Серед досліджень з економічної історії України вирізнялися високим рівнем узагальнень монографія львівського історика Ярослава Кіся «Промисловість Львова в період феодалізму (ХШ-ХІХ ст.)» (1971), праці київських дослідників Л. Мельника «Технічний переворот на Україні з XIX ст.» (1972) та Т. Де-рев'янкіна «Промисловий переворот на Україні» (1975) та ін.
В радянській історіографії продовжувалася міфологізація образу Т. Шевченка як революціонера-демократа, поборника братерства українського і російського народів. І все ж з-поміж численних праць чисто апологетичного характеру виокремлювалися дослідження М. Марченка про історичні погляди Т. Шевченка, В. Сарбея про місце Т. Шевченка в українському революційно-визвольному русі, оприлюднені у двотомнику «Шевченківський словник» (1976, 1977).
Традиційно у полі зору радянської історіографії залишалися проблеми історії суспільно-політичних рухів. Вирізнялися з цієї тематики праці Григорія Сергієнка «Декабристи та їх революційні традиції на Україні» (1975), «Декабристи і Шевченко» (1980), «Т. Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство» (1983) та ін. Питання декабристського руху в Україні також досліджували М. Лисенко, В. Котов, Г. Казьмирчук та ін.
Осмислюючи падіння кріпосного права на підросійській Україні, більшість радянських істориків спиралася на марксистське трактування класів і класової боротьби, акцентували увагу на значенні реформи 1861 р. для розвитку капіталізму і формування робітничого класу. Цінні узагальнення з цієї проблематики зробили М. Лещенко, Д. Пойда, О. Нестеренко, Ю. Лавров, Г. Січкар та ін. Зверталася увага на особливості аграрних відносин в Західній Україні, на Буковині та Закарпатті після скасування кріпосництва. Цю тематику опрацьовували В. Курило, М. Ліщенко, М. Кравець, І. Коломієць, І. Гриценко, С. Трусевич, С. Макарчук та ін.
Значно більше досліджень присвячувалося історії України періоду капіталізму. В узагальнюючих працях ця доба розглядалася через стадійність розвитку: домонополістична стадія (60-90-ті рр. XIX ст.) і монополістична, або імперіалізм (1900-1917). Така періодизація засвідчувала механічне перенесення хронологічної схеми історії Росії на Україну, не врахо-
вувала особливостей західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської монархії. Власне, більшість авторів торкалися капіталізму з метою його «проклинання», приділяючи головну увагу загостренню класових протиріч, формуванню
' робітничого класу, розвитку страйкової боротьби, наростанню селянського руху. Без достатніх аргументів (брак статистично-
§■ го матеріалу і відсутність соціологічних спостережень) історики декларативно стверджували, що робітничий клас України складався переважно з росіян і на цій основі конструювався висновок про єдність робітничого і революційного руху в Україні та Росії. Разом з тим у дослідженнях Ф. Лося, О. Па-расунька, М. Рудька, І. Шевченка приводилися важливі відомості про умови побуту робітників, організацію праці (тривалість робочого дня, заробітна плата, житлові умови), але головна увага зосереджувалася на формуванні так званої «революційної свідомості» промислових і сільськогосподарських робітників, на виникненні і діяльності робітничих організацій, поширенні марксистських ідей. Замовчуючи діяльність українських громадських об'єднань і організацій, зокрема громадівський рух, «Братства тарасівців», утворення перших українських політичних партій, радянські історики, зокрема Г. Марахов, М. Гончаренко та інші, всіляко перебільшували вплив соціал-демократичних організацій, насамперед більшовицьких, в українському русі. Частково ці питання були висвітлені у працях А. Волощенко, Л. Корнійчук, А. Катренка, І. Кураса. Останній, хоч і акцентував вимушено увагу на «крах» дрібнобуржуазних партій, але один з перших в радянській історіографії висвітлив програмові засади українських політичних партій. Окремо слід виділити праці, присвячені громадівському руху, діяльності одного з його чільних провідників М. Драгоманова. Поспіль за публікаціями доби «відлиги», присвяченими суспільно-політичним, філософським та історичним поглядам П. Грабовського, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, С. Подолинського (автори: Ю. Бухалов, І. Куликов, Н. Калениченко, О. Лисенко, А. Бра-гінець, А. Пашук, В. Дмитриченко та ін.), появилися праці про М. Драгоманова, чиє ім'я через ленінське клеймо «ліберал» замовчувалося. Спробою змінити ситуацію була праця В. Лу-каренка «Світогляд М. Драгоманова» (1965), але справжнім проривом у дослідженні постаті видатного вченого і громадського діяча стала ґрунтовна монографія «Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України (друга половина XIX ст.)» (1971) Раіси Іванової (Іванченко) - нині відомого українського історика, письменниці, автора ряду узагальнюючих
праць і навчальних посібників з історії України, блискучих історичних романів1. Книга була затримана за прямою вказівкою тодішнього заступника міністра вищої та середньої спеціальної освіти УРСР В. Маланчука і тільки після втручання секретаря ЦК КПУ Ф. Овчаренка вона побачила світ з деякими корективами. Що ж не влаштовувало «оборонців чистоти марксизму» у дослідженні Р. Іванової? Наприклад те, що вона цитувала слова М. Драгоманова про шовінізм російських народників, його думку, що «общинна» теорія Герцена приховувала в собі зерна великодержавного шовінізму, доводила, що український народ не одержував від російських революціонерів належної політичної освіти і мусів розраховувати на власні сили.
Перепало від В. Маланчука і Юрію Пінчуку - відомому українському історіографу, згодом завідувачеві відділом української історіографії Інституту історії України, за його статтю в «Українському історичному журналі» (1971, № 2), в якій погляди М. Костомарова були названі прогресивними, а його історіософія ув'язувалася з визнанням народу рушійною силою історії.
І все ж найбільша питома вага опублікованих досліджень (до 80 %) були присвячені радянській добі української історії. Така диспропорція пояснювалася не тільки ідеологічними орієнтирами, а й великим відсотком серед дослідників істориків партії. На середину 1970-х рр. у наукових установах і вузах республіки працювало понад 2 тис. істориків партії, серед яких було 152 доктори і 1083 кандидати наук2. Це у 2,5 раза більше, ніж так званих громадянських істориків, оскільки навчальний курс історії КПРС був обов'язковим в усіх вузах і середніх спеціальних навчальних закладах. Центральним завданням істориків партії та громадянських істориків було визначено розробку проблеми «Ленін і Україна», яка мала проходити як наскрізна всієї історії України. Під цим кутом зору розглядалася історія робітничого і селянського руху, революційні події 1905-1907 та 1917-1920 рр., утворення більшовицьких організацій в Україні і КП(б)У, встановлення радянської влади і утворення СРСР, торжество так званої «ленінської національної політики». Цю тему розробляли А. Лихолат, І. Коломійченко, С. Гутянський та ін.
У працях, присвячених історії соціалістичного будівництва, обґрунтовувалася закономірність включення економіки УРСР в єдиний, так званий народногосподарський комплекс СРСР,
1 М. Драгоманову Р. Іванова присвятила роман «Клятва».
2 Український історичний журнал. - 1975. - № 2. - С. 10.
який трактувався як «велике благо» для українського народу, доводилося, що тільки завдяки керівній і спрямовуючій ролі КПРС Україна перетворилася в індустріальну республіку. Разом з тим публікації М. Черненка, П. Бакуменка, Г. Діденка, В. Са-мофалова, П. Гудзенка, С. Кульчицького, Ю. Бабка насичені великою конкретикою про самовіддану працю українського народу на новобудовах перших п'ятирічок, його внесок у створення індустріальних підприємств, реконструкцію промисловості.
Багато уваги приділяли історики партії соціалістичним перетворенням на селі, колективізації сільського господарства. М. Березовчук, П. Панченко, І. Слинько, М. Куц, О. Крикунен-ко, В. Петренко та інші були досить стримані в оцінках колективізації, вказували на прояви насилля, порушення принципу добровільності у створенні колгоспів. Як і вся офіційна історіографія, вони замовчували голодомор 1932-1933 рр., обмежуючись загальними фразами про продовольчі труднощі.
Теоретичне обґрунтування в Програмі КПРС і юридичне закріплення в Конституції СРСР положення про посилення керівної і спрямовуючої ролі комуністичної партії стало обов'язковим орієнтиром для кожного історика, незалежно від того, яку проблему він досліджував. У 1960-ті - першій половині 1980-х рр. появилися тисячі публікацій, присвячених цій проблематиці. Вони, звичайно, мали пропагандистське призначення, але залучений авторами фактичний матеріал давав відомості як про вузлові питання партійного будівництва (склад партії, її структура, ріст рядів, виховна робота), так і про діяльність партійних організацій в різних сферах господарського і культурного життя. Було б ненауково відкинути весь цей доробок, оскільки його критичне осмислення дозволяє глибше зрозуміти причини системної кризи авторитарного суспільства, об'єктивний процес його самознищення. Серед численних авторів праць з цієї тематики можна назвати ряд імен, які в умовах горбачовської перебудови рішуче виступили за реформування і демократизацію системи, за суверенітет України. Серед них І. Курас, В. Хижняк, М. Панчук, С. Клап-чук, Р. Пиріг, Ю. Горбань, В. Романцов, А. Слюсаренко, М. Матвійчук, В. Шевчук, П. Федорчак, Л. Гайдуков, В. Хо-менко, В. Червінський, І. Ніколаєнко, В. Остафійчук, А. Черненко, І. Шульга, Г. Марискевич, О. Семків, В. Танцюра, В. Плисюк, Б. Корольов та ін.
У1977-1982 рр. було видано нариси історії всіх 25 обласних і Київської міської партійних організацій, десятки нарисів історії фабрик і заводів, що також відіграло певну роль у роз-
витку регіональних та краєзнавчих досліджень, підвищувало інтерес до місцевої історії.
І все ж виділення історико-партійних досліджень в окремий розділ мало негативні наслідки для розвитку історичної науки. Пріоритетна підтримка праць з історії КПРС і КПУ, претензії їх авторів на особливе місце в ієрархії науковців, зверхність і повчальний тон, заполітизованість публікацій служили поганим прикладом для інших істориків. Сама ж історико-партійна наука шляхом підготовки нових видань «Нарисів історії Комуністичної партії України», нарисів історії обласних партійних організацій утверджувала периферійність не тільки партійної організації УРСР, а й самої історичної науки.
Характеризуючи основні напрями досліджень істориків УРСР, слід окремо виділити праці, присвячені теорії та методології історії, історіографії та джерелознавству. Йдеться, насамперед, про колективну монографію «Методологические проблеми историко-партийной науки» (1976), «Вопроси мето-дологии историко-партийной науки» (1980), дослідження В. Косолапова «Метод ология и логика исторического исследо-вания» (1977), Л. Мельника «Предмет і методологія історичної науки» (1977), В. Стрельського «Основи научно-исследова-тельской работьі студентов» (1981), А. Санцевича «Українська радянська історіографія» (1984) та ін. Підсумовуючий характер мала колективна монографія «Историография истории Украинской ССР» (1986), що вийшла як додатковий том до десятитомника «История Украинской ССР» (1981-1985).
Звичайно, всі ці праці не виходили за рамки марксистської методології, проповідували принцип партійно-класового підходу в історичному дослідженні, разом з тим, сам факт звертання до теоретико-методологічних аспектів історичної науки до історіографії, до методики науково-дослідної роботи засвідчував суспільну потребу в подібних розробках.
Ряд важливих проблем з історії української історичної науки були порушені в ці роки у працях В. Сарбея, П. Маркова, К. Гурницького, М. Кравця, Л. Коваленка, Ю. Пінчука, А. Санцевича, Н. Комаренко, Я. Калакури та ін. Плідно досліджували питання джерелознавства М. Варшавчик, В. Зам-линський, В. Стрельський, М. Ковальський, М. Дмитрієнко, П. Шморгун, М. Литвиненко та ін.
Отже, за умов брежнєвського авторитаризму, загострення ідеологічної боротьби і тотального російщення українського суспільства історична наука продовжувала залишатися інструментом ідеологічного протистояння, сама зазнала русифікації, дедалі більше скочувалась у нову фазу загальної кризи.
Під колесами тотального російщення України, насадження принципу партійності науки справжні історичні дослідження зазнавали руйнації і нищення. За їх оборону висловлювалися дисиденти і правозахисники. На захист правдивого слова виступив активний учасник руху опору Юрій Бадзьо, опублікувавши в «Українському історику» серію статей під рубрикою «Знищення і русифікація української історії в совєтській Україні» (1981-1982).
Загальні висновки
Доба брежнєвщини характеризується загостренням ідеологічної боротьби на світовій арені, в т. ч. і в сфері історичної науки. Нового злету набуло протистояння істориків УРСР та української діаспори. Радянська історіографія майже остаточно втратила український характер і розірвала з національними традиціями. За невеликим винятком праць київських істориків давньої історії України, козацько-гетьманських часів, львівської історичної школи І. Крип'якевича переважна більшість публікацій виявилися на маргінесі справжньої історичної науки.
В означений період ще більшою стала прірва між українською в діаспорі та радянської в УРСР історіографіями, контроверсїї між якими набули такого характеру, який виключав можливість будь-якого наукового діалогу між її представниками. Водночас в УРСР, поряд з офіційною історіографією, творилася неофіційна, представлена рядом істориків з Києва, Львова, Дніпропетровська, Луцька, Івано-Франківська, інших міст, що сповідували ідеї радикального шістдесятництва, підтримували або й брали участь в опозиційному русі, зокрема в дисидентському та правозахисному. За підрахунками Б. Кравченка, в період 60-80-х рр. XX ст. Західна Україна дала понад 70 відсотків усіх дисидентів1, що засвідчувало провідну роль цього регіону в опозиційному до тоталітаризму русі, його потужний вплив на всі інші регіони України.
І все ж, створення багатотомників з історії УРСР, історії міст і сіл України, з історії робітничого класу і селянства, нарисів історії Компартії України та її обласних організацій, Української Радянської Енциклопедії, Радянської енциклопедії історії України, ряду монографічних досліджень з важливих проблем української історії сприяло нарощуванню історичних знань, хоча нерідко в спотвореному вигляді. Переважна більшість публікацій радянських істо-
1 КгадусЬепко В. Восіаі СЬап£е апй Маііопаі Сопасіоизпезз іп ТЧгепііеШ Сепіигу ІЛсгате. - Ейтопіоп, 1987. - Р. 251.
XVII.2. Долучення українських істориків до надбань світової і національної історіографії |
XVII.3. Повернення до національно-державницької схеми української історії |
риків мали пропагандистське призначення, хибували на «лакування» дійсності, відхід від історичної правди. Натомість історики української діаспори плодотворно розвивали грушевськознавство, боронили національні традиції української історіографії, збагачували джерельну базу історії України за рахунок документів і матеріалів зарубіжних архівів та бібліотечних колекцій.
В історіографії української діаспори поряд з традиційними консервативною та національно-державницькою течіями пробивав собі дорогу націоналістичний напрям, прихильники якого вважали, що рушієм історичного процесу виступає нація. Домінантою їхніх праць була ідеологія українського націоналізму, історія націоналістичних рухів, діяльність ОУН та УПА.
Заслуга української діаспорної історіографії, основні центри якої в 1960-1980-х рр. зосередилися на американському континенті, у тому, що вона зберегла національні традиції української історичної науки, модернізовувала їх у контексті розвитку новітньої західної історіографії, закладала підґрунтя для наступних інтеграційних процесів.
Запитання для самоконтролю
1. З'ясуйте наслідки авторитаризму і тотальної руси
фікації для розвитку історичної науки в УРСР.
2. Як відбивалася парадигма інтернаціоналізму та нової
спільності радянських людей на тематиці та змісті
досліджень радянських істориків?
3. Наведіть приклади опору української інтелігенції,
в т. ч. істориків, новій хвилі сталінізації та русифіка
ції суспільства.
4. Висвітліть роль істориків діаспори в обороні націо
нальних традицій української історіографії.
5. Окресліть головні здобутки української діаспори в
розвитку української історичної науки другої поло
вини 1960-х - першої половини 1980-х рр.
6. Чому грушевськознавству відводилось пріоритетне
місце в дослідженнях істориків діаспори?
7. Чим пояснити разючі диспропорції в проблематиці
досліджень істориків в УРСР?
8. Назвіть найважливіші праці радянських істориків з
давньої історії України і вкажіть головний їх недолік.
9. Що нового простежувалося в радянській історіогра
фії соціалістичного будівництва в УРСР?
10. Як відбилося на історіографічній ситуації виокремлення історико-партійних досліджень?
на пері від тотч до плю] та глас] (друга почато!
XVIII. Криза марксистської парадигми історії
та формування нової історіографічної
ситуації в УРСР
УКРАЇНСЬКОЇ культури |
__________ Мета:
З'ясувати об'єктивні та суб'єктивні фактори формування нової історіографічної ситуації в УРСР під впливом курсу М. Горбачова на перебудову та гласність і кризи марксистської парадигми історичного процесу, показати початок повернення радянських істориків до національно-державницької схеми української історії, їх долучен-ня до надбань національної та світової історіографи, до відновлення державної незалежності України.
Нова історіографічна ситуація стала складатися під впливом могутнього опозиційного руху в Україні, республіках Прибалтики, Закавказзя, виступів правозахисників і дисидентів у Москві та інших містах Російської Федерації, демократичних зрушень у деяких європейських країнах соціалізму, що поглиблювало кризу авторитарного режиму в СРСР. Смерть Л. Брежнєва, короткочасні правління Ю. АндроповатаК. Черненка засвідчили необхідність радикальних змін у внутрішній і зовнішній політиці, які стали ув'язуватися з іменем Михайла Горбачова, обраного в березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС. Він заявив про необхідність реформ радянської системи, перебудовних процесів, забезпечення гласності. Кінцевою метою реформування суспільства мала стати побудова «гуманного, демократичного соціалізму», що в свою чергу мав створити сприятливі умови й для розвитку історичної науки.
Слід зазначити, що перебудовні процеси в УРСР наштовхнулися на спротив консервативних сил, очолюваних В. Щербиць-ким. Україна ще продовжувала залишатися «заповідником застою», а перебудова, за влучним виразом історика Р. Іванової, зупинилася на хуторі Михайлівському. Як поштовх до пробудження українського суспільства, його національної свідомості стала аварія на Чорнобильській АЕС, що висвітлила весь спектр негативних процесів і подвійної моралі, властивих тоталітарному режиму. Під тиском громадськості у вересні 1989 р. пішов у відставку В. Щербицький.
Створення неформальних об'єднань, активізація дисидентського і правозахисного руху, поява позацензурних видань супроводжувалися кризою самої КПРС, руйнацією її ідеологічних догм, пошуком історичної правди, особливо щодо трагічних сторінок української історії, поверненням до народних традицій та національної символіки.
Перед історичною наукою постали такі питання, на які вона не могла дати відповіді з позицій старих ідеологічних парадигм. Відзначення 1000-ліття запровадження християнства, 500-річчя запорозького козацтва, «живий ланцюг» на честь роковин Акту Злуки УНР та ЗУНР, демонтаж пам'ятників В. Леніну, рух за реабілітацію ОУН, УПА, учасників визвольних змагань - все це висвітлило багато «білих» плям української історії, вимагало нового історичного бачення.
Виборчі кампанії 1989-1990 рр. на основі часткової демократизації законів про вибори, скасування статей Конституцій СРСР та УРСР про керівну роль КПРС, заснування Народного руху України і нових, альтернативних до КПРС політичних партій, створення опозиційної Народної Ради у Верховній Раді УРСР, потужний рух українського суспільства за сувере-нізацію України увінчалися схваленням Декларації про державний суверенітет УРСР (16 липня 1990 р.), а згодом і Акту проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.). В усіх цих процесах була присутня і зросла історична свідомість українства. В ході цих перемін формувалася принципово нова історіографічна ситуація, що відкрила умови для відродження української національної історіографії, для повернення істориків до національно-державницької схеми історії України, їх долучення до надбань національної і світової історичної думки.
XVII. 1. Криза марксистської парадигми історії та формування нової історіографічної ситуації в УРСР
Перебудовні процеси, започатковані М. Горбачовим, безпосередньо торкнулися історіографічної ситуації і в Україні. Марксистська парадигма історії, доведена до абсолюту сталін-сько-брежнєвським режимом, не вписувалася у нові контури демократизації суспільства, гуманізації суспільних відносин, нового політичного мислення, хоча сам М. Горбачов ототожнював СРСР з Росією і не уявляв собі її без союзу з Україною. Перед провідною верствою українського суспільства постало
завдання зупинити маховик його денаціоналізації та духовного спустошення, повернути йому історичну пам'ять у повному обсязі, поставити заслін її подальшій фальсифікації і спотворенню. Однак історична наука залишалася підконтрольною партноменклатурі і переживала кризу. Свідченням цього стало пишне відзначення у 1987 р. за традиційною схемою чергового ювілею Жовтневої революції. Опубліковані книги «Великий Жовтень і Україна», «Историография Великой Октябрьской революциинаУкраине», «Октябрьигражданскаявойнав Ук-раине: страницьі истории» та інші продовжували обстоювати застарілі міфи більшовицької ідеології. Деякі новації, більш критичний підхід до висвітлення подій суттєво не вплинули на загальну концепцію курсу лекцій з історії КПРС (керівник авторського колективу Я. Калакура) (1988), підготовленого за завданням Міністерства вищої освіти УРСР1. На фоні дискурсів, що викривали злочинну суть сталінізму, трагедії репресій, голоду ці публікації демонстрували загострення кризи офіційної історіографії, поглиблення в ній розколу.
Як уже зазначалося, вибух на ЧАЕС, спроби влади приховати від народу правду про масштаби аварії та її катастрофічні наслідки остаточно підірвали довір'я до комуністичної системи навіть з боку частини проімперських кіл, додали енергії силам опору. їх очолила творча інтелігенція, насамперед письменники, колишні шістдесятники, дисиденти і правозахисники. Опозиційний рух Української Гельсінкської спілки, її «Декларацію принципів» підтримала частина істориків, філософів, правників, літературознавців, студентська молодь. Зростанню національної та історичної свідомості українців сприяло відзначення в 1986 р. 130-річчя від дня народження І. Франка2, 75-річчя від дня народження М. Шашкевича і 150-річчя виходу в світ альманаху «Русалка Дністрова», в 1987 р. в Україні святкували 100-річчя Леся Курбаса, одного з численних представників «розстріляного відродження» 1930-х рр.
Суспільствознавство зі сторінок «Літературної України», журналів «Вітчизна», «Жовтень» («Дзвін» з 1990 р.), «Київ» та інших дізнавалося про тотальне нищення української інтелігенції, голодомор 1932-1933 рр., повертало заборонені імена.
1 Звичайно, з висоти сучасності автор усвідомлює, що видання цьо
го курсу лекцій було помилкою, але на той час навіть такі спроби
переглянути деякі догми розглядалися як позитивні зрушення.
2 120-річчя від дня народження М. Грушевського в 1986 р. залиши
лося майже непоміченим з боку офіційної історіографії.
Журнал «Пам'ятки України» започаткував рубрику про репресованих краєзнавців, опублікував проблемні статті істориків національно-демократичного спрямування М. Брайчевського, Я. Дашкевича, Я. Ісаєвича, Ф. Шевченка та ін.
У 1988 р. журнал «Київ» (редактор В. Дрозд) започаткував публікацію «Споминів» найвидатнішого українського історика М. Грушевського, підготовлених С. Білоконем. У тому ж році була відновлена Археографічна комісія АН УРСР, яка розгорнула підготовку до видання багатотомної «Історії України-Руси» М. Грушевського, перший том якої фототипним способом вийшов у 1991 р. На сторінках часопису «Жовтень» («Дзвін») (редактор Р. Федорів) в 1988 р. почалася публікація тритомної праці Д. Яворницького «Історія запорозьких козаків», а з 1990 р. його читачі знайомилися із забороненою в тоталітарні часи «Історією України» І. Крип'якевича. У лютому 1989 р. в Києві постало Товариство української мови ім. Т. Шевченка, у Львові Товариство Лева започаткувало видання позацензурної газети «Поступ». З березня 1989 р. розгорнулася діяльність українського відділення Товариства «Меморіал».
Першим суттєвим завоюванням патріотичної української громадськості стало схвалення у жовтні 1989 р. «Закону про мови в Українській РСР», який надав українській мові статус державної. Важливе значення для демократизації засобів масової інформації і заснування нових видань мало прийняття закону про свободу друку і заборону цензури. Розширення інформації давало деяку змогу викривати лженауковість марксистської парадигми історії, її матеріалістичного тлумачення, концепції партійно-класового підходу до трактування подій і явищ.
Протягом 1988-1991 рр. загострилася полярність поглядів істориків на ключові проблеми української історії, яка знаходила відображення на сторінках періодики, у т. ч. й «Українського історичного журналу». І. Хміль у статті «Петлюра і пет-люрівщина» (УІЖ, 1990, № 3) у традиційному для радянської ідеології продовжував таврувати провідників Української революції, інші автори все ще доводили «крах буржуазно-націоналістичної державності в ході утвердження Радянської влади на Україні». Натомість І. Рибалка у статті «Сталінщина і розселянювання країни» (УІЖ, 1989, № 10, 11) аналізував трагічні наслідки політики цієї влади для українського народу. С. Кульчицький висвітлював трагедію голоду 1930-х рр. («1933: трагедія голоду» (1989)), а Г. Касьянов підняв завісу над утаємниченими жертвами сталінських репресій у Донбасі в 1928 р. («Під прапором ленінізму», 1989, № 22).
На зміни в історіографічній ситуації в Україні глибокий вплив справляли спроби демократизації суспільства, зокрема утворення Народного Руху України (1989), поява нових політичних партій, заміна політичної монополії КПРС багатопартійністю. Рубіж 1980-1990-х рр. пов'язаний із новим етапом взаємодії суспільної, національної та історичної свідомості. Повернення до історичної правди, особливо до історії української державності, визвольних змагань за її утвердження ставало потужною моральною підтримкою тих сил українського суспільства, які розгорнули рух за державний суверенітет і незалежність України. Водночас цей рух спонукав істориків до зміни історичної парадигми, до руйнування догм радянської історіографії. Проблеми української історії опинилися в епіцентрі ідеологічної і політичної боротьби між національно-визвольними та проімперськими силами.
Сміливим викликом партійно-ідеологічній історіографії стала стаття С. Білоконя у «Літературній Україні» (21 липня 1988 р.) про М. Грушевського, на яку накинувся сам перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький у доповіді на пленумі ЦК, звинувативши історика у спробах виправдати націоналістичні позиції М. Грушевського.