Проблеми методу: інтерв'ю з мішелем Фуко

Проблеми методу

Мішель Фуко

ВСТУП

Мішель Фуко, більш послідовно, ніж будь-який інший мислитель сучасності, розвинув підтексти ніцшевського заперечення платонівського розуміння істини. Натомість він запропонував те, що можна назвати, за висловленням Дельоза, «контрфілософією», яка прослідковує низьке походження істини в процесі боротьби і конфлікту, у спонтанності і випадковості, в процесі волі до істини, яка по суті зплутана з бажанням і вла­дою. Він вкотре зіставляє сучасний раціоналізм з ніцшевським питаниям: «Але що, якщо ця урівноваженість [божественного й істини] стає делалі менш і менш імовірною, що, якщо речі, які ще можуть бути сприйняті як божественні, є помилковими, наслідком засліплення, і оманливими, що, якщо сам Бог [істина] усунувся, щоб бути нашою найтривалішою оманою?».

У книзі «Порядок речей» Фуко приєднався до хору тих, хто у Франції, разом з Леві-Стросом, заявляли про «кінець людини», тобто суверенного кантівського суб'єкта, і разом з цим про колапс моральных засад Просвітницького гуманізму та епістемологічних засад гуманітарних наук. Незважаючи на те, що Фуко у цій роботі зрештою у більшій чи меншій мірі просунувся далі за межі структуралістської програми, він підтримував цю опозицію щодо кантівського суб'єкта і настанови, що випливали з неї. Але «археологічне» завдання аналізу внутрішньої логіки автономних дискурсивних утворень — у процесі абстрагування від соціальних практик і інституцій, в яких вони втілюються — було абсорбоване в «генеологічний» проект, який окреслений у подальшому інтерв'ю. Генеалогія, на­ступна щодо філософії дисципліна, залишається різновидом філософської історії. Як говорить Фуко, її метою є побудова «історії об'єктивації об'єктивностей» — за допомогою історичного аналізу. «номіналістичної крити­ки», основоположних ідей, в межах яких ми конституюємо самих себе в якості суб'єкта і об'єкта пізнання. Вона прагне «зламати, демонтувати єдність з виду самоочевидних понять, з яких філософи і соціального плану науковці як правило починають», розірвати єдність «явно даних» і «безпосередніх» об'єктів нашого досвіду і показати, шо вони є «продуктами, які в середині самих себе мають певну гетерогенність». Однак, на відміну від головної течії сучасної філософії і подібно до Ніцше, Фуко не конструює цю гетерогенність в межах більш чи менш інваріантних структур суб'єктивності, але в межах ставлення до історично мінливих відношень влади.

Влада, як він і розуміє, не є чимось таким, чим володіють суб'єкти; це — «мережа», «решітка», або «поле» відношень, в яких суб'єкти первісно конституйовані в якості як продуктів, так і агентів дії влади. Сучасні модальності влади розуміються неправильно, якшо вони беруться з тим, щоб бути по суті негативними, заборонними інстанціями на вершині, або в центрі соціального порядку, забороняючи і придушуючи дії тих, хто перебуває нижче, або маргіналів. Однак Фуко наполягає, що влада є також по суті і позитивною, продуктивною і «капілярною» — вона циркулює по клітинках і прикінцевих частинах соціального тіла; вона є аспектом кожної соціальної практики, соціальних відносин і соціальних інституцій. Головна функція сучасних «дисциплінарних» і «конфесіональних» технологій влади може бути охарактеризована як «нормалізація», виробництво слухняних і корисних тіл, щоб забезпечувати персоналом наші офіси і фабри­ки, школи і армію. Те, то робить ці технології більш підступними, ніж класичні технології, так це те, що вони не виявляють себе відкрито як влада, а маскують себе в якості її протилежності — в якості наук про людину, або, скажімо, в якості індивідуального самопізнання. Саме така конфігурація влада/знання є сферою аналізів Фуко. «Істина не є поза владою, або відсутньою у владі... [або] винагородою вільного духу. Істина є предметом цього світу: вона продукується лише завдяки чисельним формам стримування. А це викликае постійні ефекти влади. Кожне суспільство має свої режими істини, свою «загальну політику» істини» (Роwer/ Кnоwledge, 131).

У наведеному нижче інтерв'ю Фуко дає особливо чітке роз'яснення того, як він наближається до цієї сфери з тим, щоб визначити способи, якими історично специфічні практики відмежування, розрізнення, відділення істини від заблудження приходять, щоб бути встановленими. Генеалогія намагається продемонструвати тісне переплетіння того, що сказане, з тим, що дане, підстав з приписами, «наслідків відповідності дійсності» з «наслідками юрисдикції»; зрозуміти, як «ми керуємо самими собою та іншими шляхом виробництва істини». І вона досліджує конституювання сфер об'єктів, щодо яких істинні або хибні твердження можуть виступати в якості історичних подій, що створюють невизначену кількість внутрішніх і зовнішніх відношень зрозумілості, розкладаючи наявні об'єднання в «поліморфізм» елементів, відношень і сфер. «Теоретико-політичний» пункт цієї «аналітичної декомпозиції» полягає в тому, щоб «показати, що речі не були такими ж необхідними, як усе це», замінити унітарне, нобхідне і інваріантне на множинне, випадкове і мінливе, і завдяки цьому «сприяти зміні людських способів сприйняття і створення речей, брати участь у цій складній справі зміщення форм чуттєвості та початків толерантності» — у більш традиційних поняттях: зробити нас критичнішими щодо самовпевненості раціональності наших дискурсів та практик. Зокрема, Фуко бажає зламати вплив на наш розум сучасних «наук про людину», за фасадом універсальності і об'єктивності яких приховується завжди зростаючі операції сучасних технік домінації над людьми та над собою, продуктом яких є сучасний само-наглядаючий; само-керований, само-дисциплінований — коротше кажучи, «нормальний» — індивід.

Цей проект не задумувався для того, щоб бути на службі Істини чи Свободи; він не викриває таємниці операції влади при конституюванні істини заради звільнення суб'єктів від її наслідків. Своїм відкиданням традиційного філософського розуміння істини і узагальненням поняття влади Фуко ставить під питання саму ідею скидання масок, яка надихала працю двох мислителів, на яких він поверхово схожий: Маркса і Фрейда. Він розглядає їхні проекти як такі, що закінчилися, відтепер ми розуміємо, що ми загалом не можемо уникнути режимів влада/знання в деякому транс­цендентальному царстві свободи або істини, але можемо лише рухатися від одного режиму до іншого.

Критики Фуко, такі як Фрезер, Тейлор та Габермас, піднімали загальновідомі питания про суперечність його само-відношення: який статус займає у Фуко його власна теорія? В який режим істини вона вплутана? У відповідь Фуко обстоює думку, що його не цікавить «теорія» істини/влади, а практична «історія теперішнього». Генеалогія є практичною завдяки «конкретному» (як протилежному до «універсального») інтелектуалу. Конкретний інтелектуал не є голосом Розуму та Істини; він не перебуває ззовні кожної системи влади. Радше конкретний інтелектуал розглядає локальну боротьбу і прагне «відокремити владу істини від форм гегемонії» — соціальної, економічної та культурної — всередині яких вона діє в теперішній час» (Роwer/Кnowledge, 133). Отже критицизм є інструментом боротьби, за допомогою якого критик прагне змінити, хоча б тільки на даннй момент, баланс влади у теперішньому режимі істини.

ПРОБЛЕМИ МЕТОДУ: ІНТЕРВ'Ю З МІШЕЛЕМ ФУКО

Наведена тут дискусія була опублікована у праці Мішеля Перро під назвою «Неможлива в'язниця: Дослідження щодо пенітенціарної системи в XIX столітті» (Париж, Еditions du Seuil, 1980). Ця книга була розширеною версією набору статей в журналі «історичні аннали французької Революції», 1977, №2, в яких група істориків відгукнулася на працю Мішеля Фуко «Дисципліна і покарання» і дослідила значну кількість додаткових аспектів каральної історії XIX століття.

Це інтерв'ю зроблено на основі дебатів під час «Круглого сто­лу», в якому взяли участь Мішель Фуко і Морю Агюлон, Школь Кастан, Катрін Дюпра, Франсуа Евальд, Арлет Фарж, Алесандро Фонтана, Карло Гінзбург Ремі Госсе, Жак Леонар, Паскаль Паскіно, Мішель Перро і Жак Ревель. «Неможливій в'язниці» передува­ли два тексти: «Історик і філософ» (есе Жака Леонара «Дисципліни і покарання» і «Пил і хмара» (відповідь Мішеля Фуко). Як пояснює Мішель Перро, розшифрована дискусія була значно перероблена в процесі підготовки до публікації, Мішель Фуко переглянув свій власний внесок, а втручання інших істориків були упорядковані в серію запитань якогось «колективного історика».