ІСТОРІОПРі

%'4

Мета:

Висвітлити основні принципи, методи, понят­тя і терміни історіографії, обґрунтувати хронологічні межі найважливіших етапів зародження, становлення і розвитку української історичної думки, охарактеризувати навчальну літературу з української історіографії.

Українська історіографія, як будь-яка інша наука і на­вчальна дисципліна, ґрунтується на певних методологічних засадах, застосовує специфічний методологічний інструмен­тарій, має свій понятійний апарат. Головне її завдання - з допомогою теорії пізнання, його методів з'ясувати генезу ук­раїнської історичної думки, тобто простежити коли і як вона зародилася, які основні етапи в своєму розвитку пройшла, яке її місце в історичній науці. Щоб реалізувати ці завдання, необхідно добре знати методологічний інструментарій історіо­графії, її понятійно-категоріальний апарат, навчитися їх за­стосовувати у дослідницькій практиці¹.

З теоретичними і методологічними засадами історіографії тісно пов'язаний її дидактичний аспект, який реалізується у іфоцесі вивчення історії розвитку української історичної дум­ки і формує професійну культуру історика, вміння здобувати історичні знання, вибудовувати їх у завершену систему, тобто надавати їм наукового характеру.

11.1. Методологія та понятійно-термінологічний апарат історіографії

Спеціальне призначення історіографії зумовлюється не лише її особливим місцем й завданнями у структурі історич-

¹ Загальним проблемам методології історичної науки присвячена монографія професора Леоніда Зашкільняка «Методологія історії від давнини до сучасності» (Львів, 1999).

ної науки, а й тим, що вона найповніше концентрує у своєму арсеналі методологічні засади, теоретичні узагальнення і прак­тичний досвід історичного дослідження. Водночас сама історіо­графія послуговується науковою методологією, має свої теоре­тичні засади і відповідний понятійно-термінологічний апарат.

Нагадаємо, що термін «методологія» грецького походження і складається з двох слів: теікосіоз - шлях дослідження, теорія і способи пізнання та Іодоз - учення, наука, тобто, дослівно, методологія - це наука пізнання, вчення про його методи. Су­часна методологія ґрунтується на загальній теорії наукового пізнання та здобутках дослідницького досвіду і виступає як синтез теорії і практики наукового дослідження. У науковій літературі дедалі частіше застосовується поняття «методо­логічний інструментарій історика». Що означає це поняття і якою мірою воно стосується історіографії?

Методологічний інструментарій історіографа - це систе­ма принципів (правил), методів, прийомів, способів і засобів історіографічного пізнання. Методологічний інструментарій можна розглядати як органічно цілісний і взаємообумовлений комплекс трьох основних компонентів:

а) принципи (правила) дослідження;

б) методи (прийоми, способи) пізнання;

в) засоби (спеціальні або допоміжні) дослідження: орг­
техніка, комунікаційні та інформаційні технології, обчислю­
вальна техніка тощо.

Розглянемо стисло кожен із перелічених компонентів мето­дологічного інструментарію історіографа. Пріоритетними є ме­тодологічні принципи, які складають основу або фундамент дослідження. Під принципами розуміють емпірично вироб­лені, науково осмислені і усталені практикою найважливіші правила пізнання, дотримання яких закладає гарантії глибо­кого вивчення і об'єктивного висвітлення того чи іншого про­цесу, явища, події. Інколи роздаються голоси, ніби визнання методологічних принципів, дотримання правил наукового пізнання є пережитком тоталітаризму, даниною маркси­стській парадигмі історичної науки. При цьому замовчується, що більшість з існуючих правил наукового дослідження були опрацьовані задовго до появи марксизму, що комуністична система взяла частину з них на своє озброєння, ідеологізувала їх, насаджувала матеріалістичне розуміння історії, партійно-класовий підхід, що й перетворило історичну науку в ідео­логічну служницю тоталітарного режиму.

Найважливішими правилами історіографічного досліджен­ня є принципи історизму, системності, об'єктивності, всебіч­ності, наступності (спадкоємності). Хоч перелік цих правил можна розширити, але, як засвідчує практика, дотримання навіть цих принципів страхує дослідника від помилок і прора-хунків. Усі ці правила виведено з багаторічної дослідницької практики, з набутого досвіду наукових шкіл Європи. Більшість з них сповідували провідні українські історики.

Що означає в історіографії принцип історизму? Це універ­сальне правило будь-якого наукового пізнання, однак в історіографії воно має певну специфіку, зумовлену особливістю генези історичних знань. Історизм вимагає від історіографа послідовно дотримуватись конкретно-історичного підходу до аналізу зародження і розвитку історичної думки, враховувати умови, у яких жив і творив той чи інший історик, у яких фор­мувались його погляди, видавались праці.

Візьмемо для прикладу появу «Історії Русів», автор (можли­во, автори) якої обстоював право кожного народу, в т. ч. й ук­раїнського, на самостійний державно-політичний розвиток і що не вкладалось в імперську ідеологію царизму. Встановлено, що твір був написаний наприкінці XVIII - на початку XIX ст., тобто після знищення Запорозької Січі і ліквідації Гетьман­щини. Протестна ідея «Історії Русів», яка протягом кількох десятиріч поширювалась нелегально в рукописних варіантах, засвідчувала реакцію провідної верстви українського су­спільства на колонізаторську політику Росії. Історія україн­ського козацтва розглядалась у творі як продовження княжих традицій русів, а акцент на героїці Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, на козацько-полковому устрої України дає підстави стверджува­ти, що в суспільній свідомості українців залишалась нескоре­ною ідея національного визволення. Зрозумілим стає інтерес до твору, який виявляли Т. Шевченко, Є. Гребінка, М. Гоголь, М. Костомаров та ін., а також його вплив на подальший розви­ток української історичної думки.

Історизм передбачає конкретність вивчення історіогра­фічного процесу, аналіз конкретної ситуації, характерної для розвитку історичних знань, диктує необхідність його аналізу в зв'язку з іншими процесами: політичними, філософськими, релігійними і т. д. Дослідити будь-яке явище в історіографії з позицій історизму означає з'ясувати, коли і за яких обставин воно виникло, які основні етапи в своєму розвитку пройшло і чим стало тепер.

Оскільки сама історична наука має системний характер, вивчення її розвитку можливе за умов дотримання принципу системності. Ще на початку XIX ст. позитивістська історіо­софія обґрунтувала багатофакторність історичного процесу, вплив багатьох чинників на події, явища, факти. На розвитку історичної думки позначається теж немало факторів, у т. ч. й розвиток суміжних знань: політологічних, економічних, прав­ничих, філософських тощо. Часто приріст нових знань дося­гається лише на межі з іншими науками, в результаті їх взаємодії. Пізнати ці процеси можна лише на основі системно­го підходу, послідовного дотримання правила системності, яке орієнтує на комплексне розуміння історичних знань про Україну і зарубіжні країни, їх політичний, економічний, куль­турний, військовий розвиток. Принцип системності спонукає історіографа враховувати здобутки істориків не лише матери­кової України, а й української діаспори, забезпечити зріз цілісності української історичної думки.

Загальним і обов'язковим правилом історіографічного дослідження є принцип об'єктивності, який вимагає макси­мальної виваженості в оцінках кожного історіографічного яви­ща, співставлення різних точок зору на нього. Зазвичай у кож­ному дослідженні взаємодіють дві сторони: дослідник, тобто суб'єкт, і об'єкт вивчення, при цьому домінуюча роль нале­жить суб'єктивному фактору, що робить неможливим досягну­ти абсолютної об'єктивності. Однак це зовсім не означає, що історіограф не повинен прагнути до максимальної об'єктив­ності, а це значною мірою залежить від того, наскільки об'єктивно здійснено відбір історіографічних джерел, їх аналіз та інтерпретацію.

Важливе значення в історіографії має принцип всебічності, який органічно пов'язаний з принципами системності та об'єктивності. До історіографічного процесу, до будь-якого явища в розвитку історичної думки необхідно підходити все-сторонньо, аналізувати його з усіх боків. Дослідник, який ви­вчає феномен української історичної думки, повинен виявити і дослідити всі джерела, що містять відомості про її розвиток, простежити всі напрями, течії, наукові школи, персоніфікува­ти внесок кожного історика в розвиток науки. Всебічність пе­редбачає врахування впливу на продукування історичних знань не тільки внутрішніх чинників, а й зовнішніх.

Неодмінною умовою успіху історіографа є дотримання принципу наступності (спадкоємності) наукового пізнання, 28

який застерігає від однобічності і суб'єктивізму, забезпечує максимальне наближення історіографічного дослідження до тенденцій розвитку самої історичної науки. Правило наступ­ності або спадкоємності віддзеркалює логіку розвитку знань, за якою нове знання продовжує або замінює старе. Наступність у розвитку історичної науки є неодмінною його рисою, що відбиває здатність нових генерацій істориків продовжувати дискурси попередніх поколінь, збагачувати і примножувати наукові традиції. Кожен новий етап розвитку української істо­ричної думки спирається на досягнення попередніх етапів, на критичне їх переосмислення, виступає логічним продовжен­ням, поглибленням вивчення як окремих проблем, так й історії в цілому. Наступність виступає однією із закономірно­стей розвитку історичної науки, пізнання якої дозволяє історіографу виявити провідні його тенденції, встановити співвідношення старих і нових знань, реальну величину їх примноження. Саме у такий спосіб реалізується прогностична функція історіографії, спрямована на подальші дослідження, окреслення проблем, тем, питань, які варті вивчення.

Варто зазначити, що порушення або ігнорування навіть од­ного з зазначених методологічних принципів неминуче нега-тивно позначиться на повноті і достовірності історіографічного дослідження.

Другий компонент методологічного інструментарію історіо­графа охоплює комплекс основних дослідницьких методів, се­ред яких чільне місце займають методи історіографічного аналізу, синтезу, системно-структурного і проблемного підхо­ду, логічний, історико-хронологічний, історико-ситуаційний, порівняльний, ретроспективний, біографічний, методи типо-логізації, класифікації, періодизації, наукометрії та ін.

Пізнати витоки, основні етапи розвитку історичної науки, виокремити внесок до неї істориків різних поколінь, наукових осередків можна лише шляхом історіографічного аналізу. Аналіз - це розчленування об'єкта пізнання на відповідні елементи з метою поглибленого вивчення кожного з них. Цей метод включає проведення цілого комплексу наукових проце­дур, спрямованих на з'ясування автентичності і достовірності історіографічних джерел, встановлення їх авторства, мотивів і обставин створення кожної історичної праці. З урахуванням результатів аналізу кожного елемента об'єкта пізнання здійснюється синтез, тобто поєднання одержаної інформації, реконструкція на цій основі історіографічного процесу чи

конкретної ситуації, формування цілісного знання про ук­раїнську історичну науку. Аналіз і синтез - це взаємозв'язані, взаємообумовлені методи наукового пізнання, які мають універсальний характер для історіографії.

Важливе місце в інструментарії історіографа займають історико-хронологічний та історико-ситуаційний методи. Вони дозволяють проникнути в причини того чи іншого історіографічного явища, факту, з'ясувати особливості кожно­го етапу розвитку історичної науки, вияснити вплив конкрет­но-історичної ситуації на історичний процес. Історичні методи дають змогу сприймати появу нових знань, течій, поглядів у часі і просторі, зіставляти локальні або регіональні явища з загальним історіографічним процесом. Великі можливості для історіографа відкриває метод типологізації історичних напрямів, наукових шкіл, течій, порівняльного аналізу науко­вих праць. Тільки шляхом порівняння старої і нової науки, співставлення поглядів різних істориків, наукових напрямів, течій, шкіл, монографічних досліджень можна встановити реальний приріст наукових знань, виявити новизну та оригінальність у трактуванні тих чи інших проблем.

Українська історіографія - це наука, насамперед, про лю­дей - видатних мислителів, учених, провідних істориків і сама вона створюється людьми. Ось чому серед дослідницьких ме­тодів чільне місце посідає біографічний метод. Він дозволяє персоніфікувати розвиток історичної думки, простежити життєвий і творчий шлях кожного історика, окреслити його внесок у примноження знань. Біографічний метод застерігає від механічного описування життя історика, орієнтуючи на з'ясування його співвідношення з суспільними процесами, аналіз структури всього життєвого шляху, виявлення найха­рактерніших рис всього покоління інтелектуалів певної епохи. Цей метод передбачає важливі дослідницькі процедури з джерелами особового походження: автобіографіями, щоденни­ками, листами, спогадами, відкриває реальну можливість ре­конструювати життєвий шлях і внутрішній світ як окремого історика, так і певного наукового осередку, встановити тип ученого як особистості, виявити його причинно-наслідкові зв'язки в соціокультурному і науковому середовищі.

Не вдаючись до характеристики інших методів, обмежи­мось думкою про те, що їх вибір всеціло залежить від теми, ме­ти і дослідницьких завдань, а оптимальні результати досяга­ються внаслідок комплексного використання всіх методів. ЗО

Нарешті, третій компонент методологічного інструмен­тарію історіографа представлений допоміжними, або спеціаль­ними, засобами наукового пізнання. Йдеться, насамперед, про новітні інформаційно-комунікаційні технології, персональні комп'ютери, оргтехніку, які дозволяють максимально інтен­сифікувати дослідницьку роботу, підвищити її ефективність. Сучасні інформаційно-обчислювальні прилади дають змогу застосувати математичні моделі для аналізу історіографічних процесів, для використання статистичних і метричних методів дослідження.

Особливо важлива роль інформаційних технологій в роботі з історіографічними джерелами. Наукові бібліотеки, центральні державні архіви, музеї створюють електронну систему науко­во-довідкової інформації про наявні бібліотечні, музейні та архівні фонди, що полегшує роботу дослідника на етапі пошу­ку джерел. Слід також зазначити, що великий пласт історіо­графічної джерельної інформації можна почерпнути за допо­могою системи Іпіегпеі. Вона створює сприятливі умови для міжнародного співробітництва істориків, для оперативного обміну інформацією електронною поштою.

Отже, опанування історіографами сучасним методологічним інструментарієм є важливою умовою проведення історіогра­фічних дискурсів, підвищення наукового рівня праць і їх суспільного значення.

До теоретико-методологічних проблем історіографії від­носиться опрацювання та раціональне застосування її по­нятійно-термінологічного апарату. Кожен, хто прилучається до історіографії, повинен, насамперед, опанувати її понятійно-категоріальний апарат у його сучасному розумінні. Йдеться як про переосмислення традиційних понять історіографії, так і про впровадження нових категорій, які побутують у світовій науці. Найбільш вживаними в історіографії, в т. ч. в україн­ській, є такі поняття, як «історіографічний процес», «історіо­графічна ситуація», «історіографічнийфакт», «історіографічне явище» таін.¹

В основі предмета історіографії як спеціальної галузі істо­ричної науки лежить історіографічний процес. Слово «процес» має латинське походження і перекладається як просування,

¹ Див. також: Історична наука: термінологічний і понятійний Довідник. - К.: Вища школа, 2002.

послідовна зміна явищ і розвиток чого-небудь. Отже, історіо­графічний процес - це послідовне просування історичної дум­ки, збагачення історичних знань, розвиток історичної науки. За своєю природою він має об'єктивний характер, ґрунтується на принципі наступності, спадкоємності, розвивається в пев­них хронологічних просторових вимірах. Якщо говорити про український історіографічний процес, то його часові межі охоплюють більш як тисячолітню історію українського наро­ду. Однак у цих межах можна виділити значно вужчі історіо­графічні періоди, про що йтиме мова в наступній частині лекції. З огляду просторово-географічних меж, український історіографічний процес протікав і протікає як на етнічних землях українців, так і в середовищі української діаспори, на­самперед західної.

Який зміст наповнює поняття «український історіогра­фічний процес»? Вже сама назва говорить, що мова йде не про «світовий історіографічний процес» і не про польський, російський чи французький. Іншими словами, він іден­тифікується з національно-етнічними ознаками українців, невіддільний від їх етногенезу, від формування української нації і національної свідомості, від генези української історич­ної думки.

Історіографічний процес, будучи цілісним явищем, скла­дається з численних хронологічних і географічних компо­нентів, з окремих фрагментів, які характеризують його особливості у певному просторово-часовому вимірі. Зріз відповідного фрагменту історіографічного процесу на тому чи іншому конкретно-історичному етапі прийнято називати історіографічною ситуацією.

Історіографічна ситуація - це конкретний відрізок або пев­ний зріз історіографічного процесу стосовно конкретного мо­менту або явища. У ній меншою мірою виявляється динаміка розвитку знань, але це не означає статики ситуації. На­приклад, історіографічна ситуація в Україні середини XIX ст. характеризувалась пробудженням суспільного інтересу до національної історії, пошуком українських старожитностей, виокремленням української історіографії з-поміж російської, польської і австро-угорської. Іншою була історіографічна ситуація за умов створення наукової ніколи М. Грушевського у Львові на рубежі ХІХ-ХХ ст. Вона відбивала якісно нові тен­денції в розвитку національної історіографії українців, оскіль-

ки утверджувалась принципово відмінна від російської схема української історії, почався синтез історичних знань про Ук­раїну і українців від найдавніших часів до XX ст., цілісне дослідження всіх українських етнічних земель. Водночас було започатковано видання корпусу джерел з історії України-Ру-си. Суттєво відрізняються між собою історіографічні ситуації - 30-х і другої половини 50-х - початку 60-х рр. XX ст., хоча са­ма тоталітарна система мало в чому змінилася. Без врахування нових явищ в історіографічній ситуації не можна створити об'єктивну картину про тенденції історіографічного процесу.

З історіографічною ситуацією дуже тісно пов'язане поняття «історіографічний факт*. Воно може мати різне смислове на­вантаження, але основна його відмінність від історичного фак­ту в тому, що йдеться не про «факт-подію», а про «факт-знан-ня». Поява кожної нової праці з історії, проведення наукової конференції, утворення наукової інституції, захист дисер­таційного дослідження - все це, передусім, історичні події, але з точки зору історіографії вони містять у собі знання про розви­ток історичної науки. В історіографічному факті концент­рується конкретний результат, певний доробок дослідницької діяльності історика або групи істориків. Наприклад, наукова школа М. Грушевського на початку XX ст. започаткувала національно-державницький напрям в українській історіо­графії, і цей історіографічний факт став поворотним етапом в історіографічному процесі. Як конкретний історіографічний факт можна розглядати повернення в 1924 р. М. Грушевського в Україну і заснування ним низки історичних установ і видань у системі ВУАН.

Важливе значення для розуміння безперервності, наступ­ності історіографічного процесу, змінюваності історіографічної ситуації має поняття «історіографічна концепція*. Здебільшо­го під історіографічною концепцією розуміють обґрунтовану на основі історіографічних фактів систему поглядів або доведеної точки зору у висвітленні чи оцінці певних процесів, явищ в історичній науці. Нерідко прийняте більшістю істориків ро­зуміння подій набуває характеру конструктивного підходу і займає панівне становище. Так сталося з трактуванням об­ставин і засобів експорту більшовицького режиму в Україну, запрограмованого голодомору 1932-1933 рр. тощо.