Філософія Просвітництва

Історична епоха XVII-XVIII ст. дістала назву Просвіт­ництва. Класичне визначенняПросвітни­цтва дав І. Кант: "Просвіта є виходом людини зі стану не­зрілості, відповідальність за яку несе вона сама. Незрілість – це нездатність обходитися власним розумом без сто­роннього керівництва". Для Просвітництва характерні звеличення розумута самостійного мислення індивіда, дистанціювання від традиції та автори­тету, повага до свободиі позитивне став­лення до здатності розумно розв'язувати всі питання. Скепсис просвітників щодо традицій та авторитетів породжує критику релігії: перевірка її розумом відкидає "забобонність", замінює її раціональним благочестям. Особливим завданням просвітників було встановлення відносин віротерпимостіу відносинах між общинами. Типовий у цьому розумінні деїзм – Бог дав поштовх створенню світу і відтоді в нього не втручається.

Застосування математики і метод спосте­реження спричинили прорив у природо­знавстві. Прикладом може виступати механіка Ньютона – всеохоплююче квантитативне пояснення природи, яке ґрунтується на принципі чіткої при­чинності і відкидає зайві гіпотези. На цю епоху припадає багато наукових від­криттів. На поступі в оволодінні природою заснована віра в прогрес, характерна для Просвітництва. Із соціального погляду, для цієї епохи ха­рактерне піднесення буржуазії, чому сприяв розвиток економіки. Цей процес супрово­джується лібералізмом у теорії: як еконо­мічне вчення він вимагає свободи ремесла і торгівлі. Його девіз: «Нехай ро­биться, нехай діється». До цього додається і філософське обґрунтування прав індивіда на противагу державі та співгромадянам. В Англії виникають важливі юридичні до­кументи, які гарантують ці свободи, на­приклад, акти «Habeas-Corpus» (1697 p.) та «Декларація прав» (1689 p.).

Особливе місце в просвітництві залишив представник німецької філософії Хрістіан Вольф (1679 – 1754 р.р.). Він писав простою, відносно доступною німецькою мовою. В нього вчились всі представники класичної філософії. Його праця «Про загальну практичну філософію» викладена математичним методом. Викликала увагу у Лейбніца, Канта, Ломоносова та інших.

Йоган Гердер (1744 – 1803 р.р.) – відкрив по суті новий етап німецького просвітництва. Він відмовився від однобічного раціоналізму і підкресював роль почуттів. Стає найбільш впливовим мислителем і головним натхненником руху «Буря і натиск». Визначальне значення у житті суспільства по Гердеру має культура, яка поєднує людей. Культура – результат і, водночас, стимул розвитку суспільства.

Йоган Гаман (1730 – 1788 р.р.) – теоретик руху «Буря і натиск», він же вчитель Й. Гердера. Заклав підмурок, так званій, «філософії почуття і віри». Робить висновок про принципову нездатність понятійного мислення осягати живу дійсність. Остання, за Гаманом, внутрішньо суперечлива, дисгармонійна. Його вчення стимулює «дискусію про пантеізм».

Ефраїм Лессінг (1729 – 1781 р.р.) – намагався обгрунтувати правомірність зведення релігії до моралі, а тим самим хотів вивести останню з під впливу релігії. У своєму творі «Виховання людського роду» проводив думку, що людство лише у «дитинстві» і «юнацькому віці» потребує засвоєння моральних принципів у їх релігійній формі, а за досягнення «зрілості», воно усвідомлює самодостатність моралі, знаходячи в ній «нове євангеліє».

Йоган Гете (1749 – 1832 р.р.) – мислитель і митець. Світ постає у його мисленні як сукупність живих форм і їх метаморфоз. Термін «морфологія», що був запропонований Гете, мав на меті схоплення сутності «діалектики органічного». Єдність руху живих форм втілюється для Гете у «профеномені» – перетворенні однієї й тієї самої живої форми. Розуміння сенсу життя, людської історії, моралі – крізь призму символу «зла», що знайшло своє відображення у його «Фаусті». В образі Фауста Гете фіксує по суті тип новоєвропейської вольової і цілеспрямованої людини, для якої «спочатку була справа».

Першоджерела:

1. Антология мировой философии. Т2. – М.: Мысль, 1970. – 776 с.

2. Абеляр Петр. Теологические трактаты. – М.: Прогресс, Гнозис, 1995. – 413 с.

3. Августин. Исповедь. – М.: Гендальф, 1992. – 148 с.

4. Августин. Энхиридион или о Вере, Надежде и Любви. – К.: ИСА, 1996. – 414 с.

5. Ансельм Кентерберийский. Сочинения. – М.: Канон, 1995. – 400 с.

6. Беркли Дж. Сочинения / Сост., общ. ред. и вступит. статья И. С. Нарского. – М.: Мысль, 1978. – 556 с.

7. Боэций. Утешение философией. – М.: Наука, 1990. – 414 с.

8. Бруно Д. О причине, начале и едином // Диалоги. – М.: Алетейа, 2000. – 320 с.

9. Бэкон Ф. Новый Органон // Соч.: В 2-х т. – М. Мысль, 1971.

10. Василий Великий. Сочинения. – Ч. 1. – М.: Казань, 1900.

11. Гельвецій, К. А., Про людину, ії розумові здібності та її виховання; Пер. з франц. В. Підмогильний. – К.: "Основи", 1994. – 416 с.

12. Гоббс Т. «Левіафан». К.: Дух і літера., 2000.

13. Григорий Богослов. Избранные сочинения. В 2 тт. ­­– М.: Троице-Сергиева лавра, 1994.

14. Губерський Л. Філософія: Хрестоматія (від витоків до сьогодення): навч. посіб. / за ред. Л. Губерського – К.: Знання, 2009. – 621 с.

15. Декарт Р. Размышления о методе. – Соч. В 2-х т. – М.: Мысль, 1994.

16. Кампанелла Т. Город Солнца // Утопический роман ХVІ – XVII веков. – М., 1971. – С.143 – 191.

17. Лейбниц Г.В. Рассуждения о метафизике // Соч. В 4-х т. – М.: Мысль, 1983.

18. Лок Джон. Два трактати про врядування. – К.: Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2001. – 265 с.

19. Макиавелли Н. Государь. – Х., 1998.

20. Мор Т. Утопия // Утопический роман ХVІ-ХVІІ веков. – М., 1971.

21. Николай Кузанский. Об ученом незнании // Сочинения в 2-х т. – М.: Мысль, 1980.

22. Руссо Ж.-Ж. Про суспільну угоду, або принципи політичного права. – К: Port-Royal, 2001. – 349 с.

23. Спиноза Б. Сочинения. В 2-х томах. Т. 2. / Вступительная статья К. А. Сергеева. – Изд. 2-е. – СПб.: Наука, 1999. – 629 с.

24. Фома Аквинский. Учение о душе – СПб., Азбука-классика, 2004. – 480 с.

25. Хрестоматия по истории философии: Западная философия: Учеб. пособие. В 3-х ч. М.: Гуманит. издат. центр «ВЛАДОС», 1997.

26. Юм Д. Исследование о человеческом познании // Д. Юм. Соч. в 2 т. – Т. 2. – 2-ое изд., дополн. и испр. – М.: Мысль, 1996.

Література:

1. Андрущенко В.П., Волович В.І., Горлач М.І., Головченко Г.Т., Губерський Л.В. та ін. Філософія. Підручник. – Харків: Консум, 2001. – 671 с.

2. Бичко І.В. та ін. Історія філософії: Підручник для студентів вищих закладів освіти. – К.: Либідь, 2001. – 408 с.

3. Історія філософії: Підручник / Ярошовець В.І., Бичко І.В., Бугров В.А. та ін..; за ред. В.І.Ярошовця. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. – 774 с.

4. Історія філософії: Словник./ За заг. ред. В. І. Ярошовця. – К.: Знання України, 2005. – 1200 с.

5. Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М.: Мысль, 2000.

6. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К.: Академвидав, 2008. – 592 с.

7. Рассел Бертран. Історія західної філософії. – К.: Основи, 1995. – 759 с.

8. Соколов В.В. Европейская философия XV – XVII веков. – М.: Высш. шк.,. 1984. – 448 с.

9. Спиркин А.Г. Философия. Учебник. – М.: Гардарики, 2006. – 736 с.

10. Таранов П.С. От Монтеня до В.В. Розанова. – М.: ООО "Изд. АСТ", 2001. – 331 с.

11. Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навчальний посібник. – К.: Наукова думка, 2000.

12. Ярошовець В. Історія філософії: Словник / За заг. ред. В. Ярошовця. – К.: Знання України, 2005. – 1200 с.

13. Ящук Т.В. Філософія історії. Курс лекцій. Навчальний посібник / Ящук. – К.: Либідь, 2004. – 536 с.