Сумнозвісний Емський указ 1876 р. і репресивні заходи царського уряду проти українського культурного і освітнього руху не забарилися. Михайла Драгоманова звільняють з університету і під загрозою арешту вчений залишає Україну, як виявилося – назавжди.
Спочатку М.П. Драгоманов переїздить до Відня, а в листопаді 1876 р. – до Швейцарії. Тут, у Женеві, починається новий, так званий „емігрантський”, етап його наукової і громадсько-політичної діяльності. За дорученням і на кошти громадівців він організовує видання україномовної пропагандистської та науково-популярної літератури (1877-1878 рр.), разом із С. Подолинським і М. Павликом створює вільний часопис „Громада” (1878 р.), де друкуються статті суспільно-політичної та національної тематики. Виступаючи з критикою самодержавства щодо заборони української мови і культури, М.П. Драгоманов у травні 1878 р. на Літературному конгресі в Парижі виголошує промову – „Література українська, проскрибована урядом російським”. У 1881 р., разом із М. Павликом вони пишуть лист-протест учасникам вже Віденського Міжнародного літературного конгресу.
|
|
Поступова зміна політичної ситуації в Росії та криза громадівського руху вплинули на зміст і характер суспільно-політичної й видавничої діяльності М.П. Драгоманова в еміграції. Між ним і представниками київської „Старої громади” наростають непорозуміння, що, зрештою, призводять до остаточного розриву.
Творчий потенціал вченого та фінансова скрута, підштовхнули його до співпраці на сторінках женевських емігрантських видань – „Вільного слова”, „Правди”, „Вільної Росії”. Водночас М.П. Драгоманов активно друкується у галицьких і російських часописах, публікує праці: „Історична Польща та великоруська демократія” (1882 р.), „Вольный Союз – Вільна Спілка. Досвід української політико-соціальної програми” (1884 р.). Жвава ідейна полеміка вченого і громадського діяча з представниками як російського народництва так і „старогромадівцями”, призводить до його політичної ізоляції.
Зваживши на це, у 1889 р. Михайло Петрович приймає пропозицію від міністерства освіти відновленого після останньої російсько-турецької війни Болгарського царства, перейти працювати на посаді професора кафедри загальної історії Вищого училища – майбутнього Софійського університету. Тут М.П. Драгоманов пропрацював до самої смерті – 20 червня 1895 р. Російський царський уряд висловив незадоволення фактом надання їх політичному вигнанцю такої важливої посади і вимагав вислання Михайла Драгоманова. Проте незаперечний авторитет вченого та збурена громадська думка не дозволили болгарському уряду виконати вимоги російських властей.
|
|
Перебуваючи далеко від України, М.П. Драгоманов продовжує справу свого життя. Він читає лекції в університеті, спочатку російською, а згодом і болгарською мовою, продовжує активно впливати на громадське життя Галичини, матеріально підтримує видавничі проекти І. Франка та М. Павлика, зокрема, заснування журналу „Народ”, співпрацює з часописом „Життя і слово”. Численні статті Драгоманова в цих виданнях, без перебільшення, мали програмне значення для діяльності, створеної у 1890 р., Русько-української радикальної партії. Не в останню чергу завдяки зусиллям Михайла Петровича, журнал отримав високий авторитет і став найпопулярнішим суспільно-політичним виданням у середовищі українського національно-демократичного руху Австро-Угорщини і Росії. Друковані у ньому наукові розвідки, листи, публіцистичні статті вченого мали злободенний характер і, зазвичай, екстраполювались на шляхи вирішення національних проблем. У цьому контексті слід розглядати й відому полеміку Драгоманова з Б. Грінченком і його „Листи на Наддніпрянську Україну”.
Серцевинною проблемою усієї суспільно-політичної діяльності М.П. Драгоманова було вирішення національного питання бездержавних слов’янських націй, і українців зокрема. Він закликав своїх національно свідомих співвітчизників до активної боротьби за права українського народу, постійно наголошуючи, на необхідності поставити український рух на європейський ґрунт.
Європейського соціаліста – Михайла Драгоманова, турбувала пасивна суспільна позиція як наддніпрянських громадівців так і галицьких народовців. Звертаючись до них, визнаний політичний лідер закликав створювати товариства, читальні, об’єднуватись, виробляти політичні вимоги і постійно ставити їх перед урядами Австро-Угорщини і Росії. Вчений наголошував, що відсутність чіткої національної програми криє в собі небезпеку відходу молодого покоління від українського визвольного руху.
Своєрідним ідеалом форми державного устрою для М.П. Драгоманова була федерація вільних народів і громад, а відтак федералізм вченого поєднував дві основні складові – „громадівський соціалізм” та автономію земств і країв. Вбачаючи в практичній реалізації цих завдань торжество гуманізму, свободи і рівності всіх народів, вільного розвитку їх освіти і культури, Михайло Петрович був переконаний, що національне визволення українського народу можливе лише у спілці з усім слов’янством.