2015-05-13
1762Оперативно-розшукова діяльність зародилась на зорі людської цивілізації, вона мала місце у відповідних формах як в древні, античні часи, так і в середньовіччя і удосконалювалась на усіх етапах розвитку державного устрою і суспільства.
В деяких випадках пов’язаних з необхідність встановити істину, вияснити всі обставини порушення, зібрати докази, потрібні для притягнення до відповідальності і покарання, встановленого звичаєм або законом, проводилися розшукові дії. Для проведення розшукових дій призначались спеціальні посадові особи, які наділялись відповідними повноваженнями і обов’язками і виконували їх вже на професійній основі. В Древній Греції такі функції виконували наглядачі за дотриманням правил торгівлі, збирачі податків, митники, міська варта, наглядачі за публічними жінками.
В Римській республіці, як і в Греції, спеціальними законами регламентувались правила утримання і бойових змагань гладіаторів, проведення масових політичних і соціальних заходів, таких як форуми, збори громадян, засідання сенату, виборів, проведення спортивних змагань, судового розгляду. Політичні і державні діячі збирали інформацію про наміри і поведінку своїх суперників, про їх прибічників, в т.ч. і негативну, компрометуючу для використання в політичній боротьбі. Пізніше, з розвитком рабовласницьких держав, виникають спеціалізовані підрозділи, які мають за обов’язок охороняти громадський порядок і спокій та мали право вживати заходи примусу до тих, хто цей спокій і порядок порушував. Так виникли органи охорони правопорядку, які виконували функції поліції і нічна варта, які затримували осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, таких як вбивство, розбій, грабунки, крадіжки.
Професіоналізація діяльності посадових осіб в Римській імперії привела до виникнення таких посад як префекти, квестори і претори, центуріони, які призначались імператором і правителями провінцій, були їм підзвітні і складали собою чітку централізовану правоохоронну систему. В окремих випадках, коли виникала небезпека вчинення тяжких державних злочинів проти особи імператора і держави, імператор особисто організував і здійснював розшукові заходи. До негласного співробітництва з органами державного управління в Римській імперії залучались торговці, проститутки, актори, раби, гладіатори, господарі таверень і лазень, власники будинків розпусти, іноземці і інші члени суспільства, які мали можливість збирати таємну інформацію у відповідності з поставленими завданнями.
Слід відмітити, що церква мала самостійний статус і всі свої справи вершила незалежно від державних органів, в тому числі і в оперативно-розшуковій діяльності стосовно осіб і подій і подіям, які торкали її інтереси. Церква мала свої охоронні і слідчі структури, церковні тюрми, вона могла вступати у взаємодію з державними органами, використовуючи їх можливість, а також з судовими органами для притягнення звинувачених до відповідальності за злочини проти релігії, церкви, моралі.
Інформацію про ситуацію у суспільстві церква збирала через монахів, священиків, паломників, а також вербуючи своїх прибічників, або через своїх агентів, як це робили орден єзуїтів, мальтійській орден чи орден тамплієрів. Церков проводила дізнання, використовуючи доноси, катування. Розшукові заходи здійснювалися із метою отримання інформації про політику і військові приготування сусідніх держав, про династичні шлюби, про умови торгівлі, про настрої населення.
На різних етапах розвитку держави і права розшукова діяльність мала як загальні прийоми і методи, так і специфічні, залежно від завдань, які ставились перед розшукувачами чи спеціальними установами, і в зв’язку з цим носила кримінально-розшуковий, політичний, чи розвідувальний характер.
З виникненням державності на землях Київської Русі виникла і функція охорони громадського порядку. У Київській Русі покладались обов’язки і передбачалась відповідальність за належне утримання шляхів сполучення, будівництво і ремонт мостів і перевозів, благоустрій міст і дотримання правил перевезення вантажів. Спеціальні посадові особи збирали торгове мито, слідкували за дотриманням мір і ваг, контролювали правила внутрішньої торгівлі.
Розшукова діяльність в древньокиївській державі проводилась в усіх випадках князівською владою, коли мало місце посягання на майно, життя, здоров’я князя або його оточення, громадську безпеку на його територіях, при встановленні місцезнаходження біглих рабів, захисту торгових шляхів.
Найбільш важливі справи князь розглядав разом зі своїми боярами. Прийняття християнства і зростання впливу церкви на віруючих і справи в державі викликали створення церковного суду. Церковні посадові особи (єпископи, архієпископи, митрополити) виконували відносно чернецтва і монастирської челяді, а також у справах, так чи інакше пов’язаних з релігією, не тільки судові, а й поліцейські функції.
Розшуковий процес в часи Київської Русі здійснювався у формі «заклику», «звіду» і «гоніння по сліду». Сутність «заклику» полягала в тому, що у випадку викрадення коня, зброї чи одежі або пропажі холопа, потерпілий оголошував, «закликав» про це на торжищі, зборах чи в інших людних місцях. «Заклик» – це один із можливих засобів розшукування злодія або майна, що мало індивідуальні ознаки, інформування громадськості про злочин. Другим характерним засобом розшуку злочинця був «звід». Він являв собою процедуру розшукування особи, звинуваченої в крадіжці, шляхом «зводин» різних людей для вияснення походження майна, на яке претендує потерпілий. «Гоніння сліду» виражалося в гонитві за злодієм по залишених ним слідах.
В процесі розшуку активна роль відводилась потерпілому, який виступав у суді в ролі позивача. Загальні правила проведення розшукових заходів встановлював князь, і вони проголошувались в нормах «Руської правди». Розшук злочинців і міри покарання в Київській Русі залежали від того, хто потерпів від злочину, що вкрадено, хто злочинець. Наприклад, крадіжка коня каралася штрафом. Розшуком коня займався сам потерпілий. Якщо злодій затриманий і були докази його вини, то його представляли княжому наміснику і він визначав покарання в установленому порядку, але розшуком таких злочинців сам не займався. Але, якщо крадіжки чи інший злочин вчиняв той злодій, що уже раніше вчиняв злочини, наприклад, професіональний конокрад, то розшуком злочинця займався княжий намісник, незалежно від того чи до нього за допомогою звертався потерпілий чи ні.
Київські князі через лазутчиків, біженців, купців, розвідувальні і сторожові дозори контролювали степові племена, їх пересування та взаємовідносини.1
В законодавчих актах того періоду зустрічаються також назви інших посадових осіб, виконуючих разом з адміністративними і судово-поліцейські функції: «посадники», «намісники», «мечники», «отроки» і ряд інших. З часів Київської Русі, включно до кінця ХVІІ ст., спеціального поліцейського апарату взагалі не було. Для всього цього періоду характерно покладання таких обов’язків або на органи загального управління, або на військові формування – від княжої дружини до військових посадових осіб більш пізнього часу (старшину, полковника, гетьмана).
Першим нормативним актом, яким створювались поліцейські органи в Росії, були «Пункты, данные С-Петербургскому Генерал-Полицмейстеру» від 25 травня 1718 р. Петро І на західний зразок надавав поліції досить широкі повноваження. Цей документ на Україну впливу не мав, оскільки в цей час українські землі ще зберігали, хоч і обмежену, юридичну автономність. Але положення, закладені ним в організацію поліції, були використані в Статуті благочиння 1782 р., який вносив ряд змін в поліцейські структури в містах, де створювались управи благочиння. В губернських містах вони очолювались поліцмейстерами, в інших містах – городовими. Передбачалась ціла ієрархія поліцейських чинів: рядові поліцейські-будочники, квартальні наглядачі, пристави, ратман. Ця система існувала аж до реформи 60-х рр. ХІХ ст. і була поширена й на Україну.
В ХІV – XVII ст. розшуковою діяльністю займалися в основному представники влади за дорученням князя, або сам князь, коли виникала загроза його інтересам чи його близьких. В Галицько-Волинському князівстві в ХІІІ – ХІV ст. крім князя і його найближчого оточення, організацією розшуку злочину і майна займався і княжий двір. тій частині України, яка входила до складу Литовського князівства, розшукова діяльність з метою попередження правопорушень, їх розкриття, розслідування, винесення покарань і їх виконання здійснювалось через копний круг. Копний круг представляв собою форму взаємодії населення окремої території (міста, села) між собою у справі місцевого самоврядування та охорони правопорядку. Копний круг призначав особливо довірених осіб із числа місцевих жителів, для здійснення розшукової діяльності в інтересах общини і окремих її мешканців. Якщо у будинку знаходили якусь викрадену річ, або слід краденого коня на подвір’ї, то господар двору зобов’язаний був відвести від себе «слід», в противному разі він міг бути обвинуваченим у злочині.
Функції попереднього розслідування злочинів в часи Гетьманщини (1648-1764 рр.), розшукової діяльності, були покладені на осіб, які мали певну державну владу, тобто виконували адміністративні, виконавські, судові, в тому числі поліцейські функції. Навіть гетьман приймав участь у розслідуванні окремих злочинів, наприклад таких, як державний заколот. Полковники на території полків, сотники на території сотень, особисто відповідали за підтримання громадського порядку, розшук злочинів та безпеку. На практиці злочини документувалися до судового розгляду канцеляристами полкових управ.
На територію України, яка в XVII ст. ввійшла до складу імперії, поширюється законодавство Росії. У вересні 1695 р. був виданий царський указ, який дозволяв воєводам отримувати інформацію про злодіїв і розбійників всіма можливими засобами для їх своєчасного виявлення з метою попередження і розкриття злочинів. Цей акт регламентував розшукову діяльність, яка з цього часу набуває ознак професіоналізму і самостійної функції державної влади.
В 1697 році в Москві створюється Преображенський приказ, відомство, яке стало спеціалізованим державним органом, що забезпечував організацію розшукової діяльності по злочинам, направленим проти царя, вищих посадових осіб царського правління, державних основ. Справи, по яким Преображенський приказ вів розшук і слідство, носили переважно політичний характер, але він займався і кримінальними справами.
В 1837р. видається Положення про земську поліцію, яке разом з Тимчасовими правилами по устрій поліції в містах і повітах губерній (1862р.), в основному, завершило загальну реформу поліції. Поліціябула невід’ємною частиною поліцейського апарату царської Росії. Вона керувалась її законами і виконувала функції по забезпеченню імперської внутрішньої політики.
До реформи 60-х рр. XIX ст. в губерніях функції поліції в повітах виконували земські суди, а в містах – міські управи. З 1862р. в кожному повіті почали створюватися єдині поліцейські органи – поліцейські управління на чолі з повітовим ісправником. В той же час не було ніяких спеціальних інструкцій по організації і проведенню поліцією ОРЗ з використанням негласних освідомлювачів (агентів). Яким чином розкривались кримінальні злочини – це було суто професійною справою поліції. Поліція використовувала і підкуп, і послуги представників кримінального світу, прощаючи їм їх окремі злочини.
14 червня 1880р. при міській поліції Києва була створена розшукова частина поліції, спеціально призначена для попередження, розкриття кримінальних злочинів і розшуку злочинців. Організацію і діяльність розшукової частини регламентувала «Інструкція чинам Київської сискної поліції», якою приписувалось чинам розшукової поліції «... завжди діяти цілком таємно і надто обачливо, все знати, все бачити і водночас намагатися не бути ніким поміченим, зберігати довірену їм службову таємницю».
Згідно з Законом від 6 липня 1908р. в усіх губернських і ряді інших міст були організовані розшукові (сискні) відділення чотирьох розрядів. Штати розшукових відділень залежали від розряду і складали від 8 до 20 чоловік.
Начальники розшукових відділень і їх помічники призначались губернатором за погодженням з прокурором окружного суду. Лютнева революція 1917 року призвела до розвалу і розгрому царського поліцейського апарату на Україні. Повсюди проходили розгони і роззброєння поліції та арешти поліцейських.
Перший Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив 12 грудня 1917 р. у Харкові Радянську владу і створив Українську Радянську Республіку. Було створено Секретарство судових справ, на яке покладалася організація та керівництво міліцією, охорона громадської безпеки, організація боротьби зі злочинністю. На початку 1919 р. у складі Ради Народних Комісарів було організовано Народний Комісаріат внутрішніх справ. 16 квітня 1919 року Рада народних Комісарів України прийняла декрет «Про організацію карного розшуку», а 11 травня Народний Комісаріат Юстиції на виконання вказаного декрету затвердив Положення про органи карного розшуку і судово-карної міліції. Цим нормативним актом визначались завдання, структура, штати, компетенція карного розшуку та судово-карної міліції і порядок їх організації на території республіки. В штати карного розшуку вводились посади інспекторів розшуку і їх помічників.
25 травня 1931 р. РНК СРСР затвердив Положення про робітниче-селянську міліцію. Згідно з цим документом, органи міліції були повинні здійснювати нагляд за дотриманням законів і постанов органів влади, проводити боротьбу зі злочинністю, розслідувати кримінальні справи, охороняти державне і громадське майно, а також забезпечувати особисту безпеку громадян. Міліції дозволялось проводити оперативно-розшукову діяльність.
Характерним для розшукової діяльності міліції України в роки війни було посилення зв’язків з населенням, що проявлялись в різних формах, зокрема в створенні винищувальних батальонів і бригад сприяння міліції. В звільнених районах, були намічені заходи щодо проведення систематичних доповідей і звітів про діяльність міліції керівних осіб на підприємствах і колгоспних зборах, звітів дільничних про свою роботу на зборах мешканців в домоуправліннях.
18 березня 1946 р. за рішенням Верховної Ради СРСР НКВС був перетворений в МВС СРСР. Аналогічні зміни були проведені і в союзних республіках.
Провідна роль в боротьбі зі злочинністю і, особливо, в оперативно-розшукових заходах, належала відділам карного розшуку. В липні 1946 р. відділ карного розшуку ГУМ МВС СРСР був перетворений в Управління карного розшуку. Його діяльність будувалась у відповідності з спеціально розробленим Положенням. Зростання бандитських проявів на території СРСР зумовило МВС СРСР прийняти 3 грудня 1946 р. спеціальну директиву, яка ставила головним завданням вести боротьбу з бандитськими проявами, вбивствами, розбоями, грабунками і іншими небезпечними видами злочинів. Створювались спеціальні підрозділи по боротьбі з бандитизмом з правом оперативно-розшукової діяльності. Для більш успішного виконання цієї задачі відділам боротьби з бандитизмом в оперативному відношенні були підпорядковані працівники карного розшуку районних та міських органів внутрішніх справ.
У зв’язку з політичними змінами в країні ЦК КПРС, Рада Міністрів СРСР і Президія Верховної Ради СРСР 6 березня 1953 р. прийняли спільне рішення про об’єднання союзних і республіканських міністерств державної безпеки і внутрішніх справ в єдине союзно-республіканське міністерство внутрішніх справ.
У 1969 р. з метою посилення оперативно-розшукової діяльності замість Головного управління міліції МВС УРСР були утворені самостійні структурні підрозділи – Головне управління карного розшуку, Управління по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності.
В 1985-1990 рр. МВС УРСР було видано ряд наказів, в яких визначались форми і методи ОРД, робилися спроби виявлення причин і умов злочинності. Створювались спеціальні структури, підрозділи по координації дій, аналітичні групи. Демократичні перетворення, які мали місце в суспільстві, не обминули і органи внутрішніх справ. Їх діяльність стала більш відкритою, посилились зв’язки з населенням, засобами масової інформації, громадськими формуваннями, органами місцевої влади.
