Глобальний виклик сучасної епохи

У ХХ сторіччі відбувся перехід від дрібного капіталізму, описаного Марксом, до нової економічної системи - капіталізму корпоративного. З новою соціально-економічною моделлю народилися нові, невідомі раніше проблеми. Головною серед них стало постаня нового гравця в боротьбі за екоомічну владу - власників фактору виробництва “підприємницький талант”, менеджерів.

Напочатку функції менеджера здійснював сам власник. Але на заміну дрібним підприємствам прийшли корпорації. Не існує в світі корпорації, в якої був би одноосібний власник. Співвласниками корпорацій є тисячі акціонерів. Жоден з них не має повного права на майно корпорації і не може поводити себе як одноосібний господар. І чим більше зростали корпорації, тим складніше ставало назвати навіть власника контрольного пакету акцій. Крім того, коли виникає корпорація, де працюють одночасно тисячі працівників, власник змушений делегувати своє повноваження “управління” керівникам філій, цехів, підрозділів і дільниць. Усім тим, кого називають менеджерами.

По-друге, жоден найталановитіший власник не здатен одноосібно забезпечити планування роботи сучасної корпорації. Запровадження нових технологій, прогноз кон'юктури ринків, планування переходу на нові види продукції - усе це в сучасній корпорації теж здійснює не власник, а вузький фахівець, який теж є менеджером. Так, власник передає менеджеру своє друге повноваження - “розпорядження”.

По-третє, для здійснення своїх функцій менеджерам потрібні кабінети, конференц-зали, представницькі автомобілі і літаки. Вони разом із виробничими фондами теж є частиною капіталу корпорації. Усім цим капіталом “користуються” не власники-акціонери, а менеджери корпорацій.

Так влада в сучасній корпорації поступово, але невблаганно переходила від власника-капіталіста до менеджера-управлінця, що власником не був, але управляв, розпоряджався і користувався чужим капіталом. Власники-акціонери перед цими процесами були безпорадними, їх спротив наростаючій владі менеджерів (якщо він виникав) був неефективним і тільки ускладнював роботу корпорації.

Ці процеси назвали "революція менеджерів". Їх суттю стало відчуження власника від капіталу. Так глобальним викликом сучасної епохи стала поступова втрата власником економічнї влади, відчуження власника від капіталу.

Менеджери управляли і розпоряджалися капіталом корпорацій краще власників. Продуктивність праці зростала швидше, ніж при класичному капіталізмі і всі були задоволені. У власників швидко зростали прибутки, у трудівників ще швидше зростали зарплати. І все це ціною передачі менеджерам частини економічної влади.

Усі описані вище процеси відбувалися і в Радянському Союзі. Під час НЕПу була створена мережа корпорацій, через яку здійснювалося управління економікою. Управляли радянськими корпораціями призначені директори-менеджери, а компетенції розпорядження та користування спочатку були у корпоративного власника - партноменклатури.

Науково-технічний прогрес та зростаюча концентрація капіталу ставила все більш жорсткі умови до перспективного планування. Тому у середині шістдесятих, під час косигінської реформи партноменклатурі довелося делегувати номенклатурі господарчій компетенцію розпорядження. Врешті-решт, директорат перебрав собі і повноваження користування. Тобто, в радянській економіці тривали ті ж процеси, що і на Заході.

Проте при передачі різних повноважень від власника до менеджера, і на Заході, і в СРСР головне право - право на дохід - незмінно залишалося в руках власників (акціонерів або партноменклатури). Хоча власники втрачали одне повноваження за одним, але “королем гори”, центральною фігурою економіки вони поки залишалися. Так було до 1991 року.

"Революція менеджерів" в Україні

Головним, що сталося у 1991 році, був не розвал Радянського Союзу і здобуття Україною незалежності, не "перехід до ринку", а втрата власниками (і старим - партноменклатурою, і новим - акціонерами) повноваження “права на дохід”. Відтепер головним фактором виробництва і на рівні підприємства і загалом в економіці, центральною фігурою "парасолькового контракту", “королем гори”, тим, хто здобув економічну владу став фактор виробництва "підприємницький талант". Менеджери. Бо повноваження “право на дохід” здобули вони.

Незважаючи на те, що частка прибутку в структурі ВВП України за пострадянські роки зросла з 21% (середній показник для стабільної економіки) до 47% (ненормально високий, чи не найбільший показник у світі), прибутковість виробничих корпорацій (доходи власника) стала від`ємною. Кількість збиткових, але активно функціонуючих виробничих підприємств в Україні перевищила 2/3, сягнувши у 2005 році у Харківській області 82%.

Дохід підприємств почали отримувати не власники-акціонери, а менеджери: спочатку директори цих підприємств, потім менеджери-посередники, потім менеджери-симбіоти. Олігархи - це не капіталісти - власники капіталу, олігархи - це менеджери, що управляють і отримують дохід з майна, яким вони управляють. Дехто отримав такого доходу стільки, що викупив підприємства. Але дохід вони продовжують отримувати не тому, що стали власниками, а тому, що продовжують управляти.

"Революція менеджерів" в пострадянській Україні розвивалася у три етапи: етап директорів, етап менеджерів-посередників та етап симбіотичних надкорпорацій.

Перший етап - етап директорів - час коли дохід отримували директори підприємств, які управляли цими підприємствами при радянській владі і продовжував керувати ними і після розвалу СРСР.

Занижені ціни на готову продукцію, на здачу в аренду та продаж майна, завищена ціна на ресурси, завищена зарплата дирекції - усе це були механізми реалізації на етапі директорів менеджерами новонадбаного повноваження - "право на дохід" від чужого (спочатку державного, потім акціонерного) майна.

Головним інструментом реалізації менеджерами “права на дохід” стали засновані ними посередницькі фірми. Бо закуповувати ресурси та збувати продукцію підприємство почало через малі підприємства, створені директорами. Саме ці процеси створили ситуацію, коли 80% виробничих підприємств - збиткові, але при цьому частка прибутку у ВВП вдвічі вище нормальної. Бо збиткові - виробничі підприємства, а прибуток зосереджувався в посередницьких.

Коли виробничі підприємства залишились без доходу, економіка почала розсипатися. Селяни не могли ні купити бензин, ні продати цукор, нафтопереробні комбінати не могли ні купити нафту, ні продати бензин... Тому виникла сила, що взяла на себе міжгалузеву координацію. Наступив етап менеджерів-посередників.

Менеджери-посередники не вирощували буряк і не видобували нафту. Вони створили посередницькі корпорації які здійснювали міжгалузеву координацію. Спочатку вони працювали в кредитно-фінансовому секторі (трасти, дешеві державні кредити), потім у газовому секторі, потім на ринку нафтопродуктів, потім на структурах розподілу електроенергії - обленерго, потім як зернотрейдери...

Наприклад, у 1997 році основним видом їх діяльності були поставки нафтопродуктів на село. Вони брали російську нафту і як давальницьку сировину віддавали на нафтопереробний завод. Отриманий бензин вони міняли по бартеру на цукор (олію, м'ясо...), якими розраховувалися за нафту.

На той момент собівартість бензину на нафтопереробному комбінаті складала 15 копійок за літр. Ринкова ціна на заправках була 60 копійок за літр. А вартість бензину по бартерним угодам - 120, підстрибуючи в посівну і жнива до 240 копійок за літр. Так менеджери-посередники, отримуючи бензин по 15 копійок за літр і продаючи його по 120-240 копійок за літр, вилучали дохід і нафтопереробних комбінатів і селян. Менеджери-посередники почали отримувати дохід виробничих підприємств, якими вони не тільки не володіли, а навіть не управляли.

“Право на дохід” менеджерів-посередників формується за рахунок скорочення прибутку акціонерів-власників і зарплат робітників не одного конкретного підприємства. Подорожчання бензину, хліба, електроенергії б'є по всій економіці. Через механізми міжгалузевої експлуатації рента менеджерів на етапі менежерів-посередників починає формуватися за рахунок усієї національної економіки. Але через таку їх “допомогу” падає Національний Дохід країни. Прибутковість їх операцій падає з десятків тисяч до сотень відсотків річних. В цей момент менеджери-посередники починають витіснятися новим конкурентом у здійсненні “права на дохід” - менеджерами-симбіотами.

Третій етап еволюції системи з відчуженням власника від капіталу - етап симбіотичних надкорпорацій. Такі надкорпорації виникли, перш за все, у вугільній галузі, на залізничному транспорті, в металургії... На відміну від менеджерів-посередників, які постійно змінювали сектор своєї присутності, менеджери-симбіоти контролюють один конкретний виробничий ланцюжок. Вони прив'язані до конкретної галузі. В Україні, перш за все, в металургії (СКМ Ахметова, ІСД Тарути, "Приват" та інші), в Росії - в нафтогазовому секторі і вже стали символом сучасної епохи.

Корпорація-симбіот являє собою надкорпорацію, яка в процесі виробництва-розподілу займає місце над звичайними виробничими корпораціями. Вона не втручається в процес виробництва, а лише маніпулює товарними потоками між підприємствами конкретного виробничого ланцюжка. Ресурси на виробничі підприємства поступають через посередницькі фірми - філії корпорації-симбіота. І готова продукція збувається через посередницькі підрозділи корпорації-симбіота.

Виробничі підприємства отримують можливість працювати. Але, маніпулюючи цінами на ресурси і продукцію, корпорація-симбіот вилучає вироблений промисловими підприємствами дохід. Україна до Кризи виплавляла 40 млн. тон сталі на рік, з яких 34 продавала за кордон. Але при світових цінах на сталь у 750 $, металургійні комбінати продавали її в офшорні зони підрозділам симбіотичних надкорпорацій по 500 $, а ті вже далі продають нашу сталь по світових цінах. За одним виключенням: українським підприємствам ці “благодійники” продавали сталь по 1000 $.

На відміну від посередницьких корпорацій корпорації-симбіоти вилучають не весь можливий дохід виробничого ланцюжка, а залишають промисловим підприємствам "голодний мінімум", щоб виробництво тривало. Але на модернізацію виробництва вже не кажучи про справедливі зарплати і пенсії у них грошей немає. В той час, як в Англії з кожної тонни сталі робітники мали по 100$, українському металургу платили лише 5$.

Як і у випадку із корпораціями менеджерів-посередників, надкорпорації менеджерів-симбіотів власниками виробничих підприємств спочатку не були. Але з часом вони вилучили достатньо коштів щоб викупити виробничі підприємства, поєднавши в собі і власника і менеджера.

Коли менеджери-симбіоти стають власниками виробничих підприємств перед ними постає вибір як себе поводити. Як власники (тобто збільшувати дохідність капіталу, власниками якого вони стали) чи як менеджери (тобто продовжувати виводити доходи за межі виробництва до надкорпорації-симбіота). І менеджер в душі олігарха перемагає власника.

Статус власника вони використовують тільки для того, щоб ставити слухняну дирекцію, яка буде працювати через їх посередницькі підрозділи. Контрольний пакет акцій промислових підприємств убезпечує їх від втручання з боку власників малих пакетів акцій, держави та робітників виробничих підприємств.

І хоча виробництво сталі впало в 2,5 рази, “рента менеджерів” чотирьох симбіотичних корпорацій в металургіїсклала більше 10 мільярдів доларів на рік. Вони знищили економіку справедливості, пожертвувавши внутрішнім ринком, щоб отримувати надприбутки. Але на Заході розпочалася Криза. Через 4 місяці продаж української сталі впав на 50%, через 6 місяців до 37%. Стало неможливо виробляти сталь тут і через посередника продавати її там.

Перед Україною постав жорсткий вибір. Якщо буде збережена економіка насправедливості з її мізерним ринком внутрішнього споживання, то ми втратимо базові галузі нинішньої економіки України - металургію і хімію - так, як вже втратили базову галузь економіки УРСР - машинобудування. І тоді економіка України деградує до рівня добувної промисловості. І Україна стане “банановою республікою”, де нашими “бананами” буде не сталь, а руда.

Або ми відновимо внутрішнє споживання. Але для цього необхідно відновити економіку справедливості.

"Революція менеджерів" на Заході

На жаль, здобуття менеджерами “права на дохід” не є суто українським чи регіональним, пострадянським явищем. Не тільки в сусідній з нами Росії, але і в найрозвиненіших країнах Заходу менеджери вже відібрали у власників капіталу компетенцію “право на дохід”.

Почнемо з головного - з доходів: ще до початку Кризи лише кожен п'ятнадцятий (менше 7%) з тих, хто складає 1% найбільш багатих американців, отримують свої доходи у якості прибутку на вкладений капітал, тоді як більше половини найбагатших американців працюють на адміністративних посадах у великих кампаніях, тобто є менеджерами. Після Кризи ці процеси набрали просто непристойних розмірів. Наприклад, коли корпорація Дженерал Моторс отримала допомогу у 60 мільярдів доларів, то на наступний день 20 мільярдів були роздані топ-менеджерам у якості бонусів.

Більше того, збільшення доходів менеджерів відбувається у тих самих формах, що і в пострадянських країнах. З одного боку, менеджери як пострадянські директори починають привласнювати дохід корпорацій, якими керують. Як легально (через збільшення витрат на менеджерів відносно доходів акціонерів та робітників), так і нелегально. Перед Кризою кожний рік приносив усе нові скандали у найбільших корпораціях Заходу. "WorldCom", "Енрон", "Пармалат", "Артур Андерсен" стали символом передкризової епохи.

З другого боку, як і в пострадянських країнах, на Заході виникли корпорації менеджерів, що самі виробництвом не займаються, а надають послуги з управлінського характеру - консалтингові корпорації. Консалтингові корпорації самі не виробляють ніякої матеріальної продукції. Вони надають промисловим корпораціям послуги фактору виробництва "підприємницький талант": розробку оптимальної структури фірми та юридичної і бухгалтерської взаємодії між її підрозділами, проведення маркетингових кампаній, пропонують підготовку та супровід інвестиційних проектів, комплекс уніфікованих комп'ютерних пакетів програм управління цією оптимізованою структурою та уніфіковані комп'ютерні мережі управління бізнесом промислової корпорації, тощо.

При цьому консалтингові корпорації не просто живуть за рахунок доходу, створеного промисловими корпораціями. Частка доходів, яку промислові корпорації направляють консалтинговим корпораціям росте в десятки разів швидше, ніж середні темпи зростання самих промислових корпорацій. Перед Кризою, коли зростання світової економіки знизилось до 5-6% на рік, а в найбільш розвинених країнах до 2-3%, темпи зростання консалтингових корпорацій склали біля 70% на рік.

Менеджери Заходу так само як і менеджери пострадянських країн отримали повноваження “право на дохід”, стали “королями на горі” і використовують отриману економічну владу, щоб ще більше примножувати свої доходи. А оскільки повноваження “володіння” залишилось у власників капіталу, то відповідальність за результати такого господарювання несуть акціонери, а не менеджери. Відповідальність у вигляді падіння курса акцій (обезцінення їх капіталу) та втрати дивідентів (падіння прибутку на їх капітал). Бо в менеджерів тепер нема ніяких економічних мотивацій ні підтримувати високі дивіденти, ні високі зарплати. Аналогічно менеджери Заходу вже розпочали кроки по скороченню і частки трудівників у створеному продукті. Частка зарплат у ВВП країн Євросоюзу вже з’їхала з 70-75% до нижньої межі економіки справедливості і балансує на рівні 60%. Тобто менеджери Заходу впевнено ведуть свої країни до згортання в своїх країнах економік справедливості.

Руйнуються фундаментальні підвалини нашого світу - система мотивацій. Досі світ жив по головному правилу капіталіста: вклав долар, отримав два. Але після того, як менеджери взяли владу, вклавши гроші, акціонер перестав отримувати прибуток на свій капітал.

На заміну бажанню капіталіста примножити свій капітал приходить прагнення менеджера встановити контроль над усе зростаючою кількістю чужого капіталу. Тому там, де владу взяли менеджери, новий капітал перестає створюватися. Менеджери беруть під контроль чужі капітали, чужі заводи і галузі, але не прагнуть створювати нові, як це було коли економічна влада належала власникам капіталу. Ми вже знаємо, що буває коли руйнується економіка справедливості. Що стане зі світом, який не прагне створювати нові капітали?

Капіталісти безпорадні перед менеджерами. Мільйонам акціонерів, які розпорошені і майже не збираються разом, протистоять мільйони менеджерів, які згуртовані спільною роботою і спільним інтересом. І яким вже належить економічна влада. Якщо ближчим часом глобальному виклику сучасності не буде дана відповідь, то жахи Великої Депресії та її дітища - Другої Світової війни здадуться забавкою у порівнянні з тими потрясіннями, які чекають людство.

"Революція менеджерів" і трудівники

А яка різниця нам, людям праці до того, що власники втратили контроль над економікою? Вони ж наші класові вороги? Так їм і треба! Але три обставини змушують нас, трудівників, взятися до вирішення проблеми відчуження власника від капіталу.

По-перше, жертвою нових тектонічних зсувів стали не тільки власники, але і трудівники. Якщо недоотримані прибутки власників-акціонерів в Україні складають біля 20 млрд доларів щорічно, то недоотримані зарплати і пенсії складають більше 50 млрд.

По-друге, сертифікатна приватизація зробила українських трудівників акціонерами-співвласниками. Більше того, 70% українських підприємств були приватизовані на користь трудового колективу. І тепер більшість трудівників відчули на собі безпорадність власника не як якусь абстракцію. Робітники виявилися повністю безпорадними перед процесами, що розгортаються на їх рідному підприємстві, не тільки як робітники, але і як формальні господарі, співвласники.

Але головне те, що власники не змогли і ніколи не зможуть дати відповідь на виклик сучасності. Розпорошені акціонери, та ще й озброєні ідеями лібералізму, самозакохано теревенять про "шкідливість втручання держави в економічні процеси". Вони як той дурень, що кричав на цвинтарі "таскати вам не перетаскати". Вони не розуміють, що відбувається і як англійське адміралтейство, яке завжди готове до попередньої війни, воюють з супротивниками попередньої епохи - державою і трудівниками. Вони не усвідомлюють чиєю жертвою вони стали.

Менеджери ж, отримуючи вигоду, здобувши економічну владу, не тільки не збираються нічого міняти. Вони будуть боронити існуючу модель економічними і політичними засобами. А якщо треба буде, то і силовими. В 2007 році російська Дума вже проголосувала закон, який дозволяє корпораціям створювати власні армії. В Україні менеджери поки обходяться послугами кримінальних бригад.

З усіх факторів виробництва тільки трудівники так само згуртовані існуючим способом виробництва, як і менеджери. Тільки трудівників більше, ніж менеджерів.

З усіх факторів виробництва тільки трудівники здатні до таких же організованих дій, як і менеджери. Тільки трудівники, на відміну від менеджерів, мають досвід позитивних солідарних дій в ім’я свободи, справедливості і соціального проресу.

І найголовніше, тільки трудівники є незамінним фактором виробництва - тільки вони створюють матеріальні і нематеріаьні цінності, усе те, що називається Цивілізація.

Тому нема в світі іншої сили, крім трудівників, здатної взяти під контроль тектонічні зсуви, що потрясають Україну і Світ, подолати відчуження власника від капіталу і повернути людство на шлях соціального та економічного прогресу.