Бюджетний процес та рахункові палати

Окремого розгляду потребують форми парламентського контролю за витрачанням державних коштів, тобто за реалізацією урядом (виконавчою владою) державного бюджету. В деяких країнах встановлено порядок, за яким уряд щороку або частіше повинен звітувати перед парламентом (ниж­ньою палатою) про загальний фінансовий стан. Однак більш прийнятним є інший порядок, за яким відповідна інформація передається урядом постійній комісії з фінансово-бюджетних питань. Такі комісії (комітети) існують практично в усіх парламентах. Крім інформації загального харак­теру, ці комісії можуть збирати більш конкретні відомості про виконання державного бюджету.

Водночас майже в усіх країнах перевірку бюджетних видатків та ряд інших дій у фінансово-бюджетній сфері здійснюють спеціальні органи. Їхня діяльність доповнює відповідну роботу самого представницького органу та його структур. Як правило, ці органи називаються рахунковими палатами. В цілому ряді країн вони формуються парламентом або за його участю.

У Бельгії і Люксембурзі членів рахункових палат обирає парламент (нижня палата). В Австрії голову рахункової палати обирає нижня палата парламенту, а інших її членів призначає президент. У Нідерландах і Чехії всі відповідні призначення робить глава держави за рекомендацією ниж­ньої палати парламенту. В Росії посада голови рахункової палати має заміщуватися за рішенням нижньої палати, а посади її членів — нарівно кожною з палат парламенту. В Естонії і Литві державного контролера оби­рає парламент за поданням президента. У Польщі голову верховної пала­ти контролю обирає нижня палата парламенту за згодою верхньої. У Сло­ваччині й Угорщині парламент обирає голову відповідного органу, а в Сло­венії - всіх його членів. У тих країнах, де склад рахункових палат та інших подібних органів формує виконавча влада, вони звичайно пере­бувають у тісному зв'язку з парламентом.

Обсяг компетенції рахункових палат у різних країнах неоднаковий. Певною мірою різняться навіть повноваження цих органів щодо контро­лю за виконанням державного бюджету. Звичайно вони здійснюють попе­редній, допарламентський контроль. В інших випадках їхній контроль має, по суті, післяпарламентський характер.

Так, у Бельгії і Люксембурзі рахункова палата перевіряє фінансо­во-бюджетний звіт уряду, який після цього передається з її зауваження­ми до парламенту. В Австрії, Іспанії та Італії рахункова палата безпосе­редньо доповідає парламенту про порушення, які мали місце в ході вико­нання бюджету. У ФРН міністр фінансів звітує перед парламентом про всі бюджетні прибутки і видатки, після чого його звіт перевіряє рахункова палата. В Португалії парламент розглядає звіт уряду про бюджет. Потім звіт передається на контроль рахунковій палаті. В усіх країнах у разі ви­явлення порушень чи зловживань парламент може завжди поставити пи­тання про відповідальність конкретних осіб або уряду в цілому.

У країнах Центральної і Східної Європи, а також у тих, що утво­рилися на терені колишнього СРСР, відповідні органи здійснюють конт­роль не тільки за виконанням державного бюджету, а й за управлінням об'єктами державної власності. У Польщі до завдань верховної палати контролю віднесено підготовку і подання звіту щодо реалізації національ­ного плану соціально-економічного розвитку. Найчастіше здійснюється до парламентський контроль.

Свої особливості має парламентський контроль за виконанням бюдже­ту в Скандинавських країнах і Фінляндії. Тут парламенти з урахуванням своєї партійно-фракційної організації обирають від трьох (в Ісландії) до два­надцяти (у Швеції) ревізорів. Тим самим забезпечується участь у відповідній контрольній діяльності опозиційних партій. Свої доповіді ревізори переда­ють до парламенту або до його постійної комісії з фінансово-бюджетних пи­тань. У разі схвалення рекомендацій парламенту уряд зобов'язаний на на­ступній сесії інформувати представницький орган про вжиті заходи.

У Великобританії фінансовий звіт уряду спочатку розглядає спеціальна посадова особа — генеральний контролер і ревізор. Ця посадо­ва особа призначається прем'єр-міністром за резолюцією нижньої палати парламенту і здійснює свої повноваження від її імені. З метою забезпечен­ня незалежності генерального контролера і ревізора від уряду законодавче встановлено, що він може бути усунутий з посади тільки за поданням обох палат парламенту. Такий порядок визначений і для тих, хто займає поса­ди суддів вищих судів. Характерно, що в Нідерландах члени рахункової па­лати також прирівнені до суддів щодо порядку їх звільнення з посади, а в Іспанії та ФРН рахункової палати користуються незалежністю судів.

Що ж до генерального контролера і ревізора Великобританії, то го­ловним завданням його є аналіз фінансових звітів міністерств та державних установ. За результатами цього аналізу періодично готується доповідь гене­рального контролера і ревізора у спеціальному комітеті палати громад — комітеті публічної звітності. Цей комітет виконує ті самі функції, що й постійні комісії з фінансово-бюджетних питань в інших парламентах. Комітет публічної звітності вивчає доповідь генерального контролера і ревізора і може деякі з найскладніших питань виносити на розгляд палати громад. Близькі або подібні процедури контролю за урядовою діяльністю у фінансово-бюджетній сфері встановлені і в інших англомовних країнах з парламентарними формами правління

68 поняття «асигнатури? та контра сигнатури»

контрасигнування актів президента, який виступає противагою одноособовому прийняттю рішень та є засобом обмеження повноважень глави держави. Контрасигнування актів президента – скріплення підписом глави уряду і/або окремого члена уряду акта глави держави. Без такого підпису акт недійсний. У різних країнах сфера застосування інституту контрасигнування актів президента є неоднаковою. У країнах із парламентською формою правління контрасигнуються усі або майже всі акти президента або монарха, у тому числі рішення про призначення глави і членів уряду, розпуск парламенту, повернення законопроекту (ухваленого парламентом закону, але не промульгованого главою держави) на повторний розгляд у парламенті тощо. У президентських республіках президент видає акти на свій розсуд і без будь-якого контрасигнування. У країнах зі змішаною формою державного правління, зокрема в тих, де глава держави наділений за конституцією широкими і реальними владними повноваженнями, сфера застосування інституту контрасигнування актів президента так чи інакше обмежена. У ст. 106 Конституції України визначено коло актів Президента України, що мають бути скріплені підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання. Усі інші акти Президент видає на власний розсуд і без контрасигнування з боку глави і членів уряду