Тема 6. Українське національно-культурне відродження кінця ХVІІІ- початку ХХ ст

План

1. Загальна характеристика естетики епохи романтизму.

2. Періодизація національно-культурного відродження в Україні наприкінці XVIII — початку XX cт.

3. Дворянський період національно-культурного відродження та його особливості.

4. Народницький період національно-культурного відродження

5. Модерністський період національно-культурного відродження та його характерні риси.

Рекомендована література

1. Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ: НМетАУ, 2009. – 130 c.
2. Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 408 с.

3. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. Посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко. — К: Знання, 2004. — 567 с.

1. Шейко В. М., Білоцерківський В. Я. Історія української культури: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2010. – 271 с.
2. Шейко В. М., Тишевська К. Г. Історія української культури: Навч. посіб. – К.: Кондор,2010. – 264 с.

Додаткова

1. Жаборюк А. Мистецтво живопису і графіки на Україні в першій половині і середині ХІХ ст. – К., 1988.
2. Жаборюк А. Український живопис останньої третини ХІХ-початку ХХ ст. – К., 1990.
3. Кисіль О. Український театр. – К., 1968.
4. Кирило-Мефодіївське товариство. У 3 т. — К., 1990.
5. Коновець О.Ф. Просвітницький рух на Україні: ХІХ - перша третина ХХ ст. – К., 1992.
6. Кравченко В.В. Нариси з української історіографії епохи національного відроджен_
7. ня (друга половина XVIII - середина ХІХ ст.) – Харків, 1996.
8. Лобановський Б.Б., Говдя П.І. Українське мистецтво другої половини ХІХ _ початку ХХ ст. – К., 1993.
9. Митці України: Енциклопедичний довідник. – К., 1992.
10. “Руська трійця” в історії суспільно-політичного руху і культури України. – К., 1987.
11. Тарахан І. Береза З. Шевченко – художник. – К., 1985.

1.

У суспільно-історичному аспекті зародження романтичного руху пов'язане з впливами на суспільну свідомість бурхливих історич­них подій, які відбувалися наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. в Європі: Велика Французька революція (1789-1794), дик­татура Наполеона й завоювання ним європейських країн; Рестав­рація, Віденський конгрес 1814-1815 рр. представників європейсь­ких держав з головною роллю Росії, Австрії, Англії, Прусії, Франції, який перекроїв карту Європи, не зважаючи на національні інтере­си європейських народів; революції 1820-х, 1830, 1848 рр.

ХІХ ст. – це період кульмінації розвитку буржуазного суспільства із змінами в духовному житті та художній культурі. В основі культури ХІХ ст. покладено цінності культури Нового часу – раціоналізм, антропоцентризм, європоцентризм та ін., але вже відбувається переоцінки цінностей, обумовлена промисловим переворотом (ХІХ століття як „століття машин”, „епоха сталі”, „століття залізних доріг”, „століття електрики”).

Для романтизму в цілому було характерне принципово нове світосприйняття, котре виходило з того, що немає нічого закінченого й самодостатнього, і світ постав перед романтиками в динаміці, у безперервному русі й боротьбі су­перечностей.

Світогляд романтиків, оснований переважно на ідеалістичній філософії, надавав перевагу духовному началу. Згідно з поглядами романтиків, людина, будучи втіленням духовного начала, наділена необмеженими можливостями. Це яскраво виявилося в романтич­ному індивідуалізмі. Романтики створили культ поета, якого ото­тожнювали з пророком, а також культ поезії, яку вважали бо­жественним одкровенням.

Романтики надавали перевагу інтуїції над розумом, пріоритет­ним для них було почуття. Важливе значення мала боротьба романтиків за свободу особистості, утвердження самостійної цінності людини та її духовного світу. Пошукам загальнолюдського об'єктивно "прекрасного" ідеалу, нормативним канонам класицизму романтики протиставляли яскраву індивідуальну і національну своєрідність, багатство людських характерів та почуттів. У романтизмі вигадливо поєднуються винятковість героїв, індивідуалізм, інтерес до минулого, потяг до незвичайного та екзотики (нетиповість обставин) — і задушевність, ліризм, якесь особливе, доти невідоме проникнення у глибини людської душі.

У романтиків зароджується нове розу­міння мистецтва, відмінне від класичного принципу "наслідуван­ня природи". Вони висунули концепцію мистецтва як аналога природі. Мистецтво не відображає природу, а творить поруч і в згоді з нею, підпорядковуючись тим же універсальним законам життя.

Романтики рішуче виступали проти нормативності в естетиці та поетиці, яка існувала в європейській художній культурі класи­цизму. Вони вважали, що нормативність веде до "механічної твор­чості", а справжнє мистецтво виростає з життя та національно- історичного ґрунту і є вільним самовираженням митця. Через те мистецтво індивідуально неповторне.

У мистецтві романтизму показано конфлікт особи з дійсністю, розрив між бажаним і дійсним, а також туга за ідеалом. Внутрішній світ людини розкритий у динаміці, у боротьбі пристра­стей та ін. Поряд з винятковим героєм, душевний стан якого спов­нений протиріч і внутрішньої боротьби, у романтиків існує й інший герой - проста людина, яка наділена глибокими почуттями й тісно пов'язана зі своїм краєм. Романтики відкрили також "історичну людину" зі своєю епохою та середовищем. Така загострена увага до внутрішнього світу людини привела до значної ролі в роман­тизмі суб'єктивно-ліричного начала і визначила його психологічну спрямованість. Завдяки цьому відбувається різке підвищення ролі емоційного чинника в романтичному мистецтві порівняно з мис­тецтвом попередніх епох.

Посилена увага до внутрішнього світу людини не означала, що романтики ігнорували реальний світ, суспільне життя, істо­рію, але відобразилося все це в їхній творчості через внутрішній світ митця.

У романтизмі загальне визнання своєї вартості здобула не тільки особа, але й нація. Європейський романтизм створив тип героя- борця за національне визволення, а також образ народу як спільно­ти, що бореться за свободу. Ці образи особливо характерні для слов'янського романтизму. У національ­но пригноблених народів більшою мірою проявився зв'язок худож­ньої культури з визвольним рухом. Через це проблема політичної боротьби за свободу посідає важливе місце у змісті художньої твор­чості. З цим же пов'язана й поширена в слов'янському романтизмі ідея патріотичного обов'язку людини, особливо митця, перед своїм народом, Батьківщиною.

В епоху романтизму сформувався новий тип митця, який по­єднав творчість із громадською діяльністю; він прагнув не тільки створити художні цінності, але й боротися за громадянські ідеали. Митець стає символом нації, що бореться.

В епоху романтизму виникло усвідомлення того, що кожна на­ціональна культура є самобутнім явищем й одночасно складовою частиною світового багатства. Романтики свідомо прагнули тво­рити літературу й мистецтво з яскравими самобутніми національими рисами.

Національну своєрідність у літературі та мистецтві романтики вбачали в опорі на фольклор. На формування романтичної концепції народності впливали й ідеї, висловлені Й.Гердером про оновлення культури шляхом її звертання до народно-національних джерел. Ця тенденція і стала провідною в європейському романтизмі. Гердер вважав, що справжнє мистецтво завжди є народним, тобто виражає думки та настрої народу й розвивається на народній основі. Він підкреслю­вав особливе значення фольклору для національного культурного відродження. Згідно з концепцією Гердера, яку поділяли романти­ки, народна творчість (як "природна поезія") гідна не тільки захоп­лення, але й наслідування, тобто прямого включення в творчий процес».

Романтизм відіграв значну роль у розвитку історичних поглядів, пробудивши інтерес до минулого, до ранніх етапів національного життя, фольклору, національних традицій, історії мови й культури.

Мистецтво ХІХ ст. у своєму розвитку пройшло кілька етапів:

І. Епоха романтизму (І пол. ХІХ ст.). спочатку цей термін використовувався в літературі романо-германських народів, а згодом охопив музику та образотворче мистецтво, що дозволило трактувати романтизм як художній напрям.

ІІ. Реалізм в якості самостійної течії утверджується в європейській культурі в 40-х рр. ХІХ ст., перетворюючись у форму критичного (соціально-історичного) реалізму. Критичний реалізм – вища точка реалізму. Реалізм як тип культури Нового часу ХІХ ст. – кульмінація культури цього часу.

ІІІ. У другій половині ХІХ ст. мистецтво Західної Європи вступає в епоху декадансу (з фр. – „занепад”). Головна особливість декадансу – заперечення реальності як низькопробної дійсності, що не може розкрити свої високі таємниці людини, яка спирається лише на органи чуттів.

2.

Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе наці­єю, дійовою особою історії й сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну дер­жавність і самостійне національне життя взагалі. Більшість слов'янських народів, крім російського, були недержавницькими й зазнавали національного гніту в різних імперіях. Національно-визвольний рух цих недержавницьких слов'янських народів у XIX ст. став національно-культурним відродженням. Воно мало політичні форми (створення політичних това­риств, партій, які боролися за незалежність своєї Батьківщини), а також і "культурницькі" вияви, спрямовані на розвиток своєї куль­тури. На перше місце в національно-куль­турному відродженні висунулася боротьба за збереження і розви­ток рідної мови та культури. За словами засновника нової сербсь­кої літературної мови Вука Караджича, "мова-охоронець народу. Поки живе мова..., живий і народ". Через це національна культу­ра пригноблених народів, перш за все гуманітарна, була ареною жорстокої ідеологічної боротьби. У період національно-культур­ного відродження слов'янських народів завдяки дослідженням у галузях історії, етнографії, фольклористики, мовознавства визна­чалася своєрідність національної спільноти. Національна культу­ра стала впливати на процеси згуртування нації і була одним з важ­ливих чинників її збереження та подальшого розвитку. Ідея національного визволення зайняла значне місце в літературі й мистецтві пригноблених слов'янських народів, і романтизм став формою національно-культурного відродження

Наприкінці XVIII ст. етно-історичну територію України було розподілено між Російською та Австрійською імперіями. Характер колонізаційної політики цих імперій помітною мірою впливав на форми і сутність українського життя. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали "захисну реакцію" в українців, що проявилася у цілому комп­лексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців.

Втративши будь-яку надію на державне опертя і підтримку в процесах культурного розвитку, діячі української культури були поставлені в умови постійного доведення чинності національної культури в її суто етнічному розумінні. Етно­графізм за цих обставин мусив стати і став визначальною рисою фор­мування нової української культури. Пізніше це мало свої негативні наслідки у галузі виховання національної еліти і в справі політичної реалізації національних прав українців, однак прийнятної альтернати­ви етнографізму протягом довгого часу просто не було.

Соціальним під­ґрунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність - рідну мову. Виходячи з цього, стартові умови для відродження були кращими у Наддніпрянщині, оскільки тут ще збереглися традиції недавнього державно-автономного устрою, політичних прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося закріпачення, та козацького суду, а най­головніше - тут хоча б частково збереглася власна провідна верства - колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.

Чеський історик і політолог професор Празького університету М.Грох виділяє в історії кожного національного руху три основні етапи: академічний, культурний та політичний. На першому етапі національного відродження, який М.Грох називає академічним, певна етнічно-національна спільнота стає предметом уваги дослідників-етнографів, мовознавців, фольклористів. Тут дослідники накопичують відомості про матеріальну і духовну культуру конкретного народу. Вони збирають і публікують народні пісні та легенди, досліджують прислів'я, вивчають релігійні вірування, звичаї й обряди народу, складають словники, досліджують історію. Однак усе це робиться мовою іншого народу.

Другий етап національного відродження — культурна фаза. Вона характерна тим, що мова, яка на першому етапі є предметом вивчення, стає літературною мовою. Саме на ній письменники творять національну літературу, якою перекладають твори з інших мов. Народна мова як обов'язкова поступово вводиться до народних шкіл, а згодом і — до вищих навчальних закладів. Національна мова використовується в наукових дослідженнях, застосовується у політиці, громадському житті, побуті. На етапі відродження поступово формується національна свідомість, відбувається усвідомлення своєї окремішності, що вноситься прошарком інтелігенції вглиб етнічного масиву (за допомогою школи, літератури, преси). Названий етап можна вважати періодом патріотичного відродження, коли широкі маси народу долучаються до національного руху.

На третьому — політичному етапі національного відродження відбувається організаційне оформлення політичних партій і рухів, які очолюють національно-визвольні змагання народів. Тепер нація об'єднана спільною мовою, висуває вимоги політичного самоврядування, проголошення автономії, а в кінцевому підсумку вимагає політичного самовизначення та проголошення суверенної держави. Відбувається перехід у царину політичних реалій, розгортається масовий рух за політичне самовизначення.

Український вчений І.Лисяк-Рудницький зробив спробу пристосувати періодизацію М.Гроха до історії української культури. Він виділив три етапи на шляху українського національно-культурного відродження: шляхетський (дворянський, 1780—1840 pp.), народницький (1846—1880 pp.), модерністський (1890—1914 pp.).

На першому етапі національно-культурного відродження як рушійна його сила виступило українське дворянство козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття українським дворянством російської або польської шляхетсько-політичної ідеології, в його надрах продовжував жевріти український територіальний патріотизм і деякі автономістичні тенденції. Найвиразніше ці ідеї прозвучали в книзі "Історія Русів", яку видатний історик Олександр Оглоблін назвав "вічною книгою незалежності українського народу". Головним девізом цього періоду національного відродження було гасло: "повернутися до козаччини".

На другому, народницькому, етапі національно-культурного відродження провіднрю його силою виступила демократично налаштована інтелігенція України, з-поміж якої вирізняється Т.Шевченко. Його творчість наскрізь пронизана національною ідеєю, палкою любов'ю до України та її народу. Головним гаслом цього періоду національного відродження став заклик "повернутися лицем до народу". В той час в середовищі української еліти викристалізовувалася концепція про Україну "як етнічну національність", котру не зумів знищити російський імперський шовінізм. Однак у культурному аспекті цей рух був неоднорідним, мав суперечності, що по-різному виявлялися в окремі відтинки часу. Межі поширення руху на шляху національно-культурного відродження були зумовлені зовнішньополітичними та внутрішніми українськими обставинами.

На третьому, модерністському етапі генези український національно-культурний рух проник від інтелігенції у середовище народних мас і тривав аж до Першої світової війни, яка в історії модерного українства відкрила нову історичну епоху — національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу. Саме у той час формувалися політичні партії. Вони очолили національне відродження, стали провідниками української національної ідеї, а в програмних документах чітко формулювали кінцеву мету національно-визвольного руху — проголошення незалежної Української держави.

3.

Освіта. Уже наприкінці XVIII ст. Києво-Могилянська академія втрачає роль культурно-освітнього центру, навчальний заклад був позбавлений матеріальної підтримки і у 1817 р. був закритий. У 1805 р. був тимчасово закритий і Львівський університет. Спроба відкрити університет в Україні була реалізована 1805 р. у Харкові. Першим ректором нового навчального закладу став професор російської словесності, член Російської академії наук — І.С.Рижський. З моменту відкриття харківський університет отримав широку автономію на зразок тодішніх західноєвропейських університетів. Статут університету передбачав творення у межах навчального закладу наукових товариств, друкування власних періодичних відань і наукових праць. Структура університету визначалася статутом і складалася з чотирьох факультетів: історико-філологічного, медичного, фізико-математичного та юридичного. В університеті не було богословського відділення, що було обов’язковим для тогочасних вищих навчальних закладів.

Передові професори університету намагалися втілити у життя демократичні принципи доступності вищої освіти для всіх. У Харківському університеті питання про мову викладання набувало надзвичайної гостроти, оскільки більшість професорів, які працювали в перші роки його існування, були іноземцями і викладали не мовою студентів, а своєю рідною мовою. Ситуація ускладнювалася офіційною забороною навчання українською мовою і довгий час рідною мовою викладався лише курс риторики.

Харківський університет зробив значний внесок у розробку проблем фахової підготовки студентів як за змістом навчання, так і застосуванням прогресивних методів організації викладання. Основною формою навчання були лекції і спецкурси, що сприяли грунтовному засвоєнню матеріалу, розвитку наукових інтересів, формуванню світогляду студентів. Деякі спецкурси були педагогічно профільовані, підготовка педагогічних кадрів залишалася одним із найважливіших завдань університетської освіти.

Харківський університет був забезпечений кращими науковими та педагогічними силами. Тут працювали: В.Каразін - («український Ломоносов») – дослідник кліматології, агрономії, метеорології, гірничої справи. Він був винахідником парового опалення, сушильних апаратів, печі для сухої перегонки дерева, технології видобування селітри, конст-руктором сільськогосподарських машин.

В університеті працювали два відомі професори математики – Т.Осиповський та його учень, академік Петербурзької Академії наук та кількох іноземних академій М.Остроградський Т.Ф.Осиповський у 1813 р.став ректором університету. Виданий ним у Петербурзі тритомний «Курс математики» протягом кількох десятиліть служив вітчизняним підручником з цієї важливої галузі.

В університеті були викладачами: відомий письменник П.Гулак-Артемовський, історики М.Костомаров, з 1882 р. – Д.Багалій. З Харківським університетом пов’язане й ім’я відомого філолога-славіста, професора І.Срезневського. Харківський університет – єдиний в Україні, де навчалися і працювали три лауреати Нобелівської премії – біолог І.Мечников, економіст С.Кузнець, фізик Л.Ландау.

Після придушення польського повстання 1830 р. відбулося відкриття в «Південно-Західному краї» російського університету. Цей «Університет св. Володимира» бере свій початок від 1834 р. і за сподіваннями уряду, він мав остаточно «придушити дух окремої польської національності і злити її з загальним російським духом» і, таким чином, виконував функції форпосту для поширення російської освітньої системи в західних губерніях. Про українців уже ніхто не згадував. Але незважаючи на це, університет долучився до справи українського національно-культурного відродження. Першим ректором університету став професора ботаніки, історик, фольклорист, видатний вчений-енциклопедист М.Максимович. Він стояв біля витоків ук-раїнської фольклористики, яку, по суті, започаткував своїми фолькло-ристичними працями («Малоросійські пісні», 1827 р.; «Українські народні пісні», 1834 р.; «Збірник українських пісень», 1849 р.).

Спочатку університет мав у своєму складі два факультети – філософський і юридичний, на яких вчилися чотири роки. Філософський факультет ділився на історико-філологічне і фізико-математичне відділення, які в 1835 р. виділилися у самостійні факультети. В 1841 р. було відкрито медичний факультет, створений на базі медичного факультету ліквідованого Віленського університету (м. Вільнюс). Студентський контингент в університеті протягом 1834–1841 рр. збільшився з 62 до 651 чоловік. До 1861 р. з нього вийшло 1500 вихованців.

Серед видатних постатей університету: М.Костомаров - видатний український історик, етнограф, письменник, публіцист, громадський діяч; М. Максимович, В. Антонович, В. Іконніков, М. Драгоманов, В. Перетц, Ф. Вовк, С. Єфремов, А. Кримський, О. Оглоблін.

На Півдні України центром освіти став Рішельєвський ліцей,заснований 1817 р. в Одесі і названий в честь герцога А.Е.Рішельє дю Плессі – градоначальника Одеси і генерал-губернатора Новоросійського краю. До 1820 р. викладання в ліцеї велось французькою мовою.

Наука. На початку ХІХ ст. зростає зацікавленість своєю історією, народною творчістю, етнографією, мовою. На основі опрацьованих матеріалів і документів з'явилися загальні праці з історії України, зокрема "Історія Малої Росії" (ч. 1, 1822 р.) Д.Бантиша-Каменського. Ф.Туманський зібрав та опублікував деякі документи до історії козаччини і видав "Літопис" Г.Граб'янки. Йому приписується авторство праці "Землеописание о Малыя России", де вперше давався короткий опис географії гетьманської України. В першій чверті XIX ст., коли серед української інтелігенції посилювалася ідея національного пробудження, вийшов друком відомий історичний анонімний твір "Історія Русі" (1846 p.). Видавець цього твору Й.Бодянський приписав його білоруському архієпископові Г.Кониському. "Історія Русів" — найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII —початку XX ст. Він виконав важливу роль у формуванні національної свідомості українців. Історичні дослідження привернули увагу освічених верств країнського дворянства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій, обрядів. Саме цим пояснюється поява у Петербурзі "Опису весільних українських простонародних обрядів" (1777 р.) Г.Калиновського, який започаткував українську етнографію.

Дослідження в сфері української фольклористики пов'язані з ім'ям М.Цертелєва, котрий 1819 р. видав збірку "Опыт собрания старинных малороссийских песней", де впершее надруковані українські думи. Згодом були опубліковані три збірки народних пісень М.Максимовича, в майбутньому першого ректора Київського університету, видатного дослідника української історії, словесності та фольклору: "Малоросійські пісні" (1827 р.) та "Українські народні пісні" (1834 р.) видані в Москві, а "Збірник українських пісень" — у Києві (1849 p.). Передмова М.Максимовича до першого видання — це своєрідний літературний маніфест. До цього періоду відноситься також поява "Грамматики малорусского наречия" (1818 p.) Олексія Павловського. Вона започаткувала дослідження у сфері українського мовознавства і стала, по суті, першою друкованою граматикою живої української мови.

Література. Національне відродження в літературі пов'язане з творчістю І.Котляревського, автора поеми "Енеїда" — першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. Українська література цього періоду представлена напрямком сентименталізм, що характеризується прагненням, відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору. Сентименталізм розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму. Письменники-сентименталісти відкрили здатність простої людини, не зіпсованої цивілізацією, передовсім ідеалізованого селянина, до тонких чуттєвих переживань. Визначальними рисами сентименталізму стали:
- відтворення почуттів і пристрастей людини як основний предмет зображення;
- позитивні герої — представники середніх і нижчих верств суспільства;

- вільна побудова твору;

- підвищена емоційність зображення подій та характерів, їх нетиповість;

- мальовничі сільські пейзажі;

- розробка переважно епічних форм, виникнення ліро-епосу;

- інтенсивне використання пестливої форми та слів, що означають почуття й настрої.

В Україні сентименталізм найяскравіше проявився у творчості І. Котляревського («Наталка-Полтавка») та Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Щира любов» тощо).

В історії українського відродження важлива роль належала "Украинскому вестнику", що впродовж 1816—1819 pp. Виходив щомісячно і мав понад 350 с. Це був перший в Україні науковий і літературно-художній журнал. На сторінках видання було опубліковано чимало матеріалів, присвячених Україні, зокрема твори П.Гулака-Артемовського* українською мовою. Це викликало репресивні акції царизму, 1819 р. журнал закрили. Пізніше в Харкові з'явилися видання у формі альманахів і збірників: "Украинский альманах" (1831 р.), "Утренняя звезда" (1838 p.), "Запорожская старина" (1833—1838 pp.), "Украинский сборник" (1838—1841 pp.). На їх шпальтах друкувалися твори І.Котляревського, Є.Гребінки, П.Гулака-Артемовського, а також історичні перекази, українські думи, народні пісні. Видання мали великий вплив на Т.Шевченка, його сучасників, пробуджували в середовищі освічених людей інтерес до живої української мови. Всі періодичні видання в Україні виходили російською мовою. Лише 1841 р. Є.Гребінці пощастило видати у Петербурзі українською мовою літературний альманах "Ластівка". На його сторінках вперше були надруковані твори Т.Шевченка, І.Котляревського, Л.Боровиковського, В.Забіли, О.Афанасьєва-Чужбинського, а також цінні зразки усної народної творчості.

Театр. Підвалини українського професійного театру були закладені в Харкові та Полтаві — важливих на той час центрах театрального життя України. В 1808 р. після тривалої перерви поновилася робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого 1812 р. став Г.Квітка-Основ'яненко. До складу професійної трупи театру входили такі талановиті актори, як М.Щепкін, Т.Пряженковська.

Очолив Полтавський театр І.Котляревський, з ініціативи якого М.Щепкін був викуплений з кріпацької неволі. М.Щепкін зарекомендував себе справжнім новатором на ниві українського театрального мистецтва, здійснив перехід від класичної манери гри до сценічного реалізму.

Архітектура. Розвиток архітектури в Україні у першій половині ХІХ ст. здійснювався у стилі класицизму, який сполучав у собі геометричну чіткість зі статичністю, раціональність з формами античності. Згодом його замінив новий стильовий напрям — ампір, якому притаманні масивні монументальні форми, що поєднуються з предметами військової атрибутики (списами, мечами, щитами, вінками), парадна помпезність інтер’єрів палацових будівель.

В основу містобудування цього часу були покладені регулярне планування, сполучення міської забудови з природними елементами, ансамблевість центральних площ, на яких розміщувалися офіційні установи. Для архітектурного обличчя міських центрів характерна симетрична композиція ансамблів з однаковим ритмом фасадів адміністративних приміщень. Прикладами такої забудови можуть слугувати: Громадські місця у Харкові (архітектор П.А. Ярославський), Кругла площа у Полтаві (1805-1811 рр., архітектор А.Д. Захаров). Використання типових проектних і «зразкових» фасадів жилих будинків забезпечило формування єдиного стилю забудови прямолінійних або круглих площ. Деякі з них характеризувалися великим простором з невисокою забудовою. На формування архітектурного обличчя міст певною мірою вплинуло будівництво приміщень торговельного призначення — Контрактовий дім у Києві (архітектор В. Гесте), гостинні двори у Білій церкві й у Києві (архітектори А. Руска і А. Меленський). У південних містах — Одесі, Миколаєві, Херсоні — поширився тип багатоповерхового галерейного будинку, який відповідав місцевим кліматичним умовам. Із розвитком світського мистецтва почалося будівництво спеціальних театральних приміщень. Першими стали Міський театр у Києві (1804-1806 рр., архітектор А. Меленський), театр в Одесі (1809 р.), побудований за проектом архітектора Ж.Тома де Томона. Одеса цього часу розбудовувалася досить інтенсивно. Авторами проектів в основному були французькі та італійські архітектори. У 1837-1842 рр. були побудовані сходи, які ведуть з Одеського порту на Приморський бульвар.

З’являються будови з визначеною архітектурною своєрідністю – монументальні фасади, підкреслені колонадою античних ордерів, нова планувальна система з широкими коридорами з одно- або двостороннім розміщенням приміщень. Такими були: корпус Київської академії (1822-1825 рр., архітектор А.Меленський), інститути шляхетних дівчат у Полтаві та Києві (1832, 1832-1842 рр., архітектор В. Беретті), університет у Києві (1837-1842 рр., архітектор В. Беретті).

У садово-парковому мистецтві спостерігається перехід від регулярного планування, так званих «французьких парків», до ландшафтних (англійських) парків — паркові ансамблі «Софіївка» на Черкащині (1796-1805 рр.), «Александрія» у Білій Церкві (кінець XVIII ст.) та ін.

На західних українських землях класицизм в архітектурі почав затверджуватися ще наприкінці ХVІІІ ст. Композиції будівель стали менш суворими, з широким використанням аркад і барельєфів. Такими є деякі будівлі у Львові, зведені цього часу, зокрема, Міський театр (1837-1842 рр., архітектори І. Зальцман і Л. Пихль), ратуша (1827-1835 рр., архітектори І. Маркль і Ф. Трешер).

1801 р. вийшла заборона Синоду на будівництво церков у «малоросійському стилі». У зв’язку з цим спорудження дерев’яних храмів скоротилося, за винятком західноукраїнських земель, де все ще зберігалася місцева традиція. Будівництво культових споруд з цього часу зазнає суттєвих змін. Споруджуються великі міські собори з простими прямокутними формами, з одним одноярусним верхом, що увінчувався сферичним куполом. Обов’язковими ознаками храму стали колонні портики. Серед міських церков у стилі класицизму домінували хрестово-купольні або круглі храми з трапезною і дзвіницею. Будували також квадратні у плані п’ятикупольні собори. Змінився характер дзвіниць. Раніше вони були здебільшого ознакою монастирів і розташовувалися над воротами. З кінця ХVIII ст. їх почали будувати при міських храмах або окремо від них, або ж у сполученні з ними (дзвіниця Успенського собору в Харкові, 1824-1833 рр., архітектор Є.А. Васильєв). У 30-40-х роках ХІХ ст. класицизм занепадає, вироджуючись у сухий казармений стиль з елементами еклектизму.

Образотворче мистецтво. Українська скульптура кінця XVIII —першої половини XIX ст. розвивалась під впливом класицизму. Найталановитіші скульптори, що вийшли з українського середовища, прославились на ниві російського мистецтва. З-поміж них І.Мартос (1754-1835 pp.), який став професором, а згодом ректором Петербурзької академії мистецтв. За півсторіччя мистецької діяльності він створив чимало талановитих скульптурних робіт у бронзі та мармурі, у тому числі пам'ятники Мініну і Пожарському в Москві (1804-1818 pp.), A.Piшельє в Одесі (1823-1828 pp.).

Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було більш проблематичним. Протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. В образотворчому мистецтві повно проявилися риси класицизму з його тяжінням до ідеалізації образів. У станковому живописі, зокрема у жанрі портрета, художники звільнилися від іконописної канонічності, у їх творчості підсилилася увага до індивідуальних рис людини, її зовнішності й духовного життя. Відомими майстрами портрета були Д.Г. Левицький і В.Л.Боровиковський. Художник В.А. Тропінін вперше зобразив на полотні просту людину. Образи його творів «Весілля в Куківці», «Українець» сповнені душевної краси і незламної волі. Протягом двох десятиліть свого перебування в Україні, коли він був кріпаком подільського поміщика, Тропінін створив чудову галерею портретів селян, картин української природи, жанрових сцен. Реалізм Тропініна був кроком уперед у розвитку українського мистецтва.

Принципів достовірності образів, їх психологічного трактування дотримувався у своїх портретах К.С. Павлов («Автопортрет», «Бондар»). Образи його полотен приваблюють задушевністю, виразною передачею індивідуальних рис. Велика заслуга Павлова також у тому, що він перший серед українських митців створив реалістичні образи людей праці. У картині «Тесляр» художник правдиво, без будь-яких рис ідеалізації подає типовий образ майстра, життя якого пройшло у важкій виснажливій праці.

Високим рівнем професійної майстерності й помітним прагненням до романтичної інтерпретації образу виділялись роботи А.М. Мокрицького («Портрет Є.Гребінки», «Портрет незнайомої», «Італійський пейзаж»). Твори А. Мокрицького дещо сентиментальні і мають салонний характер. Крім того, А.М. Мокрицький залишив цінну мемуарну спадщину «Щоденник художника А.М.Мокрицького».

Самостійним жанром стає пейзаж, який дедалі більше відходить від класицистичної умовності і набуває більшої емоційної виразності і місцевої своєрідності. Про це яскраво свідчать акварелі О.М. Кунавіна, пейзажі І.М. Сошенка і М.М. Сажина.

Новий етап у розвитку українського образотворчого мистецтва відкрила творчість Т.Г.Шевченка. Вихований на народних традиціях, він під час навчання у Петербурзі ознайомився з досягненнями російської та світової культури. Своєю творчістю Шевченко заклав основи критичного реалізму в українському мистецтві. Художник головну увагу приділяє темам, взятим з історії українського народу, зображенню його життя, побуту, звичаїв. У жанрових картинах «Селянська сім’я», «На пасіці», у серії малюнків в узагальнюючих образах він правдиво відобразив життя і побут простого народу. У 1847 р. Шевченко подорожував Україною і задумав видати серію офортів під назвою «Живописна Україна», у якій мав намір показати історичне минуле, побут і звичаї рідного народу, природу України. Ці твори відзначаються блискучою технікою, типовістю образів селян, життєвою й історичною правдивістю.

Ще в перші роки навчання в Академії мистецтв Шевченко багато уваги приділяє портрету. Віртуозне володіння різноманітними художніми засобами, гострота психологічних характеристик притаманні портретам Шевченка, які він виконував аквареллю, олійними фарбами, олівцем або у техніці офорту (портрети М. Луніна, М. Щепкіна, Айри Олдріджа, Ф. Толстого та ін.) Глибоким психологізмом сповнені автопортрети Т. Шевченка, які є своєрідним літописом життя видатного українського митця.

Новаторською для пейзажу стала творчість А. Куїнджі. Перша ж виставлена ним картина — «Ніч на Дніпрі» — викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом передавати на полотні світло, повітря.

Музика. На першу половину XIX ст. припадає зародження української національної музики. Її центром стає м.Перемишль, де при греко-католицькому кафедральному храмі формується національна композиторська школа, прдесталвена творчістю М.Вербицього і І.Лаврівського. Провідними музичними жанрами стали хорові обробки народних мелодій та хорові пісні патріотичного змісту. Виходять у світ перші збірки народних пісень — "Українські мелодії" (1831 р.) М.Маркевича, "Пісні польські й руські галицького народу" у двох томах (1833 р.) В.Залеського, "Голоси українських пісень", збірка зібрана і видана М.Максимовичем (1834 р.). Все це засвідчує, що ідеї національного відродження проникали в усі сфери духовної культури українського народу.

4.

Освіта і наука. У середині ХІХ ст. національно-культурний рух зазнає нових ударів. Валуєвський циркуляр 1863 р. забороняв видавати українською мовою релігійні та наукові твори. Наступним етапом дискримінаційної політики російського уряду став так званий Емський акт 1876 р. Цим документом уводилася жорстка цензура на українські книги, які ввозилися з-за кордону, заборонялося вживання української мови на сцені. З обов’язковим застосуванням російського правопису українською мовою дозволялося публікувати тільки оригінальні художні твори та історичні документи.

У1865 р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі було відкрито Новоросійський університет, у 1875 р. засновано університет у Чернівцях.

Окрема політика російського уряду була спрямована на шкільну освіту в Україні. Середні школи з українською мовою навчання були перетворені майже всі у духовні семінарії. Нові школи, які засновувалися, були винятково з російською мовою викладання. Ці школи були чужими для українського населення не тільки мовою навчання, а й програмами, у підручниках розповідалося тільки про російський народ, його звичаї, традиції, історичне минуле. На Правобережжі шкільна освіта була під кураторством Польщі. Навчання велося тут польською мовою.

Щоб хоч трохи поліпшити стан українського шкільництва, українські студенти у 1859 р. заснували три недільні школи і одну щоденну у Києві. Згодом такі ж школи з’явилися у Харкові, Полтаві, Чернігові. Крім цього, у Києві і у деяких містах України почали засновуватися жіночі недільні школи. Але школам цим не судилося існувати довго. Після розгрому поліцією у 1860 р. таємного студентського гуртка у Харківському університеті, було наказано перевірити діяльність усіх недільних шкіл у Російській імперії і у червні 1862 р. всі недільні школи і читальні були закриті.

У 1868 році в Галичині як противага антиукраїнським течіям у культурному житті було організовано Товариство «Просвіта», яке через відкриття бібліотек, проведення лекцій, курсів, організацію театральних гуртків, хорів і оркестрів поширювало національну ідею.

В університетах України у ХІХ ст. працювала ціла плеяда видатних українських і російських вчених, які своєю діяльністю уславили вітчизняну науку. З-поміж них — фізик і хімік М.М. Бекетов, математик О.М. Ляпунов у Харкові, астроном Ф.О. Бредихін — у Києві, фізик М.О. У галузі історичної науки в Україні цього часу була продуктивною діяльність О.М. Лазаревського, О.Я. Єфименко, В.Б. Антоновича. Високого рівня досягла філологічна наука. Особливо помітна заслуга у цьому професора Харківського університету О. Потебні і створеної ним філологічної школи.

Першою українською національною академією наук можна вважати Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) (спочатку створене як літературне товариство ім.шевченка 1873 р. у Львові). Його структуру визначали три секції: історично-філософська, філологічна і математично-природописно-лікарська.

Головним серійним виданням НТШ за усіх періодів його існування стали «Записки НТШ» (ЗНТШ) засновані у 1892 р., до розбудови яких особливо приклався Михайло Грушевський (під редакцією М. Грушевського вийшло 107 томів ЗНТШ). Крім ЗНТШ також розпочато цілий ряд інших серійних видань: «Збірник Історично-філософської секції», «Збірник Філологічної секції») та інші серійні видання. В 1897 р. вперше в історії українського народу з'явилося україномовне серійне видання в галузі природничих та технічних наук — «Збірник Математично-природописно-лікарської секції», а також далі окремо «Лікарський збірник». У цих виданнях провідні діячі НТШ закладали основи української наукової, медичної і технічної термінології. Під редакцією В.Гнатюка, з 1900 р. почав виходити інформаційний квартальник про діяльність Товариства «Хроніка НТШ».

Наслідком спільної праці подвижників НТШ стала перша «Українська Загальна Енциклопедія» під редакцією І. Раковського.

Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху подальшого національно-культурного зростання України. її можна поділити на два періоди: романтичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (40-ві роки XIX ст.); позитивістський — культурно-просвітницька діяльність членів "Старої громади" (60 —80-ті роки XIX ст.).

На противагу дворянському періодові національного відродження, головним гаслом якого було "стати лицем до козаччини", народницький період національно-культурного відродження висунув гасло "повернутися лицем до народу". В середовищі провідних діячів української культури почала домінувати народницька ідеологія як характерна ознака українського менталітету. Наголосимо, що саме народництво відкрило мовну й етнічну єдність усіх українських земель. Це слугувало передумовою культурного, а згодом і політичного об'єднання українства.

Громадсько-політичне життя. Народницький період національно-культурного відродження, незважаючи на утиски і цензурні переслідування російського царизму, мав певні здобутки. До них належить, насамперед, заснування Південно-західного відділу Російського географічного товариства у Києві (1873 p.), що дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору. Тоді ж налагодилися контакти з Галичиною та російськими опозиційними колами, був створений спільний фронт виступів проти царського самодержавства.

Непересічне значення для формування національної культури в Україні означенного періоду мала діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, з яким пов’язують виникнення власної концепції культурно-історичного розвитку українського народу. Основні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства були викладені у «Книзі буття українського народу», у «Статуті слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія», у відозвах «До братів українців», «До братів росіян», «До братів поляків», а також в історичних працях Миколи Костомарова «Мысли об истории Малороссии», «Славянская мифология», у роботах Пантелеймона Куліша «Повесть об украинском народе» та поемі «Україна».

Соціально-політична концепція Кирило-Мефодіївського товариства мала цілу низку положень щодо культурно-історичного процесу, з-поміж яких головне полягало у необхідності визнання рівних прав усіх народів на національну самобутність, державну та політичну самостійність, вільний розвиток мови і національної культури. Важливою рисою концепції можна вважати теоретичні положення щодо особливих рис українського народу і його культури. Велике значення мав той факт, що своїми документами товариство рішуче утверджувало народоназву «українці». У період, коли царизм почав викидати з політичного вжитку самі слова «Україна», «український», задекларування етноніма «українці» мало важливе значення для утвердження самобутності народу.

Члени товариства (М.Гулак, М.Савич, П.Куліш, В.Білозерський, М.Костомаров, Т. Шевченко та ін.), закликали до шанування християнських цінностей, перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства, обґрунтовували антитезу хутора і міста.

Із забороною діяльності братства центр українського національно-культурного руху на певний час перемістився в Петербург. Тут на кошти поміщиків В.Тарновського та Г.Галагана була відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів иайвидатніших українських письменників у 1861-1862 pp. видавався українською мовою щомісячний журнал "Основа", що став головним друкованим органом національно-культурного руху. Редактором його був В.Білозерський. Журнал опублікував низку статей, присвячених основним проблемам українського світогляду. М.Костомаров виклав концепцію про "дві руські народності", де доводив "окремішність української культури і світогляду". Він в українців вбачав "сильно розвинений індивідуалізм, нахил до ідеалізму, глибоку внутрішню релігійність і демократизм, замилування до свободи, нехіть до сильної влади".

В середовищі народних мас першими будителями національної самосвідомості виступили студенти Київського університету. Наприкінці 50-хроків XIX ст. вони створили таємний гурток "хлопоманів". Його учасники (В.Антонович, П.Житецький, П.Чубинський, Б.Познанський, Т.Рильський, А.Свидницький та ін.) вирішили зблизитися з селянством, щоб обстоювати його соціальні інтереси і виховувати свідомі патріотичні почуття незалежності українського народу.

За прикладом київської подібні організації виникли в 60-х роках XIX ст. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Усіх членів громади об'єднувала спільна національна українська ідея, яка розвивалась на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання його духовної культури, що робить гідний внесок до світової культурної спадщини.

Громадівські організації створювали в Україні мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, збирали та публікували кращі зразки народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, вивчали та пропагували історію й етнографію України, склали українсько-російський словник.

У пробудженні національної самосвідомості українців важливе значення мали наукові публікації, що висвітлювали питання історії та етнографії України, фольклористику, мовознавство. Серед наукових видань на особливу увагу заслуговують історичні праці "История Малороссии" М.Маркевича у 5-ти томах, дослідження М.Костомарова ("Богдан Хмельницький", "Руина", "Мазепа и мазеповцы"), П.Куліша ("Записки о Южной Руси", "Історія України від найдавніших часів"). У той період плідну наукову діяльність розгорнув професор Київського університету В.Антонович, який очолював історичне товариство Нестора-літописця і був автором численних праць з історії, археології, етнографії.

В 1873 р. з ініціативи П.Чубинського у Києві було відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, що стало першою легальною організацією в справах українознавства. Наполеглива фольклорно-етнографічна діяльність колективу вчених-професіоналів і аматорів увінчалась семитомною працею "Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край" (СПб., 1782—1879 pp.), що вийшла за редакцією П.Чубинського. У 40 —80-х роках XIX ст. особлива увага приділялась науковим дослідженням у галузі мовознавства. Вийшли друком "Словарь малорусского или юго-восточного языка" П.Білецького-Носенка та "Опыт южнорусского словаря" К.Шейковського "Думка і мова", "Замітки про малоруське наріччя" (1870 p.), "Мова і народність" (1895 р.) О.Потебні.

Література. романтизм в Україні досягає своєї завершеності у творчості Великого Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка. Поява його «Кобзаря«(1840 р.), поеми «Гайдамаки«(1841 р.), збірки «Три літа» (1847 р.) піднесли поета на вершину української літератури. Під впливом творчості Шевченка почала розвиватися не тільки українська література, а й формувалася українська духовність. Поезія Т.Г. Шевченка закликає до своєї, а не чужої мудрості, до збереження славних традицій, до миру й злагоди між людьми. Світогляд Шевченка – це світогляд високогуманної людини, що знає ціну волі, і тому виступає проти будь-якого поневолення.

За визначенням Івана Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов — "два чільних сини України", які піднесли її культуру до світового рівня. Шевченкове слово стало символом самої України, а політична думка Драгоманова — могутньою силою, що гуртувала навколо себе найсвітліші уми і найчесніші серця. Національна ідея — одна з провідних і визначальних ідей світогляду Т.Шевченка. Шлях її втілення в життя поет вбачав у народній революції та побудові Соборної Української держави.

Література другої половини ХІХ ст. відзначається суспільною актуальністю, поглиблюється критичний підхід до дійсності, ставляться глибоко актуальні соціальні проблеми, підноситься майстерність зображення народного життя і побуту. У кращих творах того часу бачимо глибоке відображення життя народу, розуміння народності як служіння народу. Розмаїтість тем, мотивів, проблем, ідей, що порушувалися у літературі другої половини ХІХ ст. зумовила розвиток відповідних жанрів. Оповідання досягло значного розвитку ще у 50-60-ті роки у Марка Вовчка, Ю. Федьковича, у наступні десятиліття — у І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, О. Кониського, І. Франка.

Театр. Важливим фактором прогресу української культури став театр. Він протидіяв русифікації, прищеплював любов до української мови, глибоку пошану до здобутків національної культури. У 1864 р. у Львові почав діяти театр «Руська бесіда», який очолив О.Бачинський, у 1882 р. в Єлисаветграді за активної участі М.Кропивницького був створений професійний театр. До провідної трупи ввійшли відомі зірки української сцени М.Садовський, П.Саксаганський, М.Заньковецька.

Розвиток театрального мистецтва потребував нового репертуару. Оскільки цензура не дозволяла ставити п’єси ні іноземного класичного репертуару, ні на історичну тематику, основну увагу драматурги звертали на сільський побут і окремі явища народного життя. Рідне слово і пісня, які звучали зі сцени, були важливим чинником формування національної самосвідомості. Але життя вимагало більш реалістичного, соціально-правдивого втілення образів на сцені. На вимогу часу кінець ХІХ ст. позначений в українській театральній культурі розвитком реалістично-побутового напряму з елементами етнографізму. Вагомий внесок в оновлення репертуару зробили М.Кропивницький, М.Старицький. І.Карпенко-Карий.

Образотворче мистецтво. У другій половині XIX ст. в українському образотворчому мистецтві поширились принципи реалізму та народності, їх утвердженню та посиленню демократичних тенденцій у живописі сприяло виникнення 1870 р. у Петербурзі Товариства пересувних художніх виставок, до складу якого, крім блискучих живописців Росії (В. Перова, В. Васнецова, І. Шишкіна та ін.), входили і талановиті українські художники (М. Пимоненко, О. Мурашко, К. Костанді та ін.).

Український живопис цієї доби представлений різними жанрами. Пореформена демократизація суспільства сприяла активному розвитку побутового жанру, представниками якого були Л. Жемчужніков, І. Соколов, К. Трутовський, М. Кузнецов, К. Костанді та ін. Вони не тільки збагатили цей жанр новою тематикою та сюжетами, а, передаючи глибину наростаючих соціальних контрастів, надали йому більшого соціального звучання.

Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко, пензлю якого належать «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Свати», «Проводи рекрутів», «Жертва фанатизму» та ін. В ці роки художник створює ряд картин з життя українського села: "В чистий четвер", "Жниця", "Збирання сіна на Україні", "Біля річки", "Свати". Художник з етнографічною точністю відобразив українські народні звичаї, пов'язані зі сватанням.

Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості С. І. Васильківського, який пише пейзажі Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Т. Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва.

У м. Києві 1853 р. на мальовничому березі Дніпра за проектом скульптора В.Демут-Малиновського й архітектора К.Тона був споруджений пам'ятник князю Володимирові Великому. Основоположниками національної реалістичної школи в скульптурі були Л.Позен і П.Забіла. Перший з великим успіхом працював у жанрі скульптури малих форм ("Кобзар", "Шинкар", "Переселенці", "Оранка на Україні"), другий — у жанрі скульптурного портрета (мармуровий портрет Т.Шевченка, пам'ятник М.Гоголю в Ніжині). Серед монументальних творів відомий пам'ятник Б.Хмельницькому в Києві (скульптор М.Микешин, 1879-1888 pp.).

Серед архітектурних споруд цього періоду виділяється мистецькою цінністю оперний театр в Одесі (арх. Ф.Фельнер і Г.Гельмер, 1884-1887 pp.), Києві (архітектор В.Шребер, 1897-1901 pp.) та Львові (архітектор З.Горголевський, 1897— 1900 pp.), будинок Нової біржі в Одесі (архітектор О.Бернардацці 1894—1899 pp.).

Музика. Музичне життя України даного періоду ознаменувалося виникненням української національної опери. Першою вітчизняною оперою стала «Запорожець за Дунаєм» (1863), С.С. Гулака-Артемовського. Значний внесок у розвиток української опери зробили П.П. Сокальський («Мазепа» (1859), «Облога Дубна» (1884)), М.Лисенко («Чорноморці» (872), «Різдвяна ніч» (1874), «Наталка Полтавка» (1889), «Тарас Бульба» (1890)). М.Лисенко — основоположник української класичної музики, який підніс українську професійну музику до рівня світового мистецтва. Композиторська діяльність М. Лисенка розгорталася у зв’язку з розвитком українського театру, з діяльністю драматичних, хорових і музичних труп, ансамблів, гуртків. До М. Лисенка ніхто з українських композиторів не проник так глибоко в розуміння самобутньої краси, багатства народної пісні й музики. Він збирав, вивчав, обробляв народні пісні, на теми народних казок створив дитячі опери. М. Лисенко пропагував народну музику, був захоплений народними думами. Протягом усієї композиторської діяльності Лисенко постійно звертався до творчості Шевченка. Він написав музику більш ніж на 80 поетичних творів Кобзаря. Велику наукову цінність в історії фольклористики мають теоретичні праці М.В. Лисенка. В історію української культури він увійшов ще і як диригент, педагог, організатор хорових та інструментальних колективів і як засновник музично-драматичної школи у Києві. Під впливом музикального генія М.Лисенка та його творчості виховувалися видатні українські композитори К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, М. Вериківський.

5.

Модерністський період національно-культурного відродження в Україні ознаменувався вагомими досягненнями на шляху формування нової української людини та її самостійницьких прагнень, започаткував нову добу в історії модерного українства — добу національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу.

Характерними рисами модерністського періоду національно-культурного відродження були:

1. Виникнення політичних партій на Заході та Сході України, які стали провідниками національного відродження. У програмах вони проголошували політичні гасла — створення незалежної Української держави.

2. Проникнення ідей відродження в широкі народні маси і формування на цій основі нового типу українського інтелігента — патріота України.

3. На суспільно-політичній арені України у цей період з'являється плеяда видатних політичних і культурних діячів України, провідне місце серед яких посідають І.Франко, М.Грушевський, Ю.Бачинський, М.Міхновський та ін. їхня творчість і суспільно-політична діяльність пронизана українською національною ідеєю.

4. Модерністський період національно-культурного відродження характерний плідним розвитком науки, літератури, драматургії, преси і публіцистики на землях Західної України, а на Сході України — копіткою і наполегливою виховною працею українського театру, який став виразником національних настроїв і почуттів народу України.

Найактивнішою діяльністю відзначалися: Українсько-руська радикальна партія, яку 1890 р. очолили І.Франко та М.Павлик; "Братство тарасівців" та "Українська студентська громада" (кер.М.Міхновський).

Розвиток промисловості, нові наукові відкриття спричинювали прискорення технічного прогресу, впливали на повсякденне життя українського народу. Суттєвою особливістю суспільного побуту став загальний потяг народу до знань, освіти, мистецтва; підвищується національна свідомість людей, збільшується зацікавленість власною історією та культурою. У цей час виникають нові недільні школи й курси, народні бібліотеки, робітничі просвітницькі товариства, народні університети, театри, самодіяльні гуртки. Радикальні верстви інтелігенції боролися за демократизацію освіти, намагалися поліпшити організацію шкільної справи.

Формувалася мережа професійно-технічних закладів та курсів. Вища освіта залишалася під всебічним контролем та наглядом російського й австро-угорського урядів, викладання українською мовою практично не велося. Незадовільний стан освіти і потяг народу до культури активізували діяльність громадських організацій та закладів позашкільної освіти. Великим впливом користувалися Харківське та Київське товариства грамотності. Вони відкривали недільні школи, народні бібліотеки-читальні, проводили читання, науково-популярні лекції, концерти й театралізовані вистави, займалися видавничою справою.

Учені України, працюючи в тісній взаємодії з ученими Російської імперії, досягли значних успіхів у розвитку природничих наук і техніки. У Київському університеті працював засновник Київської алгебраїчної школи Д. Граве, який вивчав теорію груп. У Харківському університеті великий внесок у розвиток математики зробили професори В. Стєклов, Д. Синдов, С. Берштейн. Для розвитку фізики й радіофізики багато зробив професор Харківського університету Д. Рожанський — основоположник Харківської школи радіофізиків. Світовою популярністю користувалися праці з теоретичної механіки академіка С. Тимошенка, географів П. Тутковського, В. Лінського, геолога Р. Медвецького, фізика М. Пильчикова та ін. Видатний фізик В. Грабовський поряд з американцями В. Зворикіним і Ф. Фарнсуортом став одним із засновників теорії й практики телебачення. Уперше відкрив випромінювання, назване пізніше рентгенівськими променями, український фізик І. Пулюй, який працював у наукових установах Праги, Відня, Вюрцбурга.

Широко розвинулася хімічна наука. У Києві плідно працювали С. Реформаторський, а в Харкові — І. Осипов. У біології й медицині відомими були професори Київського університету О. Сєверцов, С. Навалишин, у Харкові — В. Арнольді, В. Данилевський, М. Трінклер, М. Гіршман. Багато зроблено епідеміологами й мікробіологами М. Гамалією, Д. Заболотним для боротьби з чумою, холерою, тифом, туберкульозом.

Розширювалися дослідження з проблем геолого-географічних наук. А. Краснов — професор Харківського університету — вивчав природу України. Розвивається повітроплавання. У 1908 р. в Одесі створено перший у Росії аероклуб. Його члени С. Уточкін та М. Єфимов у 1910 р. здійснили перші в Росії польоти на аероплані. Першим українським пілотом, видатним корабельним інженером був член Революційної української партії Левко Мацієвич.

Гуманітарні науки розвивалися в умовах гострої ідеологічної боротьби. В історії найвидатнішим ученим початку XX ст. став М.Грушевський. «Історія України-Руси» у 10-ти томах — багатотомна праця, у якій уперше в широкому плані висвітлена історія України до 1663 р. У цей же час плідно працювали такі історики, як О. Єфименко, В. Іконников, Д. Багалій, В. Барвінський, Д. Яворницький, В. Біднов, Я. Новицький та ін.

У ході революційних подій 1905–1907 рр. покращилися можливості для наукової праці і в Наддніпрянській Україні. Наприкінці 1906 р. тут був затверджений статут Українського наукового товариства, що почало свою діяльність у 1907 р. під керівництвом М. Грушевського. Фактично це був фундамент майбутньої національної Академії наук. Однак політична атмосфера в країні змусила його припинити друкування своїх «Записок», а випуск наукових збірників перенести до Москви.

В Галичині виходила значна кількість газет та часописів українською мовою — журнали «Літературно‑науковий вісник» (1898‑1914 рр.), «Молода Україна» (1900‑1903 рр.), «Артистичний вісник» (1905 р.), газети «Діло», «Воля» та ін. Деякі видання навіть одержували державні грошові субсидії. Львів кінця XIX ‑ початку XX ст. був найпотужнішим у світі центром українського книговидавництва. На Сході України, де друкування українською мовою залишалося під забороною до 1905 р., лише під час революції виникло багато україномовних видань: «Хлібороб», «Рада», «Нова громада». З наступом реакції переважна більшість цих видань припинила існування. Але в Києві почалося видання «Літературно‑наукового вісника» під редакцією М. Грушевського. Національно‑культурну проблематику розкривав на своїх шпальтах журнал «Українська хата». В Москві в 1912‑1917 рр. існував часопис «Украинская жизнь», редагований С. Петлюрою та О. Саліковським. Нелегально розповсюджувалися видання різних заборонених політичних партій.

Помітний внесок у розвиток науки, популяризацію позитивних знань робили наукові товариства. При Харківському університеті діяло 8 таких товариств. Пропагандою технічних знань займалися філії Російського технічного товариства в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. У 1910 р. засноване київське товариство охорони пам’яток старовини та мистецтва, яке проводило археологічні розкопки, вивчало архівні документи тощо. У 1907 р. у Києві існувало Українське наукове товариство, що опікувалося розробкою та популяризацією українською мовою різних галузей науки.

В архітектурі початку ХХ ст. утверджуються ідеї модернізму, пов’язані з використанням нових будівельних матеріалів і мистецьких форм (залізничні вокзали Львова, Жмеринки та Харкова), а поряд з ним – неокласицизму (Педагогічний музей у Києві, Громадська бібліотека у Харкові). Однак розвиток національного руху стимулював відродження українського стилю – звичайно, на новій основі. Українські архітектори звертаються до вивчення пам’яток давніх часів та народної дерев’яної архітектури, публікують розвідки про них у часописах. На цій основі творять львівські будівничі В.Нагірний, автор численних церков у Галичині, та І.Левитський. якому належать проекти будинків товариства “Дністер”, готелю Жоржа та Академічного дому у Львові. Кращим витвором у національному українському стилі вважається будинок Полтавського земства (1901-1908), спроектований В.Кричевським.

Характерні риси цього стилю модернізм в архітектурі — асиметричність планування, використання залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (наприклад, прикрас із литого заліза), ламаних ліній. Одна з кращих споруд, збудованих у цьому стилі, Бесарабський критий ранок у Києві (1910, архітектор Г.Гай), будинок Полтавського земства (архітектор В.Кричевський, сучасний краєзнавчий музей), "Будинок з химерами" (1902—1903 pp.) В.Городецького.

Українська скульптура поповнюється набутками прихильників імпресіонізму, які сформували свій талант у мистецьких школах Європи. Серед них виділяються Т.Гаврилко, автор погруддя Т.Шевченка; М.Паращук. якому належать скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, С.Людкевича, а також пам’ятник А.Міцкевичу у Львові, виконаний спільно з А.Попелем; П.Війтович, який здійснив скульптурне оформлення фасаду та інтер’єру Львівського оперного театру.

Початок XX ст. представлений видатними художниками, які плідно працювали в галузі модерністського живопису та скульптури — Казимир Малевич, футуристи брати Бурлюки. Експресіоністичний напрям у галузі живопису розвивали талановиті українські художники світового рівня Олександр Богомазов (малюнок "Львівська вулиця у Києві", 1914 p.), Георгій Нарбут ("Алегорія на зруйнування Рейнського собору", 1914 p.). З-поміж відомих українських скульпторів європейську славу здобули Михайло Паращук та Антон Попель. Вони створили у Львові пам'ятник Адамові Міцкевичу та скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, М.Лисенка і С.Людкевича. Найславетнішим українським скульптором світового рівня став Олександр Архипенко. Його творчість — одна з найяскравіших сторінок в історії світового модернізму (станкова робота "Людська постать", 1914 р.). Він майстерно увічнив у камені й металі образи Т.Шевченка, І.Франка й інших видатних діячів України.

Над розробкою художніх творів історичної та побутової тематики активно працював І.Їжакевич. Низку високохудожніх творів створив О.Мурашко. Він надавав перевагу неоромантичній історичній тематиці ("Похорон Кошового") та захопленню тогочасної публіки імпресіонізмом ("Портрет Н.