Та іноземних держав

Згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, зго­да на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є ча­стиною українського національного законодавства. На відміну від попереднього земельного закону у новому ЗК відсутній розділ, присвячений міжнародним договорам у сфері земельних відносин. Проте земельне законодавство нашої країни визнає норми і прин­ципи міжнародного права, пов'язані з регулюванням земельних відносин.

Наведене конституційне положення дістало вияв у конкретних нормах ЗК, присвячених земельним правам іноземних громадян й осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб та іноземних дер­жав. Вони визнаються суб'єктами земельних відносин, зокрема суб'єктами права власності на конкретні земельні ділянки. Це є підтвердженням визнання Україною загального принципу надання іноземним громадянам національного правового статусу нарівні з громадянами країни їх перебування, за винятком випадків, перед­бачених національним законодавством. Такі винятки, зокрема що­до права власності іноземних суб'єктів права на земельні ділянки, передбачені й ЗК.

На відміну від громадян України, які можуть придбавати зе­мельні ділянки усіх категорій і на різних підставах, іноземні суб'єкти права власності на землю обмежуються у можливостях їх придбання категоріями земель, місцем їх розташування, метою використання, умовами одержання тощо. Так, відповідно до ч. 4 ст. 22 ЗК землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без гро­мадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам. Якщо ж такі землі отримані іноземними громадянами, особами без громадянства, іноземними юридичними особами у спадщину, згідно з ч. 4 ст. 81 та ч. З ст. 82 ЗК вони протягом року підляга­ють відчуженню.

Наведені положення дозволяють стверджувати, що земельний закон взагалі виключає можливість передачі сільськогосподарських земель іноземним суб'єктам права або їх придбання ними. Це по­яснюється тим, що відповідно до ч. 1 ст. 1 ЗК земля є основним національним багатством нашої країни, що знаходиться під особ­ливою охороною держави. Тому її використання іноземними суб'єктами на праві власності може заподіювати шкоду правам та інтересам вітчизняних громадян і нашого суспільства.

Згідно зч. 2 ст. 81 ЗК іноземні громадяни та особи без грома­дянства можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на такі ділянки за межами населених пунктів, на яких роз­ташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві при­ватної власності. З наведеної норми випливають принаймні три істотні обмеження набуття права земельної власності іноземними громадянами та особами без громадянства. Вони можуть придбати лише землі несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також: такі ж землі за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Згідно зч. З ст. 81 ЗК іноземні громадяни та особи без грома­дянства можуть набувати право власності на земельні ділянки відповідно до ч. 2 цієї статті у разі: придбання їх за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правови­ми угодами; викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; прийняття спадщини. Зіставлення наведених випадків набуття пра­ва власності на земельні ділянки іноземними громадянами та осо­бами без громадянства з правовими підставами їх придбання вітчизняними громадянами також дозволяє вести мову про обме­жені можливості перших.

Більш істотні обмеження набуття права власності на земельні ділянки передбачені для іноземних юридичних осіб. Так, згідно з ч. 2 ст. 82 ЗК іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призна­чення: у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів неру­хомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійснен­ням підприємницької діяльності в Україні; за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна. Отже, набут­тя іноземними юридичними особами права власності на земельні ділянки прямо пов'язується з придбанням або необхідністю зведен­ня на відповідних землях об'єктів нерухомості. Що ж стосується підстав набуття земельних ділянок у власність, то вони аналогічні підставам, передбаченим для іноземних громадян та осіб без гро­мадянства.

Земельні ділянки, одержані іноземними громадянами, особами без громадянства та іноземними юридичними особами у власність, набувають правову природу приватної земельної власності. Ук-

раїнське земельне законодавство не передбачає комунальної чи муніципальної власності іноземних суб'єктів права. Проте у прин­циповому плані випадки придбання або передачі земельних діля­нок разом з іншими об'єктами нерухомості, наприклад, муніци­пальним представництвам міст-побратимів, що мають місце на практиці, не суперечать чинному законодавству.

Певний інтерес становить регламентація права власності на зе­мельні ділянки іноземних держав. Відповідно до ст. 85 ЗК іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій згідно з міжнародними до­говорами.

Безумовно, земельні ділянки відповідних категорій земельно­го фонду нашої країни для використання їх у зазначених цілях можуть бути придбані іноземними державами у власність, за ви­нятком земель сільськогосподарського призначення. У ч. 4 ст. 22 ЗК прямо зазначено, що ці землі не можуть передаватись у власність іноземним державам. Проте, передбачивши таке обме­ження, законодавець не визначив наслідки одержання сільсько­господарської земельної ділянки іноземною державою, напри­клад, у порядку правонаступництва, успадкування та на інших правових підставах, що можуть мати місце у реальній дійсності. Уявляється, що юридична доля таких земельних ділянок повин­на вирішуватися аналогічно їх успадкуванню іноземними юри­дичними особами.

Відповідні земельні ділянки передаються іноземним державам з урахуванням міжнародного принципу взаємності, тобто наша дер­жава має надавати їх конкретній іноземній державі на тій же пра­вовій основі, на якій остання надає ділянки Україні. Водночас тре­ба зазначити, що у міжнародній практиці нерідко зустрічаються ви­падки відхилення від цього принципу і передачі земельної ділянки національною державою на більш пільгових умовах, ніж це робить­ся іноземною державою. Така практика не суперечить нормам міжнародного права і розцінюється як акт доброї волі. Але у прин­циповому плані вона може суперечити вимогам національного-за­конодавства, оскільки іноземний суб'єкт права взагалі та іноземна держава зокрема не можуть мати у національній державі більший обсяг прав, ніж це передбачено для національних суб'єктів права і національної держави в іноземній.