Українсі

Історичі

Другої

Першої

VIII. 1. Ідеї українського відродження

і визрівання національних засад

української історичної думки

УІІІ.2. «історія Рурв» - нове явище укроїнськоГісторіографії

УІІ1.3. Особливості розвитку історичних знань на західноукраїнських землях

•л*.

Мета:

**.

І

Чт*'-

<ІЩ|

. Шашкович

її' Кі і в і; 11;•

З'ясувати історичну зумовленість українського відродження на межі XVIII—XIX ст., його особливості та вплив на виокремлення української історичної думки, її національне забарвлення, розкрити рубіжне значення «Історії Ру сів» для становлення національної історіографії і формування історичної свідомості українців; висвітлити особливості розвитку історичних знань на західноукраїн­ських землях.

Друга половина XVIII - перша третина XIX ст. займають ви­нятково важливе місце в становленні української історичної науки. Йшов процес формування наукових основ історичних знань, виокремлення та унезалежнення української історіо­графії від російської та польської історіографій. Дієвим чинни­ком визрівання національних ознак української історичної науки став початок тривалого процесу відродження, нове піднесення національно-визвольного руху, формування нової генерації українських істориків. Цей процес відбувався супе­речливо і непослідовно, оскільки співпав з імперською добою української історії, коли після поділів Польщі основні ук­раїнські землі опинилися у складі двох імперій - Російської та Австрійської (згодом Австро-Угорської), які чинили жорсто­кий спротив будь-яким національним рухам, стримували роз­виток культури «неісторичних» націй. Після ліквідації геть­манської влади (1764) і зруйнування Запорозької Січі (1775) скасовується козацько-полковий устрій і накидається росій­ський адміністративний устрій. Це посилило український рух опору правлячим колам Росії, ідеям панрусизму, теорії «офіційної народності», русифікаторській політиці царизму. По обох берегах Дніпра розгорталось пробудження української нації. Потужний вплив на українське пробудження мала літе­ратурно-художня творчість Івана Котляревського (1769-1838) та Григорія Квітки-Основ'яненка (1778-1843) - зачина-

телів нової української літератури. «Енеїда» І. Котляревсько­го - це художнє моделювання українських старожитностей, наповнення античного твору Вергілія українським національ­ним матеріалом. У художніх образах «Енеїди», «Наталки-Пол-тавки», «Москаля-чарівника» постали представники різних станів українського суспільства: шляхти, запорожців, росій­ських чиновників. Написані народною українською мовою, ці твори були проникнуті духом козацької незалежності, воле­любності, національної самобутності. Творчість Г. Квітки-Основ'яненка започатковувала нову українську прозу і драма­тургію. Він чи не першим занурився у життя різних верств українського народу, в тому числі козацької старшини, пока­зав їхні звичаї, родинні традиції, відхід від народної моралі, підносив ідеали гуманності, суспільної справедливості.

Зародження нової української літератури з чіткими рисами національної самобутності доповнилось появою «Історії Русів» з її концепцією окремішності українського народу, що справи­ла колосальний вплив на розвиток історичних знань, на ста­новлення національної історіографії. Свою специфіку мав роз­виток історичних знань на західноукраїнських землях, які після поділів Польщі опинилися в складі імперії Габсбургів.

1.1. Ідеї українського відродження і визрівання національних засад української історичної думки

У другій половині, особливо наприкінці XVIII ст. започатковується українське національне відродження, під яким розуміють такий етап національного руху, коли пробу­джується національна свідомість, активізується національно-духовне життя, викристалізовується національна ідея. Особ-і ливість українського відродження полягала в тому, що після \ліквідації Гетьманщини, знищення Запорозької Січі, козацько-Іполкового устрою Лівобережжя провідна верства українського {суспільства - козацька старшина, її еліта виступили за повер­сі нення до гетьманських традицій, за відновлення автономного і статусу України. Саме нащадки гетьманів і полковників, ук­раїнські інтелектуали, в тому числі носії і творці історичних знань, збирачі та аматори старовини, антикварії, літератори, учителі, частина духовенства очолили рух за національне відродження. Усі ці процеси потужно впливали на розвиток

історичної науки, робили їй соціальний виклик, а з другого боку - історична думка стимулювала ріст національної свідо­мості, прискорювала українське відродження.

Можна погодитися із запропонованим підходом І. Колесник до періодизації українського відродження в контексті історіо­графії, з виділенням початкового, або так званого рестав­раційного періоду, що охоплює 80-ті роки XVIII ст. - першу чверть XIX ст.¹ Власне цей період помітно відбився на визріванні національних засад української історичної науки і мав за мету «реставрувати», тобто відновити автономний устрій України у межах Російської імперії, а разом з тим по­вернути до життя культурну спадщину. До цих прагнень провідної верстви українського суспільства приєднувалася частина української шляхти Правобережжя, яке після поділів Польщі стало адміністративною одиницею в складі Росії. На­давши дворянські привілеї більшості заможної козацької стар­шини і частині шляхти, царизм розглядав їх як опору своєї політики в Україні, нав'язував їм свою великодержавницьку, шовіністичну ідеологію. Боротьба за збереження козацьких традицій, намагання частини шляхти довести свою причет­ність до козацьких родів стимулювало пошук документальних свідчень, захоплення родинною історією.

Ідея українського автономізму, що була панівною в козацько­му літописанні, дістала подальший розвиток у творах історично­го змісту кінця XVIII - початку XIX ст., які дедалі виразніше набувають наукового характеру і національного забарвлення.

Поспіль за творами С. Митецького, В. Рубана, О. Безбородь-ка, О. Рігельмана, працями з географії та статистики постає необхідність створення повної історії України на наукових засадах. За реалізацію такого завдання взялися брати Яків Михайлович та Олександр Михайлович Маркевичі - онуки ав­тора «Щоденника» Якова Андрійовича Марковича. Старший з них - Яків (1776-1804) здобув освіту у пансіоні Московського університету, був добре обізнаний із західноєвропейською філософською та історичною літературою, з працями І. Герде-ра «Ідея філософії історії людства», Бюффона (Ж. Луї Леклер-ка) «Натуральна історія» та ін. У 1798 р. в Петербурзі вийшла перша частина його «Записок про Малоросію, її жителів та ви­робництва» (рос. мовою). Це була по суті перша спроба виклас­ти не стільки військово-політичні події, скільки громадсько-

¹ Див.: Колесник І. І. Українська історіографія... - С. 217.

суспільні процеси, внутрішнє життя українського народу. Но­виною було і те, що конкретно-історичний матеріал викладав­ся не за хронологією, а за проблемно-тематичним принципом. Праця складається з шести розділів, кожен з яких присвячу­вався певній проблемі. Так, у першому розділі висвітлювалась найдавніша історія України¹. Автор вважав Малоросію «ко­лискою росів», а до їх предків відносив сарматів та скіфів. Події він довів до часів Ярослава, назвавши його першим, і мав намір продовжити висвітлення історії в наступній частині. Другий розділ присвячений історії суспільного устрою Мало­росії - України. Київська княжа доба трактується як давній період «малоросійської історії», як часи від «Олега до Володими­ра» єдиної області, що називається тепер «Малоросією». В XI ст. вона була поділена на три князівства: Київське, Чернігівське та Сіверське. Назву «Мала Росія» автор ув'язував з Литов­ською добою, аби в такий спосіб відрізняти її від Великої Росії. У часи польського короля Казимира були утворені воєводства, повіти. Назву «Україна» він застосовував до земель на берегах Дніпра, які С. Баторій закріпив за козаками і які були ук­раїнськими, прикордонними. Далі, вказує Я. Маркович, в ча­си Петра І Малоросія була поділена на 10 полків і на 20 повітів, але цей устрій був скасований за Катерини II з утворенням З намісництв. Він ділить населення на дворян, міщан, козаків та мужиків і дає характеристику кожному «класу», підкрес­люючи, що життя міщан регламентувалося магдебурзьким правом. Зупинившись на існуючих поглядах щодо походжен­ня козаків, автор ув'язував їх появу з початком XVI ст., з не­обхідністю чинити збройний опір кримським татарам. Слово «козак» він вважав татарським і перекладав його як «легко­озброєний вартовий». Українці, на його думку, походять від козаків.

У третьому розділі Я. Маркович подав географічний опис України, її клімату, землі, промислів, річок, лісів. Головним заняттям українців він вважав землеробство. Всю територію Малоросії автор поділив на три смуги: північну, південну і се­редню, визначив їх межі. Південну частину між Острогом, Дніпром і Ворсклою він називає Україною, або «Степ», «По­ле», а її мешканців називає українцями чи степовиками.

Найбільший інтерес становить четвертий розділ, що містить етнографічну характеристику українців. Виходячи з

¹В офіційному вжитку панував термін «Малоросія», ане «Україна». 160

ідей просвітництва, з концепцій Монтеск'є, Бюффона, Гердера та інших, про вплив середовища на характер народу, посилаю­чись на свідчення іноземців, історик наділяє українців такими рисами і епітетами як поважність, відкритість, мужність, хо­робрість, сміливість, великодушність, безкорисливість, мотор­ність, лагідність і доброта. Навіть у мові українців він побачив прикмети душі її творців і вплив щасливого клімату. Україн­ська мова, за його словами, - це мова любові, ніжна, приємна, сповнена патетичних висловлювань.

Описавши обряди і звичаї українців, їх одяг, Я. Маркович вперше в історико-етнографічній науці визначив основні три типи українського характеру в залежності від географічних і природно-кліматичних умов, ув'язуючи їх також з особливо­стями трудової діяльності.

У п'ятому розділі міститься перелік річок і назв основних поселень та селищ вздовж них, а в шостому розділі вказують­ся мінерали, знайдені в Україні, в т. ч. самим автором.

Отже, «Записки про Малоросію» - це якісно новий етап у розвитку історичних та етнографічних знань про Україну і ук­раїнців. Для них, поряд з описовістю, характерний науковий підхід, виділення проблем, аргументація положень, акцент на громадянських аспектах. Праця була написана в дусі критич­ної історії, критичного ставлення до джерел. На «Записках...» відбився український патріотичний дух початків національно­го відродження, зростання національної свідомості, любові до батьківщини. Важко утриматись, аби не процитувати слова Я. Марковича з посвяти Д. Трощинському, які свого часу навів О. Лазаревський: «Я насмілився зобразити її (Україну. - Я. К.) не пензлем історика чи фізика, а як юний син, що при­свячує перший досвід своїх пізнань і почуттів матері-країні своїй»¹.

Залучення до історичних творів природничо-географічних, етнографічних» та інших матеріалів - ознака зародження україно­знавства, яке інтегрувало різні галузеві знання про Україну і українців. Прикладом українознавчого підходу може служити праця Опанаса Шафонського (1740-1811) - українського лікаря та історика, уродженця Чернігівщини, вихованця універси­тетів у Галле і Ляйпцигу, голови кримінальної палати Чернігівського намісництва, генерального судді - «Чернігів-

¹ Див.: Лазаревский А. Прежние изьіскания малорусской старини // Киевская старина. - 1884. - № 12. - С. 362.

6 4-183

ського намісництва топографічний опис з коротким геогра­фічним та історичним описом Малої Росії, з частин якої це намісництво складено». Вона складається з двох частин: пер­ша містить цінні відомості про географію та історію України, а друга - про правову систему, звичаї, побут, населення, розви­ток господарства на Лівобережжі, насамперед, на Чернігів­щині. Якщо не брати до уваги маловірогідну думку О. Ша-фонського, що ґрунтувалася на поглядах російського історика В. Татіщева про кавказьке походження українського козацтва (українські «черкеси»), то фактичний матеріал про антропо­логічний тип українців, побут, одяг, звичаї суттєво збагатив відомості з історії України.

Протягом останнього п'ятнадцятиріччя XVIII ст. були опубліковані топографічні описання інших намісництв: Київського, Новгород-Сіверського та Харківського, цінність яких полягає у стислих нарисах історії краю, в офіційних відо­мостях про склад населення, продуктивні сили, ґрунти, ріки, ставки, про міста і великі поселення.

Слід також згадати подвижницьку діяльність Василя Ломи-ковського (1778-1845) - етнографа, історика та агронома, нащадка гетьмана Д. Апостола. Після виходу з військової служби він жив на своєму хуторі Трудолюб у Миргородському повіті, колекціонував старожитності, вивчав народну творчість, уклав збірник українських дум (1806), опрацював рідкісні матеріали і факти для створення повної історії Ук­раїни, які наприкінці XIX ст. О. Лазаревський опублікував під назвою «Словарь малороссийской стариньї».

Перша третина XIX ст. дала українській історичній науці ряд інших імен, серед яких заслуговують окремого розгляду принаймні три: Д. Бантиш-Каменський, Максим Берлинський та Олександр Маркевич (1790-1865) - молодший брат Якова Маркевича. Він належить до першого покоління студентів Харківського університету, був повітовим суддею в Глухові, предводителем дворянства, активним поборником скасування кріпацтва. Його проект звільнення селян з правом викупу землі був надісланий ще в 1852 р., але відхилений міністром внутрішніх справ. На думку М. Марченка, проект О. Маркови-ча був близьким до аграрної програми декабристів¹.

Свої історичні студії О. Маркович розпочав з вивчення родинного архіву свого діда Якова - Лубенського наказного

полковника, генерального підскарбія. Він упорядкував і видав у двох томах «Щоденні записки генерального підскарбія Я. Мар-ковича»¹. Основною працею О. Марковича є «Описання Мало­росії», яка, на жаль, не була завершена і неопублікована. Автор задумав її як продовження братової «Записки про Малоросію». Дотримуючись тієї ж історичної схеми, він описав географічне розташування України, її природу, шляхи, навів цікаві стати­стичні відомості. Багато уваги було приділено етнографічній характеристиці українського народу. Як додаток до цієї праці О. Маркович написав історико-літературний твір «Малоросій­ське весілля», опублікований в «Киевской старине».

Історіографи спадщини О. Марковича цілком закономірно звертають увагу на його дослідження історії українського дво­рянства XVIII - початку XIX ст. Він на основі історичного та статистичного матеріалу розкрив процес закріпачення селян­ства і незаконне збагачення дворянства, становлення великого поміщицького землеволодіння. Ці висліди історика, очевидно, і підвели його до закономірного висновку про необхідність ліквідації кріпосництва.

Другою, не менш важливою, постаттю в українській історіографії був Дмитро Бантиш-Каменський (1828-1850) -син Миколи Бантиша-Каменського. Він народився в Москві, вчився там в університеті, служив у Колегії закордонних справ. Поворотним рубежем у його становленні як дослідника української історії стала майже десятирічна праця в Києві на посаді управителя канцелярії військового губернатора князя М. Рєпніна. Як відомо, генерал-губернатор співчував ук­раїнському автономістському руху, обстоював майнові інтере­си козацтва. Власне, за його дорученням Д. Бантиш-Камен­ський приступив до створення праці з історії Малої Росії. Він зібрав і систематизував документальні та інші джерела, підго­тував джерельне дослідження, яке побачило світ уже після його смерті під назвою «Джерела малоросійської історії» (1858-1859). Основна його праця - «Історія Малої Росії з часів приєднання її до Російської держави за Олексія Михайловича до відміни гетьманства» вийшла 1822 р., а згодом перевидава­лась у 1830 р. та 1834 р., кожне з яких було кращим від попе­реднього як за змістом, за джерельною базою, так і за формою. Вона складалася з 4-х частин і хронологічно була ширшою, ніж про це говорилося в її назві. У ній давався виклад україн-

¹ Див.: Марченко М. І. Українська історіографія... - С. 133-134. 162

¹3 XIX ст. прилуцька лінія Марковичів стала називатися Маркеви­чами, до якої належав історик Микола Маркевич (1804-1860).

ської історії від найдавніших часів до ліквідації полково-сотенного устрою України. Правда, княжа доба висвітлюва­лась дуже стисло, навіть схематично.

Автор зробив спробу дати періодизацію історії України, що відбилося на розподілі матеріалу за частинами (книгами). Пер­ший період охоплює події від найдавніших часів до Переяс­лавської ради 1654 р. Другий період доводився до обрання гетьманом І. Мазепи. Нарешті, третій період - від І. Мазепи до ліквідації Гетьманщини.

Ряд дослідників спадщини Д. Бантиша-Каменського схиль­ні вважати, що «Історія Малої Росії» була своєрідною реакцією на появу перших томів «Истории государства Российского» М. Карамзіна, адже, офіційний російський історик фактично проігнорував Україну як окремішність, її історія привласню­валась імперією. Не є випадковою компромісна формула авто­ра, викладена у вступі першого видання, за якою первісна історія Малоросії тісно поєднана з вітчизняною, тобто російсь­кою, а потім, після відторгнення Литвою і Польщею вона існує окремо. Фактично цією формулою він визнавав автономізм української історії від XIII ст. до ліквідації Гетьманщини. Однак уже у другому виданні книги, що присвячувалась Миколі І, історія Малоросії представлялась як частина загальноросій-ської історії. Це свідчило про еволюцію його поглядів у бік ме­тодології монархічного абсолютизму М. Карамзіна, а сам автор стверджував, що в Малоросії завжди процвітала любов до мо­нархії. Вірнопідданість особливо простежується у висвітленні подій після Переяславської ради, хоча її коріння він виводив з доби Рюрика, із запровадження єдиновладдя у північних слов'ян, тобто у новгородців. Д. Бантиш-Каменський пішов на пряме запозичення оцінок і трактувань подій і осіб, особливо княжої доби, що давались в «Истории государства Российско­го» з посиланнями на неї, а Київську Русь розглядав як спіль­ну сторінку Великоросії та Малоросії.

Суперечливими були погляди історика на українське коза­цтво. Провідне місце він відводив реєстровим козакам, а до запорожців ставився вороже, розглядав їх як розбійників. Визвольну війну під проводом Б. Хмельницького, героїзм повстанців автор пов'язував, насамперед, з намаганням українців звільнитися від католицького поневолення. Угоду України з Московською державою 1654 р. Д. Бантиш-Каменський оцінив як «повернення» цієї землі російській державі, якій вона, мовляв, колись належала як повернення

вірнопідданих малоросів під високу руку російських монархів. Ідеєю вірнопідданства проникнуті майже всі сторінки ук­раїнської історії XVIII ст., навіть образ І. Мазепи подано як вірного помічника Петра І, особливо у військових справах, але різко засуджується виступ гетьмана на боці Карла XII. Автор вважав за справедливе жорстокий і кривавий погром Батури-на, знищення населення Лебедина, зруйнування Запорозької Січі. Суперечливість і непослідовність поглядів Д. Бантиша-Каменського виявилась і в його оцінках після мазепинської доби. З одного боку, він виправдовував обмеження прав Геть­манщини, створення Малоросійської колегії, а з другого боку -виявляв симпатії автономістським прагненням козацької стар­шини, зокрема діяльності П. Полуботка.

Підсумовуючи сказане про історичні погляди Д. Бантиша-Каменського, слід наголосити, що вони об'єктивно зумовлюва­лися суспільно-політичною атмосферою Російської імперії першої половини і середини XIX ст., віддзеркалювали ідеологію російської дворянської історіографії. Разом з тим, він був носієм завуальованих автономістських ідей української історичної думки, що особливо характерна для «Історії Русів». Заслуга історика в тому, що він виявив і систематизував чималу кількість нових історичних джерел, архівних документів, вибу­дував скелет цілісної історії України, хоча й в контексті російсь­кої історії. Його «Історія Малої Росії» справила помітний вплив не тільки на розвиток української історичної думки, а й на фор­мування історичної свідомості тогочасного суспільства.

Нарешті, ще одне ім'я: Максим Берлинський (1764-1848) -український археолог, історик, один з перших і безпосередніх дослідників історії Києва. Після закінчення Київської академії викладав в Учительській семінарії в Петербурзі, а з 1788 р. працював у Києві в Головному народному училищі. Молодому педагогу судилося стати піонером української археології. Він ретельно вивчав старожитності Київського дитинця (Кремля), руїни Десятинної церкви, князівських палаців, Федорівсько-го, Дмитрівського та Андріївського монастирів. Окрім того він опрацював давньоукраїнські літописи і польські хроніки, деякі архівні документи, подав власні сьідчення. Все це й по­служило фундаментом його «Історії міста Києва» (1800)¹, яка

¹ Берлинський М. Ф. Історія міста Києва. — К., 1991. Книга ви­йшла на основі цензорського примірника, виявленого в 1970 р. у Бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна в Петербурзі.

подається в контексті всієї української, частково польської та російської історії. Вона складається з двох частин: перша при­свячена історії Києва, а друга містить археологічний опис міста. Ідеалом для М. Берлинського було козацьке самоврядування, традиції магдебурзького права, гетьманської автономії. Його погляди можна віднести до консервативно-ліберального напряму.

До наукових засад «Історії міста Києва», окрім порівняно широкої джерельної бази можна віднести періодизацію історії Києва. Він виділив вісім періодів: 1) від найдавніших часів до 882 р.; 2) 882-1093 рр.; 3) 1093-1157 рр.; 4) 1157-1240 рр.; 5) 1240-1320 рр.; 6) 1320-1471 рр.; 7) 1471-1654 рр.; 8) 1654 р. - до початку XIX ст. Сьомий і восьмий періоди поділялись на «відділи» або етапи.

Цінність твору М. Берлинського і в тому, що в ньому Київ постає як державницький і духовний центр України не тільки в княжу добу, а й у ХУІІ-ХУШ ст. Тут варто зауважити, що термін Україна у книзі використовується рідко, частіше Малоросія. Найчастіше Росія, під яким автор розуміє і Велико-росію, і Україну, і Білорусь. Росія - це і Київська держава, і Україна у складі Великого князівства Литовського. Вели­коросів, малоросів та білорусів він називає росіянами. Для нього всі східні слов'яни - одна нація - росіяни. Додамо, що М. Берлинському належить «Короткий опис Києва», опубліко­ваний 1820 р. та підручник «История российская для употреб-ления юношеству» (1800).

Започатковану М. Берлинським традицію києвознавства підтримав у першій половині XIX ст. Микола Закревський (1805-1871) - історик, фольклорист, етнограф, археолог, ви­хованець Київської вищої гімназії і Дерптського університету. Він автор «Нарису історії міста Києва» (1836) та «Літопису і опису м. Києва» (1858). Остання у 1868 р. була опублікована в Москві під назвою «Описание Києва», відзначена Уваровською премією. Історичні погляди М. Закревського мало чим відрізнялися від концептуальних засад тогочасної російської історіографії.

Не дивлячись на ряд неточностей і фактичних помилок, зокрема щодо часу заснування Києва, оголошення його столи­цею Росії, твердження про «перенесення» столиці з Києва до Во-лодимира-на-Клязьмі та ін., праці М. Берлинського та М. Зак­ревського не втратили історіографічної та джерельної цінності.

Отже, кінець XVIII - перша третина XIX ст. в історії україн­ської історичної думки характеризується дедалі виразнішим

науковим підходом до висвітлення і аналізу подій та фактів. Праці Якова та Олександра Маркевичів, Опанаса Шафонсько-го, Василя Ломиковського, Дмитра Бантиша-Каменського, Максима Берлинського та інших значно збагатили джерельну базу української історії, розширили її проблематику, викрис-талізували народознавчий характер досліджень, сприяли утвер­дженню самобутності українського народу, особливості його етнографії, заклали основи українознавства. На ідейній спря­мованості історичних праць відбилися як ідеї романтизму, ук­раїнського відродження, визрівання її національної забарвле­ності, так і потужний вплив великодержавницьких концепцій монархічної російської історіографії. І все ж дедалі виразніше заявляла про себе ідея окремішності історії українського народу, про що засвідчила «Історія Русів».

VIII.2. «Історія Русів» - нове явище української історіографії

Поворотним рубежем розвитку української істо­ричної думки, принципово новим явищем в утвердженні національної історіографії стало створення «Історії Русів» -найвизначнішого історично-літературного твору кінця XVIII -початку XIX ст. Досі історіографам не вдалося встановити його автора і дату створення. Існує багато припущень і гіпотез щодо цього. Називаються прізвища Г. Кониського¹, Г. Поле-тики, О. Безбородька, М. Рєпніна, А. Худорби та інших, тобто найбільш відомих осіб, причетних до створення творів з історії України з національним забарвленням.

«Історії Русів» судилося стати найпопулярнішим твором з української історії на ціле століття, справити найглибший вплив на формування історичної свідомості українського суспільства, виховання кількох поколінь професійних істо­риків. Кілька десятиріч твір поширювався в рукописних варіантах, один з його списків під назвою «История Русов, или Малой России» був виявлений у 1828 р. при інвентаризації бібліотеки в м. Гриневі на Стародубщині і активно став копіюватися та розповсюджуватися. Завдяки старанням А. Ханенка та видавцеві О. Бодянському в 1846 р. «Історія

¹ На виданій у Москві 1846 р. «Истории Русов, или Малой России» зазначалося, що це твір Георгія Кониського - архієпископа Білорусь­кого. Цю приписку про авторство зробив О. Бодянський як видавець.

Русів» була опублікована в «Чтениях Общества истории и древностей российских», а згодом вийшла окремою книгою¹. Переважна більшість історіографів трактують цей твір як проміжний між історико-політичним трактатом і літературно-науковим твором.

Книга структурована лише логікою і хронологією викладу подій. За хронологією її можна поділити умовно на два періоди: до татарської навали і післяординська доба, в якій, у свою чергу, простежуються етапи литовського панування і козацько-гетьманського розвитку. Праця відкривається ко­роткою передмовою, а далі йде суцільний текст «Історії Русів, або Малої Росії». Відсутнє і підсумкове її завершення. Автор відсилає читача до початку 1769 р., коли почалася справжня війна з Туреччиною, і завершує фразою, що тільки Бог відає, чим вона скінчиться.

Не вдаючись до розкриття змісту твору, зупинимось на його основних ідеях і нових підходах до вузлових проблем україн­ської історії. Червоною ниткою проходить у ньому ідея безпе­рервного процесу розвитку русів, тобто українців, історичного, природно-морального і культурного права кожного народу, в т. ч. й українського на окремішний державно-політичний і національний розвиток. Ця ідея виводиться з конкретно-істо­ричного матеріалу України від найдавніших часів до 1769 р. При цьому наголошується на автономності русів (українців). Назву руси (роси) автор виводить від імені князя Роса-Афето-вого внука. Тут він використав одну з літописних легенд про походження слов'янського народу від племені Афета, названо­го слов'янами князем Словеном.

В «Історії Русів» не акцентується увага на полеміці з нор-маністами, але однозначно обстоюється думка, що слов'янські племена з найдавніших часів проживали на своїх землях від Дунаю до Західної Двіни і від Чорного моря до рік Стирі, Случі, Дінця. Всю руську землю автор розглядав як велике Київське князівство, до складу якого входили Галицька, Пере­яславська, Чернігівська, Сіверська, Древлянська області. З другої половини XII ст. почався його поділ. Спочатку на Галицьке і Володимирське-на-Клязьмі князівства, а пізніше

* У 1991р. «Історія Русів» вийшла у перекладі І. Драча з передмо­вою В. Шевчука. Цитати подаються за цим виданням. До цього, в 1956 р. твір був виданий у перекладі Б. Давиденка в Нью-Йорку з вступною статтею О. Оглоблина.

виділилось Московське князівство, яке Іван IV (Грозний) пе­рейменував у царство, або Велику Русь. Початок самостійної української держави ототожнюється з княжою державою в Києві. Автор наголошує, що Русь - це Україна¹, а не Росія. Втрату Україною своєї державності він пояснює як внутрішніми чварами, так і татарською навалою. Входження до Литви і Польщі зумовлювалось, на його думку, необхідністю спільни­ми силами боротися з татарами, однак Польща вдалася до на­силля, відібрала права та вольності українського народу, за­махнулася на православну церкву, що й викликало могутній спротив і війну.

В уніях Литви з Польщею автор «Історії Русів» вважав;
кінець вільних прав України і початок руху за автономію і І
відокремлення, провідну роль у якому відводиться козацтву. '
Саме зародження козацтва і зростання його ролі подається як
відповідь на зазіхання на Україну з боку Туреччини, Криму і
Польщі. Під знаком героїчних подвигів козацтва в дусі ук­
раїнського історичного епосу і фольклору викладаються події
ХУІ-ХУП ст., змальовуються козацькі ватажки повстанського
руху: Косинський, Наливайко, Трясило, Гуня, Остряниця та
ін. З теплотою і симпатією подано образ гетьмана Петра Сагай­
дачного, підкреслено його видатну роль у боротьбі з Кримом і
Туреччиною. і

У творі як головна подія XVII ст. виділена Визвольна війна і українського народу під проводом Богдана Хмельницького. І Вона оцінюється як справедлива і всенародна, як національно-; визвольна, що мала за мету захистити буття, свободу і віднови- і ти вольності українського народу. Центральною постаттю все- і народної війни виступає «муж великого розуму і мистецтва» Богдан Хмельницький, якого автор називає досконалим політиком. В одну з промов гетьмана, звернутій до козаків, вкладено такі слова: «Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність...» Нагадавши про героїчні подвиги предків та їх

¹У самому творі фігурують назви «Малоросія», «Русь». Автор під ци­ми поняттями однозначно розумів Україну, а під русами - українців -споконвічних жителів українських земель. Він вважав, що назва «Русь» була вкрадена Московією, яка накинула назву «Мала Русь». Очевидно, він не знав, що назва «Україна» вживалася у Київському літописі. У творі помилково стверджується, ніби назву «Україна» придумали поляки, ототожнюючи її з окраїною Польщі.

страждання, він наголосив, що вони вимагають від потомків «відомщення і викликають вас на оборону самих себе і отчизни своєї»¹.

З сторінок твору постає героїчна картина реальних битв на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявцями, Збаражем і Зборо-вим. Саме в Зборові, вважав автор, було закладено камінь для звільнення українського народу від польського ярма і віднов­лення незалежності. Наводячи текст Зборівського трактату 1649 р., автор акцентує увагу на статті про те, що народ русь­кий «має бути ні від кого, крім себе самого і уряду свого, неза­лежним, а уряд той вибирається і встановлюється загальною радою, добровільно од усіх станів, і присудом старшини і това­риства, за стародавніми правами і звичаями Руськими...»².

Ідеї усамостійнення України від Польщі розвиваються в оповіданнях про прийняття Б. Хмельницьким у Чигирині по­сланників від іноземних держав, про Сейм у козацькій сто­лиці. У творі досить рельєфно проглядається республіканська та антикріпосницька концепція його автора, неприйняття спадковості гетьманської влади, а сам Б. Хмельницький оцінюється як видатний політик і дипломат, який повернув Україні незалежність.

У висвітленні конкретних подій періоду Визвольної війни, як і деяких інших, автору не вдалося уникнути багатьох поми­лок і неточностей, вільного поводження з фактами і джере­лами, часткового вигадування текстів промов та універсалів, ідеалізації дійсності.

Продовжуючи традицію козацьких літописів, зокрема Са­мовидця і Григорія Граб'янки, «Історія Русів», на відміну від них, містить нове трактування Переяславської ради і угоди 1654 р. Вони оцінюються як пошук протекції, реальної до­помоги і захисту, як рівноправний союз двох близьких за.походженням і вірою народів, а його мета зумовлюється не­обхідністю забезпечити безпеку обох держав від агресії Туреч­чини та Польщі. При цьому наголошується на суперечливому ставленні українського суспільства до союзу з Москвою. Старі козаки хотіли протекції від народу одновірного, а молоді і частина духовенства заперечували, вважали, що «з'єднатися з таким неключимим народом все одно, що кинутися з вогню у полум'я». Автор вважає, що московські самодержці згодом по-

рушили укладені статті, використали договір для експансії і поглинання українських земель Московською державою. Він розглядає події, започатковані 1654 р., як небезпечне пору­шення системи міждержавної рівноваги в Європі, оскільки внаслідок приєднання України надмірно зміцніло абсолютне російське самодержавство. До винуватців заколотів в Україні, братовбивчого протистояння він відносить московських воєво-дів, військові залоги і запроваджувані нові порядки. З уст геть­манів козацької держави читач дізнавався, що їхній сотенно-пол-ковий устрій і демократичний лад не вписувався в монархічну систему імперії, що й послужило однією з причин наступу на автономію Гетьманщини.

Нові акценти простежуються і в оцінках інших гетьманів. При цьому допускаються деякі неточності, зокрема Ю. Хмель­ницькому приписується ідея «неутральства» (самостійності), хоч насправді цю ідею сповідував П. Дорошенко. Велику увагу приділено постаті Івана Мазепи. Автор стриманий в характе­ристиці гетьмана, але з поміж рядків проглядаються симпатії до його діяльності та політики. Тут без коментарів подано текст промови І. Мазепи, в якій зазначалося, що «ми не по­винні воювати зі Шведами, ані з Поляками, ані з Велико-росіянами, а повинні, зібравшись з військовими силами наши­ми, стояти в належних місцях і боронити власну Отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною... При майбутньому замиренні всіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держав, у якому вона була перед володінням Польським, зі своїми природними Князями та з усіма ко­лишніми правами і привілеями, що вільну націю визнача­ють...»¹. В уста І. Мазепи вкладена і така фраза: «Відомо ж бо, що колись були ми те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва од нас до них перейшло»².

На фоні образу Петра І і, особливо, Меншикова, звірств мос­ковських військ у знищенні Батурина, мордування мазепинців у Лебедині та Ромні, каторжних робіт на каналах північної столиці постать І. Мазепи постає досить привабливою. Як ук­раїнський патріот змальований Павло Полуботок. Автор навів його славнозвісну промову на оборону автономії України, в якій козацький гуманізм, готовність до самопожертви борців за незалежність України протиставляється насильству і

¹ Історія Русів. - К., 1991. - С. 104-105.

² Там само. - С. 138.

¹ Історія Русів... - С. 259.

² Там само.

\

свавіллю російського самодержавного деспотизму. Устами гетьмана автор промовляє: «Поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справа Азіатського тирана, а не Християнського монарха, який мусить славитися і назавжди бути верховним батьком народу»¹. Як «громовий удар» розцінив автор указ Петра І про заснування Малоросійської колегії, на яку покладався контроль за діяльністю гетьмана і українського народу.

Протиставленням Петру І служить характеристика його наступників. Період Петра II оцінюється як «блаженство Ма­лоросії після довголітніх гонінь», царювання Єлизавети Петрівни - як час великих добродійностей. На думку автора, «імператриця Єлизавета закінчила собою знатний вік для Малоросії», оскільки Катерина II знищила гетьманство, за­провадила нову Малоросійську колегію.

«Історія Русів» відбивала зародження ліберально-демокра­тичних настроїв прогресивної частини молодого українського дворянства, яке ставало в опозицію до тиранії, насильства, кріпацтва і деспотизму, будь-яких зловживань чиновників. Доречним буде згадати тут декабристський рух, який знайшов багатьох прибічників в Україні, діяльність Товариства з'єдна­них слов'ян та інших громадянських об'єднань. Автор міг бу­ти знайомий з їх поглядами, він щиро співчуває долі свого пригнобленого народу, виступає як оборонець прав людини, різко критикує покріпачення селян. Словами Івана Богуна він засуджує кріпацтво і тиранію в Московській імперії. Ан­тикріпосницька та антимонархічна спрямованість твору простежується і в тих місцях, в яких викривається політика Петра І і його придворних щодо України, описуються «двірцеві перевороти» в Росії XVIII ст.

Елементи науковості твору простежуються не тільки в ши­рокій джерельній базі, в залученні деяких архівних доку­ментів XVIII ст., а й у критичному ставленні до джерел. Водно­час тогочасні цензурні умови змупіували автора приховувати свої справжні погляди, прикриватися фразами з легендарних промов, листів, роздумів.

Звичайно, у творі було чимало фактичних помилок і неточ­ностей, інколи інспірованих свідомо. Частину фактологічних виправлень здійснив у 1830 р. Д. Бантиш-Каменський, коли рукопис готувався до друку. В уже згадуваній «Історії Малої

¹ Історія Русів... - С. 287-288. 172

Росії» він близько 100 разів посилається в тексті або примітках на «Історію Русів». Надалі до неї звертатимуться М. Максимо­вич, М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов, О. Лазарев­ський, В. Антонович, М. Грушевський та інші історики і етно­графи. Вона відіграла колосальну роль у формуванні поглядів Тараса Шевченка на українську історію. Отже, «Історія Русів» - одна з найвидатніших пам'яток української історіографії, духовної спадщини українських просвітителів кінця XVIII -початку XIX ст. Поряд з «Енеїдою» І. Котляревського вона справила значний вплив на українське відродження, на ріст національної свідомості. Це принципово нове явище в ук­раїнській історичній думці, яке відіграло рубіжну роль у пере-! ході від висвітлення окремих питань української історії до створення узагальнюючої праці з історії України. І хоч твір не є в класичному розумінні історичним (він радше літературно-історичний), йому судилося започаткувати новий підхід до розуміння української історії з позицій національної ок-ремішності, розгляду її в контексті європейської історії. Він, за образним порівнянням Валерія Шевчука, прорубував вікно українцям у їх темниці, відкрив очі, аби побачити світло прав­ди, відчути себе нацією.

VIII.3. Особливості розвитку історичних знань на західноукраїнських землях

Поділи Польщі, припинення її державного існуван­ня змінили статус західноукраїнських земель, більшість яких відійшли до Австрійської монархії. Вони утворили на цій тери­торії Королівство Галичини і Людомерії, яке складалося з двох частин: української і польської. Під владою Габсбургів опини­лися також Північна Буковина з центром у Чернівцях та За­карпаття. Багатовікова роз'єднаність цих земель, відірваність від Наддніпрянської України та Лівобережжя, національний гніт, полонізація, румунізація та мадяризація українців стали серйозним гальмом не тільки економічного, а й духовного роз­витку українців, негативно відбилися на поступі історичної думки.

Розглядаючи західноукраїнські землі як джерело поповнен­ня державної казни та війська, австрійські правителі були змушені хоч трохи подбати про розвиток культури і освіти, урівняти громадян у правах. Австрійська імператриця Марія-

Тереза та її син Йосиф II були прихильниками політики просвітництва, розглядаючи його як засіб зміцнення імперії. Аграрна, церковна та освітня реформи 70-80-х рр. XVIII ст. відбивали ідеологію «освіченого абсолютизму», зрівнювали в правах католицьку, протестантську і греко-католицьку церк­ви, відкривали можливості їх віруючим для вступу до універ­ситетів і державної служби, заборонялося вживати термін «уніат» як образливий.

На базі єзуїтської колегії у 1784 р. відкривається Львів­ський університет¹ західноєвропейського зразка, при якому з 1787 р. по 1809 р. діяв Руський (український) інститут, де на філософському та богословському факультетах навчалися ру-сини-українці. Запроваджувалося навчання рідною мовою у початкових школах, розширювалася мережа середніх шкіл, а також греко-католицьких семінарій для підготовки українсь­кого духовенства. Все це на деякий час послабило соціальну і національну напругу в суспільстві і дало поштовх національ­ному відродженню, примноженню історичних знань.

Львівський університет був провідним осередком розвитку історичних знань, йому в 1817 р. присвоєно ім'я імператора Франца І, а в 1848 р. тут відкрилася кафедра української мови і літератури, яку очолив Я. Головацький. На факультетах університету викладалися історія античності та Європи, деякі професори торкалися й історії Польщі та Галичини. Значення університету для історичної науки зумовлювалося тим, що багато його вихованців прилучалися до народознавчих дис­курсів, впливали на формування історичної свідомості західноукраїнського суспільства. Цьому сприяла діяльність газет і часописів, які в другій половині XVIII ст. стають попу­лярними.

Питання історії та краєзнавства знаходили відображення на сторінках преси. З 1776 р. по 1787 р. у Львові виходила фран­цузькою мовою перша в Україні газета «ОахеИе сіє Ьеорої» («Львівська газета»)². У цьому інформаційному органі подавали­ся вісті з усієї Європи, існувала окрема рубрика про місцеві події у Львові та на Східній Україні. Перша українська газета «Зоря Галицька» була започаткована 1848 р.

¹ Статус академії Львівська колегія одержала в 1661 р., який вва­
жають роком заснування університету.

² Інколи за першу газету видають «Кигіег Ь\то\У8кі» (1749), однак
встановлено, що це не було періодичне видання, а одноденка.

Доречно зазначити, що в західному регіоні України та на Закарпатті порівняно добре була поставлена архівна справа. У приватних, монастирських та державних архівах зберігався великий пласт різноманітних документів, які очікували на дослідників. Наростання інтересу до історії, поява наукових історичних праЦь у західноєвропейських країнах, в універси­тетах, де навчалося чимало вихідців з Галичини, Буковини і Закарпаття, позитивно впливало на розвиток тут української історичної думки. Ідеї романтизму знайшли сприятливий ґрунт для проростання в польському та українському середо­вищі на Галичині. Частина представників польської творчої інтелігенції стала захоплюватися українським життям, місце­вою історією і етнографією. В історичних розвідках Михайла Грабовського, Едуарда Дуліковського, Юрія Отецького та інших висвітлювалися важливі аспекти історії, побуту і обрядів ук­раїнців.

Праці історичного характеру в Галичині почали з'являтися ще з середини XVIII ст. В числі авторів переважали польсько-шляхетські історики, які здебільшого негативно ставилися до українського руху. Серед них Ян Юзефович - львівський римо-католицький канонік, автор літопису, в якому головна увага була привернута до подій Визвольної війни середини XVII ст., селянських та козацьких повстань. Його ідейна заан-гажованість виявилася у негативній характеристиці Богдана Хмельницького та інших ватажків народних рухів. Подібні погляди обстоювали й інші польські історики. Водночас стали створюватися праці українських авторів, насамперед служи­телів Української греко-католицької церкви, зокрема луцько­го єпископа С. Рудницького. Започатковується так званий мо­настирський напрям історіографії, представлений численними розвідками з історії монастирів. Джерельну вартість мали літо­писні нариси Варлаама Компанієвича (1777-1858) про історію Святогорського та Онуфріївського монастирів. Ряд дискурсів з історії Галицької митрополії, церковного і світського життя краю підготував Михайло Герасевич (1763-1836). На чільне місце він ставив завдання впорядкувати справи львівських єпископів і на джерельній основі довести законність відновлен­ня Галицької митрополії.

Провідним істориком, етнографом та архівістом Галичини початку XIX ст. був Денис Зубрицький (1777-1862). Здобувши гімназійну освіту у Львові, він працював у Перемишлі секрета-

рем повітового управління, а згодом судовим перекладачем. З 1829 р. став директором друкарні Ставропігійського інституту, навколо якого групувалася українська інтелігенція греко-католицького обряду. Тут друкувалися не тільки релігійна література, а й світська: підручники для народних і середніх шкіл, праці українських істориків. До речі, в ній з 1837 р. став використовуватись громадянський шрифт. Пізніше Д. Зуб-рицький став віце-сеньйором інституту, завідував бібліотекою і архівом. У 1838 р. був запрошений на роботу в архів Львова, що дозволяло йому не тільки впорядковувати його фонди, а й використати їхні документи для своїх наукових вислідів. Він був обраний членом-кореспондентом Петербурзької академії наук, почесним членом Київської археографічної комісії, Мос­ковського товариства історії і старожитностей.

Д. Зубрицький спочатку заявив про себе як дослідник пісень галицького народу, історії русько-слов'янських друка­рень, літописів Львівського Ставропігійського братства, а в 1840-1850-хрр. він створює «Хроніку міста Львова», «Історію древнього Галицько-Руського князівства», «Кордони між польським і українським народом у Галичині» та ін.

Найбільшу цінність, з точки зору джерелознавства, має «Хроніка міста Львова»¹. Справа в тому, що вчений, виявивши унікальні документи, критично підійшов до їх аналізу, до здо­буття джерельної інформації, що дозволило значно збагатити відомості про заснування міста і його розвиток у контексті історії Галичини і Волині.

До узагальнюючих праць Д. Зубрицького, що мають водно­час підсумковий характер всієї його творчості, відносять «Істо­рію древнього Галицько-Руського князівства», яка була опублі­кована 1852 р. і присвячувалась так званому тисячоліттю Русі. Праця складалася з чотирьох книг. Перші дві книги присвячу­валися формуванню Русі Північної та Південної. Виходячи з ідеї «единства русского народа», автор дотримувався теорії, за якою засновниками Київської Русі були нормани («північні люди»), а київських князів виводив із роду Рюриковичів. У третій книзі висвітлювалась здебільшого політична історія

¹У 2002 р. у Львові опубліковано український переклад «Хроніки міста Львова» з науковим апаратом і коментарями, що має велике джерельне та історіографічне значення.

ї

Галицько-Волинського князівства. До четвертої книги увій­шли в російському перекладі уривки з різних джерел, що охоп­лювали період 1337-1387 рр., які стосувалися переважно історії Галичини і Волині. Ця книга мала посвяту російському імператору Миколі І, який помер 1855 р.

Праці Д. Зубрицького спростовували інсинуації польської історіографії щодо польськості Галичини. У них переконливо доводилось, що Галицька і Волинська земля з найдавніших часів була невід'ємною частиною давньої Русі, яка, на його думку, ділилася на Південну, Північну та Західну. Погляди історика приваблювали москвофілів, оскільки в них були відсутні самі поняття Україна та український народ як окрема нація. Варто зазначити, що в працях, які виходили німецькою мовою, домінували проавстрійські настрої, а в російськомов­них - проросійські. Спільним було те, що в тих та інших Д. Зубрицький поставав як прибічник монархізму, при цьому більше симпатій виявляв до російської монархії, до її ідейних засад: православ'я, самодержавства і офіційної народності. Його приваблювали панславістські ідеї зовнішньої політики Росії.

Історик був прихильником москвофільства на Галичині, підтримував творчі зв'язки з московським істориком М. Пого-діним, поділяв його схему давньоруської історії. Він на замов­лення свого кумира скуповував і пересилав у Росію документи, стародруки, давньоцерковні пам'ятки. Водночас слід зазначити, що це не заважало Д. Зубрицькому налагодити добрі стосунки з І. Срезнєвським, М. Максимовичем, О. Бодянським, П. Лу-кашевичем та ін. Під час революції 1848-1849 рр. він став чле­ном Головної Української Ради у Львові.

Заслуговує уваги археографічна діяльність Д. Зубрицького. Він підтримував і надсилав до Археографічної комісії Петер­бурзької академії наук копії низки унікальних документів для публікації у збірниках «Актьі Западной России», «Памятни-ки, издаваемьіе временной Комиссией для разбора древних актов». У «Памятниках Киевской временной комиссии для разбора древних актов» учений опублікував Акти Львівського Ставропігійського братства.

На загал, ім'я Д. Зубрицького в украинськой історіографії ув'язується, насамперед, з критичним опрацюванням джерел, підготовкою їх до друку, публікацією, з створенням наукових праць регіонального значення.

На рубежі ХУШ-ХІХ ст. у Галичині, за образним висловлю­ванням Івана Франка, формується перше покоління буди-телів, яке головним чином було представлене греко-католиць-ким духовенством. Центром першої хвилі їхньої діяльності в ім'я відродження став Перемишль. Тут навколо єпископа Михайла Левицького (1774-1858) - професора Львівського університету, а згодом першого кардинала Української греко-католицької церкви, згуртувався осередок національно-свідо­мої інтелігенції, серед яких провідну просвітницьку роль відігравали І. Могильницький, Й. Левицький, Й. Лозинсь-кий, А. Добрянський, І. Лаврінський, І. Снігурський та ін. На першому місці їх культурно-подвижницької діяльності були питання української історії, розвитку шкільництва, мови і усної творчості свого народу, написання і видання підручників.

Зразком подвижницької діяльності щодо захисту україн­ської мови, дослідження її історії як мови окремого народу можна розглядати Івана Могильницького (1777-1831) - учено-го-філолога, історика, духовного будителя західних українців. Вихованець богословського факультету Львівського універси­тету, парафіяльний священик, діяч Перемишльської греко-като-лицької єпархії, в т.ч. інспектор шкільництва, він заснував ве­лику кількість народних (парафіяльних) шкіл, дяко-вчи-тельський інститут, підготував низку підручників, активно впроваджував українську мову і дбав про національне вихо­вання українців. У його науковій праці «Відомість про руськім язиці» (1829) обґрунтовувалась окремішність українського на­роду, спростовувались поширювані фальшиві твердження, буцімто українська мова - діалект польської або російської мо­ви, доводилось, що це мова окремого, реально існуючого східнослов'янського народу.

Як вершину руху будителів у Галичині у першій третині XIX ст. розглядають заснування та діяльність «Руської трійці* - громадсько-культурного угруповання діячів української інтелігенції національно-демократичного спрямування та студентської молоді Львівського університету. Його очолили Маркіян Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811— 1866) та Яків Головацький (1814-1888). Збираючи і дослід­жуючи багатющу старовинну усну і пісенну творчість свого народу, оцінюючи її з позицій західноєвропейського просвітництва та романтизму, діячі «Руської трійці» брали за

приклад ідеологів слов'янського відродження Наддніпрянсь­кої України, прагнули шляхом піднесення освітнього рівня, історичної та національної свідомості західних українців підготувати їх до входження в коло вільних та культурних націй Європи.

З діяльністю «Руської трійці» пов'язані такі напрями досліджень, як історичне народознавство та етнографія. Праці Я. Головацького «Велика Хорватія, або Галицько-Карпатська Русь», «Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі», статті І. Вагилевича про гуцулів, бойків та лемків розширили істо­ричні уявлення українського народу про свою розмаїтість. Досліджуючи його історичне минуле, вони особливу увагу звертали на княжі традиції, на організацію політичного життя в Київській та Галицько-Волинській державах, на козацько-гетьманські часи. їхні твори проникнуті гордістю за державну могутність і славу Київської Русі, пам'ятки її культури. Вони залучили багато унікальних джерел, зокрема статути Володи­мира Великого та Ярослава Мудрого, грамоти, листи, здійсни­ли переклад польською мовою «Літопису Нестора», україно­мовне видання «Слова о полку Ігоревім». У середині 50-х рр. XIX ст. Я. Головацький опублікував «Хрестоматію церковно­слов'янську і давньоруську» (1854).

Найбільший інтерес діячі «Руської трійці» виявили до Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницько­го. М. Шашкевич підготував для альманаху «Зоря» життєпис гетьмана, а Я. Головацький опрацював «Львівський літопис» як важливе джерело до історії козацько-гетьманської доби. Ряд творів на історико-етнографічну тематику був оприлюдне­ний в альманахах «Русалка Дністрова» та «Вінок русинам на обжинки». В опорі на історичну минувшину українського народу провідники «Руської трійці» виробили програмні заса­ди українського національного руху з врахуванням рево­люційних подій в Європі 40-х рр. XIX ст. Особливий інтерес з цієї точки зору представляє стаття Я. Головацького «Станови­ще русинів у Галичині» (1846). Велику історико-етнографічну цінність має його праця «Народні пісні Галицької і Угорської Русі» у чотирьох книгах, яку він завершив у Вільно, де працю­вав у Археографічній комісії¹.

¹ Під впливом М. Погодіна Я. Головацький перейшов на москво­фільські позиції, що й зумовило його виїзд зі Львова.

Загалом з «Руською трійцею», діячі якої підтримували осо­бисті і творчі контакти з подвижниками української історичної науки О. Бодянським, М. Максимовичем, І. Срезнєвським, з російськими, чеськими, словацькими, сербськими, хорватськи­ми, польськими ученими, пов'язаний важливий етап розвитку історичної думки не тільки в Галичині, айв Україні в цілому, її діяльність високо цінували М. Драгоманов, І. Франко, Леся Ук­раїнка, Б. Лепкий, М. Грушевський та ін.

Таким чином, розвиток української думки на західноук­раїнських землях наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. відбивав загальні тенденції посилення в ній наукових засад, романтично-патріотичного спрямування. Вона зазнавала помітних впливів, насамперед культурно-просвітницької діяльності і слов'янської орієнтації побратимів - наддні-прянців, а також західноєвропейських та російських учених і діячів культури. Однією з особливостей західноукраїнської історичної думки було те, що її провідниками були здебільшо­го діячі Української греко-католицької церкви, які, виходячи з конкретно-історичних умов, взяли на себе місію не тільки духовних пасторів, а й будителів національного руху, захис­ників української мови і культурної самобутності. Зрослий інтерес до історико-народознавчих та етнографічних дослід­жень яскраво продемонструвала діяльність «Руської трійці», її літературно-публіцистичні та наукові альманахи. Варто підкреслити, що в історичних дискурсах галичан поряд з домінуванням місцевої проблематики широке відображення діставали загальноукраїнські теми: Київська Русь і козацько-гетьманська доба.

Загальні висновки

Процес трансформації історичних знань в українську історичну науку набув окреслених контурів на рубежі XVIII—XIX ст., коли українська історична думка виокремлюється та унезалежнюєть-ся від російської і польської історіографій. Особливість цього періоду української історіографії зумовлювалася, з одного боку, потужним зростанням ролі історичної науки в суспільному житті країн Західної Європи і Російської імперії, а з другого боку — ук­раїнським пробудженням, початком національного відродження. У відповідь на ліквідацію Гетьманщини, зруйнування Запорозь­кої Січі, скасування сотенно-полкового устрою на Лівобережжі,

накидання російської політичної і адміністративної системи роз­горнувся рух українського спротиву, що в свою чергу стимулюва­ло інтерес до минувшини, розвиток історичних знань. Інтелекту­ально-старшинська верства українського суспільства шукала в історичному минулому підтримку в своїх домаганнях відновити Гетьманщину, автономні права і козацькі вольності.

Під впливом українського відродження, ідеології романтизму і козацького автономізму посилився процес визрівання національ­них засад української історичної думки. Праці Якова та Олександ­ра Маркевичів, Дмитра Бантиша-Каменського та інших з історії України розвивали ідею тяглості української історії, за якою козацько-гетьманська доба розглядалася як спадкоємиця традицій княжого Києва. Ставши на шлях критичного ставлення до джерел і творів попередників, вони започаткували в україн­ській історіографії напрям критичної історії, що був провідним у цей час у західноєвропейській історіографії. Історичні твори дедалі ширше залучають статистичні, етнографічні, природничо-географічні, антропологічні матеріали, що закладало основи народознавчих та українознавчих досліджень.

Принципово новим, рубіжним явищем у розвитку української історичної думки, утвердження її наукових засад та національно­го забарвлення, у формуванні суспільної історичної свідомості стало створення, поширення та публікація «Історії Русів». У цьо­му творі доводилася ідея безперервного процесу розвитку русів-українців від княжих часів до 80-х рр. XVIII ст., обстоювалося їхнє природне право на окремішній суспільно-політичний і на­ціонально-культурний розвиток, на відновлення автономної Гетьманщини.

Поряд з підросійською Україною історична думка збагачува­лася на теренах західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії. Провідну роль у її розвитку відігравало українське греко-католицьке духовенство, навколо якого гуртувалися світські інтелектуали, що виявляли інтерес пересічно до місцевої, регіональної історії. Вагомий внесок у примноження історичних знань, заснування національної течії в західноукраїнській істо­ричній думці внесли праці Дениса Зубрицького, Івана Могиль-ницького та діячів «Руської трійці» — Маркіяна ІНашкевича, Іва­на Вагилевича, Якова Головацького. Поряд з домінуванням регіональної проблематики утверджувалась загальноукраїнська тема органічної єдності історії Київської і Галицько-Волинської Русі та козацько-гетьманської доби.

&.'}':

^

Запитання для самоконтролю

1. Розкрийте діалектику процесу українського відро­
дження і визрівання національних засад української
історичної думки.

2. Якою мірою простежується ідея українського авто-
номізму у працях Якова та Олександра Маркови-
чів? Порівняйте їхню схему історії України.

3. Висвітліть значення історико-етнографічних дослі­
джень для збагачення історичної думки і становлен­
ня українознавства.

4. Дайте характеристику історіографічного значення
«Історії Малої Росії» Дмитра Бантиша-Каменського.

5. Чому появу «Історії Русів» вважають рубіжним
явищем української історіографії?

6. Зробіть порівняльний аналіз поглядів автора «Істо­
рії Русів» на історію України та авторів попередніх
творів з української історії.

7. Якими факторами визначалися особливості розвит­
ку історичних знань на західноукраїнських землях?

8. Охарактеризуйте історичні погляди Дениса Зубри-
цького і розкрийте значення його праць для україн­
ської історичної науки.

'я'ч"ві8іЇІ*а!~!

Станоі і розвит?с| українсь| науки в середі

ПОЛОВИ!

IX. 1. Формування університетських осередків

української історичної науки.

В. Антонович

---

Понравилась статья? Добавь ее в закладку (CTRL+D) и не забудь поделиться с друзьями:  

---

2345678