Міграційні процеси, їх причини, характер, особливості та наслідки

Тема 3. Етнонаціональні процеси в українських землях кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. Початок формування модерної української нації (4 години)

План

1. Етнічні процеси в українських землях, склад населення, його регіональна своєрідність.

2. Міграційні процеси, їх причини, характер, особливості та наслідки.

3. Початки формування української модерної нації. Феномен вітчизняного культурництва академічної стадії націотворення, його періодизація та регіональні особливості.

4. Зародження політичної течії в українському національному русі.

5. Українська національна ідея на тлі цивілізаційного процесу в Європі.

Список рекомендованих джерел:

Гулак-Артемовський Петро. Поетичні твори; Гребінка Євген. Поетичні твори, повісті та поповідання. – К.: Наук. Думка, 1984. – 606 с.

Історія Русів / Пер. І. Драча; вступ. ст. В. Шевчука. – К.: Радянський письменник, 1991. – С. 327 - 430.

Квітка-Основ’яненко Григорій. Повісті та оповідання. Драматичні твори. – К.: Наук. Думка, 1982. – 542 с.

Костомаров Н. И. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. – К.: Наукова думка, 1992. – С. 77 - 328.

Він же. Об историческом значении русской народной поэзии. Введение // Слов’янська міфологія. – К.: Либідь, 1994. – С. 44 - 49.

Котляревський Іван. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи. – К.: Наук. думка, 1982. – 320 с.

Історія України: Хрестоматія: У 2 ч. – 2-е вид., перероб. і доп. / Упор. С. М. Клапчук (керівник), Б. І. Білик, Ю. А. Горбань та ін. – К.: ІЗМН, 1996. – Ч. 1. – С. 97-139.– С. 225 – 230, 233, 238, 256, 287.

Максимович М. О. О малороссийских народных песнях // Киев явился городом великим: Вибрані українознавчі твори. – К.: Либідь, 1994. – С. 282-295.

Пам’ятки суспільної думки України (ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.): Хрестоматія / Під ред. А. Г. Болебруха. – Д.: Вид-во ДДУ, 1995. – С. 218-422.

Національні процеси в Україні: Хрестоматія: У 2 т. / Під ред. В. Ф. Панібудьласки. – К.: Вища шк., 1997. – Т. 1. – С. 233-244, 284-286.

Русалка Дністрова: Документи, матеріали / Упоряд. Ф. Стеблій, О. Купчинський, Я. Грицак та ін. – К.: Дніпро, 1989. – 135 с.

Українські поети-романтики: Поетичні твори. – К.:Наук. думка, 1987. – 592 с.

Т. Г. Шевченко: Документи та матеріали до біографії (1814 –1861). – К.: Вища шк., 1975. – 600 с.

Список рекомендованої літератури:

Білокінь Сергій. Доля української національної аристократії // Генеза. – 1996. – № 1 (4). – С. 132-148.

Бойко Я. В. Заселение Южной Украины, 1860 – 1890 гг. (Историко-экономическое исследование). – Черкассы, 1993. – 256 с.

Брук С.И., Кабузан В.М. Миграция населения России в 18 – начале 20 ст.// Ист. СССР. – 1984. - № 4.

Брук С.И., Кабузан В.М. Численность и расселение украинского этноса в 18 – начале 20 ст. // Сов. Этнография. – 1985. – № 5. – С. 15 – 31

Гелей Степан. Консервативна течія в суспільно-політичній думці України ХІХ ст. – Л.: Ін-т українозн. НАН України, 1996. – 124 с.

Гербільський Г. Ю. Передова суспільна думка в Галичині (30-ті середина 40-х рр. ХІХ ст.). – Л.: Вид-во Львівського ун-ту, 1994. – 251 с.

Грабович Г. Гоголь і міф України // Сучасність. – 1994. – № 9. – С. 77-95.

Грицак Ярослав. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ століття: Навч. посібник для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв, студентів іст. фак. вузів, вчителів. – К., 1996.

Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. – К.: М.П. “Радуга”, 1992. – С. 477-498.

Он же. Очерк истории украинского народа. - К.: Либідь, 1990. – С. 306-317, 320-320.

Гундорова Т. Суспільно-літературний рух “Молодої України” і проблема модерної української нації // Сучасність. – 1992. - № 3. – С. 108-113.

Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії: Державна школа: Історія. Політологія. Право. – К.: Вид-во “Українознавство”, 1996. – С. 43-123.

Дружинина Е. И. Южная Украина в 1800 – 1825 гг. – М., 1970. – 383 с.

Она же. Южная Украина в период кризиса феодализма 1825 – 1860 гг. – М., 1981. – 215 с.

Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Femina, 1995. – С. 232-284.

Кабузан В. М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в ХVІІІ – первой половине ХІХ в. (1719 – 1859 гг.). – М., 1976. – 307 с.

Кабузан В.М., Махнова Г.П. Численность и удельный вес украинского населения на территории СССР в 1795 – 1987 гг. // Ист. СССР. – 1965. – № 1. – С. 32 – 33;

Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Міжвідомчий зб. наук. пр. – К.: Наук. думка, 1992. – Вип. 1. – С. 104-119.

Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія:Виникнення. Історія. Розпад. – Л.: Вид-во УКУ, 2005. – 358 с.

Касьянов Георгій. Теорії нації та націоналізму: Монографія. – К.: Либідь, 1999. - 352 с.

Катренко А. М. Український національний рух ХІХ ст.– К.: Київський ун-т, 1998. – Ч. 1: Перша половина ХІХ ст. – С. 4-53.

Когут Зенон. Коріння ідентичності: Студії з ранньомодерної та модерної історії України. – К., 2004.

Когут Зенон. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760 – 1830. – К., 1996.

Колесник І. І. Курс української історіографії у вищій школі: нова модель викладання // Дніпро-петр. історико-археографічний зб. – Д.: Промінь, 1997. – Вип. 1. – С. 308-323.

Вона ж. Українська історіографія (ХVІІІ – початок ХХ століття). – К.: Генеза, 2000. – 254 с.

Коновець О. Ф. Просвітницький рух в Україні (ХІХ – перша третина ХХст.). - К.: Хрещатик, 1992. – 120 с.

Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного відродження (друга половина ХVІІІ – середина ХІХ ст.). / Відп. ред. П. С. Сохань. – Х.: Основа, 1996. – 374 с.

Кресіна Ірина. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: Етнополітологічний аналіз: Монографія. – К., 1998.

Кухта Борис. З історії української політичної думки. – К., 1994.

Лисенко М. М. До питання про Малоросійське товариство 1821 – 1825 рр. // Український історичний журнал. – 1967. – № 4. – С. 66-75.

Лисяк-Рудницький Іван. Інтелектуальні початки нової України // Історичні есе: У 2 т. – К.: Основи, 1994. – Т. 1. – С. 173-191.

Він же. Каразін і початки українського національного відродження. // Там же. – С. 203-220.

Магочий Павло. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // Український історичний журнал. – 1991. - № 3. – С. 97-107.

Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.). – СПб., 2000.

Нариси з історії українського національного руху / Відп. ред. В. Г. Сарбей. – К.: Ін-т іст. України НАНУ, 1994. – С. 6-56.

Наулко В. И. Развитие межэтнических связей на Украине (историко-этнографический очерк). – К., 1975. – 275 с.

Розумний Максим. Українська ідея на тлі цивілізації. – К.: Либідь, 2001. – 288 с.

Він же. Українська ідея на тлі цивілізації (генеза явища) // Генеза. – 1997. - № 1-5. – С. 14-43.

Оглоблін Олександр. Люди старої України та інші праці. – Острог; Нью-Йорк. УІТ; Ун-т “Острозька академія”, 2000. – 254 с.

“Руська трійця” в історії суспільно-політичного руху і культури України / Відп. ред. Ф. І. Стеблій. – К.: Наук. думка, 1987. – 338 с.

Романцов В. О. Українці на одвічних землях (18 – початок 21 ст.). – К., 2004.

Сарбей В. Г. Етапи формування української національної самосвідомості (кінець ХVІІІ – початку ХХ ст.) // Український історичний журнал. – 1993. - № 7 – 8. – С. 3-14.

Він же. Історико-географічні регіони України в процесі національного відродження кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. // Дніпропетр історико-археографічний зб.– Д.: Промінь, 1997. Вип. 1. – С. 357-361.

Він же. Національне відродження України. – К.: Видавн. дім Альтернативи, 1999. – 336 с.

Сарбей В. Г. “Українське відродження” та “Українське ХІХ ст.” як концептуальні історіографічні поняття історії України кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. // Осягнення історії: Зб наук. пр. на пошану проф. М. П. Ковальського. – Острог; Нью-Йорк: Острозька академія; Укр. іст. тов-во, 1999. – С. 443-451.

Світленко С. І. Генезис українського народолюбства // Народництво в Україні 60 – 80-х років ХІХ століття: Теоретичні проблеми джерелознавства та історії. – Д.: Навч. книга, 1999. – С. 85-110; або ж // Київська старовина. – 1999. – № 2. – С. 29-47.

Сергієнко Г. Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів. 1926 – 1850. – К.: Наук. думка, 1971. – 300 с.

Стеблій Ф. Початки українського національного руху в Галичині // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Л.: 1995. – Вип. 2. – С. 59-60.

Чижевський Д. І. Історія українського літератури (від початків до доби реалізму). – Тернопіль.: Фенікс, 1994. – С. 306-458.

Шашкевичіана: У 2 вип.: Вип. 1: Маркіян Шашкевич і українське національне відродження; Вип. 2: “Руська трійця”, її оточення, послідовники і дослідники. – Л.; Броди; Вінніпеґ: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича; Вид-во “Просвіта”, 1996. – 464 с.

Шип Н. А. Интеллигенция на Украине /XIX в. /: Историко-социологический очерк. – К.: Наук. думка, 1991. – 172 с.

І. Тезисний конспект лекції:

1. Етнічна ідентичність визначається расовими (антропологічними типами), культурою (мовою), психологією (менталітетом). Отже, етнос – категорія об’єктивна. Нація – громадянсько-політична, суб’єктивна спільнота [Кресіна І. –С. 89 –90 ].

Етнічний розвиток українців визначали такі процеси:

1) завершився процес перманентного перерозподілу української етнічної території між сусідніми державами;

2) за умов територіального розколу українських земель в основному завершився процес формування національної території українців;

3) змінюється основний вектор асиміляційного наступу супроти українського народу, більша частина якого замість полонізації й окатоличення починає піддаватися омосковленню, згодом русифікації;

4) закріпився територіальний розкол України;

5) поглибилася внутрішня поляризація між окремими елементами української етносоціальної структури – селянством, козацтвом, шляхтою;

6) на розвиток українського етносу продовжували впливати переселенські та пертурбаційні рухи.

Для нас особливий інтерес становлять матеріали ревізій 18 ст. 4 ревізія 1782 р., де зверталася увага на українців. 5 ревізія 1795 р. вже враховувала Правобережну Україну. А вже 6 ревізія 1811 р. не передбачала обліку українців, які враховувалися разом із росіянами та білорусами. Окремо виділялися євреї, іноземні колоністи та народи Сибіру. Національна приналежність відновлюється лише за Всеросійським переписом 1897 р. /Романцов В. О. Українці на одвічних землях (18 – початок 21 ст.). – К., 2004/;

Брук С.И., Кабузан В.М. Численность и расселение украинского этноса в 18 – начале 20 ст. // Сов. Этнография. – 1985. - % 5. – С. 15 – 31; Кабузан В.М., Махнова Г.П. Численность и удельный вес украинского населения на территории СССР в 1795 – 1987 гг. // Ист. СССР. – 1965. - № 1. – С. 32 – 33;

Брук С.И., Кабузан В.М. Миграция населения России в 18 – начале 20 ст.// Ист. СССР. – 1984. - № 4.

Лівобережна Україна:

1795 р. – українців – 3121,6 тис. осіб:

на Чернігівщині – 918,8 тис. осіб, на Полтавщині – 1354 тис. осіб, на Харківщині – 848 тис. осіб, а їх питома вага – 89,9%, 88,9%.

1897 р.

на Чернігівщині – 1526 тис. осіб; на Полтавщині – 2583 тис. осіб; на Харківщині – 2009,5 тис. осіб.

Питома вага укр. впала: в Чернігівській губ. – до 66,4%, Харківській – до 80,6%, в Полтавській – до 93%.

У 1910 – 1917 рр. частка українців збільшилася: до 67% в Ч., до 94% в П., до 85,7% - в Х..

Слобожанщина:

У 1897 р. на Харк., Воронез., Курської губ. 6054 тис. – 3417 тис. укр., або 56,3%.

На Харк. – 2492 тис. – укр. 2009 тис. – 80,7 %;

У Ворон. – 1967 тис. – 854 тис. укр., або 43,3 %;

В Курс. – 1604 тис. – 523 тис. укр., або 32, 6 %.

Правобережна Україна:

У кінці 18 ст. на Київщині проживало 1023 тис. українців, або 89 % від загальної кількості населення регіону, на Волині – 1004 тис. осіб, або 89 % та на Поділлі – 978 тис., або 85 %.

У 1897 р. чисельність українців у Правобережних губерніях збільшилася в 2 – 3 рази, але питома вага зменшилася на 5 – 10 %. Так, у Київській губернії українців було 2819 тис., або 79 %, у Волинській губернії – 2095 тис., або 70 %, в Подільській – 2442 тис., або 80, 9 %.

У 1910 – 1917 рр. темпи зростання українського населення в регіоні уповільнюються, а його питома вага на більшій частині території (за винятком Київщини) практично стабілізується. Так, в Київській губернії українці дорівнювали 3608 тис., або 76,5 %, у Волинській – 2698 тис., або 69,7 %, в Подільській – 3056 тис., або 80 %.

Наприкінці 18 – на початку 19 ст. значний прошарок населення Правобережжя складали поляки. Тут проживало 135 тис. польських магнатів і шляхти, що дорівнювало третині дворянства імперії, або 5 % населення регіону. За 8 ревізією населення Російської імперії 1834 р. українські селяни Правобережжя становили 4282 тис. осіб, а польська шляхта – 410 тис. осіб.

Після поділів Речі Посполитої на Правобережжі залишилася велика кількість євреїв – понад 110 тис. осіб, записаних у міщани. З 1791 р. в Російській імперії їм встановили смугу осілості, кордони якої не виходили за межі Правобережної України. Переважна кількість євреїв проживала в містах і містечках Поділля й Волині. У 1818 р. всього в українських губерніях Правобережжя складали понад 355 тис. осіб, у тому числі на Київщині – 72,7 тис., на Волині – 161,1 тис., на Поділлі – 121,7 тис. У 1834 р. євреї Правобережжя дорівнювали 457,5 тис. осіб. Між 1820 і 1880 рр. чисельність євреїв зросла на Правобережжі на 150 %, а все населення на 90 %. Цьому сприяла іудейська релігія, яка заохочувала багатодітність, життєвий уклад та ефективна самодопомога єврейської общини.

Значно меншою була російська присутність. Наприкінці 18 ст. росіяни складали на Правобережжі 4 тис. осіб, або 0,1 % населення регіону. Наплив російського населення відбувається у правобережних губерніях після польського повстання 1830 – 1831 рр. У 1840 р. чисельність царської армії на Правобережжі становила 55,7 тис. осіб. У 1830 – 1890-х рр. спостерігається зросійщення краю. У 1897 р. росіяни складали на Правобережжі 413 тис. осіб, або 4, 3 %, хоча в перші десятиліття ХХ ст. їхня чисельність стабілізується – 426 тис. осіб, а питома вага навіть зменшується до 3,4 %.

Новоросія:

Наприкінці 18 ст. українці в цьому регіоні дорівнювали 848 тис., або 52,5 % від загальної кількості населення, а росіяни – 308 тис., або 19,1 %. На Катеринославщині чисельність українців досягла 364,8 тис., або 79,8 %, на Херсонщині – 285,8 тис., або 83,7 %; в Таврійській губернії – 25,8 тис., або 12,5 %, у Бессарабії – 59,2, або 23,5 %, в Донській області – 112,7 тис., або 31,3 %.

У 1897 – 1900 рр. на Катеринославщині кількість українців помітно зросла, хоча їх питома вага зменшилася: 1456 тис., або 68,9 % від загальної кількості населення. Така ж тенденція характерна для Херсонщини – 1462 тис., або 53,5 %, Бессарабії – 379,7 тис., або 19,6 %, Донської області – 719 тис., або 28 %. У Таврійській губернії значно збільшилася не тільки чисельність, а й питома вага українського населення: 611 тис., або 42,2 %. У перші десятиліття ХХ ст. в Новоросії кількість українців і питома вага зросла. Так, у Катеринославській губернії вона склала 2404 тис. осіб, або 65,8 %; в Херсонській – 1807 тис. – 52,7 %; в Таврійській – 900,5 тис. – 47 % укр.; в Бессарабії – 469 тис., або 21,8 %.

Наприкінці 18 ст. чисельність росіян на Півдні складала 308 тис. осіб, або 19 % населення. Впродовж століття їх чисельність і питома вага зросла до 3213 тис. і 29,8 % у 1897 р. У 1916 – 1917 рр. ця тенденція зберігається: 4496 тис. осіб і 30,7 %.

Новоросія розвивалася як поліетнічний регіон. У 1786 р. на Півдні України з’явилися німецькі колоністи-меноніти (протестантська секта, яка виникла в 30 – 40-х рр. 16 ст. у Нідерландах), а з 1803 р. вихідці з Пруссії та Баварії. В цьому краї проживали молдавани, цигани, вірмени, греки та болгари, згодом – гагаузи, чехи, поляки, переселенці з Балкан, Прибалтики, Білорусі, Правобережної України. У другій половині 19 ст. на Миколаївщині, Херсонщині, Єлисаветградщині та Маріупольщині виникло 38 єврейських землеробських колоній з населенням понад 42 тис. осіб. З’явилися єврейські землеробські поселення в Криму, неподалік від Джанкоя і Перекопа, заснованими переселенцями з Вітебської, Гомельської, Волинської, а пізніше Херсонської губерній.

У Криму проживала велика кількість кримських татар. У 1783 р. – 250 тис. осіб.

У 1897 р. у Наддніпрянщині мешкало 23690 тис. осіб, у тому числі 17485 тис. українців (73, 8 %), 2532 тис. росіян (10,7 %), 1905 тис. євреїв (8 %), 390 тис. поляків (1,6 %), 538 тис. німців (2,3 %), 186 тис. молдаван і румун (0, 8 %). Крім того, проживало 58 тис. греків, 59,8 тис. болгар, 67 тис. білорусів, 11 тис. чехів та ін.

На західноукраїнських землях наприкінці 18 ст. чисельність українців становила 2276 тис. осіб, або 73, 7 %, у тому числі у Східній Галичині – 1677,9 тис., 79,9 %, у Західній Галичині – 72,6 тис., або 5,7 %, на Буковині – 123,8 тис., або 73,7 %, на Закарпатті – 402 тис. осіб, або 31,1 %.

Через 100 років загальна кількість українців в цих регіонах зросла до 3815 тис. осіб, зокрема у Східній Галичині – 3019 тис., або 62, 7 %, в Західній Галичині – 86,2 тис., або 3,4 %, на Буковині – 297,3 тис., або 40, 8 %, на Закарпатті – 411,3 тис., або 15,3 %. Отже, питома вага українців у Східній Галичині та на Буковині, на Закарпатті, і, подекуди, в Західній Галичині зменшилася.

За переписом 1900 р. у Східній Галичині проживало 2674 тис., або 65 % українців, 851 тис., або 20, 7 % поляків, 539, 4 тис., або 13,1 % євреїв, 43, 9 тис., або 1, 1 % німців. На Північній Буковині було 242, 6 носіїв української мови, або 59,1 %, 87,3 тис., або 21 % німців, 65,6 тис., або 16 % євреїв, 61 тис., або 14,8 % румунів. На Закарпатті: 327,3 тис. українців, або 43, 3 %, 217 тис., або 28,8 % угорців, 84,5 тис., або 11 % румун, 44,4 тис., або 5,9 % словаків, 78, 6 тис., або 10,4 % німців.

До 1917 р. загальна кількість західних українців зросла до 4131 тис. осіб, у тому числі в Східній Галичині склала 3293, або 61, 7 %, в Західній Галичині – 86,5 тис., або 3,2 %, на Буковині – 305 тис., або 15, 7 %, на Закарпатті – 447 тис., або 15,7 %. Отже, істотних змін не відбулося, лише на Закарпатті його частка дещо зросла.

У цілому ж кількість українського населення в західних регіонах, як і в Наддніпрянщині, зросла, хоча питома вага зменшилася.

З 2,5 до 5, 9 млн. Відсоток укр. у Сх. Галичині з 72 до 63 %, такі ж процеси і в Північній Буковині та на Закарпатті.

У 19 ст. сформувалося робітництво (1, 5 млн.), дрібна і сер. бурж., що розмовляла укр. мовою (100 тис.), лави інтел. поповн. вихідцями з двор.-поміщ. стану. У 19 ст. відсоток укр. зменш. З 90 до 80.

Міграційні процеси, їх причини, характер, особливості та наслідки

Наприкінці 18 – у середині 19 ст. суб’єктом міграцій українського населення були козаки, що спричинялося насамперед військово-політичною мотивацією, імперською політикою “розділяй і владарюй”. На початку 90-х рр. 18 р. російські війська О. Суворова винищили ногайських татар з Прикубанського степу, землі обезлюдили. Виникли передумови утворення й залюднення Малинового Клину – української етнічної території Північного Кавказу, зокрема Кубані, Чорноморщини та Ставропілля.

У 1792 – 1794 рр. з Південного Бугу на Кубань переселили запорожців та бузьких козаків загальним числом 25 тис. осіб, які розмістили у 38 куренях на правому березі Кубані й Таманського півострова. Тоді ж засновано м. Катеринодар. У 1794 р. курені перетворили на станиці, козацьку військову раду не скликали, наказних отаманів призначали згори.

Другий масовий вихід на Кубань відбувся в 1803 – 1810 рр., коли були переселені козаки колишньої Запорозької Січі, Катеринославського та Усть-Дунайського Буджацького козацьких військ чисельністю майже 8 тис. осіб. У 1809 – 1811 рр. у Чорноморію переселяються колишні реєстровці з Полтавської та Чернігівської губерній (навіть цілі села) кількістю 41, 6 тис. осіб.

Наступні організовані переселення з України на Кубань відбувалися у 1821 – 1825 та 1848 – 1849 рр. Унаслідок цього за першу половину ХІХ ст. в цьому напрямі переселилося 108934 особи.

Після ліквідації Запорозької Січі в турецьких володіннях утворилося Задунайське військо, яке існувало з 1775 р. до 1828 р. У 1832 р. з числа козаків Задунайської Січі, які перешили на бік Pocii під час російсько-турецької війни 1828 – 1829 рр. утворилося Азовське козацьке військо. Першим наказним отаманом війська був Йосип Гладкий – останній кошовий отаман Задунайської Січі, який ініціював цей перехід. Військо отримало землі на західному боці Азовського моря, між Бердянськом і Маріуполем, і заснувало дві станиці — Микільську і Покровську. Згодом до війська було прилучено Петрівський Посад i село Новоспасівське. У мирний час команди азовських козаків на баркасах відбували берегову службу вздовж східних берегів Чорного моря — від Керченської протоки до м. Поті. Під час війни військо було зобов'язане виставляти морський батальйон для охорони та оборони узбережжя, піший козацький напівбатальйон i флотилію малих морських човнів для крейсирування вздовж узбережжя. Протягом 1862 – 1866 рр. більшість азовських козаків (1117 сімей), або близько 6 тис. осіб було переселено на Кубань. Указом від 11 жовтня 1864 р. А.к.в. скасовано, а його клейноди передано Кубанському козацькому війську. Усього ж з з 1792 р. до 1865 р. з України на Кубань переселилося у складі військових формувань, колишніх реєстровців та селян 158843 особи.

На землі, що звільнялися від українців, царі направляли іноземних колоністів.З 1787 р. до 1796 р. основний потік переселенців у Новоросію склали меноніти, які вивільнялися від податків на 10 – 30 років, отримували безкоштовно землю та широкі самоврядні права. У 1796 р. Павло І заборонив приймати втікачів, а в 1804 р. Олександр І запрошував осіб певного майнового й соціального статусу. В 1803 – 1811 рр. відбувся апогей німецької землеробської колонізації. Нові колонізаційні хвилі спостерігалися в 1819 р., 1828 р., 1832 р., 1842 р., 1851 р. У 1857 р. німці склали 4 % населення Херсонщини, 2 % Катеринославщини.

У 1801 – 1802 рр. на правому березі р. Молочної поселилися духобори й молокани, які були вислані в Закавказзя 1841 – 1843 рр. Після 1828 – 1829 рр. 1830 р. на півдні оселилися болгари, після 1830 – 1831 рр. вислані литовці та поляки.

Міграції позначилися на житті кримсько-татарського народу. Указ Катерини ІІ 1787 р. санкціонував виселення цього етносу з приморських селищ. У 1792 р. розпочалася перша еміграція степовиків-скотарів (100 тис. осіб), а гірське і південнобережне населення Криму залишилося на своїх місцях. Національна політика царату в Криму вирізнялася шовінізмом і справжнім геноцидом. У 1809 р. було проведено закріпачення татар, а з 1829 р. розпочалися релігійні утиски, зокрема заборона “хаджа”. Посилилося культурне і економічне гноблення. У 1854 р. вийшов наказ МВС про переселення татар у внутрішні губернії. На початку 1860-х рр. почалася нова масова еміграція. Всього тоді емігрувало 141,6 тис. осіб, а залишилося 103 тис.

Царат проводить організоване заселення Криму. У 1801 р. сюди прибули болгари і греки, у 1804 – 1805 рр. – вихідці із Швейцарії, Вюртенберга й Бадена.

Таким чином, міграційні процеси мали військово-політичні, соціально-економічні та духовно-культурні причини, були організованими і стихійними.