Філдінг Генрі

(22 квітня 1707 — 8 жовтня 1754) — англійський письменник, видатний представник англійського реалізму XVIII століття, один із засновників європейського реалістичного роману, автор роману «Том Джонс» (Tom Jones).

Народився у сім’ї лейтенанта, який, зрештою, дослужився до генерал-лейтенанта. Мати Філдінґа, котра походила із давнього дворянського роду, померла, коли майбутньому письменникові виповнилося 11 років. Батько одружився вдруге, а Генрі, найстарший з-поміж дванадцяти дітей, став вихованцем Ітонського коледжу, де вельми добре навчався і потоваришував з відомим політичним діячем бароном Літлтоном, який, до того ж, був другом А. Поупа і С. Джонсона. Будучи доволі легковажним молодиком і плекаючи наміри поліпшити своє матеріальне становище вигідним одруженням, Філдінґ, утім, заробляв собі на прожиток компонуванням п’єс. Його тітка, відома письменниця Мері Монтеґю, котра впровадила в Англії щеплення від віспи, заохочувала і підтримувала творчість Філдінґа, і його першу п’єсу «Кохання у кількох масках» («Love in Several Masques») тепло сприйняла публіка у Друрі-Лейн.

У 1728 р. Філдінґ став студентом Лейденського університету, вивчав літературу, поглиблював свої знання класичної словесності. Через півтора року повернувся у Лондон і продовжував займатися драматургією. З 1729 до 1737 р. Філдінґ написав 25 сатиричних п’єс і фарсів, включаючи дві сценічні постановки Мольєра. У 1730 р. три п’єси були поставлені у Друрі-Лейн.

У 1744 р. померла кохана дружина письменника, потім — старша дочка, а він залишився із двома дітьми. Філдінґ дуже болісно переживав цю втрату і майже нічого не писав, за винятком окремих статей та передмови до роману своєї сестри Сари Фіддінґ «Девід Сімгої». Проте згодом життя письменника знову увійшло у звичне річище, він став постійним кореспондентом двох часописів — «Щирий патріот» та «Якобінський журнал», у 1746 р. почав писати роман «Історія Тома Джонса, знайди»(англ.)укр., a у 1747 p. шокував своїх знайомих, одружившись із служницею своєї сестри, Мері Деніел, яка на той час була вже на третьому місяці вагітності. Від цього шлюбу було двоє синів і дочка.

Філдінґ вважається засновником англійського сучасного роману. Сам він означав цей жанр як «комічний епос у прозі».

Відмовившись від епістолярної прози Річардсона, Філдінґ проторував свій оригінальний шлях, створивши дивовижно яскраві життєві характери. Називаючи свої романи наслідуванням М. де Сервантеса, він розкриває багатий внутрішній світ своїх персонажів, зображає динаміку розвитку характеру, змальовуючи звичаї та колорит епохи. Філдінґ називав свої романи історіями. Вже в самому визначенні підкреслювалися еволюція, розвиток, зміна, процес становлення характерів героїв, різних за своїми природними схильностями, проте здебільшого не надто прямодушних, відвертих та щирих. У цих творах немає вдаваності і надуманості, лицемірства і показної красивості.

“Історія Тома Джонса, знайди” (1749) вважається найкращим романом Філдінга. Структура твору складна. У ньому автор синтезував існуючі на той час різновиди романного жанру - сімейний, побутовий, пригодницький, любовно-психологічний, “роман великої дороги” - і створив новий різновид - соціально-побутовий роман. Цей різновид відповідав прагненню Філдінга створити епічну структуру, що охоплює життя суспільства в строкатості його проявів і розмаїтті людських типів та характерів. Дія твору відбувається в 1745 р., в період реакційного повстання якобитів на підтримку чергового претендента з роду Стюартів на престол Англії. Тож події розгортаються на широкому соціальному й історичному тлі.

Але в центрі роману - не соціальна боротьба, а питання про розум і почуття людини. Треба вказати на три основні чинники, що надають роману художньої цінності: це бурхлива історія кохання Софії Вестерн і Тома Джонса, протистояння Тома і Блайфіла - поєдинок лицемірства й щирості, на якому засновується морально-етична концепція роману, та присутність у творі автора, який бере активну участь у спілкуванні з читачами, є їхнім діяльним провідником.

Роман приваблює спокійним і широким поглядом на життя, вірою автора в те, що люди можуть розв’язувати найскладніші проблеми, керуючись розумними та гуманними почуттями. Його автор загалом поблажливий до людських слабкостей, але водночас непримиренний до ницості, хижацького егоїзму, лицемірства. Герої виразно поділяються на позитивних та негативних. Центральна пара - Том і Блайфіл, котрі, виступають антагоністами впродовж всього твору, як носії протилежних етичних начал. Том - добра й щира душа, він діє згідно з душевними поривами, не роздумуючи, вигідно це йому чи ні. Поривистий і нерозважливий, Том найменше турбується про те, як його дії можуть витлумачити, і це постійно використовує Блайфіл та інші недоброзичливці, що зрештою призводить героя до в’язниці і мало не до шибениці. Але автор рятує свого симпатичного героя і допомагає йому перемогти безчесного і підступного Блайфіла. На противагу Томові, Блайфіл, природжений негідник і лиходій, переконаний у тому, що значення має лише те, який вигляд маєш ти перед людьми. Він прикидається розсудливим, скромним та набожним. Насправді ж він підступний і лицемірний, постійно обмовляє Тома містеру Олверті і добрі вчинки хлопчини тлумачить йому так, що вони видаються підлими і аморальними. В основі всіх його дій - корисливі розрахунки. Відчувається, що авторові він глибоко антипатичний. У фіналі Блайфіла викривають, він зазнає краху, але це не спонукає його до каяття.

Центральне питання в суперечках англійських просвітителів XVIII ст. про людську природу, що є в ній визначальним - “природні добрі почуття” чи “егоїстичний розрахунок”, - Філдінг без вагань вирішує на користь почуттів.

Роман “Історія Тома Джонса, знайди” справді новаторський твір, уроки й відкриття якого мали велике значення для літератури, і не тільки англійської. У цій, за визначенням Філдінга, “комічній епопеї в прозі” окреслювалася вже згадувана специфіка класичного англійського роману, зокрема його тісна пов’язаність зі сферою комічного, гумору й сатири. У романі змінюється тип розповіді. Попередники автора видавали свої твори за документальну літературу і ховалися за маскою свідка, мемуариста, видавця тощо. Філдінг сам виходить на авансцену, стає не тільки оповідачем, а й важливим складником структури твору.

Ро́берт Бе́рнз

(25 січня 1759, Аллоуе, Графство Ер — 21 липня 1796) — шотландський поет.

Народився у сім'ї фермера-орендатора Вільяма Бернса.

Роберт та його брат Гілберт два роки ходили до школи. У 1765 батько взяв у оренду ферму Маунт Оліфант, і Роберт з 12 років наймитував як дорослий працівник, не доїдав і перенапружував серце. Він читав, що потрапляло під руку, — від копійчаних брошурок до Шекспіра і Джон Мільтона. Бо в школі він чув лише англійську мову, але від «старої обслуги і з тих же брошурок призвичаївся до мови шотландських балад, пісень і казок».

У 1777 батько перебрався до ферми Лохли біля Тарболтона, й у Роберта почалося нове життя. У Тарболтоні знайшов собі компанію до душі і незабаром став верховодою.

У 1780 Бернз та друзі організували веселий 'Клуб холостяків', а 1781 він вступив в масонську ложу. 13 лютого 1784 батько помер, і за ті гроші, що лишилися після нього, Роберт і Гілберт перевезли сім'ю до ферми Моссгіл біля Мохліна. Ще раніше, в 1783, Роберт почав нотувати у зошит свої юнацькі вірші та досить пишномовну прозу. Зв'язок із служницею Бетті Пейтон призвів до появи на світ його доньки 22 травня 1785. Місцеві клірики скористалися нагодою і наклали на Бернса єпітимію за блудодійство.

На початку 1784 Бернз відкрив собі поезію Р.Фергюссона і зрозумів, що шотландська мова зовсім не варварський і відмираючий діалект і може передати будь-який поетичний відтінок — від солоної сатири до ліричних захоплень. Він розвинув традиції Фергюссона, особливо у жанрі афористичної епіграми. До 1785 Бернз вже придбав популярність як автор яскравих дружніх послань, драматичних монологів і сатир.

У 1785 Бернз полюбив Джин Армор (1765—1854), дочку мохлінського підрядчика Дж. Армора. Бернз видав їй письмове 'зобов'язання' — документ, по шотландському праву, який засвідчував фактичний, хоч і незаконний шлюб. Проте репутація у Бернза була такою поганою, що Армор порвав 'зобов'язання' у квітні 1786 і відмовився взяти поета в зяті.

Після такого приниження Бернз вирішив емігрувати на Ямайку. Неправда, що він видав свої вірші, щоб заробити грошей на дорогу, — думка про це видання прийшла до нього пізніше. Надруковані в Кілмарноку вірші переважно на шотландському діалекті (Poems, Chiefly in the Scottish Dialect) надійшли у продаж 1 серпня 1786. Половина накладу в 600 примірників розійшлася передплатою, решта було продано протягом кількох тижнів. Слава прийшла до Бернза майже відразу. Знатні добродії розкрили йому двері своїх особняків. Армор відмовився від позову, від Бетті Пейтон відкупилися 20 фунтами. 3 вересня 1786 Джин народила двійню.

Місцева знать радила Бернзові забути про еміграцію, поїхати у Едінбург і оголосити загальнонаціональну підписку. Він прибув у столицю 29 листопада та за сприяння Дж. Каннінгема та інших уклав 14 грудня договір з видавцем У.Крічем. У зимовий сезон Бернз був нарозхват у світському суспільстві. Йому були підвладні 'Каледонські мисливці', члени впливового клубу для обраних; на зборах Великої масонської ложі Шотландії його проголосили 'Бардом Каледонії'. Едінбургське видання віршів (вийшло 21 квітня 1787) зібрало понад три тисячі передплатників і дало Бернзові приблизно 500 фунтів.

Перед від'їздом з Едінбурга у травні Бернз познайомився з Дж. Джонсоном, напівписьменним гравером і фанатичним любителем шотландської музики, який незадовго доти видав перший випуск 'Шотландського музичного музеума' ('The Scots Musical Museum'). З осені 1787 на все життя Бернз фактично й був редактором цієї книжки: збирав тексти й мелодії, доповнював збережені уривки строфами свого авторства, втрачені чи непристойні тексти замінював своїми.

Бернз з тріумфом повернувся у Мохлін 8 липня 1787. Півроку слави не запаморочили йому голову, проте змінили ставлення у його селі. В Арморі радо було його прийнято, і він відновив відносини з Джин. Проте у нього народилася дочка від едінбурзької служниці, тому він вирушає знову до Едінбургу.

Там він 4 грудня познайомився з освіченою заміжньою дамою Агнес Крег М'Лехуз. Три дні потому він вивихнув коліно і, прикутий до ліжка, затіяв з 'Кларіндою', як вона себе називала, любовне листування. Вивих мав і пізніше суттєвіші наслідки. Лікар Бернза, обізнаний із Комісаром по акцизу в Шотландії Р. Гремом, дізнавшись про бажання поета служити у акцизі, він звернувся безпосередньо до Грему, той дозволив Бернзові пройти належне навчання. Поет пройшов його навесні 1788 в Мохліні і Тарболтоні й 14 липня отримав диплом. Перспектива альтернативного джерела заробітку надала йому сміливості підписати 18 березня контракт на оренду ферми Еллісленд.

Дізнавшись, що Джин знову завагітніла, батьки вигнали її із дому. Бернз повернулося в Мохлін 23 лютого 1788 року, судячи з усього, відразу визнав Джин своєю дружиною, хоча оприлюднення відбулося лише у травні, а церковний суд затвердив їх шлюб лише 5 серпня. 3 березня Джин народила двох дівчаток, які померли. 11 червня Бернз почав працювати на фермі.

Останні роки життя

З кожним роком тим більше розгорялися пристрасті навколо Великої французької революції, яку Бернз прийняв охоче. Пішли розслідування щодо лояльності державних службовців. У грудні 1792 на Бернза накопичилося стільки доносів, що у Дамфріс, нове поселення Бернза, прибув Головний акцизний Вільям Корбет, щоб особисто проводити слідство. Старання Корбета і Грема скінчилося тим, що Бернза зобов'язали не базікати зайвого. Його мали намір просувати службовими щаблями, але у 1795 він почав втрачати здоров'я: ревматизм позначився на ослабленому ще в молодих роках серці. Помер Бернз 21 липня 1796.

Жан-Жак Руссо́

(28 червня 1712, Женева — 2 липня 1778, Ерменонвіль, поблизу Парижа), французький філософ-просвітник, письменник, композитор.

Жан-Жак Руссо народився 28 червня 1712 року в Женеві в родині годинникаря. Женева у ті часи була містом-державою у складі Швейцарської Конфедерації, центром кальвінізму. Мати хлопця померла через 9 днів після пологів. Жан-Жак та його брат Франсуа виховувалися батьком та його сестрою, тіткою Сюзанною.

Коли Жан-Жаку було 10, його батько, завзятий мисливець був звинувачений у браконьєрстві багатим землевласником. Щоб уникнути вироку, він перебрався у Ніон, забравши з собою тітку Сюзанну. Незабаром він одружився вдруге, і надалі мало піклувався про сина. Жан-Жак залишився з дядьком з материнського боку, який відправив хлопця разом із своїм власним сином на навчання до кальвіністського пастора в село неподалік від Женеви. У пастора хлопці навчилися трошки математиці та малюванню. Релігійна відправа завжди глибоко зворушувала Руссо, і деякий час він мріяв про те, щоб стати священиком.

Майже вся інформація про юність Руссо відома з його власної «Сповіді», в якій хронологія подій дещо заплутана. У 13 років Жан-Жак почав працювати і навчатися ремеслу спочатку в нотаріуса, потім у гравера, який його бив. У 15 років хлопець утік з Женеви. Це сталося 14 березня 1728, коли він повернувся до міста й виявив, що міські ворота замкнені в зв'язку з військовим положенням. Жан-Жак помандрував у Савойю, де знайшов притулок у католицького священника, який познайомив його з двадцятидев'ятирічною Франсуазою-Луїзою де Варан. Вона була жінкою шляхетного походження, яка проживала окремо від чоловіка. Король П'ємонту платив їй за навернення протестантів у католицизм. Жан-Жака відіслали в столицю Савойї, Турін, з метою завершити навернення. Як наслідок, він повинен був відмовитися від женевського громадянства, хоча пізніше знову перейшов у кальвінізм і відновив свій статус.

Приймаючи католицизм де Варан і Руссо, мабуть, реагували на строгість кальвіністського переконання в тому, що людина "жалюгідний грішник, народжений зіпсованим, схильний до зла, нездатний сам по собі на добро. За своїми переконаннями де Варан була схильна деїзму, і католицька концепція пробачення гріхів імпонувала їй.

Руссо змушений був піклуватися про себе сам, оскільки батько й дядько від нього практично відмовилися. Він працював слугою, секретарем, учителем, перебираючись з одного міста до іншого в Італії та Франції. Протягом цього часу він час від часу жив у де Варан, яку він ідеалізував і називав своєю «мамою». Де Варан намагалася знайти для нього фах, і організувала йому уроки музики. Певний час Руссо навчався в семінарії з наміром стати священиком. Коли Руссо виповнилося 20, вони з де Варан стали коханцями. При цьому вона мала інтимні стосунки ще й зі своїм слугою. Сексуальний аспект і життя утрьох бентежили Руссо, але він завжди вважав де Варан найбільшим у своєму житті коханням. Де Варан жила багато, мала велику бібліотеку, любила розваги й музику. Люди з її оточення, в основному католицькі священики, познайомили Руссо зі світом літератури та ідей. Руссо навчався охоче, хоча часто мав приступи іпохондрії. Він серйозно зацікавився філософією, математикою та музикою. Коли йому було 25, він отримав невеликий спадок від матері й використав його частково, щоб повернути де Варан гроші, які вона витратила на нього. У 27 він став учителювати в Ліоні.

У 1742 Руссо поїхав у Париж з метою представити Академії наук нову числову систему нотної нотації, яка, як йому вірилося, зробить його багатим. Система, за задумом зручна для типографії, записувала ноти в один рядок, вказуючи цифри, що відповідали музичним інтервалам, між ними, знаки пунктуації вказували на ритм. Академія відкинула його пропозицію, розцінивши систему як непрактичну, хоча його похвалили за добре знання предмета й заохотили до нових спроб.

З 1743 по 1744 роки Руссо обіймав почесну, але погану в матеріальному плані, посаду секретаря графа де Монтега, французького посла у Венеції. Саме в цей час у нього пробудилася любов до італійської музики, що тривала все життя:

Я приїхав із Парижа із притаманною тому місту упередженістю проти італійської музики; проте я отримав від природи чутливість і тонкість суджень, проти якої упередження безсиле. Незабаром я заразився тією силою почуття, через яку італійська музика надає натхнення усім тим, хто здатен відчувати її досконалість. Слухаючи баркароли, я відчув, що не знав раніше, що таке спів… —Сповідь.

Роботодавець Руссо отримував кошти від уряду тільки із запізненням у рік, а тому платив своїм людям нерегулярно. Після 11 місяців такої роботи, Руссо покинув її, і цей досвід затвердив у ньому глибоку недовіру до будь-якої урядової бюрократії.

Повернувшись до Парижа, Руссо, без шеляга в кишені, став коханцем гарненької модистки Терези Левассер, яка змушена була тримати на собі матір і численних безпутних братів та сестер. Спочатку Руссо та Тереза не жили разом, хоча потім Руссо взяв її з матір'ю до себе у якості служниць. На нього також ляг тягар підтримки родини. Сповідь розповідає про те, що перш ніж переїхати до Руссо, Тереза народила йому сина, і ще чотирьох дітей. Незалежного підтвердження кількості дітей нема[4]. Руссо пише, що переконав Терезу віддати новонароджених у притулок заради своєї «честі». «Її матір боялася незручностей, пов'язаних із дитиною, і прийшла мені на допомогу, тож вона [Тереза] дозволила себе переконати.» (Сповідь). Притулки для немовлят були тогочасною реформою, запровадженою з метою врятувати численних дітей, яких полишали на вулицях Парижа. Дитяча смертність у ті часи була дуже високою — близько 50%, значною мірою тому, що батьки відсилали своїх дітей до годувальниць. Але смертність у притулках, які теж відсилали дітей до годувальниць, була ще гіршою, і більшість відданих туди дітей помирало. Через десять років Руссо поцікавився долею свого сина, але жодних записів знайти не вдалося. Коли Руссо став знаменитим теоретиком виховання дітей, його критики, зокрема Вольтер та Едмунд Берк, використали той факт, що він покинув власних, для нападок ad hominem. За іронією долі порада Руссо матерям вигодовувати дітей власним молоком, за що ратував французький натураліст Жорж-Луї Леклерк, мабуть, врятувала тисячі немовлят.

У Парижі Руссо заприятелював із філософом Дені Дідро і, починаючи в 1749 з музичних статей, чимало написав для «Енциклопедії», яку Дідро видавав разом із д'Аламбером. Найзнаменитіші з цих статей присвячені політичній економії.

Ідеї Руссо були результатом уявної суперечки із мислителями минулого, часто профільтровані розмовами з Дідро. Геній Руссо проявлявся в оригінальному способі викладу, ніж в оригінальності власного мислення. У 1749 Руссо щодня відвідував Дідро у Венсаннській фортеці, куди того запроторили за погляди, викладені в «Листах про сліпих», серед яких відчувалися натяки матеріалізму, віри в атоми та природний відбір. У той час Руссо довідався, що Діжонська академія проводить конкурс на твір тему про те, чи розвиток мистецтва й науки приносять користь людській моралі. Руссо згадує, що дорогою до Венсанну (це приблизно три милі від Парижа) до нього прийшла думка про те, що мистецтва й науки винні в моральній деградації людства, від природи доброго. За словами Дідро, які він написав значно пізніше, Руссо спочатку збирився дати традиційну відповідь на запитання, але розмова з Дідро переконала його, що треба надіслати парадоксально негативну відповідь. Ця відповідь привернула до нього увагу громадськості. Есе Руссо 1750 «Розмірковування про мистецтва й науки» отримала перший приз на конкурсі й здобула відомість.

Руссо продовжував заняття музикою, і в 1752 його комічна опера Сільський чарівник була поставлена перед королем Людовиком XV. Королю вона дуже сподобалася, і він запропонував автору пожиттєву пенсію. Руссо відмовився від цієї честі, й за ним пішла слава людини, яка погордувала королівським даром. Він відмовився ще від кількох вигідних пропозицій, іноді з різкістю, що межувала з грубістю, що ображало людей і створювало проблеми. Того ж року відбулася постановка в Парижі опери «Служниця-пані» Перголезі трупою італійських музикантів. Це призвело до сварки буфонів між прихильниками французької та італійської музики. Руссо виступив як прихильник італійської музики проти Жана-Філіппа Рамо та інших. Як наслідок він написав Листа про французьку музику.

У 1754 Руссо повернувся в Женеву, й знову перейшов у кальвінізм, відновивши своє женевське громадянство. У 1755 він завершив свою другу велику роботу: «Міркування про походження та основи нерівності між людьми», в якій розвивав ідеї, висловлені в «Міркуваннях про мистецтва й науки».

Руссо закохався в 25-річну Софі д'Удето, яка частково послужила йому натхненням для епістолярного роману Жулі, або нова Елоїза. Іншим джерелом твору був його зв'язок з мадам де Варан часів ідилічної молодості. Софі була кузиною і гостею мадам д'Епіне, до якої Руссо ставився доволі різко. Його дратували її вимогли з'являтися, коли їй заманеться. Не подобалися йому також нещирі розмови й дріб'язковий атеїзм енциклопедистів, з якими він зустрічався за її столом. Ображені почуття призвели до сварки між Руссо, мадам д'Епіне, її коханцем, філологом Гріммом та спільним другом Дідро, який виступив проти Руссо на боці господарів. Пізніше Дідро описував Руссо як «лицемірного, марнолюбного, як дідько, невдячного, жорстокого й дикого… Він висмоктував з мене ідеї, сам їх використовував, а потім ще й зневажав мене»

Сварка Руссо з енциклопедистами збіглася з написанням трьох значних творів, у кожному з яких він підкреслював палку віру в духовне походження людської душі та всесвіту, заперечуючи матеріалістам Дідро, Ламетрі та Гольбаху. В цей час заступниками Руссо були герцог Люксембурзький та принц де Конті, найбагатші й наймогутніші вельможі Франції. Їм подобався Руссо та його здатність розмовляти на будь-яку тему, а, крім того, вони використовували його для того, щоб насолити королю Людовику XV та політичній фракції, що групувалася навколо королівської фаворитки мадам де Помпадур. Але навіть зі своїми покровителями Руссо заходив надто далеко, ризикуючи відлученням за критику відкупу податків, практики, яку вони використовували.

Сентиментальний роман Жулі, або нова Елоїза був опублікований у 1761 із великим успіхом. Живиписне відображення краси швейцарської природи торкнулося струни в душі читача й, можливо, стало причиною моди 19 століття на швейцарські краєвиди. Наступного року, в квітні, Руссо опублікував Про суспільну угоду, або принципи політичного права. Навіть його друг Антуан-Жак Рустан змушений написати ввічливе заперечення розділу, що стосувався цивільної релігії, зауваживши, що концепція християнської республіки парадоксальна, оскільки християнство вчить покорі, а не участі в громадських справах. Руссо навіть допоміг Рустану знайти видавця для свого заперечення.

У травні Руссо опублікував книгу Еміль, або Про виховання. Остання її частина, Сповідання віри савойського кюре мала на меті захист релігійних вірувань. Руссо вибрав промовцем католицького кюре скромного походження, що на ті часи було сміливою інновацією. Священик притримувався переконань социніанства. Оскільки цей напрямок думки відкидав перворідний гріх та одкровення, обурилися як католики, так і протестанти. Більш того, Руссо відстоював думку, що будь-яка релігія однаково гідна, якщо вона веде до благочестя, тож людям слід притримуватися тієї віри, в якій вони були виховані. Цей релігійний індиферентизм призвів до того, що книги Руссо були заборонені як у Франції, так і в Женеві. Його публічно засудив паризький архієпископ, книги були спалені, й був виписаний ордер на арешт[8]. Колишні друзі Руссо на зразок Жакоба Верна з Женеви не могли стерпіти його поглядів й написали палкі заперечення[9].

Приязний спостерігач, шотландський філософ Девід Г'юм, «зовсім не здивувався, коли почув, що книги Руссо заборонені в Женеві та інших краях». На думку Г'юма Руссо, «не мав завбачливості, щоб накинути покривало на свої почуття; і, нехтуючи прикриттям своєї зневаги щодо утверджених думок, йому не доводиться дивуватися, що всі зелоти підняли на нього зброю. Свобода преси не настільки забезпечена в будь-якій країні… щоб не зробити дещо небезпечною таку відверту атаку на популярні упередження»[10]. Руссо, який думав, що захищає релігію, відчував себе розчавленим. Змушений утікати від арешту, він за сприяння герцога Люксембурзького та принца де Конті перебрався до кантону Невшатель, який перебував під протекторатом прусської корони. Впливові покровителі не тільки допомогли йому втекти, а й розповсюджувати в Франції заборонені книги. Книги були надруковані в Голландії видавником Марком-Мешелем Реєм і пересилалися замаскованими під інші книги з фальшивими палітурками й титульними сторінками.

Руссо зупинився в місті Мотьєр під покровительством лорда Кейта, місцевого представника ліберального прусського короля Фрідріха Великого. Там він написав, у 1765, Конституційний проект для Корсики. 6 вересня 1765 року будинок, у якому мешкав Руссо, закидали камінням, і Руссо знайшов притулок у Г'юма в Британії. Г'юм знайшов для нього помешкання в Стаффордширі. Ні Тереза, ні Руссо не зуміли вивчити англійську чи запрителювати з кимось. До ізольованого від громадського життя Руссо, не дуже стабільного емоційно в будь-яку пору свого життя, почали приходити параноїдальні фантазії про змови проти нього з боку Г'юма та інших. «Він просто божевільний, після того як довго був з привітом»[11], писав Г'юм у листі до друга. Лист Руссо до Г'юма, в якому він висловлював свої претензії, спричинив обмін звинуваченнями, опублікований у Парижі й сприйтятий тогочасною пубікою з великим інтересом.

Хоча до 1770 Руссо було заборонено перебувати на території Фрації, Руссо повернувся у 1767 під фальшивим ім'ям. У 1768 він, наче, одружився із Терезою, хоча одруження католиків із протестантами тоді не визнавалися. Раніше Руссо завжди називав Терезу економкою. У 1770 року йому дозволили повернутися в Париж. Умовою повернення була згода не публікувати книг, але, завершивши Сповідь, Руссо почав влаштовувати приватні читання. На прохання мадам д'Епіне, яку бентежила можливисть розкриття таємниць її особистого життя, поліція наказала йому припинити цю практику, тож Сповідь була частково опублікована тільки в 1782, через чотири роки після смерті автора. Всі наступні книги теж вийшли друком посмертно.

У 1772 у Руссо попросили рекомендацій щодо нової конституції Речі Посполитої, і він відгукнувся написанням своєї останної політичної праці: Міркування щодо уряду Польщі. У 1776 він завершив Діалоги: Руссо суддя Жан-Жака й почав працювати над Мріями одинокого мандрівника. Для матеріальної підтримки він знову став переписувати музику, а у вільний час вивчав ботаніку.

Руссо був знаменитістю, але власний психічний стан не дозволяв йому втішатися славою. Останні роки життя він провів, свідомо відійшовши від суспільства. У той же час він радо прийняв композитора Глюка в 1774. Одним із останніх творів Руссо був захоплений аналіз опери Глюка Альцеста.

Руссо помер від крововиливу в мозок під час прогулянки маєтком маркіза Рене Луї де Жірардена в Ерменонвілі. Спочатку його поховали в Ерменонвілі на Острові Тополь, який став місцем паломництва численних прихильників. Через шістнадцять років, його залишки перенесли в Пантеон і поставили навпроти гробу його сучасника Вольтера. Гріб Руссо має форму простого сільського храму з барильєфом, на якому зображена рука із смолоскипом свободи. За задумом це відображає любов Руссо до природи та класичної античності. В 1834 уряд Женеви дещо неохоче поставив пам'ятник на його честь на крихітному острові Руссо посеред Женевського озера. Сьогодні жителі Женеви гордяться ним, як найзнаменитішим сином міста.

Роман "Юлія, або Нова Элоиза":

Виданий уперше в Голландії в 1761 році, роман "Юлія, або Нова Элоиза" має підзаголовок: "Листа двох коханців, що живуть у маленькому містечку в підніжжя Альп". І ще дещо сказане на титульному аркуші: "Зібрані й видані Жаном-Жаком Руссо". Ціль цієї нехитрої містифікації – створити ілюзію повної вірогідності оповідання. Видаючи себе за видавця, а не за автора, Руссо постачає деякі сторінки підрядковими приміткам (усього їх 164), ними він сперечається зі своїми героями, фіксуючи їхньої омани внаслідок бурхливих переживань любові, виправляє їхні погляди на питання моралі, мистецтва, поезії. В оболонці м’якої іронії верх об’єктивності: автор нібито не має нічого загального з діючими особами роману, він тільки спостерігач, що коштує над ними безсторонній суддя. І на початку Руссо домігся свого: його запитували, чи дійсно знайдені ці листи, минуле це йди вигадка, хоча сам же він видав себе епіграфом до роману й вірша Петрарки

"Нова Элоиза" складається з 163-х листів, розділених на шість частин. Епізодів у романі порівняно небагато в порівнянні з величезною надбудовою, що складається з великих міркувань на всілякі теми: про дуелі, про самогубство, про те, чи може заможна жінка допомагати грішми улюбленому чоловікові, про домашнє господарство й пристрій суспільства, про релігію й допомогу жебраком, про виховання дітей, про оперу й танці. Роман Руссо наповнений сентенціями, повчальними афоризмами, і, крім того, у ньому занадто багато сліз і подихів, поцілунків і обіймів, непотрібних скарг і недоречних співчуттів. В XVIII столітті це любили, принаймні, у певнім середовищі; нам це здається сьогодні старомодним і часто смішним. Щоб прочитати від початку до кінця "Нову Элоизу" з усіма відступами від сюжету, варто набратися неабиякої дози терпіння, але книга Руссо відрізняється глибоким змістом. "Новоя Элоиза" з неослабленою увагою вивчали такі вимогливі мислителі й художники слова, як Н. Г. Чернишевський і Л. Н. Толстой. Товстої сказав про роман Руссо: "Ця прекрасна книга змушує думати"

Сюжет

«Сімейна драма в будинку барона д’этанж у селищі Кларан спочатку сприймається як побитий мотив спокушання безневинної дівчини, дочки шановних батьків. В основі такого сюжету корисне повчання: дівчини, будьте обачні, не піддавайтеся зовнішній чарівності пороку; батьки невпинно стежите за поводженням своїх дітей! І от цей банальний сюжет Руссо вивернув навиворіт: "падіння" дівчини стає її піднесенням, "розбещувач" трагичен, норми патріархальної моралі виявляють свій догматизм, навіть нелюдськість."

Дія роману ставиться до 30-м років XVIII століття. Скромного двадцяти чотирирічного вчителя, бідняка й блукача, г-жа д’этанж запросила до своєї дочки. Ім’я домашнього вчителя – Сен-Пре, що означає: хоробрий, доблесна людина, доброчесний і відважний. У Юлії Сен-Пре знайшов його достоїнства, що захопили: чуйність, розум, эстетический смак, до того ж вона гарна собою. І відбулося те, що нерідко в подібних випадках відбувається: Сен-Пре закохався в Юліу. По натурі своєї мрійник, Сен-Пре ідеалізує предмет своєї любові, відкривши в Юлії "ознаки божества". Подихи, що придушують Сен-Пре, служать для Юліи доказом його хвилювань. Від стриманого тону Юліи Сен-Пре приходить в отчаянье й не в жарт вирішує покінчити із собою. Осліплений Сен-Пре не бачить свого щастя: адже Юлія відповідає йому взаємністю, і якщо, залишаючись наодинці з ним, вона звертається до нього крижаним тоном, а в присутності інших людей – грайливо, те робить це через труднощі положення: чим більше вона йому дає волі, тим більшою необхідністю стане його видалення

У Юліи була колись мила стара гувернантка Шельо. Осколок придворного легкодумства вдач, вона охоче розповідала Юліи про непристойні пригоди своєї молодості. Але навіть на краплю не зуміла Шайо послабити в Юлії вірність чесноти. Якоюсь мірою бесіди із Шельо були для Юліи навіть корисні, познайомивши її з виворотом світського життя. Але як Юліа ні розважлива, вона по натурі своєї створена для сильної любові, і скільки б у ній не було розсудливості, вона не може "приборкати свої страсті". Відчувши якусь щиросердечну слабість, Юлія викликає до себе свою вірну подругу – кузину Клару, в особі якої давно придбала повірницю. Вихована родителями в дусі строгої моралі, Юлія починає усвідомлювати, що її чеснота втрачає над нею влада. Вона полюбила, і в цьому не було б нічого жахливого, якби її коханий не був різночинцем. Безжалісний закон, заснований на дурному забобоні, говорить, що дворянка Юлія не може вийти заміж за міщанина Сен-Пре. Глибоке почуття натрапило на перешкоди, і Юлія – не менше ніж Сен-Пре – розгубилася. Щастя закоханих неможливо через станові забобони барона д’этанж, для якого фетиш фамільної честі дорожче рідної дочки. Приехавший після 30-літньої військової служби додому, г-н д’этанж знайомить із успіхами дочки в науках. Він міг би залишитися цілком задоволеним, якби йому не впала в око один дріб’язок: Сен-Пре нехтує геральдику, і Юліа перейнялася його ідеями. До того ж Сен-Пре відмовився від плати. Звичайне презирство дворянина до плебея, що одержує за свою працю гроші, поступається місцем підозрілості. Людське достоїнство й чесність для барона мало що значать – він уважає ці слова "двозначними". Як може дворянин бути чимсь зобов’язаним простій людині, хоча б і чесному?

Сум’яття охопило Юліу й Сен-Пре. "Проженете мене", – благає він неї. "Захисти мене від самої себе", – відповідає вона йому. І от один раз, коли була відсутня Клара, закохана Юліа віддалася улюбленому Сен-Пре. Міркуючи надалі, вона порахувала цей учинок своїм моральним "падінням".

А) історична Элоиза й відзвуки ричардсоновской традиції

Элоиза – 17 літня племінниця каноніка Фульбера, що жила XII столітті. Элоизу спокусив її вчитель богослов Пьер Абеляр. Коли дядько Элоизи довідався про це, він розлютувався, і слуги його скалічили Абеляра, так що він не міг уже бути ні коханцем, ні таємним чоловіком Элоизи. У жіночому монастирі, їм заснованим, заточив туди свою кохану. Автобіографія Абеляра "Історія моїх нещасть" повна сліз і гніву, жадібності до плотського життя й покаянного аскетизму. Із цієї автобіографії виступає не дуже привабливий вигляд обдарованого, егоїстичного честолюбця й фанатика, що сам себе називав "жалюгідним человечишкой". Зате незвичайно трагичен і чарівний вигляд Элоизи. З відданості деспотичному Абелярові вона прирекла себе на чернецтво. "Прагнучої любові, материнства, щастя, Элоиза підкорилася релігійної манії Абеляра, але – черниця проти волі – вона не могла й не хотіла сховати своїх страждань, смятений душі, коливань між болісною спрагою земного щастя й покірністю взятої на себе місії аббатиси. У листах до Абеляра вона писала йому про своєї "страсті, запалі молодості розпалюваному досвідом приятнейших насолод". Не заради добродії, визнавалася Элоиза, пішла вона в монастир, тому що вона більше любить його, Абеляра, чим бога."

Незважаючи на назву роману "Нова Элоиза", Сен-Пре і Юлія мають мало загального із щирим героями XII в. Сен-Пре і Юлія рівною мірою позбавлені "досвіду страстей"; любов обрушилася на них як стихія, і коли це трапилося, вони стали ідеальними коханцями. Не тільки Юліа цнотлива й гранично соромлива – це можна сказати також про Сен-Пре. Отже, Руссо далекий і від Ричардосна, у романі якого ситуація мелодраматична й легко зводиться до формули: "Безвинності – жертва пороку". Справді, ричардосновский Ловлас хитрістю й насильством збезчестив Клариссу: він цинічний, тоді як у Сен-Пре любов – весь його пафос. Якщо Декарт сказав: "Я мислю, отже я існую", то Сен-Пре як би перефразував цей афоризм у словах, звернених до Юліи. " чиЛюблю я тебе ще? Що за сумніви! Хіба я перестав існувати". Якби Сен-Пре і Юлія не любили один одного так сильно, вони ніколи не стали б близькими до шлюбу. Для них обох слово шлюб – символ чистоти й святості. Сен-Пре ненавидить саму думку про перелюбство. Нехай почуття Сен-Пер і Юліи, після того, як їхні відносини втратили безневинний характер, стали тимчасово більше спокійними, зате в них і більше сердечності й розмаїтості, тому що до них тепер домішується дружба, "стримуюча гарячність страсті". Але Сен-Пре й тепер називає Юлієві тисячами ніжних слів: коханка, дружина, сестра, подруга, ангельська краса, небесна душа…

На жаль, здатність Сен-Пре боротися за своє щастя значно уступає його вмінню красномовно виражати обуревающие його почуття

У любові Сен-Пре і Юліи проявляється не тільки чутливість, у змісті ніжності, чуйності, здатності надавати всякій симпатії піднесений характер; у цій любові є й загострена чутливість, що Руссо підкреслює рядом деталей. У любові Сен-Пре до Юліи чутливість і чуттєвість так злиті, що відокремити їхній друг від друга ніяк неможливо. Нічого загального з будуарним еротизмом XVIII століття не мають ті епізоди роману, де поцілунок Сен-Пре в гаї викликає в Юліи непритомність або де Сен-Пре любується контуром грудей Юліи, згадуючи радості недавньої інтимної зустрічі. У Сен-Пре чуттєвість надає любові силу величезної, болісної пристрасті, тоді як ігрова аристократична поезія рококо перетворювала її в легковажну дрібничку, у скороминуще задоволення. Любов обрушилася на Юліу й Сен-Пре, як бура, перед якою самовладання було б саме ознакою дрібності натури. Ні, це не хвилинний каприз салонного "серцеїда", а глибока, сильна непреоборимая пристрасть. Чи може любов, що потрясає, запалює кров, морозить, сприйматися такими цнотливими істотами, як Юлія й Сен-Пре, окремо з її духовної, або з її фізичної сторони? У той момент, коли Юлія, потім і Сен-Пре почнуть протиставляти один одному ці сторони, щастя їх скінчиться, перетвориться в суцільне страждання, у неправду, у внутрішній розлад

А) Сен-Пре

Сен-Пре міщанин, але якою складністю, відрізняється внутрішній мир цього "простого" людини. Сен-Пре суперечливий. Переживаючи все болезненно гостро, він, аматор усього природн і здорового, захоплено ставиться до Юліи, коли бачить її зворушливо блід і млосної, коли зауважує в ній занепокоєння. Він боязкий і зухвалий, палкий і покірний, соромливий до шаленства, невгамовний у спразі володіння, він рвучкий і неприборканий, частіше меланхоличен, чим обуреваем радістю, надзвичайно сприйнятливий до життєвих каліцтв, як і до всього прекрасного; додайте до цьому ще – утворений і талановитий. Сен-Пре дуже нерівний у настроях: зневіра часто переміняється в нього гнівом, апатія – запальністю. Він завжди занурений у свої переживання й роздуми, неуважний і майже сліпнув до навколишньої, іноді ж разюче спостережливий і тонкий у судженнях. Будь-яка дрібниця може порушити його рівновага. Чутливість Сен-Пре проявляється в незлічимій безлічі нюансів. Його емоційність становить і принцип його мислення, тому він так не виносить філософії, уважаючи хвастощами її порожні фрази, "видали загрозливим страстям". Але саме тому, що Сен-Пре так імпульсивно, він має потребу в керівнику, йому не вистачає розважливості, і тендітна, ніжна Юліа часто виявляється сильніше його. Здавалося б, всі помисли Сен-Пре звернені до його улюбленої драми, однак, це не так: він перебуває в глибокому конфлікті із суспільним середовищем, вірніше, драма його любові переплітається із цим конфліктом

Б) Юлія

Руссо вклав в образ Юліи найбільш ідеальні свої прагнення. Її тонкість смаку й глибина розуму, чуйність і чуйність наводять на думку про можливості делікатних, щирих, м’яких відносин між людьми, які по переконанню Руссо, повинні будуть коли-небудь установитися вобществе.

У Юлії дуже розвинене почуття довге, але потребуючих не геройських подвигів, а безперервних страждань.

Вольте́р

(справжнє ім'я Марі Франсуа Аруе, 21 листопада 1694, Париж, Франція — 30 травня 1778, Париж, Франція) — французький письменник і філософ-деїст.

Лірика молодого Вольтера перейнята епікурейськими мотивами, містить випади проти абсолютизму. Його зріла проза різноманітна за темами та жанрами: філософські повісті «Макромегас» (1752), «Кандид, чи Оптимізм» (1759), «Простодушний» (1767), трагедії в стилі класицизму «Брут» (1731), «Танкред» (видана в 1761), сатиричні поеми («Орлеанська незаймана», 1735, видана в 1755), публіцистика. Історична творчість Вольтера пов'язана з боротьбою проти релігійної нетерпимості, критикою феодально-абсолютистської системи: «Філософські листи» (1733), «Філософський словник» (1764-69). Вольтер зіграв значну роль у розвитку світової філософської думки, в ідейній підготовці Великої французької революції кінця XVIII ст.

Мати Вольтера, Марі Маргарет Дома, була дочкою секретаря кримінального суду, а батько, Франсуа Аруе, — нотаріусом і збирачем податків. Сам Вольтер не любив батька і його ремесло, а пізніше (1744) волів оголосити себе позашлюбним сином якогось шевальє де Рошбрюна, злиденного мушкетера і поета, ніж залишатися сином заможного буржуа.

По кількох роках навчання в паризькому єзуїтському коледжі Людовика Великого (1704—1711)юний Аруе,на вимогу батька, зайнявся вивченням права. Незабаром він проти батькової волі проміняв юриспруденцію на лаври зухвалого віршотворця і радості світського життя. У травні 1717 за складання сатири на реґента Франції герцоґа Орлеанского автор-початківець потрапив у Бастилію, проте рік ув'язнення не охолодив його літературного запалу. Вже в 1718 році була поставлена його перша значна п'єса «Едіп», прихильно сприйнята публікою.

На початку 1726 відбулася сутичка Вольтера з шевальє де Роґаном, який дозволив собі привселюдно насміхатися з його спроби сховати під псевдонімом своє недворянське походження. Озброївшись пістолетами, Аруе намагався помститися кривднику, але був заарештований, кинутий у Бастилію, а наприкінці 1726 року — змушений залишити Париж. Понад дворічне перебування в Англії зміцнило його прихильність до віротерпимості і лібералізму. Свої ліберальні погляди Вольтер виклав у «Філософських листах». У 1734 році, уже після повернення Вольтера на батьківщину, книга була спалена за вироком Паризького парламенту, а автор опинився під загрозою нового арешту. Не бажаючи спокушати долю, Вольтер того ж року виїхав до Шампані, де усамітнився в маєтку своєї коханки, маркізи дю Шатле. Одна з найосвіченіших жінок того часу, вона розділяла захоплення Вольтера метафізикою, природничими науками, біблеїстикою.

1744 року почалася коротка і невдала кар'єра Вольтер-придворця. Літературна популярність і впливові заступники забезпечили йому місце придворного історика (1745). У 1746 році його обрали до Французької академії, але йому так і не вдалося (попри всі намагання) здобути прихильність короля.

У 1746 Вольтер був призначений придворним поетом і історіографом, але, порушивши невдоволення маркізи де Помпадур, порвав з двором. Холодність Людовика XV, розчарування у Версальському дворі, смерть маркізи дю Шатле (1749) схилили Вольтера прийняти запрошення прусського короля Фрідріха II, при дворі якого він з'явився 1750 року в Берліні (Потсдамі), але, викликавши невдоволення короля непорядними грошовими спекуляціями, а також сваркою з президентом Академії Мопертюї (карикатурно зображеним Вольтером у творі «Діатриба доктора Акакія»), був змушений у грудні 1754 року переїхати до Швейцарії, де йому судилося провести решту життя. В околицях Женеви він придбав невеликий маєток, що він його назвав «Відрадне» (Délices). Намагаючись убезпечити себе від неласки з боку духівництва Женеви, Вольтер наприкінці 1758 року орендував маєток Турне (а на початку 1759 року придбав ще й маєток Ферн), розташовані по обох боках кордону Женевського кордону з Францією. У цей час Вольтер почав співпрацювати в «Енциклопедії» Дідро і Д'Аламбера. Ферн й став його «питомим князівством», яким він керував як освічений монарх, став місцем розгортання його 20-річної просвітницької діяльності. Людина тепер багата і цілком незалежна, капіталіст, землевласник і в той же час власник ткацької і часової майстерень, Вольтер - «Фернейський патріарх»- міг тепер вільно і безбоязно представляти у своїй особі «громадську думку», всемогутню думку, проти старого, доживаючого свій вік соціально-політичного порядку.

Ферн став місцем паломництва для нових інтелектуалів. Дружбою з Вольтером пишалися такі освічені монархи, як Катерина II, Фрідріх II, який відновив з ​​ним листування, Густав шведський.

У 1774 Людовіка XV змінив Людовік XVI, а в 1778 Вольтер — восьмидесятичотирьохлітній старий — повернувся в Париж, де йому влаштована була — при ворожій байдужості короля — захоплена зустріч. Він придбав собі особняк на вулиці Рішельє, активно працював над новою трагедією «Агафокл». Постановка його останньої п'єси «Irène» перетворилася на його апофеоз. Призначений директором Академії, Вольтер приступив, незважаючи на похилий вік, до переробки академічного словника.

Сильні болі, походження яких спочатку було неясно, змушували Вольтера приймати великі дози опію. На початку травня, після загострення хвороби, доктор медицини Тронше поставив невтішний діагноз: рак передміхурової залози. Вольтер ще тримався, часом навіть жартував, але часто жартома переривала гримаса болю. Черговий лікарський консиліум, який відбувся 25 травня, передбачив швидкий летальний результат. Кожен день приносив хворому дедалі більші муки. Часом не допомагав навіть опій.

Племінник Вольтера абат Міньо, намагаючись примирити дядечка з католицькою церквою, запросив до нього абата Готьє та парафіяльного кюре церкви св. Сульпиция Терсака. Візит відбувся вдень 30 травня. За легендою, на пропозицію священнослужителів «зректися від Сатани і прийти до Господа» Вольтер відповів: «Навіщо перед смертю набувати нових ворогів?». Його останніми словами було «Заради бога, дайте мені померти спокійно».

У 1791 Конвент постановив перенести останки Вольтера в Пантеон і перейменувати «Набережну Театінцев» в «Набережну імені Вольтера». Перенесення останків Вольтера в Пантеон перетворився на грандіозну революційну демонстрацію. У 1814 під час Реставрації ходила чутка, що останки Вольтера були нібито викрадені з Пантеону, що не відповідало дійсності. В наш час прах Вольтера все ще знаходиться в Пантеоні.

Коли Вольтерові виповнилося 83 роки, він вирішив ще раз побачити Париж. 10 лютого 1778 року патріарх французького Просвітництва прибув до столиці Франції, де його чекала захоплена зустріч. Він 4 рази побував на засіданнях Французької академії, подивився виставу своєї п'єси «Ірена» (1776) у «Комеді Франсез» і навіть вступив у масонську ложу Дев'яти Сестер. Через три місяці він помер.

Як стверджує Ілько Борщак, Вольтер був знайомий з Григором Орликом — останній нібито передав Вольтеру деякі матеріали свого батька для підготовки праці «Історія Карла XII» («Histoire de Charles XII», 1730).

На честь філософа названо астероїд головного поясу — 5676 Вольтер.

«Простодушный»— философская повесть Вольтера, опубликованная в Лозанне в 1767 году и через 8 лет переведённая на русский язык. Описывает злоключения руссоистского «естественного человека» в клерикально-абсолютистской Франции старого порядка.

Сюжет

К берегам Бретани причаливает корабль, который везёт из Канады неиспорченное «дитя природы» — француза, после смерти родителей воспитанного индейцами-гуронами. Он попадает в дом своего дяди-приора, где первым делом знакомится со Священным Писанием. Когда заходит вопрос о крещении, Гурон не может поверить, что мода на крещение изменилась и что креститься в реке, как во времена Иисуса, теперь не принято.

В отличие от других повестей Вольтера, движущей силой сюжета в повести становится романтическая интрига — любовь Гурона к его крёстной матери Сент-Ив. Согласно церковным обычаям разрешить брак с крёстной матерью вправе только папа римский, проживающий за сотни лье от Франции и говорящий на иностранном языке. Влюблённый Гурон не может понять этого, равно как и найти запрета на такой брак в Библии. В расчёте на своё «естественное право» он вламывается в комнату девушки и пытается сделать её своею. Родственники Сент-Ив, подобрав девушке богатого жениха, отправляют её в монастырь.

Тем временем Гурон отважно отбивает нападение на город английской эскадры и хочет пойти служить в армию. Вместо награды за храбрость чиновники предлагают ему купить чин лейтенанта. Разочаровавшись в провинциальных нравах, Гурон принимает решение ехать в Версаль и добиваться аудиенции у короля Людовика XIV. По дороге в столицу он видит оставляемые жителями города — после отмены Нантского эдикта толпы гугенотов вынуждены покидать пределы Франции. Гурон не может взять в толк, почему величайший монарх Европы в угоду какому-то Ватикану лишает себя сотен тысяч лояльных подданных.

Так и не добившись аудиенции у короля, Простодушный по наветам чиновников оказывается в Бастилии. Его сокамерник Гордон — благородный и мудрый янсенист. Во время долгих бесед он помогает Гурону понять устройство французского общества. Простодушный, в свою очередь, убеждает Гордона, что тот обрёк себя за несчастье из-за пустяков, каковыми являются схоластические бредни сектантства.

Чтобы вызволить любимого из темницы, Сент-Ив является в Париж. Неиспорченная провинциалка, подобно Гурону, приходит в ужас от царящего там развращения нравов. Всемогущий помощник министра соглашается помочь девушке при условии, что она проведёт с ним ночь любви. В результате Гурон выходит на свободу, но Сент-Ив умирает на его руках от раскаяния в греховном поступке.

«Простодушный» стоит несколько особняком среди философско-сатирических повестей Вольтера (contes philosophiques). Обычная для его произведений тональность гневного сарказма здесь разбавлена лирической стихией. По сравнению с «Кандидом» главные герои более психологически достоверны; своей назащищённостью они вызывают сопереживание читателя. Это «уже не условные марионетки, легко сносящие любые удары… но персонажи с ёмкими человеческими характерами, подлинно (а не комично, не гротескно) страдающие»[1]. По сути, «Простодушный» — гибрид философской повести с романом воспитания.

«Орлеанская девственница» (сатирическая пародийная поэма Вольтера, где события жизни национальной героини (тогда ещё не канонизированной святой) Жанны д’Арк представлены в сниженно-комическом ключе, столь же иронически показаны французские рыцари и церковь. Изданная анонимно «Девственница» стала одним из самых популярных неподцензурных произведений Вольтера, она получила известность и за пределами Франции как образец скептически-иронического «вольнодумства» XVIII в. «Орлеанская девственница» в молодости была одной из любимых книг Пушкина, он подражал ей в «Руслане и Людмиле», начал её перевод, а впоследствии посвятил «преступной поэме» своё последнее произведение, весьма критическое по адресу Вольтера.

Сюжет

Гравюра к первой песни (школа Ж.-М. Моро, 1819). Карл VII и Агнеса Сорель в бане

«Девственница» написана силлабическим двенадцатисложником, однако, в отличие от классического эпоса (в том числе, например, «Генриады» самого Вольтера), где рифмующие строки объединяются попарно (александрийский стих), в поэме рифмовка вольная, что придаёт рассказу большую естественность и непринуждённость. Поэма состоит из 21 «песни» (chants). В начале (эти строки переведены Пушкиным) Вольтер иронически отрекается от Шаплена:

О ты, певец сей чудотворной девы,

Седой певец, чьи хриплые напевы,

Нестройный ум и бестолковый вкус

В былые дни бесили нежных муз,

Хотел бы ты, о стихотворец хилый,

Почтить меня скрыпицею своей,

Да не хочу. Отдай ее, мой милый,

Кому-нибудь из модных рифмачей.

Вольтер травестирует сюжет девы-воительницы, выпячивая его эротический подтекст — «под юбкою» Жанны хранится «ключ от осаждаемого Орлеана и от судеб всей Франции». Враги Франции охотятся за девственностью Жанны, не отстают от них в разврате и окружающие Жанну французские служители церкви всех уровней; она даёт им отпор то при помощи кулаков, как деревенская девица, то различных уловок.