре­ма міжнародного торговельного обігу, тобто практику міжна­родної торгівлі. Ці правила хоч і виражають волю учасників правовідносин та використовуються у міжнародній торгівлі, банківській справі, в морських перевезеннях, у морських пор­тах, проте вони не є правовими нормами. Узвичаєння можуть регулювати взаємовідносини лише в тих випадках, коли сто­рони в якійсь формі визнали за необхідне застосувати певне правило поведінки. Вони можуть використовуватися для тлу­мачення юридичних угод. Загалом, узвичаєння не є джерелом міжнародного приватного права.

14. Судова та арбітражна практика — це погляди суддів на певне питання, зафіксовані у рішеннях суду (судові преце­денти). Вони мають вирішальне значення для вирішення су­дами аналогічних питань у майбутньому. Судова та арбітраж­на практика є джерелом права у державах "сім'ї загального права". Розгорнута система судових прецедентів склалася у Великобританії. Менше застосовується це джерело права у США. Англійські прецеденти суттєво вплинули на формуван­ня прецедентних правил Австралії, Канади, ПАР, Ізраїлю, Японії, Таїланду та деяких інших країн. Але, хоча судові пре­цеденти і є джерелом права в цих правових системах, їхня питома вага порівняно з прецедентною системою Великобританії чи США є значно меншою. Керівні судові рішення вияв­ляють чинне право, формулюють його. Переважно це рішення у справах з іноземними фірмами та іноземними особами, які стосуються питань власності, капіталу, інвестицій. У країнах, де судова та арбітражна практика є джерелом права, спостері­гається тенденція до регулювання правовідносин з "іноземним елементом¹' через застосування саме судових прецедентів, а не законодавчими нормами. Це пояснюється, зокрема, тим, що судовим прецедентам легше, ніж нормам права, дати різне тлумачення.'

Дещо іншим є характер судової та арбітражної практики в державах "сім'ї континентального права". Тут вона може здій­снювати суттєвий вплив на правотворчість тлумаченням зако­нів, як це є у Франції; або ж рішення суду розглядаються як додаткове джерело права, як це є у Скандинавських країнах. У більшості з цих держав значення мають не стільки судові рішення з окремих справ, скільки узагальнення судової прак­тики з певних категорій таких справ.

В Україні судова та арбітражна практика не визнається джерелом права, в т. ч. міжнародного приватного. Проте тлу­мачення правових норм із допомогою судової Практики має місце і в правовідносинах з "іноземним елементом".

Під судовою та арбітражною практикою розуміють різно­вид юридичної практики, що полягає у правозастосовчій, інтерпретаційній і правотворчій діяльності судів та арбіт-ражів і втілюється в певних видах юридичних актів. Не­певне чи неповне закріплення колізійних норм у законо­давстві і міжнародних договорах спонукає суддів звертати­ся до судової чи арбітражної практики, звичаєвого права або доктрини.

Особлива увага вивченню і використанню судової та арбіт­ражної практики у правозастосовчій діяльності приділяєть­ся у країнах з англосаксонською системою права. Основним джерелом права там є судовий прецедент¹.

15. У міжнародному приватному праві суттєве значення має узгодження норм, що містяться в нормативних актах різних держав, з метою досягнення однаковості в правовому вре­гулюванні правовідносин з участю іноземного елементу. Існують такі три підходи до узгодження.

1. Зближення законодавств, тобто визначення загальних програм, напрямів, етапів і способів зближення законо­давств у певній сфері.

Прикладом односторонніх дій з метою зближення націо­нального законодавства з іноземним є Закон України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства Украї­ни до законодавства Європейського Союзу»² від 18 березня 2004 р., яким, як випливає з його назви, затверджена про­грама, що визначає адаптацію національного законодав­ства, створення відповідних інституцій та інших додатко­вих заходів, необхідних для ефективного правотворення та правозастосування як складової механізму набуття Украї­ною членства в Європейському Союзі.

Відповідно до цієї програми, адаптація законодавства України є планомірним процесом, що включає кілька по­слідовних етапів, на кожному з яких повинен досягатися певний ступінь відповідності законодавства України acquis communautariete¹ Європейського Союзу.

На першому етапі необхідно забезпечити розробку гло­сарія термінів acquis для адекватності їхнього розуміння та уніфікованого застосування у процесі адаптації, а також розробити й запровадити єдині вимоги до перекладів актів acquis на українську мову, створити централізовану систе­му перекладів.

На підставі вивчення та узагальнення відповідного до­свіду держав Центральної та Східної Європи створити ефек­тивний загальнодержавний механізм адаптації законодав­ства, в тому числі стосовно перевірки проектів законів Ук­раїни та інших нормативно-правових актів на предмет їх відповідності acquis Європейського Союзу; створити загаль­нодержавну інформаційну мережу з питань європейського права; вжити заходів щодо опрацювання та затвердження спільного з Європейським Союзом механізму підготовки планів-графіків адаптації та моніторингу їх виконання.

Відповідно до зазначеного Закону, постановою Кабінету Міністрів «Про додаткові заходи з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 31 бе­резня 2004 р. координація діяльності центральних органів виконавчої влади із забезпечення адаптації законодавства України до законодавства Євросоюзу покладена на Міністер­ство юстиції України. Останнє має забезпечити створення (в рамках загальнодержавної) інформаційної мережі з пи­тань європейського права, бази перекладених на українсь­ку мову актів європейського права та розміщення її елект­ронної версії на web-сторінці Центру європейського і по­рівняльного права.

2. Гармонізація законодавства, що полягає у запровад­женні спільних правових принципів наукових концепцій.

Гармонізація може здійснюватися в односторонньому по­рядку або на основі взаємності.

При гармонізації законодавства на основі взаємності країни в міжнародному договорі визначають обов'язки сторін по гармонізації тієї чи іншої сфери правового регу­лювання.

3. Уніфікація законодавства, тобто використання право-творчого процесу для встановлення правових норм, тотож­них законодавству інших країн.

У міжнародному приватному праві уніфікація означає процес створення в різних державах одноманітних загаль­нообов'язкових правових норм для двох чи більше держав, а також забезпечення їх однозначного тлумачення і засто­сування. Мета уніфікації — усунути колізії, розбіжності між національними правовими актами, що перешкоджають розвитку відносин у міжнародному приватному праві.

Засобами уніфікації є:

а) міжнародні договори — найбільш поширений засіб здійснення уніфікації;

б) типові (модельні) закони. Прикладом є Модельний цивільний кодекс, прийнятий 7 лютого 1996 р. Міжпарламентською Асамблеєю держав-учасниць СНД (розділ VII цього МЦК містить норми міжнародного приватного права);

в) кодифіковані зводи міжнародних торговельних звичаїв.

У міжнародному приватному праві розрізняють уніфіка­цію в національному законодавстві (одностороння уніфіка­ція) та в міжнародній сфері. У першому випадку, як прави­ло, відбувається запозичення іноземного досвіду правотворення для досягнення схожості законодавства кількох держав.

Уніфікація у міжнародній сфері здійснюється шляхом укладення відповідних договорів. Країни-учасниці таких договорів можуть використовувати методи прямої або не­прямої уніфікації. При прямій уніфікації у міжнародному договорі встановлюються правові норми, які можуть пря­мо, без додаткової конкретизації, застосовуватися у право­вих системах країн-учасниць договору, тобто досягається високий рівень одноманітності в правовому регулюванні певних відносин.

При непрямій уніфікації держави-учасниці міжнародно­го договору беруть на себе зобов'язання встановити у націо­нальному законодавстві правові норми, зміст яких визна­чено в договорі. Змішаним метод вважається тоді, коли міжнародним договором встановлюються певні норми, але учасникам договору надається право відступати від них в національному законодавстві.

Значною мірою сприяють уніфікації правових норм так звані модельні законодавчі акти. Модельні закони є реко­мендаційними актами з типовими нормами. Вони не обов'яз­кові для держав, а слугують нормативним орієнтиром для внутрішнього законодавства, тобто, втілюючи у своєму за­конодавстві норми типового (модельного) закону, кожна країна має змогу пристосовувати його положення до своїх потреб.

Модельні закони приймаються переважно у сфері мате­ріального права, але мають місце і в праві процесуальному.

Міжнародна уніфікація правових норм, що регулюють правовідносини з участю іноземних елементів, а також роз­робка проектів відповідних міжнародних угод ведуться, зок­рема, під егідою ООН. Провідна роль у забезпеченні цього процесу належить таким організаціям, як комісія ООН з прав міжнародної торгівлі (United National Commission On International Trade Law) — ЮНСІТРАЛ, що функціонує з 1968 року. Завданням цієї комісії є сприяння узгодженню і уніфікації правил міжнародної торгівлі.

16. Серед напрямів, способів, форм й актів, які сприяють узго­дженому правовому розвитку держав у сфері міжнародного приватного права важливе значення Maejco^M^gco^wjiagip-нальне законодавство. Кодифікація дозволяє заповнити про­галини у законодавстві, усунути дублювання норм, розмежу­вати норми матеріального та процесуального права, досягти визначеності та передбачення результатів як у нормотворчос-ті, так і у врегулюванні спірних правовідносин. Вказане є важ­ливим, зокрема у випадку, якщо перед судом чи іншими заін­тересованими особами постає питання про те, які норми іно­земного права слід вважати матеріальними, а відповідно й застосовуваними. Адже загальноприйнятим є положення, що шоземш процесуальні норми не можуть застосовуватися суда­ми та мати місце за межами юрисдикції держави, котра їх прийняла. Тут виявляється так званий феномен переходу дея­ких норм процесуальної природи у сферу матеріально-право­вої регламентації. При цьому в іноземному праві, до якого слід звернутися для вирішення спору, сама кодифікація може мати менше значення.

Дискусія про кодифікацію цивільних норм, що регулюють судочинство з "іноземним елементом", триває вже багато ро­ків. Проти законодавчої кодифікації норм міжнародного при­ватного права традиційно виступали представники держав "сім'ї загального права", наприклад А. Еренцвейг (США). Опоненти кодифікації вважають, що цей процес досягає тіль­ки формалізації, а не справедливого кінцевого результату. Зокрема, швейцарський правник К. Сір зауважує: кодифікація норм міжнародного приватного права робить скам'янілими норми про конфлікт законів. Але не можна ігнорувати те, що процес кодифікації підвищує правову впевненість суб'єктів правовідносин, а його недоліки завжди можна усунути.

Питання про способи кодифікації також є дискусійним. Ві­домими є два_способи кодифікації. Ца-лерше,.створення галу­зевих кодексів, як1~містять норми міжнародного приватного права. Цо^дщзж,, прийняття спеціальних законів з міжнарод­ного приватного права та процесу. Але й за їх наявності інші закони та підзаконні акти також можуть містити норми між­народного приватного права.

Кодифікація норм міжнародного приватного права в окре­мих галузевих актах характерна для більшості держав "сім! континентального права", в т. ч. й для України. Використання іншого способу, а саме прийняття законів з міжнародного при­ватного права та процесу стало новою тенденцією у розвитку законодавства деяких держав цієї правової "сім'ї". Прийняті у 60—70-ті роки й пізніше закони з міжнародного приватного права та процесу викликали чимало схвальних відгуків, а у самих законах вказувалося, що їх норми сприяють міжнарод­ному співробітництву держав (§ 1 Закону Угорщини; § 1 За­кону Чехо-Словаччини). Загалом було визнано, що їх прийі няття дало можливість детально й системно здійснити коди­фікацію норм, а також усунути дублювання правил у інших правових актах. Проте з часом у деяких державах відбувається переміщення норм у галузеві кодифіковані акти. Наприклад, Закон Польщі "Про право, застосовуване до відносин з між­народного приватного права" від 2 серпня 1926 р. охоплював цивільні процесуальні норми. У результаті розпочатих у 1951 р. кодифікованих робіт 12 листопада 1965 р. було затвер­джено новий Закон з міжнародного приватного права. З цього часу втратив чинність Закон 1926 р. Але низка його положень була відмінена раніше у зв'язку з прийняттям нового Ци­вільного процесуального кодексу 1964 p., який містив норми міжнародного цивільного процесу. Таким чином сьогодні для законодавства Республіки Польщі характерною є кодифікація норм цивільного процесу в окремому галузевому акті.

17. Предметом правовідносин МПрП першої групи, як зазначалося вище, є так звані колізійні правовідносини. Колізія (лат. еоШыо — зіткнення) — зіткнення будь-яких протилеж­них сил, інтересів, прагнень; розбіжність між окремими законами однієї держави чи протиріччя законів, судових рішень різних дер­жав; розбіжності або суперечність між правовими нормами, що регу­люють однакові правовідносини¹. Колізія законів характеризується як протиріччя (зіткнення) двох чи більше формально діючих норма­тивних актів з одного і того самого питання².

Юридична наука на сьогодні не має єдиного поняття колізії права. Одні автори вбачають у ній суперечність юридичних норм (Н. Алек­сандров, М. Шаргородський), деякі розуміють її як одночасну дію різних норм щодо однієї фактичної ситуації (А. Міцкевич, А. Чер-данцев), інші визначають колізію як ситуацію, що виникає перед правозастосовчими органами за необхідності вибору певного право­порядку (І. Перетерський, С. Крилов, Л. Лунц).

Існує думка щодо багатозначності цієї категорії. Зокрема, А. Вла-сенко [26] наполягає на тому, що термін "колізія" слід розуміти: 1) як відносини конфліктного характеру між нормами права для регулю­вання однієї фактичної ситуації, коли сам конфлікт полягає в розбіжностях чи протиріччі. Розбіжності трактуються як "слабке" зіткнення нормативно-правових правил