ВєС СєВ АєВ СєА

умовисновок АєС СєА СєВ СєВ.

Відношенняміж термінами у силогізмах можуть бути таких типів:

Будь-який... є... (загальностверджувальнесудження). Ні один... не є (загальнозаперечне судження). Деякий... є (частково стверджувальне судження). Ніякий... не є (частково заперечне судження).

Кожна з фігур може вживатися в чотирьох видах, отже, можна побудувати 64 комбінації суджень, з яких, як пишуть ритори (Є. Клюєв), лише 19 гарантують коректні висновки-докази.

Наприклад: Молоді є веселими.

Студенти є молодими. Висновок: Студенти є веселими і т. ін.

Проте реально в промовах і дискусіях силогізм не завжди розгортається, його посилання випускаються, і доказ ніби сам собою розуміється.

Такі усічені судження Аристотель називав ентимемами. Вони характерні для живого, практичного мислення.

На противагу ентимемам в античній риториці користувалися і соритом (гр. soros — купа, куча). Аристотель називав сорит чималим ланцюжком суджень з випущеними посиланнями (посилками).

Майстерності аргументації можна досягти, якщо оволодіти силогістикою і знати фундаментальні закони логіки.

Закони логіки. Силогізми допомагають уникнути неточності понять. Логічні закони мають, з одного боку, допомагати будувати докази, а з іншого — запобігають порушенню основних принципів мислення і ведення дискусії. Дотримання законів логіки створює зручність, а від того комфортність мовного спілкування, бо учасники обопільно виконують певні правила, норми мовної поведінки. Для цього треба знати чотири основні логічні закони:

— закон тотожності;

— закон суперечності;

— закон виключення третього;

— закон достатньої підстави.

Закон тотожності. Цей закон формується в риториці (і не тільки) так: будь-яка завершена думка зберігає свою форму і значення в межах певного визначеного контексту. (Будь-яка сутність збігається сама з собою або дорівнює собі.) Контекст може бути висловленим (написаним) або таким, що тільки розуміється.

Дія цього закону поширюється лише на одне мовне ціле, тобто одне висловлення, і в межах певного часу. Якщо я сьогодні щось оцінюю дуже високо, то я не можу в цей же час оцінювати це саме низько. Однак в інший час може бути інша оцінка цього самого предмета. Якщо ж я одночасно даю дві різні оцінки того самого предмета чи явища, то я порушую в мовленні такі вимоги закону, як вірність обраній темі, ідентичність предмета самому собі, релевантність, непорушення меж об'єкта і створюю незручності своїм мовним партнерам. Закон тотожності не зобов'язує до всебічного висвітлення предмета, головне — щоб у мовному вираженні він був упізнаваним, ідентифікувався.

Порушенням закону тотожності може бути, наприклад, така мовна ситуація: рецензент каже: книга дуже хороша, проте в ній немає головного, а якщо уважніше придивитися, то взагалі нічого хорошого немає або його дуже мало і т. ін. Отже, якщо в книзі немає головного, то ця книга хорошою бути не може.

Закон суперечності. Цей закон Аристотель у праці «Метафізика» сформулював так: «Неможливо, щоб одне й те саме разом було й не було властиве одному й тому самому і в одному й тому ж смислі». Сучасне його формулювання таке: жодне судження не може бути одночасно істинним і неістинни м. Інакше виникне суперечність цих смислів, тобто цей закон оберігає мовців від тупикових, безвихідних ситуацій.

Припускається, що два судження про щось одне (річ, особу) можуть бути одночасно суперечливими: одне істинне, друге неістинне, але логічний закон не порушиться тільки в тому випадку, якщо вони будуть належати різним особам. Це означатиме, що співрозмовники дотримуються різних поглядів, вони мають на це право.

Цей закон також діє в межах одного мовного вираження (вислову, тексту) і в один і той же час. В інший час вислів може означати судження протилежне, тобто те, що було вчора гарним, сьогодні стало поганим, але судження тільки одне, а не два одночасно.

Отже, закон суперечності полягає в тому, що судження і його заперечення не можуть бути одночасно істинними. Цей закон стосується тільки мовного вираження, а не реальних суперечностей у життєвих чи природних ситуаціях. Літом може бути дуже холодно — це суперечність у природі, але наше називання цього не є суперечливим судженням. Воно було б суперечливим, якби ми казали про це одночасно — сьогодні дуже холодно і дуже тепло. Не можна одночасно стверджувати і заперечувати одне й те саме.

Предмет мовлення має бути ідентичним, тотожним самому собі (закон тотожності), мовлення про нього (предмет) також повинне бути ідентичним собі, не суперечливим (закон суперечності).

Ритори-софісти упродовж V ст. до н. е. вчили молодь не стільки мудрості, скільки вправності переконувати людину в істинності навіть неістинних суджень. Вони керувалися філософією, що «людина є мірилом усіх речей» (Протагор). Для цього користувалися загальновизнані людським досвідом судження на зразок: хто народився, той і помре; після зими настає весна тощо;

— власні судження, вже доведені або виведені з істинності інших суджень (силогізмів).

До сфери дії закону достатнього обґрунтування входять такі позиції: що належить обґрунтувати (які судження придатні для обґрунтування), чим обґрунтовуються судження і сам процес обґрунтування (доказу).

Отже, підвалиною судження служать прямі аргументи, одержані логічним шляхом (побудовою коректних силогізмів), та непрямі, опосередковані аргументи у вигляді посилань на вже відомі досягнення науки, авторитетні імена тощо.

Аналогійна аргументація. Аналогійна (гр. analogia — схожість, подібність) аргументація також належить до логічних операцій в тому сенсі, що вона відповідає законам і принципам логічного мислення, тобто «діє за правилами». Разом з тим це операція і риторична, в значенні мовна, бо всі тропи і фігури — це певні типи аналогії. В основі аналогії лежить порівняння за схожістю, подібністю.

Аналогія як подібність — це проміжна (і перехідна) стадія між тотожністю і відмінністю. При тотожності всі ознаки збігаються (буде серійність), при відмінності немає спільних ознак, отже, порівнювати можна тільки схожі предмети, подібні, а не тотожні або абсолютно різні.

Схожість можна помітити («вловити») у сфері трьох властивостей (якостей): рефлексивності, симетричності, транзитивності.

Схожість наводить на думку про якусь часткову взаємозамінність, за якої один предмет ніби можна поставити на місце іншого, і разом з тим ця взаємозамінність не є повною, бо інакше трапиться збіг, тобто нерозрізнення предметів, і вони накладуться один на одного.

У риториці під рефлексивністю (лат. reflexio — відбиття) прийнято розуміти ідентичність предмета самому собі в певний час, як правило, в момент мови про нього. Це ніби повернення себе в певні часові межі і продумування в них, така собі «часова рамка», бо в інший час предмет розмови може бути уже не ідентичний самому собі, як ми його зафіксували в цей певний момент, — він або щось утратить, або набуде. Предмету, що є об'єктом порівняння на схожість, подібність, потрібна стабільність. Однак більшість предметів аргументації перебуває у розвитку, тому треба їх «вловити» в певний часовий проміжок, і аналогія, яку виведемо, буде стосуватися предмета тільки в цьому часі.

Симетричність в аналогійній аргументації означає, що при порівнюванні предметів за якоюсь ознакою ця ознака присутня в обох як одна й та сама, тобто фіксована. В логіці ця симетричність виражається формулою «якщо А дорівнює В, то й В дорівнює А».

Можна означити симетричність і як незмінність певних якостей чи властивостей предметів у процесі аналогійної роботи з ними, бо якщо вони змінюватимуться, то порушуватиметься система координат і аналогія не виведеться. Це можна пояснити на такому прикладі: Важко встигнути у мовних формах точно описати пейзаж за вікном потяга, що рухається, бо весь час змінюється картина (координати).

Під транзитивністю в риториці розуміється перенесення певних відношень за впізнаваністю. У логіці ці відношення виражаються формулою: «Якщо А дорівнює В, а В дорівнює С, то А дорівнює С». З погляду риторики порівняння предметів є основною операцією для пізнання їх, тому що, знаходячи схожість, переносимо хоч малу кількість ознак зі знайомого на незнайоме і в такий спосіб робимо його знайомим, пізнаним, освоюємо.

Аналогійна аргументація ґрунтується на тих ознаках порівнюваних предметів, що схожі або збігаються. В структурі порівняння вони називаються третім членом порівняння (tertium comparationis) при суб'єкті та об'єкті порівняння, але саме цей третій член порівняння є основним (за якою ознакою порівнюється), бо ознаки можуть швидко змінюватися (зимове дерево можна порівнювати з чорною графікою, а квітуче — зі снігом, молоком).

Аналогійна аргументація може бути двох типів: фізична і метафізична. Цей поділ залежить від того, чи аналогія відбувається в результаті спостереження ознак предметів власним конкретно-чуттєвим досвідом мовця, так би мовити, наочно, і тоді це фізична аналогія, чи в результаті міркувань над ознаками предметів і виведення умовисновків — тоді це метафізична аналогія.

Серед фізичних аналогій виділяють ще власне фізичні і пережиті аналогії. Власне, фізичні аналогії ґрунтуються на тому постулаті, що всі мовці мають однакові органи чуття і приблизно однаковий чуттєвий досвід побутового життя. Тому немає потреби доводити, що ніч темна, а день світлий, земля чорна, а сніг білий, сіль солона, а цукор солодкий. Достатньо лише констатувати об'єкт, як у сприйманні слухачів виникає набір потрібних чуттєвих даних і формується аналогія. Запитань — а це який? чи яка? — не виникає.

Пережитою аналогією називають таку, яка виникає на підставі освіченості, пережитих слухачами подій, явищ, фактів та відомих їм з авторитетних джерел, культурно-історичного досвіду народу, національної культури. Це аналогії за фоновими знаннями.

Фізична аналогія може зазнавати певних обмежень: віку (дитина має чуттєвий досвід, чогось іще не бачила, не чула, не пробувала), місця (мовець тропічної зони не має «досвіду снігу», як ми —-«досвіду мусонів чи тайфунів»), часу (сучасні мовці можуть не знати багатьох речей, що відійшли в минуле, та їх назв). У таких мовних ситуаціях аналогійна аргументація не спроможна народитися.

Метафізична аналогія — це теоретична аналогія, що вибудовується шляхом міркування над абстрактними поняттями (комунізм є аналогією фашизму, тому що і той, і той є тоталітарними режимами, основою їх є тоталітаризм).

Аналогійна аргументація має ту перевагу, що вона компактна, діє не через систему умовисновків, а через образ або ідею, а це не потребує розгорнених коментарів. Аналогійна аргументація використовує для цього систему художніх засобів. Аналогійна аргументація як більш конкретніша і чуттєво-образна є емотивною, вона чарує слухача новими відкриттями, супроводжується почуттями. Визнавши одне і впізнавши в іншому його риси, ми визнаємо друге, тобто це інше, бо третє (їх риси) є спільним для обох. Це означає, що виникла аналогія. Якщо це не є так, то аналогія не склалася.

Аналогійна аргументація не визначає поняття, а шукає і визначає зв'язок між ними (Який батько, такий син — якщо помітили схожу рису).

Аналогія може бути пропорційною й атрибутивною. Пропорційна аналогія потребує рівноправності зіставлюваних об'єктів у розумінні наявності в них як спільних, так і відмінних ознак (чоботи і черевики, пальто і куртка (як коротке пальто).

Атрибутивна (від лат. attribuo — надаю, наділяю) аналогія виникає на перенесенні ознак одного об'єкта на інший. Атрибут — це виразна, відмінна ознака, що відрізняє цей предмет від інших.

За аналогією атрибутивного типу одному об'єкту приписуються властивості або ознаки іншого і далі стають уже і його ознакою, а інші ознаки ніби приглушуються. Так виникають аналогії (схожості): струни [скрипки] серця, зелена [трава] молодь, ведмежа [погана] послуга, вишневі [ягоди] губи та ін.

Крім прямих аргументів є ще опосередковані. Їх можна назвати конкретно-ситуативними. Вони не мають узагальненого й обов'язкового характеру, а є можливими у певних конкретних ситуаціях мовного спілкування. Наприклад:

Аргумент до події є дуже широким, тому що події є різної сили і величини руйнівного (рідше — творчого) впливу, але для окремої теми і конкретних опонентів події їхнього життя — також аргумент у суперечці.

Аргумент до місця, обставин, ситуації — це посилання на місце й обставини, ситуацію подій, які підсилюють ваше твердження або допомагають спростувати твердження опонента, полегшують або посилюють звинувачення (напр.: тут не місце про це говорити; в цих умовах треба діяти інакше) або виправдовують.

Аргумент до публіки — це звернення до присутніх як свідків суперечки для підтримання своєї позиції і спростування позиції опонента (Ну ви ж бачите... Хто з вас не був у такій ситуації!). Аргумент до публіки може бути дуже вразливим: серед публіки може бути більше прихильників вашого опонента, ніж ваших; публіка може бути необізнаною з обговорюваною проблемою або взагалі бути байдужою до неї. Тому звертатися до такого аргументу треба вкрай рідко.

Аргумент до особи (особистості) — це звернення за підтримкою безпосередньо до присутньої особи як до свідка, як до суб'єкта дії (А ви могли б так зробити?; А яка ваша думка?; А за кого ви голосуватимете?; Ви як висококваліфікований фахівець знаєте...;

Як досвідчений педагог, порадьте...).

Аргумент до авторитету — це посилання для підтримки своїх поглядів на ідеї, думки, вислови, дії відомих у світі людей, авторитетних для всіх, таких, чий авторитет є незаперечним; це звернення до авторитетів нації, культури, влади, спільноти, партії, громадських рухів; зважання на авторитет керівництва. Аргумент до авторитету є широким, бо в кожній дискусії, полеміці, суперечці і в кожній темі можуть бути свої авторитети. Дискутанти, суперники повинні показати широку обізнаність з темою і її авторитетами.

Аргумент до часу — це посилання на неминучість і неможливість щось змінити, що з'явилось або відійшло з часом (це колись так було, тепер не ті часи, за вікном XXI ст.). Цей аргумент майже завжди переконливий (колись і глина не така була; колись було так, тепер так не буде).

Аргумент до події — це посилання на якусь значну подію, що вплинула на суспільну думку, громадське чи приватне життя, долі людей. Для нас нині це посилання на Чорнобиль (аварію на Чорнобильській АЕС), для американців — терористичний акт 11 вересня 2001 р., для росіян і чеченців може бути посилання на війну в Чечні.

Аргумент до сильнішого, багатого, дійового, видатного, успішного, щасливого — це посилання на приклади, взірці, яких хочеться, але не вдається наслідувати (Американський бюджет усе витримає, а наш...; Сусід усе вміє робити...; Гроші люблять багатого...; Хтось відпочиває на Канарах...).

Є ще аргумент до протилежного (argumentum ad baculinum — букв. «паличний доказ») — треба говорити і робити гірше, щоб людина навчилася цінувати і шанувати краще (чим гірше, тим краще); переконання насильством, суворою дисципліною, матеріальною скрутою, тяжкою працею.

Помилка в останньому посиланні (ad infinitum) доказу не приведе аргументацію до чіткого завершення або переведе її наіншу тезу. Тоді опонент скаже: То ми ж про інше говоримо.

Надлишкова аргументація (argumentum nimium probans) також може призвести до логічної помилки, оскільки серед кількох посилань можуть виявитися й такі, що суперечитимуть основному переконливому посиланню, або воно загубиться серед них. Надмірна аргументація хибує багатослівністю, розсіює увагу слухачів і не спонукає їх до основного висновку. Наприклад, якщо теза праця потрібна аргументується багатьма посиланнями — праця формує людину, облагороджує, виховує, збагачує духовно і матеріально, переконує, заспокоює, звеселяє, втомлює, дратує, виснажує, (реально все це є), то яким може бути висновок: потрібне збагачення духовне і матеріальне чи потрібне виснаження?

Помилковим може бути аргумент «від можливого до дійсного» (a posse ad esse non vallet conseguetia). Реально щось може бути можливим, але буде помилкою вважати, що завжди справді буде, з тобто можливе перейде у дійсне. Аргумент «від можливого до дійсного» тісно пов'язаний з поняттями «необхідної умови» і «якістю ознаки»: суттєва, загальна ознака або часткова, факультативна; постійна, основна чи тимчасова, випадкова. Для того щоб аргумент «від можливого до дійсного» спрацював, потрібно в тезі до нього зазначити «необхідні умови» і «якість ознаки». Наприклад, теза «людина геніальна» потребує поширення (за яких умов?; завжди чи іноді?; кожна чи окрема?; ця ознака обов'язкова чи вибіркова?) і лише потім аргументації. Звідси випливає наступне: надто загальні положення не можуть бути тезами, тому що їх важко логічно аргументувати. Це або аксіоми, або такі положення спроби аргументації, які наражатимуться на логічні помилки «надлишкової аргументації», «ігнорування необхідної умови» (conditio sine gua non) або «аргументування недостовірного недостовірним» (incerta incertibus), або ні те, ні те не можна довести.

Логічною помилкою будуть і «аргументи, що перебувають поза сферою обговорюваного питання» (argumentum externum), оскільки такі докази не релевантні предмету мовлення і «випадають» з теми, бо з нею не пов'язані. В розмовній практиці такі аргументи оцінюються фразеологізмом «на городі бузина, а в Києві дядько», що у розділі «Елокуція» визначається як риторична фігура думки — алогізм.

Демонстрація. Процес виведення тез із аргументів називається в риториці демонстрацією (від лат. demonstratio — показування). Демонстрація показує, наскільки вдало побудована вся аргументація. Саме на цьому етапі особливо важливою є мовна тактика, вміння вибудувати і показати мовні конструкти та їх лексико-граматичне наповнення. Виділяють демонстрацію логічну і паралогічну. Логічна демонстрація потребує від промовця дотримання правил виведення умовисновків і логічних аналогій. Паралогічна демонстрація допускає неврахування правил і навіть використання їх від супротивного. Тут вступає в дію фігуральна мова.

Продемонструвати доказ означає подати тезу і пред'явити аргументи. Способи коректної демонстрації передбачені викладеними вище логічними законами та теорією аргументації. Некоректну демонстрацію в риториці називали логічними помилками — паралогізмами. Антична риторика їх не цуралася. Логічні помилки навмисне використовували для того, щоб заплутати адресата, збити з пантелику, хай сам вибирається на правильний шлях. Такі логічні операції називали софізмами, а вчителів риторики — софістами. Вони проголосили мірою всіх речей людину, істинним вважали не тільки те, що реально таким було, а й те, в істинності чого могли співбесідника переконати. В мистецтві переконання ритори-софісти досягали вершин риторичного ефекту, який створювався фігуральним мовленням — фігурами слова (тропи) і фігурами думки. Тропи і фігури з погляду логіки є паралогізмами, логічними помилками.

Пізніше демонстрацією стали називати просто ілюстрацію (лат. illustratio від illustro — освітлюю, пояснюю) предмета мови, його фізичний (наочність) чи вербальний (мовний: слово, речення, текст) образ, тобто те, що е відповіддю на імператив: покажи, наведи приклад.

Демонстрація показує, наскільки правильно і доцільно сформульовані тези та аргументи і які при цьому трапляються логічні помилки.

Логічні помилки бувають двох типів: помилки в результаті неточного визначення предмета і поділу понять та помилки у структурі силогізму.

Логічні помилки в результаті неточного визначення предмета і поділу понять.

До цієї групи логічних помилок належать такі:

1. Суперечності в самому визначенні (contradictio in adjecto).Цю помилку мають у собі вислови про поняття, що містять протилежні ознаки, які не можуть одночасно в ньому бути (холодне полум'я,квадратне коло).

2. Визначення невідомого через невідоме (iqnotum per ignotum). Така помилка трапляється тоді, коли промовець не знає освітнього рівня, пізнавальних можливостей слухачів і посилається як на приклад на те, чого вони не знають. В результаті не виникає сподіваного ефекту пізнання і зворотного зв'язку, крім запитання: а це що таке?

3. Заперечення замість визначення (via negationis) — така помилка трапляється тоді, коли, не знаючи точної дефініції, йдуть від протилежного (чорне — це не біле; доведи, що ти не ведмідь).

4. Тавтологія (гр. tauto logos— те саме слово; лат. per idem — те саме, за допомогою того самого) — помилка, при якій поняття визначається само через себе («я» є «я»), тобто двічі відтворюється те саме, не поповнюється новою інформацією.

Тавтологія може бути риторичною фігурою.

5. Плеоназм (гр. pleonasmos — надлишок, надмірність) — близька до тавтології помилка. Різниця між ними полягає в тому, що тавтологія — це повний повтор, а плеоназм — частковий, при якому зміст одного поняття є частиною іншого, здебільшого ширшого поняття: місяць березень (березень тільки місяцем і є), рівна половина (якщо половина, то вже рівна) тощо.

Плеоназм також може бути риторичною фігурою.

6. Полісемія (гр. polysemos — багатозначний) також може стати причиною помилки, якщо обрати з двох чи кількох значень не те, що треба, що відповідає меті спілкування.

7. Номінативна підміна (fallacia secundum dictionem) також може стати помилкою, коли позначене певним словом поняття на наступному етапі вже позначається іншим словом (продукти — їжа — харчі).

8. Непорівнювані поняття (notiones disparatae) — ця помилка трапляється при аналогійній аргументації, коли предмет порівнюється з дією або дія з обставинами тощо.

9. Порівняння замість визначення (via negationis) — ця помилка трапляється тоді, коли мовець, не знаючи точного визначення, намагається приблизно пояснити через порівняння з чимось, чого також точно не знає (кава — це щось як наркотик).

10. Змішування суттєвого з випадковим (fallacia accidentis) трапляється тоді, коли промовець не знає категоріальних, обов'язкових ознак та факультативних, тимчасових, додаткових і ці додаткові представляє як основні, але це не є так (Всі жінки люблять телевізор).

11. Називання роду замість виду і виду замість роду, перенесення предмета з одного роду чи виду в інший — такі помилки трапляються тоді, коли промовець не володіє таксономією предмета розмови і не вміє розрізняти рід та вид.

12. Побудова лінійних ланцюжків там, де мають бути ієрархічні:

дерева і яблуні зацвіли; ми і люди уважно слухали.

Помилкова основа поділу або класифікації (fundamentum divisions) приведе до несуттєвих ознак (жінки романтичні, чол овіки — ні) або до суперечливих висновків.

Логічні помилки у структурі силогізму. Логічні помилки цього типу можуть бути пов'язаними з вище розглянутими помилками визначення і поділу понять.

1. Первинна неправда (proton pseudos) — помилкова теза викладу стає причиною наступних помилкових суджень або взагалі заводить їх у глухий кут: помилка породжує помилку. Якщо проголосити помилкову тезу, що столи сплять, а цей предмет є нашим столом, то висновок, що наш стіл спить, буде таким же помилковим, як і теза.

2. Підміна тези (ignoratio elenchi — недоведення доказу) може трапитися через незнання промовцем матеріалу або через надмірне захоплення ним, тоді губиться ниточка міркування. Не довівши попередньої тези і не зробивши висновок, промовець переходить до іншої тези, починає її доводити, але результату втішного не буде, бо не було нормального початку.

3. Змішування кількох питань в одному (fallacia plurium interrogationum) приведе до помилкового висновку, тому то в ході логічної процедури в структурі силогізму не можна буде відповісти на всі запитання відразу. Наприклад: Усі люди або щасливі (розумні, дурні, ледачі), або ні.

4. Змішування причини і наслідку може трапитися з вини промовця, який наступну подію подає як причину попередньої, хоча вона є наслідком. Або так невиразно подасть події, що не можна зрозуміти, де наслідок, а де причина: все згоріло II була пожежа; не зібрали врожай II пропало все.

5. Аргументація неправдивими судженнями (fallacia falsi medii) приводить до неправдивого висновку.

6. Помилки в першому терміні і (або) в середньому терміні силогізму призведуть до неточності у висновку: всі чоловіки єзрадниками, Іван є чоловік, висновок: Іван є зрадником.

Цю саму логічну помилку можна кваліфікувати як іншу помилку— ігнорування необхідних умов для середнього терміну силогізму, бо не вказано, в яких умовах чоловіки можуть бути зрадниками.

7. Порочне коло (circulus vitiosus) — типова логічна помилка, коли теза підтверджується тими самими аргументами, з яких сама виведена, в результаті утворюється коло, з якого іншого виходу немає, повертаємося до тези (наприклад, у мовленнідітей: люблю, бо подобається; подобається, бо я таке люблю).

Дві логічні помилки — висновки про все ціле за його частиною і висновки про частину за її цілим — бувають тоді,коли частина не однорідна з цілим, не зливається з ним, коли цілене є гомогенним, тобто таким, що субстанційно є єдиним.

Помилка в останньому посиланні (ad infinitum) доказу не приведе аргументацію до чіткого завершення або переведе її на іншу тезу. Тоді опонент скаже: То ми не про це говоримо.

Висновки. Кожна промова, текст мають завершення (конклюзію). Закінчення бувають двох типів: риторичний елегантний фінал або підсумковий доцільний фінал. Елегантний фінал означає, що промова (виклад і аргументація) повинна закінчитися якимось красивим прийомом: поезією, жартом, самоіронією, несподіваним, але влучним порівнянням або доречним каламбуром. Таким фіналом часто завершуються епідейктичні, публіцистичні промови. Слухачі мають одержати естетичне задоволення, полегшення, відчути гарний настрій. Промовець ніби відсторонюється від викладу й доказів, даючи слухачам волю самим далі розібратися й зробити свої висновки. До їхніх висновків можна буде повернутися вже при іншій нагоді. Над елегантним фіналом треба багато працювати, і він вдається тільки високомайстерним, обдарованим, творчим ораторам.

Доцільний підсумковий фінал потребує таких висновків, які повинні бути релевантними темі й доказам. Такий фінал є основним в академічних, науково-навчальних, дорадчих промовах.

Риторика виробила три типи доцільних (релевантних) фіналів: підсумкові, типологічні й апелювальні.

Підсумкові висновки. У таких висновках синтезуються результати всієї роботи (і викладу й аргументації), підбиваються підсумки й остаточно формулюються закони чи правила. Синтез матеріалу надає можливість у висновках побачити цілісний образ предмета розмови і представити його слухачам. Тому ці висновки можна назвати синтезними.

Слід пам'ятати, що у висновку це може бути вже третій повтор теми викладу й основних доказів, отже, або це вже — істина, або, де її немає, — треба зробити уточнення, яка інформація про предмет розмови пропонується слухачам і чому.

Підсумок можна робити двома шляхами: або збирати всі знання про предмет розмови, висловлені вище, або ці знання впорядковувати за етапами, послідовно, як розгорталася лінійна структура повідомлення (за моделлю «аb ovo»).

При обох підходах можна окремо виділити авторське бачення і підсилити акценти повторами, тоді виразніше постане сам предмет розмови, його сутнісні ознаки, функції і призначення.

Якщо підсумок ґрунтується на предметі розмови, то врахуйте деякі застереження:

— розмежовуйте об'єктивне в предметі і суб'єктивне у вашому баченні цього об'єктивного;

— розрізняйте явище, факт, подію й оцінку;

— на цьому етапі вже не вводьте нових точок зору;

— розрізняйте суттєве і випадкове; наголошуйте на суттєвому;

— вже не додавайте нових даних, не розширюйте і не звужуйте предмет розмови;

— намагайтесь дотримуватися стрижня думки, не відволікайтесь цікавинками; для них мало бути місце в основній частині, у викладі;

— не переформульовуйте до невпізнання вихідні положення,але й дбайте про те, щоб не було набридливих мовних повторів.

Підсумок за структурою повідомлення повинен відображати головне не в предметі, а в логічній схемі розповіді про нього. Це певна анотація, короткий огляд сказаного, виведеного з розмови про предмет.

Основні застереження (правила) до нього такі:

— схарактеризуйте загальну структуру повідомлення;

— не перебудовуйте на ходу повідомлення;

— не вирівнюйте всі частини повідомлення, тому що воно вже відбулося і висновок не відповідатиме дійсності; щоб не виникла потреба в цьому, «пройдіть подумки» виклад матеріалу перед промовою;

— не пропускайте важливих, на Ваш погляд, пояснень при переході від однієї частини до іншої; контурне (схематично) нагадайте їх;

— не змінюйте термінологію,повторіть її ще раз, щоб закріпилася у сприйманні слухачів;

— перевірте, чи відповідають висновки задекларованим положенням на початку виступу і чи відповідають на запитання, поставлені там.

Типологічні висновки поглиблюють уявлення про предмет і таким чином надають слухачам можливість ще раз зрозуміти тему. Типологічні висновки не зводяться до переказу основних положень повідомлення про предмет чи структури цього повідомлення, тобто До повтору змісту викладу промовець не повертається. Типологічні висновки бувають двох видів: типологічні висновки з перспективою і типологічні висновки з фоном.

Типологічні висновки з перспективою показують, як певна проблема, подія, факт, явище «вписуються» в історію питання і в перспективу, задають напрям гіпотетичного розвитку сучасного стану предмета на майбутнє.

Загальна схема типологічного висновку: «вчора — сьогодні — завтра» або «що було — що є — що буде» завжди викликає зацікавлення у слухачів. Типологічний висновок використовує аналогійні прийоми підсумовування матеріалу, екстраполяцію частин викладу одна в одну та прогноз розвитку як самого явища, предмета, так і науки про нього.

Виводячи типологічні висновки з перспективою, слід зважати на рекомендації (правила), вироблені риторикою:

— не робіть далекого прогнозу, на нього може не вистачити матеріалу;

— пам'ятайте, що прогноз — це тільки ймовірне судження, тому не давайте жорстких, категоричних прогнозів;

— не прогнозуйте недостатньо аргументовану тезу;

— пам'ятайте, що гарний прогноз мобілізує сили слухачів, а поганий — пригнічує, розслабляє;

— робіть висновок про предмет «тут» і «зараз», не мрійте багато, щоб не втратити довіру у слухачів.

Типологічні висновки з фоном подають предмет у ряду однорідних, споріднених або подібних предметів чи ставлять його в опозицію до них: як предмет викладу виглядає на фоні інших, чим вигідно вирізняється. Промовець має знайти таке місце предмета розмови, щоб його можна було розкрити і відповідно показати у кращому (чи гіршому) світлі. У типологічних висновках з фоном також задіяна екстраполяція частин викладу, але просторова (у сферу поширення), тоді як у типологічних висновках з перспективою використовується екстраполяція часова (темпоральна: у глибину віків).

Складаючи типологічні висновки з фоном, треба потурбуватися, щоб фон (матеріал про інші явища, предмети, поняття, відношення) був доцільним, правдивим і доповнював уявлення слухачів про предмет даного викладу. Фон може бути однорідним до предмета викладу (суголосним, подібним), а може бути контрастивним (опозиційним, протилежним).

Апелювальні висновки — це пряме звертання до слухачів при завершенні промови. Якщо підсумкові висновки — це синтезовані утворення (логічні), а типологічні — аналітичні (логічні), то про апелювальні висновки можна сказати, що вони конкретно-чуттєві, емоційні (паралогічні). Вони використовуються в судовому й епідейктичному, конфесійному та публіцистичному красномовстві.

У судовій практиці поширені такі апелювальні висновки: «Високий суде! Я визнаю, що мій підзахисний винен, але...». Словом: «хай кине в нього камінь, хто сам без гріха!». Апелювальні висновки доречні у лекціях на морально-етичні теми, у полемічних виступах, у бесідах з молоддю, з віруючими.

Апелювальні висновки зменшують дистанцію між промовцем і слухачами та інтимізують ситуацію спілкування. Такі висновки використовуються для емоційної розрядки, щоб зняти напругу міркувань і подивитися на предмет розмови ніби збоку: без логіки, а на почуттях. Тому перед апелювальними висновками треба все з'ясувати з тезами, аргументами, ілюстраціями і фактажем та підсумками, щоб сказати: «Тепер, коли нам все відомо про..., я звергаюся до вас...».

Використання апелювальних висновків також вимагаєдотримання певних правил мовної поведінки:

— не питайте дозволу в аудиторії на те, як вам завершувати промову;

— не підкреслюйте надто дистанцію між вами і слухачами, але й не втрачайте її;

— користуйтеся горизонтальною моделлю спілкування (партнери в спілкуванні), а не вертикальною — зверху вниз;

— не рекламуйте себе;

— не характеризуйте аудиторію, особливо негативно;

— не протиставляйте ні себе аудиторії, ні окремі групи с лухачів між собою;

— не забігайте наперед, особливо з негативними оцінками;

— не змушуйте відповідати, коли того не хочуть;

— переконайтесь, чи доречним було використання саметакого (апелювального) типу висновків.

Маючи до роботи три типи висновків, промовець повинен сам зорієнтуватися в конкретній мовній ситуації, яким типом скористатися. При логічній демонстрації краще скористатися підсумковими висновками, при аналогійній більше підходять типологічні висновки, а при паралогічній демонстрації (емоційній) зручніше робити апелювальні висновки.

Проте слід пам'ятати, що риторика — наука переконувати — завжди радить вибирати те, що є доцільнішим у конкретній мовній ситуації. Цим і повинен керуватися мовець.

Місце пам’яті у житті людини. У кінці 70-х років минулого століття видатний математик та кібернетик сучасності фон Нейман зробив сенсаційне повідомлення.. За його розрахунками вийшло, що в принципі людський мозок може вмістити приблизно 10²⁰ одиниць інформації. У перекладі на загальнодоступну мову це означає – кожен з нас може запам’ятати всю інформацію, яка міститься в мільйонах томів найбільшої в світі Бібліотеки імені Леніна, яка знаходиться в Москві.

На перший погляд, така заява, такі підрахунки здаються фантастичними. Але звернемось до фактів, до фактів існування феноменальної пам’яті, яка вражає уяву, здається неймовірною. Вони взяті з різних епох, це різні люди, в різних ситуаціях і запам’ятовували вони різне.

Історики стверджують, що Юлій Цезар та Олександр Македонський знали в обличчя всіх своїх солдат – до 30 000 чоловік. Цими ж здібностями володів і персидський цар Кір. По імені і в обличчя знав кожного з 20 000 жителів грецької столиці знаменитий Фемістокл.

Меморія – (лат. пам'ять, згадка) – це наступний розділ риторики, призначення якого – допомогти оратору запам’ятати зміст промови так, щоб не розгубити не тільки фактичну інформацію, а й образність, цікаві деталі. Його можна назвати тренуванням пам’яті. Змістом цього розділу є мнемотехніка – система «секретів», прийомів запам’ятовування матеріалу, швидкого відтворення, розвитку оперативної пам’яті, вміння кориcтуватися набором енциклопедичних знань з обраної галузі і суміжних, якими володіє промовець. По-сучасному це можна назвати як збагачення і впорядкування «банку даних».

Пам'ять – основа, на якій творить мозок. Люди ще у давнину прекрасно розуміли роль пам’яті для людини. За легендою своєю пам’яттю ми завдячуємо легендарному Прометею. У трагедії Есхіла «Прометей прикований» герой говорить: …Послушайте, что смертным сделал я.

Число им изобрёл.

И буквы научил соединять.

Им память дал, матерь муз –