Сучасний парламентаризм

На сучасному етапі вченими різних країн обгрунтовуються різні теорії парламентаризму:

- “верховенство парламенту” на думку Б.Сміта, виявляється більше у формальних процедурах, які повинні дотримуватися у державі, ніж у політичній владі та впливі,

- рівноваги влад, Прело. Головним його аргументом є те, що при парламентаризмі, побудованому на верховенстві парламенту, створюються умови для нестабільності правління. Залежність від парламенту, повна підпорядкованість йому кабінету, як це мало місце в ІІІ Французькій Республіці, призводила, за його словами, до слабкості кабінетів, частих урядових криз. Протиставляючи ІІІ Республіці систему Англії, М.Прело звертає увагу на те, що “обеззброївши главу держави, британський парламентаризм зміцнив зате владу уряду і, зокрема, його голову”, так, що британський прем’єр-міністр є одночасно “лідером уряду, парламентської більшості і більшості виборців... А тому в Англії принцип верховенства парламенту поєднується з фактично сильним урядом”. Не з усім тут можна погодитись, та безперечним є висновок про те, що британський кабінет саме тому, що він спирається на однопартійну більшість у палаті, “може сміливо йти уперед, упевнений, що у дев’яти випадках з десяти він проіснує не менш однієї легіслатури, тривалість якої він сам визначає”.

- кабінетного правління (правління прем’єр-міністра) - існує ще одна, більш сучасна точка зору, відповідно до якої основну роль у державному управлінні відіграє не кабінет, а прем’єр-міністр. Теза про зміну “правління кабінету” на “правління прем’єр-міністра” сформульована вперше в 1964р. державознавцем Р.Кроссменом. Він пише, що “система правління кабінету” існувала в кінці ХІХ ст. Однак із виникненням партій система, яку описав В.Беджгот, більше не існує. Кабінет - почесний елемент конституції. Парламент також являє собою конституційний фасад. Головне в британській системі управління - партії. Саме вони висувають фігуру прем‘єр-міністра на перший план. “Система правління прем’єр-міністра” розглядається ним, як система, що гарантує становище представницьких установ перед загрозою, яка виникає з боку професійної незмінюваної бюрократії;

- “раціоналізованого парламентаризму”- Найбільш ясно і достеменно сутність ідеї “раціоналізації” розкрили А.Демішель, Ф. Демішель і М.Пікемаль, які підкреслювали, що вона зводиться до того, щоб передбачити при парламентарній системі “особливий механізм юридичного примусу (свого роду конституційні “сюрпризи”), який забезпечує стабільність уряду в разі відсутності основної умови такої стабільності: міцної парламентської більшості”

Насамперед йдеться про “раціоналізацію” інституту політичної відповідальності уряду. За французькою Конституцією, постановка урядом питання про довіру сама по собі не тягне за собою голосування у Національній асамблеї, а дає лише привід для внесення депутатами опозиції резолюції осуду. Згідно зі ст. 49 Конституції, депутати можуть примусити уряд піти у відставку шляхом прийняття більшістю голосів вотуму недовіри, але при цьому необхідно дотримуватись таких умов:

- щоб бути прийнятою, резолюція про вотум недовіри повинна бути підписана у крайньому разі 1/10 частиною депутатського корпусу;

- голосування по резолюції про вотум недовіри може проходити не раніше, ніж за сорок вісім годин з моменту її подання;

- вотум недовіри може бути винесений тільки абсолютною більшістю голосів (враховуються тільки голоси, подані за вотум недовіри);

- члени парламенту, що підписали резолюцію про вотум недовіри, який не внесений, не можуть підписувати нову резолюцію щодо вотуму недовіри протягом поточної сесії;

- “консультативного правління”

- “єдиновладдя Рад”, які свідчать про діаметрально протилежне ставлення до питання про роль і місце парламенту в механізмі державної влади.

У сучасній конституційній доктрині має місце як вузьке так і широке тлумачення парламентаризму. У вузькому розумінні цього слова, “парламентаризм” асоціюється з “парламентською системою правління”. Водночас чимало вітчизняних і зарубіжних учених визначають парламентаризм як систему взаємодії держави і суспільства, для якого характерними є визнання провідної або особливої ролі парламенту у здійсненні і владних функцій. При цьому дисертант привертає увагу на необхідність розгляду деяких характерних рис сучасного парламентаризму, зокрема таких, як наявність у парламенту статусу і повноважень вищого представницького і законодавчого органу; наявність системи парламентських партій; захист прав і свобод громадян

Ще однією суттєвою рисою сучасного парламентаризму, на яку постійно звертають увагу дослідники, є встановлення відповідальності уряду перед парламентом. Англійський учений К.Берч вважає, що саме цей критерій служить гарантією обмеження безконтрольної влади уряду, а, отже, і існування демократичної системи в тій чи іншій країні

Обов`язковою ознакою сучасного парламентаризму має бути захист прав і свобод громадян — свободи слова, засобів масової інформації, свободи об`єднань, свободи переконань та ін., — а також створення гарантій для діяльності політичної опозиції як у парламенті, так і за його межами