Найбільшим воєнно-політичним конфліктом у Західній Європі в XIII-XІV ст. стала Столітня війна (1337-1453 pp.). Цей міжнародний конфлікт охопив більшість західноєвропейських держав: у нього тією чи іншою мірою були втягнуті, окрім Франції та Англії, також Шотландія, Кастилія, Португалія, Арагон, Німецька імперія, Нідерланди, римська курія. Англо-французька боротьба перебувала в центрі міжнародних відносин у Західній Європі.
Суперництво між Англією й Францією на початок XIV ст. зосередилося в декількох конкретних вузлах: гасконському, фландрському, шотландському. Воно загострилося в зв'язку з династичною кризою у Франції, коли 1328 р. припинилася пряма лінія дому французьких Капетингів. Зібрання представників вищої знаті визнало найближчим наступником трону Філіппа Валуа, представника бічної гілки правлячого дому. Водночас англійський король Едуард III, онук Філіппа IV по материнській лінії заявив про свої претензії на французький престол. Проте французькі юристи заперечували його права були на підставі відсутности у Франції традиції спадкування корони по жіночій лінії. Для юридичного обгрунтування було використано положення давньої "Салічної правди" про те, що жінка не може успадковувати землю.
|
|
Чималим дипломатичним успіхом Англії був офіційний союз з німецьким імператором Людовиком Баварським (серпень 1337 р.). У договорі відкрито йшлося про взаємодопомогу проти Франції. У ті ж місяці (весна-літо 1337 р.) Едуард III намагався створити собі дипломатичну опору на Піренейському півострові, намагаючись зруйнувати традиційну близькість французької монархії й Кастилії. Дипломатичні кроки робилися й щодо збли ження з Арагоном і Португалією.
Користуючись тим, що Едуард III зав'язнув у шотландській війні, французький король Філіпп VI (1328-1350) оголосив у травні 1337 р. конфіскацію англійських володінь у Гасконі. У Франції явно недооцінювали готовність Англії до значного конфлікту.
Це дало підставу Едуардові III у зверненнях до своїх підданих й папи уміло подати Англію потерпілою стороною і жертвою прошуків "Філіппа Валуа, який правив тепер замість короля". Підготувавши таким чином громадську думку, Едуард III висунув претензії на французький трон й оголосив війну Франції.
Англійський король Едуард III, оголошуючи війну Франції (1337 р.), висунув на перший план династичні причини, заявивши про те, що після припинення династії Капетингів саме він має найбільші права на французьку корону. Війна розгорталася досить мляво. Перші воєнні дії велися на територіях англо-французького суперництва - на південному заході Франції та у Фландрії. На першому етапі війни (1337-1360) французькі війська зазнавали безперервних поразок.
|
|
Восени 1339 р. відбулося перше значне вторгнення англійської армії на чолі з самим Едуардом III через Нідерланди. Першу значну перемогу англійці здобули на морі 24 червня 1340 р. в битві при Слейсі на берегах Фландрії.
Тим часом у боротьбу відкрито втрутився на боці Філіппа VI авіньйонський папа Бенедикт XII, який намагався допомогти Філіппу VI позбавити Англію найважливіших союзників. У 1340 р. Він наклав інтердикт на мешканців Фландрії за те, що вони допомагали Едуардові III, а не своєму законному сюзеренові - королеві Франції. Ще 1339 р. Бенедикт XII почав руйнувати союз Едуарда III з німецьким імператором і до 1341 р. домігся успіху: Людовик Баварський запропонував сприятливе для Філіппа VI посередництво в укладенні англо-французького миру. Ненадійними були й нідерландські союзники Англії. Фландрський граф, на відміну від своїх городян, твердо дотримувався профранцузької орієнтації. Все це змусило англійського короля піти на перемир'я, яке тривало до 1345р. Однак невирішеність суперечностей робило розв'язання війни неминучою.
У бойових діях з англійцями французька армія зазнавала поразку за поразкою. В англійському війську переважала рекрутована з вільних селян піхота. Армія перебувала під єдиним командуванням короля. Загони рицарів були наймані й підлягали королеві, а не окремим сеньйорам. Французьке військо складалося з загонів феодальних сеньйорів, які погано слухалися командування. Вкрай негативно позначалася й нерішучість та бездарність Філіппа VI як командувача військом. Так, у липні 1347 р. Філіпп VI прибув зі значним військом під Кале, обложене англійцями, але не навіть наважився вступити в бій з виснаженою англійською армією. Замість цього він запропонував мирні переговори, від яких Едуард III ухилився. Тоді французьке військо на очах вражених мешканців Кале розвернулося й пішло геть, покинувши їх напризволяще. Після дванадцяти місяців мужньої оборони місто було вимушене здатися.
Англійці розгорнули наступ в районі Кале та в Аквітанії. На південному заході Франції англійські війська очолив старший син англійського короля Едуард на прізвисько Чорний Принц. Наприкінці літа 1356 р. велика французька армія на чолі з королем рушила на південний захід. Після переправи через Луару вона натрапила на військо Чорного Принца, який повертався з величезним обозом награбованої здобичі. Французьке військо випередило його і в районі Пуатьє перегородило йому дорогу на південь.
Французька армія мала, здавалося б, усі шанси на перемогу - чисельна перевага, володіння ініціативою і, нарешті, - моральна перевага. Англійський принц і його військо були відверто налякані ситуацією й готові йти на поступки. 19 вересня 1356р. Відбулася знаменита битва при Пуатьє. Вона засвідчила всю непридатність військової організації Франції. Жан II показав себе бездарним полководцем внаслідок чого в битві загинув увесь цвіт Франції, а сам Жан II потрапив у полон. Жан II, перебуваючи в англійському полоні, підписав перемир'я з англійцями, визнавши всі загарбання Чорного Принца (березень 1357 р.). Дофін Шарль (майбутній король Шарль V) та Генеральні Штати відмовилися затвердити договір. У той час як на півночі Франції став наростати народний опір загарбникам, в ході якого рицарі, городяни й селяни, надавали допомогу малочисленим загонам дофіна, Жан II підписав у Лондоні страшний за своїми наслідками договір. У обмін на відмову Едварда III на французький трон Жан "поступався" йому приблизно половиною Франції: весь південний захід у межах давньої Аквітанії, Анжу, Мен, Пуату, Турень, Нормандію, Понтьє тощо. Це були так звані "Анжуйські володіння" з таким цінним доповненням як Кале та деякі острови біля берегів Фландрії. Такий договір створював серйозну загрозу незалежносте Франції. Дофін Шарль, який прийняв титул регента Франції, відмовився визнати підписаний його батьком договір.
|
|
Опір, вчинений французами наступу військ Едуарда III, змусив англійського короля вступити в мирні переговори з дофіном Карлом. У травні 1360р. в селі Бретіньї біля Шартра було підписано мир, ратифікований потім обома королями в Кале. В обмін на відмову Едварда від претензій на французьку корону від одержував у своє повне розпорядження південно-західні землі в дещо обмежених в порівнянні з Лондонським договором розмірах і низку нових володінь на півночі з центром в Кале (графства Понтьє та Ґін). За звільнення французького короля було призначено величезний викуп - 3 млн. золотих крон, які мали виплачуватися частинами. Отже, Франції вдалося відстояти значну територію, якою Жан II поступався англійцям за умовами договору в Лондоні: Нормандію, Мен, Анжу, Турень та низку дрібніших володінь.
Воєнні дії між Англією й Францією відновилися 1369 р. Після смерти Жана II королем Франції 1364 р. став Шарль V - колишній дофін-регент. Вся його енергійна діяльність всередині країни й на міжнародній арені була спрямована на боротьбу проти умов договору в Бретіньї.
Зібравши значні кошти, Шарль V почав готувати нову велику армію. Було вдосконалено організацію війська, поліпшено озброєння, оснащення його артилерією. На керівні пости у війську поряд із представниками родовитого дворянства висувалися талановиті воєначальники невисокого походження. Рицарем з Бретані був, зокрема, й Бертран Дю-геклен, який став 1370 р. коннетаблем Франції. Це дало змогу на другому етапі війни (1369-1396) звільнити від англійців більшу частину захоплених ними земель.
Значні зусилля Франції й Англії були спрямовані на забезпечення союзників й міжнародної підтримки у війні, яка мала відновитися. Англія скрізь наштовхнулася на дипломатичну й військову протидію Шарля V. Боротьба між англійським та французьким ставлениками в Бретані завершилася її переходом 1364 р. на становище васала французької корони. 1365 р. французькому королеві вдалося домогтися угоди з Шарлем Наваррським, на допомогу якого розраховував англійський король.
|
|
Ареною гострої дипломатичної боротьби між Англією й Францією стала в 60-х роках Фландрія. Франція виграла п'ятирічну боротьбу за "фландрський шлюб" єдиної спадкоємниці величезних володінь у Нідерландах - дочки графа Фландрського Маргарита де Маль (1368 р.). На руку Маргарита претендували син Едварда III Едмунд і брат Шарля V Філіпп, герцог Бургундський. Шарль V використав підтримку папи Урбана V, який відмовив англійському принцу в дозволі на шлюб під приводом далекого родичання з Маргаритою де Маль.
Значна увага приділялася в 60-ті роки Шотландії. Проте Едварду III вдалося 1369 р. укласти ангто-шотландський мир, і одна із статей договору в Бретиньї передбачала розрив союзу Франції й Шотландії "на всі часи", але цей союз продовжував бути політичною реальністю. 1371р. його було офіційно відновлено за ініціативи Франції. Це був ще один важливий дипломатичний успіх Шарля V. Починаючи з 1378 р. на англо-шотландському кордоні постійно тривала війна. Біля англійських берегів постійно діяли шотландські пірати, допомагаючи французам та іспанцям у діях на морі.
Об'єктом гострої дипломатичної й збройної боротьби між Англією й Францією залишалися держави Піренейського півострова. Їхня позиція мала велике політичне й військово-стратегічне значення. На першому етапі Столітньої війни Кастилія надавала підтримку Франції. 1362 р. Едвардові III вдалося укласти договір про союз із королем Кастилії та Леону Педро І. Але Шарль V підтримав зведеного брата Педро, Енрике Трастамарсь-кого. 1365 р. до Кастилії було послано французьку армію під командуванням Бертрана Дюгеклена. Боротьба завершилася 1369 р. утвердження на кастильському троні союзника Франції Енрике.
Франко-кастильський союзний договір 1368 р. мав відверту антианглійську спрямованість. Енрике брав на себе зобов'язання підтримати війну проти Англії на морі, а за необхідности - в Аквітанії чи навіть на англійській території. Арагон уклав мирну угоду з Кастилією, визнавши її союз із Францією. Таким чином, на Піренейському півострові, як і в інших частинах Західної Європи, в 60-ті роки союзний договір був значно зміцнений на шкоду англійським позиціям. Договір у Бретиньї фактично залишився на папері. За підтримки Генеральних Штатів Шарль V оголосив війну Англії. Поступово місто за містом, кріпость за кріпостю французька армія звільняла Аквітанію.
Проте успіх Франції не був повним. Перемоги королівського війська налякали значних французьких сеньйорів, які понад усе остерігалися посилення королівської влади. В результаті на початок 80-х років англійці, незважаючи на значні втрати, зберегли в своїх руках всі опорні пункти на французькому узбережжі: Кале, Бордо й Байонну вони зберегли власними силами, французькі сеньйори додали до цього Шербур в Нормандії й Брест у Бретані. Це серйозно знижувало значення французьких перемог.
До кінця 80-х років військова активність Англії й Франції явно виснажилася. Після тривалого перемир'я сторони спробували розпочати переговори про умови остаточного миру. Однак конференція в Ам'єні 1391-1392 pp. виявила невирішеність основних проблем, зокрема, проблеми Аквітанії. Проте нестабільність королівської влади в Англії робила продовження війни з Францією нереальною. Ситуація у Франції ускладнилася 1392 р. у зв'язку з важкою психічною хворобою Шарля VI.
За цих обставинах джерела повідомляють про зростання дружелюбности між Ричардом II і Шарлем VI, у хворобі якого періодично наступало поліпшення. Ричард II і Шарль VI намагалися заручитися підтримкою один одного, уклавши щось на зразок особистої унії. 1396 р. між Англією й Францією було укладене перемир'я на 28 років. Договір було скріплено не лише підписами королів, але й шлюбом Ричарда II й Ізабелли Валуа, що відбувся в Кале після особистої зустрічі монархів.
Але договір 1396 р. не розв'язував жодного спірного питання. Було спеціально обумовлено, що діти Ричарда II й Ізабелли не будуть мати права на французький престол. Мета угоди й зустрічі королів, що пройшла з величезною помпою, полягала в тому, щоб зміцнити особисті контакти й заручитися взаємною підтримкою.
1399 р. в Англії відбувся державний переворот. Непопулярного Ричарда II було скинуто його двоюрідним братом з дому Ланкастерів. Англійський король Генрі V, відповідаючи бажанням англійської знаті, активно готував вторгнення до Франції. У відповідь на французькі мирні пропозиції Генрі V зажадав як свої "законні" володіння Аквітанію, Нормандію, Анжу, Турень, Пуату, Мен, Понтьє -приблизно половину Франції. Відродження колишніх вимог фактично означало оголошення війни.
Англо-бургундський блок став основою договору в Труа 21 травня 1420р. За формою це був мирний договір, який підбивав підсумки війни між Англією й Францією. Він був підписаний Генрі V і безумним Шарлем VI. По суті ж цей документ знаменував змову між англійським королем та "бургундською партією" про подальшу спільну боротьбу проти прибічників дофіна.
За умовами договору в Труа англійський король Генрі V оголошувався регентом Франції й "улюбленим сином і спадкоємцем" Шарля VI. Дофін Шарль втрачав права на престол (його оголошено незаконнонародженим й присуджено до вигнання з Франції). "З метою забезпечення миру й спокою" корони Франції й Англії "навіки" об'єднувалися під егідою англійської влади. Генрі V брав за дружину доньку французького короля Катерину, і їхні діти мали успадкувати корону об'єднаного королівства. Договір 1420 р. не означав реального завершення англо-французької війни й остаточної поразки Франції. Однак юридичне він позбавляв її незалежности. Генрі V убачав своїм завданням домогтися реального підпорядкування країни. Водночас дофін Шарль мав підтримку на півдні країни, а його ім'я ставало знаменом опору владі Генрі V. Дофін оголосив договір в Труа незаконним, бо Шарль VI діяв "не за власною волею, а з волі англійців".
У серпні 1422 р. Генрі V раптово помер. Смерть молодого англійського короля (йому ледве виповнилося 36 років) завдала несподіваного удару по політичній програмі, закладеній у договорі 1420 р. Проголошення Генрі V "регентом і спадкоємцем Франції" грунтувалося на упевнености в тому, що він переживе немолодого, божевільного Шарля VI й буде коронований французькою короною. Можливість передчасної смерти Генрі не передбачалася укладачами договору в Труа. Спадкоємцем англійської корони був десятирічний син покійного короля. Регентом Франції Генрі V перед смертю призначив свого брата герцога Бедфорда. Створився прекрасний юридичний пролаз для всіх противників об'єднання корон, і насамперед для дофіна Шарля.
Через шість тижнів після кончини Генрі V помер і Шарль VI. Дофіна було проголошено французьким королем під ім'ям Шарля VII.
Бідування, пережиті Францією в ході війни, загострили відчуття етнічної самосвідомости й стимулювали згуртування різних соціальних верств у боротьбі з англійськими загарбниками. На третьому етапі Столітньої війни (1420-1453 pp.)( за іншою періодизацією 1428-1453) масовий опір у країні надав війні визвольного характеру. Важливим дипломатичним досягненням Англії стало підтвердження англо-бургундського союзу в приєднанні до союзу герцога Бретані, який до того вагався. Можливо, не без англійської участи був влаштований замах на життя Шар-ля VII. В жовтні 1422 р. в резиденції короля в Ла-Рошелі під ним провалилася підлога. Багато наближених Шарля загинули, але він сам одержав лише легке поранення. Англійський двір зробив спробу ослабити традиційну шотландську загрозу,
Із часом Шарль проявив себе добрим дипломатом і тонким політиком. Він уміло скористався широким патріотичним рухом у Франції, залучаючи найвидніших його діячів до себе на службу. Починаючи з 1424 р., Шарль VII веде боротьбу за союзників. Він шукає зближення з герцогом Бретані. Серйозною опорою Шарля VII була Шотландія. 1424 р. шотландський король надав пряму військову допомогу: до Франції були прислані війська чисельністю 5 -6 тис. чоловік для боротьби проти англійців. Шарль VII уміло скористався слабкістю королівської влади в Англії через малолітство сина померлого Генрі V. Французький король на якийсь час спонукав герцога Бретонського скласти йому омаж, в 1426-1427 pp. герцогські війська взяли участь у воєнних діях на боці Шарля VII. Проте на кінець 1427 р. англійському регентові Бедфорду вдалося, доклавши багатьох дипломатичних засобів, відновити союз з Бретанню.
Англійська пропаганда ще від часів Едуарда III активно насаджувала й пропагувала думку про те, що Бог покинув французів. Перемоги англійців подавалися як знак Божого благовоління, щодо французів поширювалося зворотне - твердилося про явні ознаки передвизначености їхньої поразки.
Громадська думка Франції намагалася виробити свою версію ставлення Бога до англо-французької війни. Після зрадницького договору в Труа народ поклав значну долю вини за приниження Франції на дружину божевільного Карла VI - королеву Ізабеллу Баварську. Саме її воля водила рукою короля, що втратив розум, при підписанні договору. Ізабелла в союзі з герцогом Бургундським домоглася позбавлення дофіна Шарля спадкових прав й оголосила його незаконнонародженим. У народі говорили, що Францію згубила жінка. З часом цю версію органічно доповнила думка, що врятує Францію дівчина - якась Діва.
Суспільно-психологічний феномен Жан-ни д'Арк має значення передовсім як чинник моральної мобілізації французького суспільства. Мовою її епохи він виявлявся в тому, що Жанна прагнула насамперед довести, що Бог на боці Франції. Вона твердила, що він бажає, щоб англійці покинули країну. Задля підтвердження своєї місії вона запропонувала з малою кількістю людей зняти облогу Орлеана. Орлеан - стратегічно важлива кріпость на р. Луарі - був взятий в облогу англійцями наприкінці 1428 р. Його захоплення мало відкрити шлях за Луару - до Буржа, Пуатьє, основних опорних пунктів Шарля VII. 29 квітня військо Діви прибуло до Орлеана, а 8 травня 1429 р. англійське військо, зазнаючи одну поразку за іншою, зняло облогу Орлеану й відступило, зазнаючи значних втрат.
7 липня 1429 р. відбулася коронація Шарля VII в Реймському соборі.
Подальша історія війни стала, по-суті, історією поступової втрати англійцями французьких володінь й вигнання їх з Франції. Після коронації Шарля в Реймсі англійський регент Бедфорд публічно заперечив його права. В Англії було ухвалене рішення щодо негайної коронації в Парижі десятирічного сина Генрі V - Генрі VI. 1431 р. в столиці Франції відбулася урочиста процедура возведення на французький трон малолітнього Генрі. Але її було сприйнято як серйозну політичну подію лише англійцями. Для французів Генрі VI, незважаючи на те, що він був онуком Шарля VI по матері, був втіленням англійської влади, тоді як Шарль VII, особливо завдяки Жанні д'Арк, символізував незалежну Францію.
Між Бедфордом і Шарлем розгорнулася дипломатична боротьба довкола англо-бур-гундського та англо-шотландського союзів. Бедфорд відразу після поразки під Орлеаном призначив Філіппа Бургундського регентом Франції, зберігши за собою лише управління Нормандією. Це сприяло формальному відновленню англо-бургундського союзу. Тоді Шарль VII оголосив, що "прощає" всім прибічникам бургундської партії й пропонує укласти мир з герцогом.
Протягом кількох років (1429-1435) англійці вели переговори з шотландськими представниками й самим королем, намагаючись розірвати намічений шлюб шотландської принцеси й дофіна Франції. Але невирішеність англо-шотландських прикордонних питань зробила дипломатичні зусилля Англії марними. 1436 р. шотландці в черговий раз у важкий для англійців момент англо-французької війни завдали удару на півночі. Дипломатичні невдачі Англії в 30-х роках XIV ст. переплелися з воєнними. Центром народної війни, як і раніше, була Нормандія. В 1434—1435 pp. тут розгорілася справжня народна війна із за войовниками. Репресії ще більше посилили ненависть до завойовників.
1435р. в Аррасі з ініціативи папи відбулася міжнародна конференція, в якій брали участь представники багатьох європейських дворів. Під гаслом християнського миролюбства вони намагалися сприяти укладенню миру між Англією й Францією. Англійці відкинули пропозиції щодо відмови від прав на французький престол, не погоджувалися на звільнення Нормандії й складання традиційного оммажу за французькі південно-західні землі. За умов перелому, що розпочався у війні й зміцнення централізованої влади у Франції така позиція була приречена на провал.
Англійська делегація демонстративно покинула Аррас, прикриваючи цим жестом значну дипломатичну поразку. Головний удар був завданий англійцям після відбуття їхніх представників. Герцог Філіпп Бургундський підписав з Шарлем VII договір, за яким визнав його королем і перейшов у війні на бік Франції. Ця подія, що давно назрівала, була прискорена серією поразок англійців в Понтьє й Іль-де-Франсі, зростаючим невдоволенням політикою герцога серед населення самої Бургундії, нарешті, смертю герцога Бедфор-да(1435).
Договір 1435 р. знаменував важливу перемогу сил централізації над сепаратизмом вищої знаті, що був одним із вирішальних чинників військово-політичних поразок Франції. На початок 1439 р. стало зрозуміло, що величезні затрати коштів і сил не принесли Англії вирішального перелому у війні.
Останньою надією англійського короля стали переговори. З іншого боку, й французька знать мала на меті не доводити до кінця справу звільнення країни від англійців, щоб не дати змогу Шарлеві VII зміцнити владу через утвердження позиції центральної влади. З цих самих міркувань у переговорах був зацікавлений і герцог Бургундський. Але бажання придворних кіл Франції домогтися англо-французького миру розбилося об непомірні англійські вимоги (Нормандія й Аквітанія на правах суверенітету, омаж англійському королеві за Бретань, Фландрію й Кале тощо).
Позиція короля Шарля була рішучою, він писав, що "не допустить, щоб англійці не складали йому омаж за володіння у Франції й не перебували в стані васалітету, як інші його васали й піддані".
Після відчутних поразок, завданих англійцям у 1441-1443 pp., англійські представники стали більш зговірливими. Внаслідок цього в травні 1444 р. в Турі було підписано англо-французьке перемир'я на два роки. Цей договір давав Шарлеві можливість перепочинку. Він одержав змогу перебудувати й вдосконалити військову справу в країні. Франція була готова завдати англійцям останнього удару. Але укладене в Турі перемир'я продовжувалося до 1449 р.
1445 р. до Англії прибуло французьке посольство для переговорів про "остаточний мир". Англійська корона прагнула зберегти за собою у Франції права на Нормандію й Гієнь - основні території, які все ще перебували під англійською владою. Французькі посли проводили лінію Шарля VII про неможливість існування на території Франції володінь, що перебувають поза сюзеренітетом французького короля. Переговори зайшли в глухий кут. Перемир'я було продовжено. Подальші численні зустрічі сторін були безрезультатними. Тим часом англійські війська у Франції не одержували коштів і підкріплень.
1449 р., скориставшись прикордонними конфліктами в Нормандії й Бретані, Шарль VII порушив перемир'я й рушив війська на звільнення Північної Франції. Кампанія була ретельно підготовлена, в ній діяла справжня армія. Французи мали повну військову перевагу. Шарль VII забезпечив собі традиційну підтримку Шотландії. Шотландський напад на півночі 1448 р. змусив англійців тримати на північному кордоні значні сили.
Напередодні війни дипломатія Шарля домоглася визначного успіху. Герцог Бретані, який посідав невизначену позицію визнав себе васалом французького короля й склав йому присягу на вірність. Шарль подбав і про закріплення в громадській думці усвідомлення спра-ведливости війни з англійцями.
Протягом 1449-1450 pp. було визволено Нормандію. Ціною величезного напруження англійський король зібрав чергову армію для відправки до Франції, але на узбережжі вона зазнала нищівної поразки під Форміньї (10 квітня 1450 p.).
На хвилі патріотичного піднесення було послані війська на південний захід. Шарль VII особисто очолив армію, яка рушила на визволення Гієні. 16 липня біля Шатільйона англійські війська під проводом Тальбота були дощенту розбиті. Особливо помітну роль відіграла першокласна французька артилерія
Сам Тальбот загинув у цій битві. 19 жовтня 1453р. місто Бордо здалося на милість переможця. Ця дата традиційно вважається часом завершення Столітньої війни.
Завершення безпрецедентно тривалого англо-французького конфлікту не було оформлено юридичне. Англійська монархія не хотіла визнати своєї повної поразки. Ціною значних зусиль Англії вдалося на ціле століття втримати останній опорний пункт на континенті -порт Кале (приєднаний до Франції 1558 р.).
Столітня війна була не лише міждинастичним, але і міжнаціональним конфліктом, вона сформувала уявлення про національну (етнічну) державу, ознаменувала крах феодальної військової системи як передумови краху феодального ладу.
ЛІТЕРАТУРА
1. Басовская Н.И. Столетняя война: леопард против лилии / Н.И. Басовская. – Москва, 2001. – 322 с.
2. Зінченко А. Історія дипломатії: від давнини до початку нового часу. Навч. посібник / А. Зінченко. – Вінниця: Нова книга, 2002. – 564с.
3. История дипломатии: в 5 т. / [Бахрушин С.В., Ефимов А.В., Потемкин В.П. и др.]; под ред. В.П. Потемкина. − Т. I. − М.: Политиздат, 1959. − 806 с.
4. Нариси з історії дипломатії України / [Галенко С.І., Камінський Є.Є., Кульчицький С.В. та ін.]; за ред. В.А. Смолія. – К.: Видавничий дім "Альтернативи", 2001. – 736 с.
5. Середні віки. Підручник для історичних спеціальностей ВУЗів / [Л.В. Войтович, Н.Б.Козак, Ю.В. Овсінський, М.І.Чорний]. – Львів: “Тріада Плюс”, 2010. – 502с.
6. Яковенко Н. Нарис історії України: з найдавніших часів до кінця XVIII століття / Н.Яковенко. – К.: Генеза, 1997. – 312с.