Зародження і розвиток нотаріальної діяльності в Україні до початку XX ст

Нотаріат формувався як складова національної правової культури. Вважається, що нотаріальна діяльність на території України розвивалась у контексті західноєвропейських традицій. Але окремі регіони України розвивались в різних умовах формування права і перебували під впливом правових систем інших держав. Зокрема, зі сходу - Росії, заходу - Австро-Угорщини, Литви, Польщі, південного заходу - Туреччини. Разом з тим, минуле народу України не збігається з західноєвропейською цивілізацією і водночас за багатьма параметрами виходить за межі російської євразійської моделі. Те, що сьогодні ми сприймаємо як українське право, історично сформовано в різноманітних законотворчих площинах. Отже, задля визначення закономірностей еволюції національного нотаріату необхідно враховувати як внутрішні, так і зовнішні чинники, що впливали (і сьогодні впливають) на процес українського нотаріатотворення.

Визначаючи фактори, які були основоположними при закладенні підвалин нотаріату як національного правового інституту, перш за все слід мати на увазі, що витоково, визначником української суспільної дійсності в регулятивному аспекті є Право, яке протиставляється не -Праву (безладу). Право не лише консервує, але і самовідтворює етнічні цінності.

Історично виникнення нотаріату пов’язано з розвитком цивільного обороту та наявністю писаного права. Характерною ознакою цивільного обороту є юридичне закріплення можливості як розпорядження майном, так і придбанням його у власність. Придбання власності, зокрема зобов’язальне право, регламентувалося ще в часи існування на території нашої держави скіфсько-сарматського об’єднання, античних міст Північного Причорномор’я, Боспорського царства. Визнаний інтерес щодо регулювання договірних відносин становить період завершального етапу формування давньоруської державності, а саме з утворення Давньоруської держави з центром у Києві. Найважливішою пам’яткою права того часу є «Руська правда», особливо її розширена редакція, яка мала вплив на всю територію давньоруських земель. За «Руською правдою», виділяються такі угоди, як купівля-продаж (статті 32, 37, 38, 110, 118), займ (статті 47, 48, 51, 52, 53, 54, 55), заступництво (статті 59, 60, 61, 111), поклажі (ст. 49) тощо. Особливістю певних договорів була обов’язкова присутність свідків при їх укладенні.

При цьому в одних випадках присутність свідків була обов’язковою, а в інших — залежала від волі певної сторони договору. За правилами статті 50 «хто віддає гроші в ріст, або мед в надбавку, або хліб в досип, тому належить зробити це при свідках. І на яких умовах він при них домовився, такий йому і брати надлишок». Обов’язковість свідків передбачалася при набутті людиною статусу холопа через її продаж. За статтею 110, першим різновидом холопства визнавалось, «коли хтось купить людину, хоч би і за півгривни, і поставить свідків, а віддасть ногату при самому холопі».

Необов’язкова присутність свідка мала місце, як це вказано у ст. 48, «якщо купець дасть купцю гроші в обіг з прибутку, або на торгівлю, то боржнику не треба одержувати гроші при свідках, присутність свідків тут не потрібна, але якщо боржник стане відмовлятися від боргу, тоді кредитор нехай сам іде до присяги». На відсутність свідка вказує і ст. 49, при укладенні договору зберігання за якою, «якщо хтось передає кому-небудь своє майно на зберігання, свідок при цьому не потрібен».

За відсутності свідків при укладенні договору могли настати певні правові наслідки. На це прямо вказують правила ст. 52, відповідно до якої «якщо не буде свідків угоди кредитування, а борг не перевищує трьох гривен кун, то кредитор має принести присягу, що дав гроші. Якщо борг більше трьох гривен кун, то сказати кредитору: «Сам винен, якщо, даючи гроші, не взяв свідків».

У «Руській правді» регламентувався не так договір купівлі-продажу (його умови залежали переважно від волі сторін), як спори, що виникали в результаті взаємних претензій. Стаття 37 «Руської правди» вказує на обов’язкову участь свідків під час розгляду спору, що стосувався купівлі-продажу краденого. І саме на тому, хто купив крадене, був обов’язок представити свідків, у присутності яких він купив крадену річ. Детально регулювалися випадки, коли боржник відмовлявся від свого боргу і не хотів платити займодавцю. Якщо кредитор зажадає сплатити борг, а боржник почне відмовлятися, то займодавець зобов’язаний представити свідків, які підуть під присягу, і тоді він одержить свої гроші.

За «Руською правдою», свідком могла бути вільна людина. Лише у разі відсутності вільної людини посилання могли впливати на боярського тіуна, а при незначних позовах — на свідчення закупа.

Через відсутність письмового закріплення договірних відносин і, як наслідок, їх публічного визнання на випадок спору виникла потреба у зверненні до свідків у майнових відносинах часів «Руської правди».

Церковні канони, особливо Святе Писання теж впливало на формування інститутів українського права. У Новому Заповіті зазначається: «А коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди й йому викажи поміж тобою та ним самим; як тебе він послухає, - ти придбав свого брата. А коли не послухає він, то візьми з собою ще одного чи двох, щоб «справа всіляка ствердилась устами двох чи трьох свідків». А коли не послухає їх, - скажи Церкві; коли ж не послухає й Церкви, - хай буде тобі, як поганин і митник!» (Євангеліє від Матвія 18: 15–17).

Свідок не міг діяти лише від себе, а був пов’язаний покладеними на нього суспільними обов’язками щодо непередбачуваних наслідків, які могли виникнути з укладеного договору. Юридичне значення свідка, за «Руською правдою», полягало у підтвердженні ним за певних обставин як самого факту укладення відповідного договору, так і його істотних умов. Свідок визнавався за часів «Руської правди» як особа, що виконувала певні дії, спрямовані на захист цивільних прав за умови відсутності їх письмового закріплення.

Формуванню нотаріату на теренах України сприяло прийняття християнства. Це мало наслідком запозичення римсько-візантійських норм із Візантійських Номоканонів (збірок церковних канонів), які в перекладі на старослов’янську мову отримали назву «Кормча книга», куди входили Еклога та Прохірон. Для дослідження нотаріату важливе значення мають норми Еклоги, що регламентували вчинення заповіту. Він складався у письмовій формі, хоча допускалась і усна, та підписувався заповідачем і свідками з прикладенням печаток. Для складання заповіту запрошувався номик - писець, фахівець із складання документів, або людина, яка володіє грамотою. Це свідчення того, що встановлення Еклогою письмової форми заповіту та дотримання встановлених процедур його оформлення було черговим кроком до формування передумов нотаріальної форми щодо документування юридичних фактів.

У першооснові зародження нотаріату була необхідність створення умов функціонування інституту права власності (існує право власності, насамперед, приватної – тож повинні існувати правові механізми її охорони), що мав ґрунтуватися на праві як регулятивному чиннику суспільної дійсності. У зв’язку з цим виникла потреба у запровадженні вироблених на певних етапах розвитку цивільного обороту форм захисту прав його учасників, спрямованих на їх підтвердження, закріплення та визнання і, як наслідок, надання документам, що фіксують такі права, певного офіційного (публічного) значення.

Перші правові закони на Русі в другій пол. IX століття стали провісниками майбутнього російського нотаріату, що значно вплинув на утвердження українського нотаріату. Інститут нотаріату в Росії будувався поволі, з’явилися майданні піддячі, думні дяки, які, на кшталт табеліонів, заклали в Росії основи професії нотаріуса. Головне перетворення, що мало важливий вплив на подальший історичний розвиток нотаріальної справи в Росії, зробив Петро Великий. Указом від 09.12.1699 р. він наказав:”… совершать всякие крепости… не у площадных подьячих на Ивановской площади в Москве, а в соответствующих приказах, куда надлежало … присылать раз в два месяца все крепости, совершаемые в городах”. Повною централізацією нотаріальної справи Петро Великий припускав усунути безладдя та зловживання, які часто мали місце при здійсненні правових актів піддячими. Але в зв’язку з незручністю вже з 30.01.1701 р. «было велено писать крепости по прежнему указу в палатке Ивановской площади», а нагляд за діяльністю майданних піддячих був доручений Оружейній палаті. Надалі заснували юстиць-колегію в складі декількох суддів, а в губерніях були створені контори кріпосних справ, до складу яких входили переписувачі та доглядачі. За Катерини II юстиць-колегії в 1775 р. були скасовані і укладання кріпосних актів передано Палаті цивільного суду. Для усунення зайвих формальностей з 1781 р. затверджуються маклери та нотаріуси виключно для торгівельних угод та різного роду посередництва. Ділова сфера впливу представників нотаріальної професії була доволі обмеженою. В різних регіонах імперії назви та посадові функції нотарів могли суттєво відрізнятися, залежно від історичних традицій та стану економіки. Процедура обіймання нотаріальних посад була неоднорідною. “Публічні”, “міські” або “приватні” нотарі та маклери обиралися місцевим правоздатним загалом. Маклерів при банках або судових установах призначали владні органи. У законодавстві не було прописано вимог до цих осіб і траплялося, що нотаріус, не володіючи мовою, якою розмовляли сторони, посвідчував між ними угоду, заплутаною була система винагородження нотаріусів за їхню працю.

За правління царя-реформатора Олександра II розпочалися конструктивні зрушення. Вже на початку його царювання була прийнята низка ліберальних нововведень, втому числі і щодо нотаріальної справи. Так, у 1863 р. Олександр II підписав документ, що скасовував дискримінацію євреїв як кандидатів у нотарі у так званих „межах осілості”, де дозволялося їх вільне проживання. Якщо ж у населеному пункті існувала лише одна нотаріальна посада, на неї можна було обрати єврея, проте, з обов’язкового дозволу губернського начальства.

Соборне Укладення - “Кодекс Законів Російської держави”, прийняте Земським собором 1649 року, а потім - “Положення про нотаріальну частину”, затверджене 14 квітня 1866 року імператором Олександром II, - це законодавчі акти, на базі яких створювався та розвивався нотаріат тих часів. Саме Положенням про нотаріальну частину було визначено, що нотарі вважаються державними службовцями, але не мають прав на чини та пенсію за цим званням. Плата їм призначалася відрядна, за виконання конкретних актів згідно із встановленими офіційними розцінками. Призначення відбувалося за рішеннями окружних судів і судових палат.

Були закріплені обов’язкові часи присутності у конторах та зобов’язання неодмінно залишати відповідального заступника у разі відпустки. Коло справ, що розглядав нотаріус, розширилося, і до його компетенції увійшли “кріпосні акти” на право володіння нерухомістю. Суспільне становище нотарів сягнуло якісно нового рівня. В документах тих часів слово „маклер” згадується поряд з нотаріусом. Слово „маклер” німецького походження і буквально означає “причепа”, “привереда” (власне, прискіпливість та педантичність є для нотарів ознакою високого професіоналізму). У минулі часи сфери діяльності маклерів і нотаріусів не лише взаємно доповнювалися, але й у деяких випадках перетиналися. Маклерів офіційно призначали на посаду, приводили до присяги, і надалі лише вони мали право посередництва при біржових операціях, тільки укладені ними акти вважалися дійсними. Фактично маклери - нотаріуси на біржах. Діяльність біржових маклерів з нотаріальними повноваженнями тривала до початку XX століття. Маклери-нотарі були “городовими” та “приватними”. Діяльність „Приватного” маклера поширювалася на певну “поліцейську частину” міста, міський район. З 1831 р. при біржах працювали нотарі, які займалися торговельною практикою і називалися біржовими нотарями.

До претендента на посаду нотаря (це була державна служба, нотаріус вважався службовцем VIII-го класу - колезький асесор, хоча і без права на пенсію) і організації його контори пред’являлися певні вимоги. По-перше, кількість нотаріусів у кожному регіоні обмежувалася спеціальним розкладом, укладеним Міністерством юстиції і погодженим з Міністерством фінансів та Міністерством внутрішніх справ, і тому треба було дочекатися вакансії. Про наявність вакансії оголошували в пресі. Вимоги до претендента: російські підданні, повнолітні, не мають інших посад та не підлягають судовим обмеженням. Далі спеціальна комісія, що складалася з голови окружного суду, старшого нотаріуса та окружного прокурора, на конкурсних засадах проводили іспит з уміння претендентів правильно викладати акти, перевіряли знання діловодства і відповідних законів.

Претендент повинен був внести для відкриття контори заставу, аби, коли до нотаріуса пред’являтимуть майнові претензії внаслідок його неправильних дій, задовольнити їх не тільки за рахунок майна нотаріуса, але й за рахунок застави. Первісна застава для губернських міст сягала 6000 крб. і за кожен рік роботи відраховувалася з прибутку нотаріуса певна сума доти, поки сума застави не досягала 15000 крб. До того ж вважалося, що в конторі, крім власника-нотаріуса, працює певний персонал: діловод, касир, артільник, група писарчуків. Контора мусила мати декілька друкарських машинок, касу і сейф, копіювальний прес, нотаріальні книги, бланки, штампи, повну збірку законів та наказів окружного суду та комплекти фахових видань на зразок „Вестника права и нотариата”, „Собрания узаконений и распоряжений правительства”, „Сенатских об’явлений” тощо. Розклад робочого дня погоджувався з окружним судом. Контора працювала щодня, крім загальних “неприсутніх” днів, не менше за 6 годин. Нотаріус не мав права піти у відпустку без дозволу голови окружного суду, а цей дозвіл отримував лише після того, як залишав замість себе заступника. При цьому власник контори повністю матеріально відповідав за всі дії своїх заступників та працівників. Про повернення з відпустки нотаріус повинен був негайно повідомити окружний суд, а у разі затримки він підлягав дисциплінарному покаранню як за службову недбалість.