Метафізика волі А. Шопенгауера

Отталкиваясь от кантовской идеи о примате практического разума, важнейшим компо-нентом которого была свободная, «автономная» воля, Шопенгауэр отстаивает примат воли по отношению к разуму. На этом пути он развил немало интересных и здравых идей относительно специфики волютивных (связанных с волей) и эмотивных (связанных с эмоциями) сторон человеческого духа, их роли в жизни людей. Критикуя рационалистическую философию за противоречащее реальной жизни превращение воли в простой придаток разума, Шопенгауэр доказывал, что воля, то есть мотивы, желания человека, побуждения к действию и сами процессы его совершения специфичны, относительно самостоятельны и в значительной степени определяют направленность и результаты разумного познания.

«Разум» Шопенгауэр объявлял фикцией. На место разума должна быть поставлена воля. Шопенгауэр, во-первых, представил волю независимой от контроля со стороны разума, превратил ее в «абсолютно свободное хотение», которое не имеет ни причин, ни оснований. Во-вторых, воля была им как бы опрокинута на мир, Вселенную: Шопенгауэр объявил, что человеческая воля родственна «неисповедимым силам» Вселенной, неким ее «волевым порывам». Итак, воля была превращена в первоначало и абсолют - мир стал «волей и представлением». «Мифология разума» уступила место «мифологии воли». Односторонностям рационализма были противопоставлены крайности волюнтаризма. Все многообразие окружающей действительности, все формы жизни выступили у Шопенгауэра как проявления субстанциальной воли, интуитивно, по аналогии с «познающим субъектом», переносимой из внутреннего мира на мир внешний. В человеке адекватным проявлением воли становятся его чувства, и прежде всего половое влечение, представляющее собой «настоящий фокус воли». В контексте вечно становящейся воли как воли к жизни интеллект, по Шопенгауэру, может выступать в следующих формах: как «интуиция», знающая волю; в форме слуги, «орудия» воли; в форме безвольного эстетического созерцания и, наконец, в форме сознательного противопоставления воле, борьбы с ней путем аскезы и квиетизма. Последнему аспекту, связанному с противодействием воле, посвящена этика Шопенгауэра, обосновывающая его теоретический и личностный пессимизм и мизантропию. Страдания невозможно устранить из жизни людей, поэтому освобождение от них он усматривает в аскезе, в отказе от тела как проявления воли и, наконец, в погружении индивидуальной воли в мировую, то есть превращении ее в небытие.

В шопенгауэровской философии индивид является центром самоинтерпретации, само познание носит своего рода антропологический характер, оно антропоморфно, движется от субъекта к объекту, всегда по аналогии с субъектом. Отсюда все категории противостоящего субъекту мира — пространство, время, причинность —интерпретируются философом, по сути, физиологически. Мир как представление — продукт активности мозга субъекта, не просто познающего, но прежде всего хотящего, волящего.

„Світ як воля і уявлення” (1818) – головна філ. праця Шопенгауера. У цій праці А. Шопенгауер висуває таку концепцію: на певному ступені розвитку виникають два різних світи. Один — не існує об’єктивно, а лише в нашій уяві. Те, що ми називаємо дійсністю (природа, суспільство, культура, історія і наше життя), є лише видимістю, грою уяви, тим, що в індуїстській традиції називається "майя" (тобто обман, спокуса, привид).

Другий, істинний, світ — це світ потайної, невидимої сутності, волі, це кантівська "річ у собі".

Воля — абсолютне начало всього буття, корінь всього сущого, якась космічна сила (в певному значенні біологічна за своєю природою), яка створює світ і людину.

З’являються суб’єкт і об’єкт, простір і час, багатоманітність окремих речей та причинний зв’язок між ними. Все це існує тому, що так влаштована людська свідомість з її апріорними формами чуттєвості та розсудку.

Людина в цьому світі є рабом волі, остання створила її інтелект, щоб вона пізнавала закони світу, краще виживала і пристосовувалася до цього світу. Людина завжди і скрізь служить не собі, не своїм інтересам, а волі. Воля змушує її жити, яким би безглуздим та жалюгідним не було людське існування.

Воля є потойбічним ядром оболонки життя, а уявлення — це об’єктивація волі, її прояв. До волі не можна застосувати поняття, вироблені нами в нашому ілюзорному світі: час, простір, число, причинність тощо.

У волі немає ні минулого, ні майбутнього, ні множинності, а значить — вона дана вся і зразу як єдина світова воля.

Воля — це "хотіння", "прагнення", але оскільки у світі сутності крім волі немає нічого іншого, то в неї немає і об’єкта прагнення, хотіння. Оскільки воля не має ніякої мети поза собою, вона з необхідністю спрямована на себе, вона лише "хоче хотіти" і нічого більше.