Остарбайтери у нацистській Німеччині

Під час Другої світової війни в Німеччині склалася певна ієрархія іноземних робітників, які працювали у промисловості, сільському та домашньому господарстві країни. 28 грудня 1942 року наказом Геринга та Заукеля виділялося 4 категорії іноземних робітників у Рейху: 1)іноземні робітники з країн західної Європи; 2)польські робітники; 3)східні робітники; 4) євреї та цигани. Під назвою «східні робітники» нацистське керівництво розуміло вихідців з «колишньої радянської території». Українці-вихідці з Галичини і прибалтійці, мали особливий статус. Першим документом, який регулював працю та побут східних робітників у Рейху було розпорядження Геринга від 7.11. 1941 року. Там зокрема говорилося про те, що використання та поводження з «російськими» робітниками не повинно відрізнятися від поводження з військовополоненими[ [1]]. Схiднi робітники мали бути відділені від німецького населення та інших іноземних робітників та розміщені у бараках, які мають бути обнесені колючим дротом. Тільки у сільському господарстві східних робітників мали використовувати в індивідуальному порядку. Крім того, радянські робітники, виключаючи балтійців та галичан, мали носити прямокутний шматок тканини з блідо-блакитною окантовкою: на синьому фоні білим кольором – слово «OST». За порушення правил та трудові або політичні проступки східних робітників відправляли на декілька тижнів у виправно-трудовий табір.

Робочі табори для іноземних робітників або для військовополонених у Третьому Рейху під час Другої світової війни могли знаходитися будь де (на фабриках, міських вулицях, пустирях), а їх загальна кількість вираховувалася тисячами.

Як пригадував один лікар з Харкова, який працював в таборі для остарбайтерів у Берліні: «… серед робітників було немало шпиків, які, продавши себе німцям за зайвий шматок хліба чи тарілку супу, доносили на своїх товаришів по нещастю»[ ].

Мешкали остарбайтери в бараках, якi являли собою як правило одноповерхові будівлі пофарбовані у специфічний темно-зелений колір. В них мешкало від декількох десятків до декількох сотень чоловік.

Годували остарбайтерів переважно хлібом – від 200 до 400 г. та 1-2 рази на день – біля літра баланди.

Основними галузями в господарстві Німеччини, де працювали радянські цивільні робітники, була промисловість та сільське господарство. Трудовий день у сільському господарстві не був нормований (доходив до 18 годин), і зарплати найчастіше не видавали (вона йшла на оплату житла)

Ще однією сферою, де працювали східні робітники було домашнє господарство. Ще навесні 1942 року Заукель обіцяв німецьким жінкам допомогу у вигляді робітниць з окупованого Сходу. 10 вересня 1942 року вийшов декрет Заукель, який передбачав відправку дівчат і жінок зі Сходу у віці від 15 до 35 років, які «сильні фізично» та якомога більше схожі на німкень[2].

Під кінець війни остарбайтерів використовували на роботах у прифронтових лініях, де вони мали копати окопи.

Остарбайтери працювали не тільки на території Рейху та Генерал Губернаторства, а також на територіях окупованих країн Європи. (Норвегія, Бельгiя, Францiя)

Остарбайтерам не дозволялося покидати місця роботи без письмового дозволу поліцейської влади, за виключенням обставин, пов’язаних з роботою. Східним робітникам заборонялося покидати своє місце проживання з 1 квітня по 30 вересня у проміжок часу між 21 та 5 годиною, а в період з 1 жовтня по 31 березня – 20 годин до 6 годин[3]. Відвідування заходів, які не були організовані Німецьким Трудовим Фронтом були суворо заборонені. Остарбайтери не мали права відвідувати басейни. Дефіцитні товари східним робітникам не відпускалися. а інші товари продавалися лише у тому випадку, якщо була гарантія повного задоволення попиту німецьких покупців[4].

Східних робітників, які працювали на території Генеральної Губернії, чи прилучених до Райху польських територіях, німецька влада намагалася ізолювати від польського населення. Так, місцевий німецький суд міста Лізза (Вартланд) у червні 1942 року покарав польського робітника Йозефа Бартовіака відправкою на три місяці до штрафного табору за те, що він під час свого перебування на вокзалі міста Канкель спілкувався з групою робітників, привезених з України[5].

Влітку 1942 р. під патронатом Східного міністерства було створено Центральне бюро по східним народам (Zentralestelle für die Völker des Ostens – ZAVO), яка мала опікуватись «неполітичними» проблемами народів Сходу, які перебували на території Третього Райху. Цю організацію очолив проф. Герхард фон Менде[6]. 30 вересня 1942 року ЦАВО видало записку, яка стосувалася східних робітників. До головних помилок німецької політики було віднесено наступні пункти:

«1. Поняття «робочої сили» з окупованих областей СРСР було звужено до трудового та соціального поняття «східний робітник»; для цих робітників були створені «умови особливого ґатунку», які ці особи повинні сприймати як несправедливість

…3.Використання їх на підприємствах проводилося без урахування їх професії та освіти, за випадковою приналежністю до того чи іншого ешелону чи транзитному табору.

4. Розміщення проводилося не так, як звичайно розміщувалися іноземні робітники, а у посилено охороняємих таборах за дротом, виходити з яких не дозволялося.

5. Відношення зі сторони охорони було, як правило нерозумним та грубим.

6. Харчування у таборах для східних робітників, які використовувалися у вуглевидобувній галузі та промисловості, було на стільки поганим та недостатнім, що звичайно гарні результати праці людей, які утримувалися у таборі швидко знижувалися і частими були випадки захворювання та смерті.

…8. Переписка з близькими місяцями була неможливою по причині відсутності необхідної організації, так що замість конкретних обіцянок – також через еміграцію – на батьківщину доходили дикі чутки»[7]. Але ЦАВО, як і Східне міністерство не мало значного впливу на політику Третьому Райху.

25 жовтня 1942 року співробітник Східного міністерства д-р О. Бройтігам звернувся до А. Розенберга з конфіденційною доповіддю, в які засуджував німецьку політику на окупованих теренах СРСР. Там зокрема говорилося: «Продовжуючи поводитися зі слов’янами з безмежною жорстокістю, ми вживали такі методи набору робочої сили, які, ймовірно, зародилися с самі темні часи работоргівлі. Стала практикуватися справжня охота на людей. Не зважаючи на їхній стан здоров’я та вік, їх масами відправляли до Німеччини…»[8]. Але Розенберг не зробив нічого, що припинити подібну практику і навіть проявляв свій конформізм у відносинах з Генеральним уповноваженим з використання іноземної робочої сили Ф. Заукелем. Так, у червні 1943 р., коли питання використання праці іноземців обговорювалося на конференції, що її проводило вище керівництво Німеччини, Розенберг, виступаючи там, скромно подякував за «розуміння» та «товаристськість»[9]. Як зазначає Даллін, Розенберг знав про те, який вплив призводить політика Заукеля, але «нема свідоцтва, що він особисто був стурбований цим»[10].

Як вже було вище сказано, остарбайтери змушені були носити на одягу знак «Ост» (Ostabzeichen). А. Розенберг, голова Східного міністерства, також розглядав знак «Ост» як річ «необхідну з причин безпеки». За впровадження знаку, який би не ображав почуттів східних робітників виступав міністр пропаганди та просвіти Й. Геббельс, який пропонував ввести нове позначення[11]. Але до його слів аж до 1944 року ніхто не дослухався. Розенберг у своєму до фюрера від 28 вересня 1944 року Розенберг заявив: «…Східне міністерство прийняло рішення про те, що для східних народів – росіян, білорусів та українців, потрібно ввести окремі знаки ідентифікації….Видиме розділення Сходу повинно втілитися як найскоріше»[12]. Але ідеї Геббельса та Розенберга не були популярними. Головним його опонентом був райхсфюрер СС Генріх Гіммлер, який навіть після Сталінградської катастрофи вірив у те, що нацисти зможуть заселити територію СРСР до Уралу німецькими колоністами[13].

Серед посадовців з німецьких установ, які намагалися запровадити сепаровані національні знаки для українців, білорусів, росіян та покращити умови їхнє життя в Німеччині, був голова генерал-інспектор добровільних формувань (General der Freiwilligen-Verbände) Ернст Кестрінг. У промові від 30 червня 1944 р. він підкреслив зв’язок бойового духу його з’єднань з тим жахливим становищем, в якому перебувають співвітчизники його бійців в трудових таборах Райху. Внаслідок його прохань генштаб ОКХ 24 жовтня 1944 р. видав документ проектного типу, який передбачав ліквідацію нагрудного знаку «Ост», покращення забезпечення східних робітників у співвідношенні з існуючими раціонами та зрівняння у раціонах та оплаті праці з західними робітниками[14]. Наказом керівника Східного міністерства від 7 червня 1944 р. знак «Ост» ліквідовувався. На заміну українці отримали тризуб, білоруси – пшеничний сніп та зубчасте колесо, а росіяни – хрест св. Андрія Первозваного, який став емблемою власівського руху[15]. Одночасно німецька пропаганда зазначала: «Знак «Ост» було недавно ліквідовано. Східних робітників тепер нагороджені їхніми національними емблемами. Це є свідоцтвом визнання їхньої праці для спільної боротьби проти більшовизму»[16]. Виконання цієї директиви гальмувалося. Планувалося 27 серпня влаштувати масштабне свято та надати східним робітникам в цей день вихідний. Але святкування було відкладено, а по суті відмінено.

Політика нацистів в деяких аспектах починає змінюватися після поразки під Сталінградом. Навіть серед членів НСДАП середньої ланки починають з’являтися вагання про правильність тої політики, яку проводить керівництво Райху по відношенню до остарбайтерів[17]. Пропагандистська машина Третього Райху знову починає закликати до «європейської єдності проти більшовизму». Мали місце навіть спроби апеляції до націоналізмів народів СРСР. Зокрема на цьому наполягав Й. Геббельс. 21 січня 1943 р. він оголосив про цю принципові зміну орієнтирів у пропагандистській роботі. Розповідаючи про чергову конференцію, яку проводило міністерство Геббельса, німецька преса писала: «Міністр демонструє сильну опозицію тому шляху, який ми використовуємо для завоювання на Сході росіян. Є тільки один лозунг, який ми маємо багатократно повторювати: наша боротьба проти більшовизму. Сьогодні Росія проводить свою битву під прапором націоналізму, і може знайти підтримку нації у багатьох випадках. Тому нашим пропагандистським лозунгом на Сході має бути те, що ми зайняті боротьбою проти більшовизму, а не російського націоналізму»[18]. 15 лютого 1943 р. вийшов наказ Геббельса «Про пропагандистську обробку народів Європи», де зазначалося, що «для перемоги мусять бути мобілізованими не тільки сили німецького народу, а… й тих народів, які були завойовні… впродовж війни. Будь-яка сила Європейського континенту, і насамперед східних народів, має використовуватися для боротьби проти єврейського більшовизму»[19]. Далі зазначалося, що треба демонструвати «волю до свободи, волю до боротьби проти більшовицького терористичного режиму, як підкріплюючу силу народів, які пригноблені радами. Разом з тим слід показувати солдатську доблесть росіян, їхнє бажання працювати. Для доведення цього необхідно посилатись на використання національних східних частин в системі вермахту…, використання східних робітників в Райху…, де вони роблять свою справу для перемоги німецької зброї»[20]. Але всі ці пропагандистські заходи мали прагматичний характер. 15 квітня 1943 року з’явилася інструкція райхсфюрера СС Г. Гіммлера та міністра пропаганди Й. Геббельса «Про загальні основи поводження з іноземними робітниками, що працюють у Райху», в якій говорилося: «…Гуманне, спрямоване на підвищення продуктивності праці, поводження з іноземцями і надання їм пільг можуть, само собою зрозуміло, легко призвести до стирання розмежувань між іноземними робітниками та німецькими. Співвітчизники покликані вважати своїм національним обов’язком збереження дистанції між собою і людьми чужих народів. Німецькі громадяни повинні розуміти, що при ігноруванні основ націонал-соціалістичних поглядів на чистоту крові, вони можуть бути піддані найсуворішому покаранню. Усвідомлення того, що справа йде про перемогу чи більшовицький хаос, повинне заставити зробити для себе необхідні висновки про поводження з іноземними робітниками.

Необхідно все підпорядкувати одній меті – переможному завершенню війни. Ось чому з іноземними робітниками, зайнятими на роботах у Райху, необхідно поводитися так, щоб підтримувалася їх благонадійність, щоб були обмежені до мінімуму їх дії на шкоду Райху, щоб для німецької військової промисловості тривалий час зберігалась їх працездатність…»[21].

Одночасно з цим ймовірніше всього для того, щоб протиставити українців росіянам та іншим народам весною та влітку 1943 р. для остарбайтерів українського походження почали створювати деякі привілеї. Так, діти народженні українською робітницею від українця вважалися расово повноцінними і могли бути виховані німецькому дусі. На російських дівчат такі «привілеї» не поширювалися. Тому багато українських східних робітниць вимагали від родичів прислати підтвердження про їхню національність[22].

З середини 1944 року в Німеччині працювала Українська Установа обслуговування (УУО – нім. Ukrainische Bedienungsstelle), яка опікувалася українськими остарбайтерами. Керівництво цієї установи було німецьким, але персонал, який очолював колишній харківський обербюргомайстер О. Семененко, був здебільшого українським[23]. Крім того, при Українські Установі Обслуговування існував заснований Семененком інформаційний пункт з питань преси та радіомовлення[24]. Зафіксовані випадки, коли ця структура допомагала українським остарбайтерам. Пігідо-Правобережний працюючи у Мускау, жив у бараку з молодими хлопцями, які любили повеселитися. Він був людиною літньої і хотів мати від них спокій та свій куточок для відпочинку. Його дружина мешкала в одному бараку з молодими польками, моральна поведінка яких була «на низькому рівні». Пігідо-Правобережний поскаржився до УУО, і за наполяганням цієї структури господар керамічної фабрики, де працювало подружжя, перевів їх до окремого приміщення[25].

Як було вище сказано, статеві контакти остарбайтерів та німців були суворо заборонені. Але часто ініціаторами виступали самі німкені, яким так не вистачало чоловіків у військовий час. Подібний випадок описав у своїх мемуарах М. Черненко: «З віконця заводської (німецької!) кухні-столової мене поманила пальчиком симпатична дівчина. Волосся чорне, зачіска висока, рум’янець на всю щоку, очі так і стріляють. Я підійшов та отримав миску наповнену чимось середнім між супом та кашею. Тут же на місці я це з задоволенням з’їв. Дівчина виглядає знову, сміється та вказує – а котелок в тебе є? Наповнила ще й котелок.

Так повторилося декілька раз. А потім дівчина підмовила мене затриматися після роботи. Потім стемніло, і ми разом вийшли через прохідну і пішли по дорозі до табору і пройшли вже мимо табірної прохідної. І пішли далі попід забором. І тут дівчина взяла мене під руку, прошепотіла: «Komm!» - пішли! – і стала повертати в лісок. Треба чесно визнати, що першим ділом я згадав про обіцяне за таке «пішли!» в перший день після прибуття, та соромним для свого чоловічого самолюбства способом уникнув. Злякався, коротше кажучи. На цьому роман почав слабшати…»[26]. По оцінкам СД кількість «незаконнонароджених» дітей від контактів німецьких жінок з іноземними робітниками складала 20, 000[27]. Як було вже сказано за статеві контакти між східними робітниками та німкенями на перших чекала смертна кара, а на другу – відправка до концтабору. Але наприкінці 1942 року практика публічних повішень починає скорочуватись. Замість цього остарбайтери, які мали «добрі расові показники», могли бути відправлені до спеціального табору Хінцерт, який знаходився біля Трієра, куди відправлялися особи підлягаючі германізації. У 1944 році органи СД щодня отримували повідомлення про дві-три страти східних робітників, які вступили у статевий контакт з німкенями[28]. Крім того, бували випадки, коли остарбайтери відвідували публічні будинки для іноземних робітників, як це сталося з Михайлом Черненко та його друзями у Штеттині, де послуги коштували десять райхсмарок[29].

Східна робітниця, яка завагітніла мала бути відправлена назад на Батьківщину. І цим активно користалися для повернення додому. На початку 1943 року вийшло розпорядження, яке забороняло репатріацію вагітних жінок зі Сходу[30]. Навесні 1943 року вийшло нове розпорядження, яке надавало розширенні можливості для проведення аборту вагітної східної робітниці. 11 березня 1943 року міністром здоров’я було видано наказ, згідно якого східна робітниця могла зробити собі аборт, якщо вона цього бажала. РСХА видало таємне дозвіл переривати вагітність у жінок зі Сходу, якщо батьком дитини був не німець[31]. Паралельно з цим у березні 1943 року Гіммлер заборонив робити аборт, якщо зачаття пройшло в результаті зґвалтування жінки-остарбайтера членом СС[32]. При цьому мати обслідували представники Управління зі справ раси та переселення (РуСХА). Якщо жінка отримувала позитивну оцінку, то її відправляли до спеціального закладу «Лебенсборн». Після родів жінку повертали на роботу, а дитину віднімали. Загальна кількість дітей народжених (як від німкень, так і від іноземних робітниць) у «Лебенсборні» оцінюється приблизно у 50 000[33]. Якщо жінка отримувала негативну оцінку зі сторони співробітників РуСХА, то пологи проходили прямо у бараку трудового табору. Після цього мати повинна була приступити одразу до праці, а дитину відвозили у спеціальний збірний пункт, умови існування в яких були жахливими[34]. Наприклад, при заводі «Фольксвагенверке» у лютому 1943 року в місті Вольфсбургу було засновано дитячий будинок для малюків, які народжені від східних робітниць. Цей будинок знаходився у відомстві заводського відділу соціального забезпечення. Невдовзі цей будинок було переведено до міста Рюену, де дітей розмістили у бараках. Умови утримання дітей були на стільки незадовільним, що смертність досягла страшних масштабів. З квітня 1943 по квітень 1945 року у цьому дитячому будинку померло 400 малюків[35]. Спочатку діти поступали разом з матерями, але потім імперський міністр праці дозволив матері залишатися при своїй дитині лише чотирнадцять днів[36].

Вільний час остарбайтера був між роботою та сном, а також у вихідний день – неділю. У неділю на роботу виганяли найчастіше штрафників, в той час як ті, хто працював добре міг з осені 1943 року у лімітований час виходити до міста. Як правило, це відбувалося між 14 та 19 годинами[37]. Найчастіше це була група з десяти або більше чоловік з німцем на чолі. Під кінець війни частими були випадки, коли остарбайтери у вільний час «підробляли» у приватних господарствах. У якості відплати вони отримували найчастіше харчі[38].

Відвідування церков, а також будь-яка церковна опіка для остарбайтерів була заборонена[39]. Органи СД у своєму повідомленні від 15 квітня 1943 року фіксували, що серед східних робітників велика кількість людей, які «носять натільні хрестики, зображення Мадонни та ікон»[40]. Як свідчить щоденник М. Васильчикової, заборона відвідування остарбайтерам церков не виконувалася завжди суворо. 21 листопада 1943 року княжна Васильчикові записала: «Ходила з Папа на літургію у великий руський собор біля Темпельсхофа. Співали чудово. …руських жінок в церкві дуже багато… Деякі з них прямо тут годували груддю своїх дітей….Церква по неділях в них улюблене місце збору – підозрюю, що це не стільки від набожності, скільки від того, що церква нагадує їм батьківщину»[41]. 16 квітня 1944 пані Васильчикові занотувала наступне: «Натщесерце відправилася в руську церкву причаститися, але на жаль невдало. Там була велика давка, з-за великої кількості біженців та депортованих «остів» з Радянської Росії, що я навіть не змогла пробитися».[42] З осені 1944 року до «острівських» таборів почали офіційно пускати православних священників, які були здебільшого біженцями зі Сходу. Під час богослужінь заборонялася будь-яка агітація, а кліру було дозволено не носити пізнавального знаку «Ост»[43].

У вільний час остарбайтери знаходили час для того, щоб відвідати кіно чи почитати якусь доступну книжку. Про це свідчить щоденник харків’янки Клави. 7 квітня 1943 року вона записала: «Андрій Маличенко… вже місяць сьогодні нашого знайомства. Я до нього привикла так, як до рідного… Він розумний і я люблю його за це. В той же день 4. 4. 1943 р. ми бачили кіно: “Ді гольдене Штадт” – це трагедія молодої дівчини. Страшна картина: як вона стояла біля хреста матері, обіймала той холодний хрест і просила матері прийняти її до себе, бо їй вже ніхто не був радий тут на землі. “Муттіхен, муттіхен”, часто повторювала вона, ці повні невиносного горя слова. А музика така гарна, так підходила до цієї картини. І ось вона втопилась в трясовині. Картина гарна»[44]. 30. 04. 1943 Клава занотувала: «Читаю “Жан Кристоф” - роман[45], чудесна книжка, глибоке розуміння людської душі. Велика подяка моєму любому Андрієві за книжки, які завжди і скрізь рятують моє життя»[46]. Запис від 16 травня 1943 року: «Прочитала “Надію Миколаївну” Горошка – чудесна річ. Я ніколи не ставилася презирливо і не буду так ставитися до жінок, які впали в провалля вулиці. Там бувають і великі душі. А я мушу дякувати тільки Андрієву за ті дорогі для мене книжки. Він спас мені на цей час тут життя. Я вдячна йому всім серцем. Чудесна людина. Читаю далі “Жан Крістоф”»[47]. Василь Баранов полюбляв у вільний час читати вірші О. Пушкіна[48].

Остарбайтери отримували також газети. Два рази на тиждень виходила газета «Голос» (головний редактор – Б. Кравців), друкувалися також «Вісті», «Хлібороб», «Дозвілля», «За Нову Європу», журнал «Сигнал». В цих виданнях зображувалися щасливі та усміхнені східні робітники та робітниці, які сумлінно працюють на «благо Райху та Нової Європи»[49].

В останні місяці війни бомбардування стало повсякденним явищем життя мешканців німецьких міст. До німецьких бомбосховищ при нальоті союзників остарбайтерів не пускали. Але вони знаходили вихід з цього важкого становища. Так у Берліні, де на початку 1945 року працювало біля 300 тис. іноземців, в одному з приміщень на станції «Фрідріхштрассе» остарбайтери побудували своє бомбосховище, де вони створили затишний куточок рідної культури (зі стінгазетами, різними іграми тощо)[50]. Велика кількість східних робітників гинула під час бомбардувань. Наприклад, під час нальоту на Дрезден у лютому 1945 року заживо згоріло 2000 остарбайтерів, які сиділи у місцевій в’язниці та не були випущенні вчасно на волю[51].

На початку 1945 року Червона армія вступила на територію Райху. Як свідчить Й. Хоффманн, поводження з німецьким населенням була жахливим. Масовим були зґвалтування та вбивства. При чому часто було, коли червоноармійці остарбайтерів асоціювали з «фашистськими запроданцями». В якості прикладу можна привести випадок з табором східних робітників Круппамюле, який знаходився на східному кордоні Верхньої Сілезії. 20 січня 1945 року до цього табору, населеному росіянами та українцями, підійшли радянські танки. Побачивши остарбайтерів, які бігли на зустріч танкісти припинили рух. В одному з танків відкрився люк, висунувся командир. Не виходячи з танку він наказав всім мешканцям табору зібратися на табірній площадці. Коли більшість жителів табору, в основному жінки, дівчата, старики та діти, зібрались, танки відкрили по них вогонь з кулеметів. Люди у паніці кинулися утікати, але їх наздоганяли танки та чавили гусеницями. За декілька хвилин було знищено декілька сот чоловік[52]. Подібна ситуація склалася у сілезькому місті Оппельн у січні 1945 року[53]. Тому частими були випадки, коли разом зі своїми «хазяями» остарбайтери вливалися до колон німецьких біженців, які втікали від Червоної армії на захід[54].

Страх перед тим, що мільйони іноземних робітників можуть підняти повстання у керівництва нацистської Німеччини з’явився ще у 1942 році. Як згадував В. Шелленберг, «Величезна кількість іноземних робітників, особливо мільйони радянських громадян, зайнятих на території Райху, змушували рахуватися з цим. Мюллер постійно посилався на цю небезпеку, як на одну з причин, яка заважала його можливостям гарантувати безпеку в промисловості»[55]. Гітлер у березні 1943 року заявив, що у випадку повстання іноземних робітників у Берліні, він відправить для його придушення свій Ляйбштандарт[56]. На початку 1945 року в індустріальних районах Верхньої Сілезії серед директорів великих підприємств з’явилося сильне занепокоєння. Вони боялися, що почнуться повстання трьохсот тисяч іноземних робітників, більшість з яких складали поляки та східні робітники. Директори просили владу прийняти термінові заходи проти можливих повстань ще до того, як Червона армія наблизиться до промислових центрів. Однак ніхто не очікував, що танки маршала Конєва прорвуться сюди так швидко[57].

Хоча, як пише У. Ширер, «ймовірність такого повстання була дуже мала, більше того, це було просто неможливо, оскільки іноземні робітники не були ні озброєні, ні організовані»[58]. Тим не менше був розроблений план, розрахований на сили армії резерву безпеки Берліну та інших великих міст. Цей план, за порадою адмірала Канаріса отримав кодову назву «Валькірія»[59]. Але масових повстань серед іноземних робітників не відбулося.

В останні місяці війни небезпека знищення чекала не тільки на в’язнів концтаборів. Часто знищувалися польські та східні робітники. 26 березня 1945 року така трагедія розігралася у таборі Хірценхайн біля Нідерталя в Фогельсбергу, де есесівцями були розстріляні 81 жінка (остівки та полячки) та 6 чоловіків[60].

У березня 1945 року в Гітлера з’явився план втілення в Німеччині доктрини «випаленої землі». 18 березня райхсміністр Шпеєр доповідав фюреру про неминучість краху німецької економіки найближчі 4-8 тижнів, причому, вже здогадуючись про плани Гітлера, писав: «…Ми повинні зробити все можливе для того, щоб до кінця зберегти навіть у самому примітивному вигляді, основу для існування нації…На цьому етапі війни ми не маємо права проводити руйнування, які можуть відобразитись на житті народу…Наша задача – зберегти для нації будь-яку можливість відродження у віддаленому майбутньому»[61]. У відповідь на це 19 березня вийшов наказ Гітлера усім гауляйтерам терміново приступити до обов’язкового знищення «всіх, що знаходяться на території Німеччини військових об’єктів (включаючи шляхи сполучення та засоби зв’язку), промислові підприємств та підприємств комунального господарства, а також матеріальних запасів, які супротивник може у будь-якому вигляді – одразу чи у найближчому майбутньому – використати»[62]. Це розпорядження отримало назву «наказ Нерона». Тільки 7 квітня під тиском Шпеєра Гітлер видав інший наказ, який суттєво обмежував руйнування Німеччини. Додатком до «наказу Нерона» став декрет М. Бормана від 23 березня 1945 року про зосередження всього населення, включаючи остарбайтерів та військовополонених, у центрі Райху. Проект евакуації цивільних іноземних робітників та військовополонених у центр Німеччини з’явився ще 17 липня 1944 року, коли вийшов наказ ОКВ про підготовку оборони Райху. Підготовка евакуації військовополонених покладалося на комісарів оборони. Іноземних робітників мали евакуювати служби Г. Гіммлера. Комісари оборони мали здійснювати лише допомогу у інформуванні Берліну про хід роботи СС на місцях[63]. Такі переміщення іноземців пояснювалися тим, що в перспективі вони можуть влитися до збройних сил противників Німеччини. З цього приводу Геббельс записав у своєму щоденнику 20 березня 1945 року: «Величезні труднощі готує нам проблема іноземних робітників. Але з іншої сторони, у столиці імперії нараховується приблизно 100 000 східних робітників. Якщо вони потраплять до рук Рад, вони через три-чотири дні перетворяться на бойову більшовицьку піхоту. Виходить, що ми повинні принаймні східних робітників у випадку необхідності ізолювати якнайшвидше»[64]. Як свідчив у Нюрнбергу Шпеєр, «до місця збору мільйони людей повинні були рухатися пішки. Ніякого забезпечення продуктами харчування та предметами першої необхідності в результаті ситуації, яка склалася, не передбачалося»[65]. СС виконувало цей наказ жорстоко. Колони з військовополоненими, остарбайтерами та в’язнями концтаборів гналися на південь, до Альп, або на північ, до моря. Під час цих переходів, які їх учасники назвали «маршами смерті», загинула велика кількість людей.

Отже, серед мільйонів примусових іноземних робітників, які працювали на економіку Німеччині під час Другої світової війни, остарбайтери були однією з най пригнічених та безправних груп. З самого початку східних робітників розглядали як військовополонених, і лише під тиском Східного та міністерства озброєнь та боєприпасів прирівняли до цивільних. Остарбайтери не мали права без дозволу повикидати трудові табори, знімати принизливий знак «Ост», користуватися міським транспортом тощо. Східні робітники працювали у промисловості, сільському та домашньому господарстві Третього Райху. Не дивлячись на погане харчування та недостатню медичну опіку остарбайтери показали добрі результати роботи. В то час радянські цивільні робітники знаходили час на дозвілля, яка складалося з читання книжок, газет, і навіть іноді – відвідування кінотеатрів.

3.2 Остарбайтери та не німецькі організації

Ще до початку Другої світової війни в Німеччині існувало декілька організацій, які опікувалися українськими робітниками. У 1933 році у Райху було засновано Українське Національне Об’єднання (УНО). У 1940 році Головна управа цієї організації виглядала так: голова – Т. Омельченко, його заступник – пор. Дорожинський, організаційний референт – Б. Кравців, завідуючий фінансовими справами – В. Янів, секретар – М. Селешко[66]. У 1942 році було за реєстровано 57000 членів УНО[67]. У політичному відношенні в УНО переважали члени ОУН мельниківського спрямування. Ця організація намагалася розповсюджувати українську літературу, організовувати концерти для український робітників у Німеччині. Якщо у випадку з галичанами це вдавалося[68], то з українцями-остарбайтерами спроби були не завжди невдалими – опікуватися українцями зі східних земель (як остарбайтерами, так і військовополоненими) німецька влада забороняла[69]. За допомогою Геббельса була заснована культурницько-пропагандистська організація «Віннета», яка займалася проведенням концертів, різних розважальних заходів серед остарбайтерів та намагалася звести до мінімуму вплив УНО на українців у Райху. «Віннета» мала при собі декілька українських артистів[70]. Але УНО все ж таки вдавалося провести для остарбайтерів декілька концертів капели українських бандуристів Григорія Китастого у різних містах Німеччини[71]. Такі заходи почалися проводитися з 1943 року. Бандуристи, як і вивезені з України люди, на одязі мали знак «Ост». Перед своїм виступом вони проголошували патріотичну промову з неполітичними, а скоріше емоційним навантаженням: «Ми привезли вам, друзі, нашу славну українську пісню, одну з найкращих у світі пісень, щоб вона підносила вам настрій, щоб вона зберігала вашу бадьорість. Любіть, плекайте й не забувайте свою пісню, як і нашу рідну українську мову»[72]. УНО видавало також власну газету «Український вісник», яку німці забороняли розповсюджувати у таборах остівців. Її головним редактором був Володимир Маруняк. Ця газета друкувала «крамольні» статті, що викликало незадоволення нацистів. Наприклад, в «Українському віснику» було передруковано статтю з «Франкфуртер Цайтунг» про трагічну долю остарбайтерів, яку переклав М. Селешко. «Франкфуртер Цайтунг» не завжди йшла фарватері тої політки, яка проводилися у Райху, навіть в умовах тоталітарної диктатури, а тема поганого поводження з остарбайтерами була свого роду табу для преси. За такі дії на «Український вісник» посипалися погрози зі сторони німецьких структур[73]. У січні 1944 року керівництво ОУН (мельниківців), УНО та головний редактор «Українського вісника» були заарештовані гестапо. Їх звільнили восени 1944 року. В умов розбудови Українського Національного Комітету активізувалося і УНО. На Свят Вечір 1945 року у Берліні для всіх українців, включно і з робітниками зі Сходу, заступник голови УНО Ю. Коваленко та Луцький, що був тоді представником в Берліні Українського Центрального Комітету організували святкування. Були приготовлені українські національні страви, включаючи кутю. Після привітання Луцького, який нагадав рідні традиції, православний священик зі співом церковного хору, а потім греко-католицький священик помолилсь та благословили трапезу. На святкуванні були присутні митрополит Полікарп, генеральний вікарій Апостольського Візитора о. Вергун, А. Мельник, П. Скоропадський[74].

Велику роль у покращенні життя своїх остарбайтерів у Райху зробив рух, який очолював колишній генерал-лейтенант Червоної армії А. Власов. В часи радянського тоталітаризму роль власівського руху в цьому аспекті перекручувалася. Так, А. Тишков стверджував, що Власов при зустрічі з лідером ДАФ р. Леєм у березня 1945 року «запропонував… більш ефективні засоби…Для підвищення виробництва праці російських робітників на німецькій промисловості треба було…зменшити харчування та надати гірші приміщення тим, хто не виконував норму»[75]. Реальні факти свідчать проти цього. Ще взимку 1942-1943 року, коли німці вели переговори з Власовим про співробітництво, головною його умовою було покращення життя остарбайтерів, до цих вимог входила відмова ношення пов’язки „OST”, яку він назвав „собачою”[76]. Під час своєю зустрічі з головою ДАФ у 1943 році Власов нагадав про ті жахливі умови, в яких живуть східні робітники, і що населення Німеччини чекає страшна відплата, якщо Червона армія перейде кордон Райху[77]. В червні 1943 року полковник Боярський заявив протест проти того, що „три мільйони російських робітників в Німеччині” вимушені носити, як він висловився, „єврейську зірку” (нагрудний знак „Ост”), з союзниками, заявив він, так не обходяться[78]. Подруга Власова, російська емігрантка Мелліта Відерман, яка була співробітником геббельсівського журналу «Der Angriff» («Атака») буквально «забомбувала» райхсфюрера СС листами, де вимагала змінити німецьку східну політику. У листі від 26 травня 1943 року до Гіммлера Відерман писала: «Теорія «недолюдків» по відношенню до східних народів і перш за все до росіян заперечена практикою життя. Вони чудово воюють, жертвуючи усім для своєї батьківщини, вони виробляють зброю не гірше нашої… Використання у Райху мільйонних мас східних робітників, а завтра і використання мільйонних армій, сформованих з місцевих мешканців, потребують вилучення з нашої пропаганди теорії «недолюдків»»[79]. Але у 1943 році ідея формування власівської армії була заблокована Гітлером. Це було пов’язано з тим, що райхсканцлер Німеччини не сприймав мешканців Східної Європи повноцінними мешканцями континенту. У 1920-х рр. Гітлер з цього приводу зазначав: «Нордична раса має право домінувати у всьому світі – ось основний напрям нашої зовнішньої політики. Тому будь-який союз з Росією, слов’яно-татарською державою, яким керують євреї, неможливий».[80] Про організацію власівської армії фюрер досить прозоро сказав під час наради 3 червня 1943 року: «…ми ніколи не створимо російської армії – це фантазія першого розряду. Перш ніж ми це зробимо, буде набагато легше, якщо я з цих росіян зроблю робітників для Німеччини… Мені не потрібно російської армії… Якщо я натомість цього отримаю російських робітників – це мене повністю задовольняє. Я можу тоді звільнити німців, я можу відповідним образом перекваліфікувати росіян. Найбільшим досягненням для нашого виробництва буде являтися робітник, який буде зайнятий на роботі в Німеччині і якого ми повинні, природно, постачати зовсім інакше, ніж німців, якщо ми їм доручаємо роботу»[81]. Світлі цих обставин Власов та його союзники не мали реальних важелів впливу для того, щоб покращити життя остарбайтерів в Німеччині.

Наприкінці 1942 – на початку 1943 року радянським громадянам у Німеччині через Міжнародний Червоний Хрест намагалася допомогти російська емігрантка княжна Васильчикова, але, як у випадку з Відерман, спроби закінчилися нічим. Все було заблоковано Гітлером[82].

Серед сим патиків покращення становища остарбайтерів був В.Штрик-Штрикфельд. Він у своїй записці до німецького командування зазначав: «Гасло, що ми воюємо за перемогу націонал-соціалістичного відношення до людини праці… могло б мати успіх серед росіян»[83]. Реальних результатів його діяльність не досягла.

У 1944 році власівський рух активізувався. Полковник Мальцев разом з капітаном Бичковим та старшим лейтенантом Антилевським в березні 1944 року відвідали ряд таборів для східних робітників в околицях Берліна та подали в німецькі установи скаргу на умови в цих таборах та добилися локального покращення умов в місцевих масштабах. У грудні 1944 року начальник канцелярії Власова полковник К.Г. Кромиади (Санін), разом з начальником особистої охорони командуючого капітаном М. В. Каштановим та представником газети „Воля народу” лейтенантом В. Мельниковим, здійснив аналогічну поїздку по шахтарським таборам Верхньої Сілезії (Катовіце, Сосновіце, Глівіце, Лаванд), після цього також звертався в німецькі установи та добився локального успіху – покарання особливо жорстокого майстра. У грудні 1944 року, під Різдво, з місією роздачі різдвяних подарунків дітям остарбайтерів, берлінські трудові табори відвідав генералітет РОА на чолі з Власовим[84]. Про одне з таких відвідувань активістом власівського руху табору для остарбайтерів є згадка в щоденнику В. Баранова (запис від 4 жовтня 1943 року): «Після обіду приїздив представник з Дрездену. Буцімто він росіянин, йому були донесені всі наші скарги, він буцімто слухав нас дуже уважно і зі співчуттям. Він відвідав наш табір, говорив щось про політику, про сучасну війну та теперішні події, сказав, що в нас дому нема і не буде. Ми нікому не потрібні. Розповів як зайняли Італію, про східний фронт, прийшлось відступати для скорочення фронту. Ще сказав, що для Сталіна ми вороги, так як він відмовився від нас, сказавши, що в мене полонених нема, а тільки зрадники. Але для Гітлера ми також непотрібні, так що ситуація у нас погана. Нічого він не порадив і тільки ввів у оману!»[85].

Солдати та офіцери РОА часто заступалися за східних робітників. Так, солдати 1-ої дивізії РОА, яка була сформована наприкінці 1944 року в Мюнцигені (Баварія), скаржилися своєму командиру генерал-майору С. К.Буняченко на погане поводження з остарбайтерами. За цим прослідувало особисте звернення двох німецьких офіцерів – начальника штабу формування РОА полк. Х. Герде до гауляйтер Мурра у Штутгарті та майора З. Кайлінга до гауляйтер Хольца в Нюрнберзі, що призвело до певного поліпшення[86].

Восени 1944 р., коли Друга світова війна вже безперечно була програна Третім Райхом, певна частина його керівництва намагалася провести ревізію східної політики. Почалася розробка проектів створення національних комітетів з політичних діячів різних народів, які знаходилися на той час у Райху та на підконтрольній йому території. Головним завданням цих комітетів було сприяння політиці Райху та створення військових одиниць, які мали воювати на боці Німеччини. Крім того, ці організації мали репрезентувати вихідців зі Сходу різних національностей (здебільшого це були остарбайтери та військовополонені), які тоді перебували на території Третього Райху. Розроблялося декілька концепцій побудови національних комітетів. Ініціатором одного з проектів був райхсфюрер СС Г. Гіммлер. Проект передбачав створення федеративного Комітету народів Росії, в якому мала бути і українська секція. Комітет мав очолити генерал А. Власов. У свою чергу, існували ідеї створення окремих національних комітетів (українського, грузинського, білоруського та ін). Їх підтримував А. Розенберг. З метою створення українського комітету 1 жовтня 1944 року з концтабору Саксенхаузен було звільнено С. Бандеру, Я. Стецька, згодом – 18 жовтня А. Мельника, Д. Андрієвського та Є. Онацького[87]. Про процес побудови таких організацій активіст створення Українського національного комітету Т. Бульба-Боровець пізніше згадував: «… всі німецькі симпатії були на стороні Комітету Власова. Для цього робилася велика пропаганда в пресі, в радіо та у фільмах. Власов мав величезні матеріальні засоби, розкішні приміщення для штабів, наче абсолютний феодал. Всі інші національні комітети залишалися майже невідомими, душилися по малих розбитих готеликах, без приміщень і засобів існування»[88]. У протистоянні між міністром неіснуючих окупованих східних територій та райхсфюрером СС переміг останній[89]. Але це не означає, що Гіммлер остаточно змінив свою точку зору на східну політику, бо 4 жовтня 1944 року заявив: «Коли ми кажемо: давайте сюди руських баб, нехай вони копають для нас позиції, у відповідь чули: ми не можемо так себе вести з жінками цього народу! Коли я одного разу у Маріуполі спитав: а чому ви не полагодите дорогу в Таганрог, вона ж у такому свинському стані, тут будь якій машині капут, мені відповідали: так, звичайно, треба, тільки в нас нема робочої сили. Та ви ж маєте ціле місто Маріуполь, повний людей, беріть їх! Мені знову відповідають: а хто повинен організовувати постачання продовольством? Я кажу: ви думаєте, що його вам організують росіяни? Я тут не витримую: викликайте негайно старосту чи [німецького] комісара цього міста та накажіть, щоб завтра. А якщо вони не з’являться, я вас самих зажену у Сибір, у табори на Льодовитому океані та ще кудись подалі! Вони одразу будуть тут як тут. Цим бабам тільки сказати: ось тут капайте кулеметне гніздо, тут треба те і те…»[90].

14 листопада 1944 року у Празі було проголошено „Маніфесту КОНРа (Комітет визволення народів Росії – рос. Комитет Освобождения Народов России)”. Був організований ряд відділів, які займалися вирішення певних питань. Цивільне управління КОНРу, яке займалося вирішенням проблем остарбайтерів, очолив генерал Закутний[91]. Секретарем цього відділу був старий емігрант Юрій Майер. Першочерговою вимогою, з якою виступав КОНР, було зняття принизливих обмежень для остарбайтерів, прирівняння їх до робітників з країн Західної Європи. Це було перш за все: відмова від обов’язкового ношення знаку „OST”, зняття заборони на пересування у неробочий час, право на користування транспортом, кінотеатрами, ресторанами, і головне – приведення норм харчування, забезпечення, оподаткування та інш. з „західними” стандартами. Цивільному управлінню підпорядковувалися Шкільний відділ та Союз молоді народів Росії (рос. Союз молодежи Народов России – СМНР). Під керівництвом Дячкова та капітана Лазарева. До Цивільного управління також входили медичне управління та дві схожі організації: Товариство Червоного Хреста, на чолі з проф. Богатирчуком, та організація «Народна допомога», на чолі з інженером Г.А. Алексєєвим[92].

Через декілька днів, 18 листопада 1944 року, в Берліні з ініціативи А. Розенберга відбулася нарада опозиційних до великоросійських тенденцій А. Власова «представників загарбаних Росією народів». В ній прийняли участь голова Бойового союзу волзьких татар А. Шафаев, голови Вірменського, Азербайджанського, Грузинського та Північнокавказького комітетів В. Саркісян, А. Фаталибейлі, М. Кедія, та А. Кантемир, голова Кримськотатарського національного центру Е. Киримал, президент Туркестанського національного комітету Велі Каюм-хан, президент Білоруської національної ради Р. Островський та лідери ряду українських політичних груп під загальним керівництвом А. Мельника[93]. Головною метою засідання було бажання продемонструвати єдину волю всіх неросійських народів «до боротьби за свободу своїх народів та своїх земель від російської окупації та відродження своїх національних держав». В ході зустрічі всі керівники комітетів та груп підписали угоду, за якою зобов’язувалися спільно працювати над питанням звільнення своїх народів та підтримки один одного у цій справі. Після закінчення засідання всі його учасники звернулися з меморандумом до Розенберга, де вимагали зупинити всі спроби Власова втручатися у справи своїх народів. Ця акція не призвела до реальних змін та не мала фактично ніяких наслідків, бо керівники національних комітетів залишили без уваги питання побудови збройних сил, що було дуже актуально в умовах війни[94].

Про те, що КОНР піклується про права остарбайтерів в Німеччині говорилося в інтерв’ю газеті „Воля народу” від 6 грудня 1944 року з Закутним. Але, власне, нічого окрім вказівок на „шостий рік війни в Німеччині” та незрозумілих посилань на „отримані з відповідних інстанцій” свідоцтва „про позитивний розгляд”, та ще й покарання безіменних лагерфюрерів у невідомих таборах, інтерв’ю не містить. Це було пов’язано з тим, що розповідати не було про що. Учасник власівського руху Л. Дудін згадував пізніше: „Закутний проводив безкінечні наради з відповідними німецьким властями, і єдиним результатом цих нарад була тільки заміна нагрудного знаку „Ост” різними значками та квіточками та національними кольорами, які носили на правому рукаві, причому ця заміна була проведена ще до створення Комітету. Все основне, а саме: оплата праці, харчування, житлові умови і головне – нестерпний правовий стан, залишалися без будь-яких змін... Власов мало довіряв Закутному та його управлінню, сам неодноразово втручався цю справу, але і він нічого змінити не міг. Німці залишалися глухими до його аргументів”[95]. Фактично всі ці справи вів помічник головного начальника цивільного управління Юрій Мейер. Саме він вів переговори про покращення долі остівців, бачачи в цьому в цьому основну задачу управління та намагаючись створити в рамках ДАФ та розповсюдити на всю Німеччину сітку регіональних представництв КОНРу з широкими повноваженнями по соціальному захисту остарбайтерів та по вирішенню конфліктів з адміністрацією. Переговори велись з представниками Головного управління СС (Рицкерт та Штатенау), ДАФ (фон Менде, Маль, Банзен та Мюллер) та РНС (Курляндом)[96].

12 січня 1945 року у розмові з оберфюрером СС Крегером Гіммлер заявив, що дискримінаційні заходи відносно східних робітників слід відмінити, «але з причин безпеки від позначення «східні робітники» спочатку не можна цілком відмовлятися»[97]. 26 січня 1945 року райхсфюрер СС видав циркуляр, який у випадку реалізації міг суттєво покращити життя остарбайтерів: передбачалося припинити терор начальників таборів, заборонити тілесні покарання та інші види фізичного впливу. В плані продовольства остівців зрівняли з „другою категорією” іноземних робітників (французами, голландцями, бельгійцями). Циркуляр гестапо погрожував начальникам таборів у разі невиконання всіх цих рішень не тільки позбавленням посади, але відправкою в концтабір (у випадку розкрадання продуктів харчування), а при обтяжуючих обставинах й розстрілом.

Було вирішено створити по всьому Райху пробні комісії з представників КОНРу і СС (з вирішальним голосом) та ДАФ (з дорадчим). Комісії мали право відвідувати будь-який табір та виносити рішення про зміщення коменданта та відправки його під суд. Ці комісії проіснували порівняно недовго. Вже в березні нацисти їх відмінили, але протягом лютого було відвідано декілька таборів в Берліні та його околицях, і у двох випадках начальників таборів дійсно відправили під суд[98].

Для захисту інтересів робітників перед фабричною адміністрацією КОНР вимагав ввести в штат всіх районних організацій ДАФу своїх уповноважених та їх заступників з правом вільного відвідування таборів. Отримуючи інструкції від КОНРу, ці уповноважені повинні були реєструвати всі порушення та сповіщати про них КОНР. Д-р Маль, завідувач відділом іноземних робітників ДАФ виступив категорично проти, погоджуючись на вживання щодо остарбайтерів інструкції 1942 року, яка регулювала відносини з робітниками 17 основних національностей. Відповідно до цієї інструкції, представники робітників не обирались з їх кола, а призначалися ДАФ.

На черговому засіданні КОНРу – Ю. Мейеру та голові „Народної допомоги” (аналог Червоно хреста) проф. Богатирчуку – все-таки вдалося добитися втілення принципових умов КОНРу. Помічник заступника ДАФ фон Менде заявив про готовність визнати представників КОНРу, ввести їх представників у свій апарат та дозволити їм безперешкодне відвідування таборів. Він також попросив списки кандидатів на оформлення. Відповідні списки були підготовленні ще в листопаді 1944 року, які складалися зі 114 чол. У березні по виклику з цього числа з’явилося 97 чол. Вони направилися в ДАФ, але в основній масі їм було відмовлено. Головною мотивацією було незнання німецької мови[99].

В березні були сформовані та виїхали на місця тільки 16 чоловік (Репуленко, Єщиковський, Баратов, Хромов, Лихтенбергський, Ругтешель, Ковалевський, Баснін та інші.) Поставити роботи вдалося тільки трьом: Єщиковскому в Инсбруці, Баратову в Галле та Фогту в Судетах[100].

У 20-тих числах березня 1945 велись також переговори з РНС – організацією, яка відповідала з продовольче постачання Німеччини. ЇЇ голова Курланд з прихильністю поставився до вимог КОНРа, але запропонував своїх представників на посади уповноважених – 9 чоловік. Ці переговори тягнулися практично до самого краху Райху. Все ж таки діяльність власівців мала позитивний вплив на долю остарбайтерів. Як пригадувала Євгенія Вільсон: «Незадовго після створення Комітету Російського Визвольного Руху наш табір відвідала комісія, у складі якої були офіцери РОА. Після їх візиту наші умови змінилися у кращу сторону. Був замінений Lagerfuhrer…, а комендант табору став скупим на «25». На кухні з’явилося більше картоплі і в баланді добавлявся бульйон з варених кісток. Раз на тиждень видавали 50 грамів маргарину, в сантиметр зріз ковбаси та маленьку чашечку цукру. Пісок на дні миски практично зник – овочі мили. У вихідні дні нас випускали з табору. Видавали пропуск, скрупульозно перевіряли чи міцно нашитий OST»[101]. Дехто з лідерів Райху вважали політику зближення з Власовим виходом з того критичного становища, в якому опинилася Німеччина навесні 1945 року. 1 березня 1945 року Геббельс записав у своєму щоденнику: «У своїй пропаганді, спрямованій на народи Росії – в цьому я погоджуюсь з Власовим, – ми повинні строго слідувати лінії, викладеної Власовим у його знаменитій прокламації. У нашій східній політиці ми могли б досягти дуже багато, якщо б у 1941 та 1942 роках діяли з принципами, за які зараз ратує тут Власов. Але потрібно багато зусиль, щоб надолужити наші упущення»[102]. Гіммлер вже напередодні краху нацистської Німеччини, 21 квітня, заявив своєму лікарю: «Ах, Керстен, ми зробили багато серйозних помилок. Якщо б зараз можна було почати все заново, я багато чого зробив би по іншому»[103].

Спроби вербування остарбайтерів до східних формувань, які воювали на стороні Німеччини були ще навесні 1943 році, коли було створено Українське Визвольне Військо (УВВ)[104]. У травні того ж року було засновано газету «Український доброволець». Там публікувалися об’яви, в яких закликали українську молодь, яка працює у Німеччині, вступити до лав УВВ. У червні 1943 року до редакції «Українського добровольця» прийшло декілька сотень листів, в яких українці, які працювали у Німеччині, просили прийняти їх до війська. Серед них були такі: «Заява 20. 6. 43 р. Ми, українці, добровільно приїхали в Велику Німеччину на роботу, робили уже 14 місяців у господарстві. Просимо редакцію допомогти вступити до Українського Визвольного Війська. Наші підписи: Червінський Франц, Кіріченко Василь»[105]. Але звичайно про масове вербування остарбайтерів до УВВ в умовах війни не могло бути і мови.

Спроба масового вербування остарбайтерів до колабораціоністських формувань розпочинається після Празького маніфесту. Люди з найближчого оточення Власова, а також пропагандисти РОА, часто відвідували табори не тільки для військовополонених, але і східних робітників, виступаючи перед ними та агітуючи вступати в ряди РОА. Це викликало невдоволення зі сторони міністра озброєнь Третього Райху А. Шпеєра. Свідчення того може слугувати його лист від 11 січня 1945 року до начальника головного управління СС обергруппенфюрера та генерала СС Бергера: „Шановний обергруппенфюрер Бергер! Ту підтримку, яку знайшли цілі генерала Власова у працюючих в Райху радянських громадян, викликали в мене та на підприємствах оборонної та військової промисловості певні побоювання чи не буде проходити значний приріст власівської армії за їх рахунок, що відповідним чином не зможе не відбитися відповідним чином на німецькій військовій економіці. Я дякую вам за лист від 26.12.1944, який розсіяв мої побоювання з цього приводу, і прошу Вас, у випадку якщо будуть які-небудь зміни у Ваших поглядах, зв’язуватися зі мною до того, як приступати до вилучення робочої сили”[106]. І Шпеєр не помилився. Проголошення Празького маніфесту викликало ланцюгову реакцію набору добровольців до РОА (Русской Освободительной Армии – Російського Визвольного Війська), УВВ (Українського Визвольного Війська) та інших східних збройних формувань. Після 14 листопада до РОА зголошувалося щодня від двох з половиною до трьох тисяч радянських військовополонених, остарбайтерів та біженців. Тільки 20 листопада 1944 року в канцелярії А. Власова було зареєстровано 470 колективних телеграм з таборів військовополонених, 298 з них підписало 43 511 осіб, 172 були підписані від імені «всіх» членів відповідної робочої команди чи трудового табору. 23 грудня 1944 року КОНР був змушений повідомити у пресі про неможливість прийняти до уваги всі прохання про прийом в РОА. Тих, хто не потрапив до армії, заспокоювали тим, що роль боротьби з більшовизмом вирішується не тільки на полях бою, але й у тилу, у самовідданій праці у промисловості та сільському господарстві[107]. Остарбайтери приєднувалися до РОА навіть у останні тижні війни. 6 березня 1945 року на фронт в районі дій 9-ї армії генерала Буссе у повному боєкомплекті виступила 1-ша дивізія Збройних Сил КОНРу. Під час маршу до неї приєдналося декілька тисяч остарбайтерів, які втекли від своїх господарів. З їх числа у кожному полку було сформовано додатково по третьому батальйону[108].

Говорячи про роль руху Власова, хочеться процитувати слова Й.Хоффманна: „За короткий час свого існування КОНР став партнером, з яким Німеччина не могла не рахуватися. Німці, які звикли обходитись з мільйонами росіян (читай: радянських громадян – Р.Ю.), як їм хочеться, зіштовхнулися з установою, яка обмежувала їх владу. У безправних та беззахисних росіян з’явився впливовий захисник, який відстоював їх життєві інтереси”[109].

З вересня 1944 року командування дивізії СС «Галичина» намагалося вербувати остарбайтерів до свого формування, але стикнулося з проблемами. Начальник Штабу дивізії Гайке з цього приводу писав: «У той час Українська Дивізія стала широко відома серед української громадськости в Німеччині. Усе більше і більше надходило зголошень з робітничих і військовополонених таборів у Німеччині. Але таких добровольців майже неможливо було звільнити з цих таборів, головне тих, які працювали у німецькій промисловості чи адміністрації»[110]. Все ж таки вдалі спроби були. Так, на початку грудня 1944 року до села Бобернія (Польща), де працювали остарбайтери на спорудженні «Східного валу» у прифронтовій зоні, прибув представник дивізії СС «Галичина». В неділю у місцевому готелі було скликано збори місцевих робітників-українців. Офіцер з дивізії виступив перед присутніми з промовою про формування українських національних частин у складі німецького війська, а також про звірства більшовиків на залишених німецькою армією територіях. До дивізії зголосилось, як свідчить Пігідо-Правобережний, біля тридцяти осіб, переважно з Західної України. «Були це милі юнаки, національно свідомі ентузіасти. Робітники зі Східної України…були переважно літні люди»[111]. Крім того, як пригадує Пігідо-Правобережний, на початку 1945 року він бачив «стихійну загальну тягу до війська, особливо серед людей старшого віку. З відомих мені робітників нашої та ближчої до нас фабрики коло п’ятдесяти юнаків пішло до Галицької СС-дивізії, а десь коло 60-70% східняків-остарбайтерів – до 60 років включно – подали прохання про прийняття їх до Українського Визвольного Війська або до Власівської армії»[112]. Хоча бувало, що ситуація складалася діаметрально протилежно. М. Дорошенко про останні місяці війни пригадував: «Майже кожного дня наші форабайтери-нацисти говорили нам: «Вступайте до війська, будете мати досить їжі, одяг, взуття». Особливо настирливими стали вони після оголошення цього маніфесту (Празький маніфест А. Власова – Р.Ю.). З цього приводу хочу сказати, що з Бернаву, Шпандаву, Темпельгофу, де були мої земляки-однолітки, і ми зустрічалися часто на праці, але ніхто не виявив бажання воювати з ген. Власовим за 3-тю імперію Гітлера… ніхто не пішов ні до «національних формацій», ані тим більше, до ген. Власова»[113]. Як показали події, взимку 1944-45рр. були спроби вербувати остарбайтерів і до формації «Вільна Україна», яка у березні 1945 року влилася до Української Національної Армії (УНА)[114].

Велика кількість радянських військовополонених українського походження не бажали приймати участь у війні в складі формацій під керівництвом А. Власова. Наприклад, на початку 1944 року 65 % особового складу старшинської школи РОА (етнічні українці), що навчалися у власівській школі в Дабенсдорфі, не закінчивши навчання, з’явилися в Штабі Українського Визвольного війська (УВВ). Ці люди вимагали зачислити їх до УВВ[115]. Про подібну ситуацію згадує колишній вояк армії генерала А. Власова: «На комплектувальному пункті РОА в Штеттін довідалися, що поблизу міста в лісі працюють совєтські військовополонені українці. До них приїхали старшини РОА. Після заклику агітатора вступити до російських відділів полонені заявили: «Якщо до УВВ, то підемо, а до РОА не хочемо»»[116].

Попри симпатії Г. Гіммлера до А. Власова під егідою А. Розенберга в березні 1945 р. було створено Український національний комітет (УНК), який очолив генерал П. Шандрук. Проекти його створення з’явилися ще в вересні 1944 р. Ініціаторами цього були співробітники Східного міністерства Г. фон Менде та д-р Ф. Арльт, начальник штабу Головного управління добровільних частин СС, О. Бройтігам, а також президент УНР а екзині А.Левицький. О. Бройтігам у своєму проекті створення УНК від 28 вересня 1944 року зазначав, що слід «доручити Семененкові з початку весни справи Комітету, а питання про голову залишити поки що відкритим. Це мало б свої переваги: на чолі Комітету стояла б лояльна і старанна особистість, але український комітет програвав би порівняно з російським, коли немає справжнього голови. Семененко відвідав Скоропадського і дав згоду»[117]. У грудні 1944 року було прийнято рішення про те, що головою УНК має стати П. Шандрук.

Основними завданнями цього утворення були: 1)Боротьба з КОНР А. Власова за право опікуватися остарбайтерами та військовополоненими українського походження; 2)евакуація на Захід у момент остаточного краху Третього Райху українських солдат, які воювали на боці Німеччини, «східних робітників» й українських політичних діячів[118]. Українська національна преса залишалася під контролем УНК[119]. Газета для українських остарбайтерів «Голос» залишилася під керівництвом Богдана Кравціва. Хоча її під свій контроль намагався поставити начальник головного управління пропаганди КОНРу ген. Жілєнков[120]. Інші дві україномовні газети «Український доброволець» (для військових) та «За Україну» теж змогли відбити атаки власівського комітету[121].

12 березня 1945 р. райхсміністр А. Розенберг надіслав генералу П. Шандруку листа, в якому зазначалося, що «1.Український Національний Комітет є єдиним репрезентантом Українського народу, визнаним Німеччиною. 2.Український Національний Комітет має право репрезентувати інтереси України у майбутньому, і видавати декларації та маніфести»[122]. УНК з цим не дуже барився. Вже 17 березня вийшла Декларація УНК, у якій говорилося, що Комітет «репрезентує волю Української Громади, яка проживає у Німеччині та країнах союзних Німеччині»[123]. 8 квітня 1945 р. УНК видав два звернення: «До Української громади» та «До Українського війська».

Таким чином, під час Другої світової війни опіку над остарбайтерами намагалося взяти Українське Національне Об’єднання в Німеччині. Через опір нацистів УНО вдалося тільки організовувати концерти бандуристів для українських остарбайтерів. Велике значення у долі остарбайтерів мав Власівський рух. З самого початку свого існування цей рух боровся за права східних робітників, які працювали в Райху та за зрівняння їх з робітника з країн Західної Європи. В результаті дій руху, очолюваного Власовим, остарбайтери у січні 1945 року були прирівняння до «другої категорії» іноземних робітників. В останні місяці війни були спроби вербувати східних робітників до колабораціоністських збройних формувань, чому противилося керівництво військової промисловості Німеччини. За декілька тижнів до завершення війни в Німеччині було створено Український Національний Комітет, який репрезентував усіх українців у Райху. Ця акція мала слабший вплив, ніж створення КОНРу Власова, але сприяла консолідації українців у Німеччині.

3.3 Остарбайтери – в’язні нацистських концтаборів.

Політика по відношенню до іноземних робітників проводилася в рамках того світогляду, який був виказаний Генріхом Гіммлером у його промові в Позені 4.10. 1943 року: «Ми повинні також пам’ятати, що ми маємо в Німеччині від 6 до 7 мільйонів іноземців. Можливо їх вже зараз навіть 8 мільйонів. Ми маємо полонених в Німеччині. Вони є безпечними, поки ми жорстоко караємо за саму малу дрібницю»[124].

За порушення правил та трудові або політичні проступки східних робітників відправляли на декілька тижнів у виправно-трудовий табір. За більш значні проступки остарбайтера відправляли до концентраційного табору. Найчастіше відправка до концтабору передувало перебування у виправно-трудовому таборі. У окремих випадках могло вживатися і «спеціальне поводження» (Sonderbehandlung), що означало фізичну ліквідацію людини. Сексуальні зв’язки з німкенями заборонялися під загрозою смертної кари через повішення для партнера та концтабором для партнерші (німецького походження)[125]. Співпраця з рухом Опору для східного робітника могла теж закінчитися відправкою до концентраційного табору. Так, наприклад Олександр Мариниченко працював у Карлсрує, де познайомився з німецьким антифашистом Йоганном Мюллером. Видавши Мариниченку нові документи, Мюллер відправив його до сільської місцевості. Там Мариниченко працював у сільському господарстві та видавав документи радянським військовополоненим, які здійснили втечу. Але один співвітчизник видав Мариниченка. Далі був арешт гестапо і відправка до концтабору Нацвайлер[126]. Для виправно-трудового, а в свою чергу і до концентраційного табору можна було потрапити за халатність під час роботи, саботаж, порушення трудових обов’язків тощо. Для арешту людини вистачало простого донесення у гестапо[127]. Іноземними робітниками у структурі Таємної державної поліції Третього Райху займався відділ IV D[128]. Крім того, 27 липня 1944 року в Німеччині вийшов декрет під назвою «Кугель» (куля), який передбачав відправку пійманих під час втечі офіцерів американської чи англійської армій з послідуючою відправкою їх до концтабору Маутхаузен, де їх мали знищити за допомогою пострілу у потилицю. Другий декрет «Кугель» розповсюджувався і на іноземних робітників у випадку повторної спроби втечі з трудового табору[129]. За даними У. Херберта, 90% покарань остарбайтерів складали відправки до виправно-трудових чи концентраційних таборів, в той час як подібні санкції по відношенню до німецьких робітників вживалися лише у 10% випадків[130]. Так, у місті Катовіце гестапо за період з травня 1942 по березень 1943 року заарештувало за порушення праці 2587 остарбайтерів, 1551 польського робітника, 440 німців, 167 французів та 265 представників інших національностей[131].

Виправно-трудові табори з’явилися в Німеччині ще у 1940 році. Для німців та іноземців строк перебування у цих таборах обмежувався 56 днями[132]. З 1942 року з підприємств Круппа щомісяця до виправно-трудових таборів направлялося п’ять німецьких та чотири іноземні робітники[133]. Про перебування у виправно-трудовому таборі Гроссберг Дзизін В.А. згадував: «Робота каторжна, по дванадцять годин. Підбивали кірками гравій під шпали…Все це дуже важко, восени, під дощем. Знущання та побої страшні. Особливо вислуговувалися «фольксдойчі»… Після роботи баланда сіро-зелена… з піском на дні»[134].

До концентраційних таборів Третього Райху перші остарбайтери потрапили ще восени 1941 року. Це було пов’язано з тим, що цивільних робітників з Радянського Союзу, яких вже тоді почали потроху завозити до Німеччини, часто плутали з полоненими червоноармійцями, і відправляли транспорти з ними прямісінько до концтаборів. Тут слід зазначити, що восени та взимку 1941 року радянських військовополонених відправляли туди найчастіше для знищення. Щоб надалі запобігти таким «помилкам», начальник поліції безпеки та СД 13 жовтня 1941 року зобов’язав начальників айнзатцкоманд, які комплектували транспорти з військовополонених, підлягаючих знищенню у концентраційних таборах обов’язково виконувати наступні завдання: 1) попереджувати коменданта табору про приблизну дату прибуття даного транспорту та його кількість; 2)дати начальнику такого транспорту письмовий документ, в якому повинна стоят