Сучасний парламентаризм, його значення, функції

Розвиток парламентаризму в ХІХ – першій половині ХХ ст. ” на прикладах із політичної історії більшості держав Європи, окремих країн Азіатського та Американського континентів (до речі, це робиться вперше в такому масштабі) аналізується процес остаточного формування парламенту як державного інституту. Дисертант приходить до такого висновку, що виборчі закони, які приймалися в ті часи, створили правову базу для регулювання виборів членів вищих представницьких органів. У багатьох державах парламент стає єдиним джерелом законодавства, тільки йому належить право прийняття законів. У цей період формуються парламентські інститути - законодавчий процес, статус депутатів, відносини із виконавчою владою, з партіями та пресою. Не всюди парламентам вдається завоювати і зберегти своє високе становище в системі органів державної влади. Але в багатьох країнах Європи та Американського континенту йде процес закріплення принципів парламентаризму в конституційній теорії та державно-правовій практиці.

Оскільки формування парламенту як державного інституту на конституційній основі йшло у переважній більшості країн світу, цей період можна умовно віднести до третього етапу розвитку парламентаризму.

Конституційні реформи, які закріпили парламентаризм ” присвячений аналізу розвитку парламентаризму на сучасному етапі – після Другої світової війни. Розкриваючи причини, які призвели до піднесення ролі виконавчої влади у державному механізмі в першій половині ХХ ст., автор дисертації підтверджує точку зору, що вкоренилася у державознавчій літературі: основною причиною став тоталітаризм, який виявився то в формі державності фашистського типу, то у формі соціалістичної держави. Це супроводжувалось зниженням можливостей парламентів у сфері здійснення державної влади. Такий стан суспільно – політичного і конституційного розвитку у вітчизняній літературі визначався ще донедавна як “криза буржуазного парламентаризму”.

В останні десятиріччя ідеї та практика парламентаризму знову привернули до себе прискіпливу увагу. Зацікавлені у збереженні іміджу представницьких органів та сталості всього державного механізму в цілому, правлячі кола багатьох країн вдалися до конституційних і відповідних парламентських реформ. У підрозділі досить докладно висвітлюється зміст конституційних реформ, здійснених у державах усіх континентів. Особливе значення надається характеристиці конституцій, прийнятих у нових державах Європи та Азії, включаючи і Українську, а також аналізу конституційного процесу в країнах Африканського континенту (за період 1989-1995 рр. із 53 держав, у 36 — були прийняті нові конституції).

На основі оновленого конституційного законодавства суттєвого реформування зазнали парламенти багатьох країн: у деяких з них виникли нові парламентські структури - спеціальні комісії по контролю, парламентські уповноважені з прав людини, лічильні або рахункові палати тощо. Законодавча діяльність парламентів отримала зміст правової домінанти, зростає їхня роль у здійсненні установчих, контрольних, фінансово - бюджетних та інших функцій, у цілому зріс їх авторитет в очах громадськості. Представницькі установи в розвинутих країнах світу стають центрами суспільно-політичного життя, а їхня зрілість служить показником демократичності громадянського суспільства: в конституційній теорії та практиці остаточно закріпилися принципи парламентаризму. Стосовно інших країн зазначимо, що в їхньому державно-правовому розвиткові відбувається радикальне оновлення існуючого ладу на засадах парламентаризму. Такою є найбільш загальна характеристика четвертого — сучасного — етапу в еволюції інституту парламентаризму. Звичайно, ця тенденція не стосується чималої кількості країн, що розвиваються, де парламенти або не діють, або виявляють низку ефективності у своїй діяльності. Таким чином, можна говорити про “ренесанс” парламентаризму в сучасних умовах. Безумовно, з певними застереженнями, оскільки форми і темпи утвердження парламентаризму в різних країнах мали і мають свої особливості