Новий знайомий Аліни Іванівни

Після дощу галька була вологою, шатро неба здавалося випраним, а смуга моря біля берега потемнішала.

Відпочиваючі не поспішали на пляж, лежаки під даш­ком були вільні. Аля сіла на один з них. Алин знайомий поїхав учора, а її путівка закінчувалася через тиждень.

— Нудьгуєте?

Вона повернула голову.

Чоловік середнього віку. Либонь, усе в ньому було “се­реднім” — обличчя і постать. Тільки усмішка якась див­на — самими очима. Вже згодом вона завважила: очі в ньо­го часто і майже невловимо змінювалися. То вони були по­важними, то веселими, а часом у них з’являвся смуток.

— Я випадково прийшов сюди — через дощ, — мовив чо­ловік. — Раніше ходив на той пляж, а тепер на дорозі ту­ди — величезна калюжа. От і завернув. А тут — ви.

— Ну то й що? — Говорячи, вона скосила погляд так, аби в скельцях окулярів побачити свою голову: чи охайна зачіска?

— А ви мені не випадково зустрілися, — відповів чоло­вік. — Я це точно знаю. І здається, що ви лікар.

— А я й справді лікар, — розгублено мовила Аля.

— Значить — доля. “Світло дальньої зорі і світло до­лі — у моїм вікні”.

Його очі дивилися на неї привітно. Аля зраділа, що він знає її улюблений вірш. Він надів темні окуляри. Аля за­питала:

— А якби я не була лікарем?

—В юності я кохав жінку, схожу на вас. Вона була лікарем, працювала в Орлі. А випадкових збігів у цьому жит­ті майже не буває. Випадок і закономірність — два боки однієї медалі.

Аля почала хвилюватися. Вона нахилилася до нього, на­че хотіла заглянути крізь темні окуляри в його очі.

— Я теж з Орла, — мовила машинально.

— Тому я й кажу: доля, — анітрохи не здивувавшись та­кому збігові, сказав чоловік і підвівся. — Ходімо в море.

Плавала вона поганенько, швидко втомлювалася. Хотіла було повернути до берега, але чоловік запропонував:

— Пливемо далі. Якщо натомилися, потримайтесь за мої плечі. Не соромтеся. Скажіть лише: Юрію, я втомилася…

Мабуть, нікому іншому вона б отак зразу не довірилась, та ще й у воді. А тут, наче й не було нічого, легенько вхо­пилася за його плечі, і він, мов дельфін, помчав її у від­крите море.

— Досить! — закричала вона. — Повертайте!

Юрій слухняно повернув. Плечі його були холодними, її пальці відчували гладеньку шкіру, під якою перекочувалися м’язи. На мить їй здалося, що це і справді не людина, а дельфін.

Коли вони вийшли на берег, під ласкаве сонячне промін­ня, у неї виникло відчуття чогось незвичайного.

Їй було вже двадцять шість років. Заміж вона вийшла за колегу-лікаря, що поділяв багато її поглядів і смаків і, як вона, жваво цікавився мистецтвом, музикою, театром. Ще зовсім недавно — три роки тому — вона вважала себе щасливою: люблячий чоловік, великі сподівання, мрії. Ра­зом укладали плани на майбутнє у райдужному світлі. Вліт­ку подорожували річкою на байдарці, декілька разів виру­шали в далекі туристські поїздки.

Чоловікові добре велося на службі, але згодом у нього з’явилися нові друзі, він дедалі частіше став залишати її саму, ходити по компаніях, пиячити. Вона відчувала, що він віддаляється від неї, а втримати його не могла. Почали­ся чвари. Він робився осоружним, вона помічала в ньому нові неприємні риси, заново “відкривала” його. Спробувала впливати на нього, та незабаром пересвідчилась, що це мар­на справа. Тоді вона зважилася на крайній захід — розлу­чення. Гадала, він злякається, схаменеться. І, коли він уже пішов з дому, все ждала, надіялася, що повернеться у каят­ті. А він оженився на іншій. Вона вирішила, що це зроб­лено на зло, що це ненадовго. Та минув рік, і якось, зу­стрівши його, вона відчула, що вони зробилися чужими.

Спочатку було незвично тихо самій у квартирі. Звикла. Пристосувалася. Перестала чекати на велике щастя, навчи­лася задовольнятися малими радощами. Міркувала: біль­ше нікого не зможу покохати. Замкнулася в собі, мов рав­лик у черепашці. І вже боялася хвилин, коли прокидалися мрії про щось незвичайне, небуденне. Знала, що велике щастя — це казка.

І ось сьогодні…

Юрій немовби підслухав її думки:

— Кожна людина в дитинстві і юності мріє зустріти казку. Згодом багато разів ошукується, розчаровується. І коли насправді зустрічає казку, вже не вірить, що це вона.

— Не вірить, — мов луна, відгукнулась Аля.

— Ви гадаєте, це добре? — спитав Юра дуже серйозно.

— Ні, я так не думаю! — з гарячністю вигукнула Аля.

— І я так не думаю….

Він усміхнувся їй ласкаво, очікуючи взаємної усмішки.

Однак Аля надто боялася розчаруватися. Поспішливо сказала:

— А втім, усе набагато простіше. Минає дитинство, і людина перестає бути маленьким принцом,— вона зітхну­ла. — А про те, як здійснюються казки, іноді пишуться книжки…

Інтонація її голосу виразно підтверджувала, що вона втомилася ждати.

— А хіба в книжках не буває того ж, що і в житті?

— Ви так вірите книжкам?

— Звичайно. Як людина опише те, чого не пережила? Його погляд ковзнув по ній, злетів кудись у височінь.

Вона мимоволі глянула в тому напрямку. Синява неба була такою прозорою, що погляд наче провалювався в неї. Коли Аля знову подивилася на Юру, його очі були тьмяними. Він глухо мовив:

— Іноді мені здається, що я проковтнув забагато кни­жок і забагато чужих думок, образів людей. Вони ворушать­ся в мені, шепочуться, думають за мене. Я їх проковтнув, а тепер вони гризуть мене своїми турботами й нещастями… Книжки — це люди — і ті, котрі їх написали, і ті, котрі в них описані…

“Наївний, — подумала Аля. — Але милий, романтичний”.

— А яка у вас професія?

— Фізіолог.

— Значить, багато знаєте про життя. Не лише парадний бік.

— Найбільше про життя я знаю з книжок.

Він сказав це так щиро й категорично, що вона ладна була повірити йому. І все ж щось у його тоні насторожу­вало. Аля запитувала себе: “А можливо, вся справа в то­му, ідо я не зустрічала таких?”

До неї підходили знайомі, заговорювали, та вона відпо­відала небагатослівно, неуважно. Аля позирала на Юру: як він реагує? Проте новий знайомий гортав книжку, принесе­ну Алею на пляж, і це заняття поглинало його. Вона звер­нула увагу, що він перегортає сторінку за сторінкою, не про­пускаючи жодної, одначе і не затримуючись ні на одній більше секунди.

Аля дістала з пляжної торби записник, олівець і кілько­ма штрихами спробувала накидати шарж. Та малюнок не виходив. Їй ніяк не вдавалося схопити риси, придатні для шаржування: Юрин профіль був класично невразливим. То­ді вона обіграла його позу, вираз обличчя, очей. Вийшло не­погано, і, коли Юра нарешті закрив книжку, вона простяг­ла йому записник.

— Впізнаєте?

— Та це ж я! — втішився він. — Схожий і несхожий. Як це вам удалося?

В його очах з’явився захват, і Алі стало приємно, що її малюнок справив враження.

Юра, уважно розглядаючи його, сказав:

— В одному місці схоже, в іншому — несхоже. Дуже несхоже. Але загалом — схоже, — він повертав аркушик, дивлячись на малюнок і так і сяк, потім вигукнув, наче зро­бив відкриття: — Ви намагаєтеся випнути й обіграти якусь рису!

— Авжеж, — знизала плечима Аля. — У цьому й поля­гає шаржування.

— Шаржування… — він так вимовив це слово, ніби чув його вперше.— Цікавий метод…

Легко скочив на ноги, простягнув їй руку. Море стало живим і веселим, а віддалік у сонячному мареві грілися го­ри — спини зелених верблюдів. Річка туману повільно плив­ла в ущелину, заповнивши її до краю. Світ був примарним…

Після вечері Юра ждав на неї біля їдальні будинку від­починку. Вони гуляли в парку над морем. Місяць летів крізь легкі хмаринки, як новенька монета, кинута кимось у мо­ре на прощання. Юрій розповідав Алі про недавно прочи­таний фантастичний роман, де діяла штучна людина — си­гом. У неї завмирало серце, було трошки тривожно, і Юрій сам видався їй могутнім сигомом, котрий прийшов, аби зу­стрітися з нею. Згодом вона показала йому найромантичнішу алею парку, де над головою шелестіло листя і сплелися Ліани в зелені арки.

Вони були разом ще три дні, а потім він засмутив її, сказавши, що їде в дводенну екскурсію і повернеться тіль­ки до її від’їзду. Ввечері, коли Юра провів її і попрощався, Аля довго дивилася йому вслід. Вона побачила, як назустріч Юрі звідкись із-за кущів вийшла темна масивна постать, простягла руку, перетинаючи шлях.

Аля вискочила па доріжку, закричала, кинулася до Юри.

Він повернувся до неї, поманив рукою. Його жест був звичайним, спокійним, і вона заспокоїлася, хоча серце ка­латало шалено, а дихання було шумним і уривчастим.

— Це мій особистий робот-слуга, — сказав Юрій.

Темна постать повернулася, просто на Алю подивилися два яскравих ока. Робот уклонився.

Все-таки Алю проймав нервовий дрож, і Юрій накинув їй на плечі піджак.

— Ви що, боїтесь його? — запитав.

— Трішки, — зізналася вона.

Тоді Юрій наказав роботу зображати закоханого і скласти спеціально для Алі баладу. Робот опустився на одне ко­ліно, всередині у нього,— вона це бачила крізь щілину в його нагрудному щитку,— засвітилися додаткові індикатори, почулося гудіння. Потім гудіння змовкло і залунала мело­дія, немов заграла гітара. Низький приємний голос заспі­вав:

— Колись закохався робот

У жінку земну, звичайну.

Історія ця банальна.

Та їй освідчився він:

—Я — робот, могутній, сталевий.

Як хочеш — зруйную місто,

Як хочеш — збудую замок,

Для тебе одної все… —

А жінка йому сказала:

—Твій голос луна, мов сирена,

Із сталі і руки, і серце,

Смертельні обійми твої,

Нащо мені місто і замок?

Я хочу палкого кохання.

Ти спробуй людиною стати,

Тоді й покохаю тебе. —

Тривожно, мов сполох закличний,

У робота стукало серце,

Од пристрасті плавились блоки

І плоттю ставали вони.

До милої знову прийшовши,

Він вигукнув:

— Сталося диво!

Живий я, такий, як і люди,

Тепер ти полюбиш мене.

Я місто уже не зруйную.

Я замок уже не збудую.

Та знаю я відчай і сумнів.

І тугу земну, і сум. —

А жінка йому відказала,

А жінка отак говорила:

— Я бачу, що сталося диво:

Ти просто мужчиною став.

Ти місто уже не зруйнуєш,

Ти замок уже не збудуєш,

А знаєш лиш біль та страждання…

То за що тебе кохать?

Проспівавши пісню, робот й далі стояв навколішки доти, доки Аля не дозволила йому встати. Вона підозрювала, що Юра готував їй сюрприз: сам склав пісню і заздалегідь на­казав роботу розучити її.

Кілька днів вона ходила під враженням цього вечора й пісні. Люди довкола неї ніби посувалися на задній план, втрачали індивідуальність, ставали невиразним тлом, а на передньому плані був Юрій. Її трохи зобідило, що він не пожертвував туристською поїздкою заради неї, Алі, і вони не були разом цілих два дні, з іншого боку, зачепило само­любність і розпалило її.

Начебто випадково вона прийшла зустріти його. Він збаг­нув й оцінив цю “випадковість”.

А другого дня він пішов проводжати її до зупинки рей­сових автобусів.

— Ходімо на стоянку таксі, — сказала вона.

Він загадково всміхнувся і глянув убік. Вона теж по­дивилася туди і побачила робота.

— Зараз я відвезу вас, — мовив Юрій.

Він наказав роботу лягти, переставив йому йоги, вигвин­тив кілька деталей і поміняв їх місцями. На спині робота утворилася тісна кабіна, Юрій перший сів у неї і запросив Алю.

Земля почала плавно віддалятися, сині живі хвилі моря бились об кам’яні застиглі хвилі гір. Алі заклало вуха. Юрій Дістав звідкілясь прозору плівку, натягнув над головами, як Дашок кабіни. Вони летіли невисоко, не пробиваючи шару хмар. Внизу розіслалося знайоме поле аеродрому. Аля гада­ла, що вони почнуть знижуватися, проте Юрій накрив своєю Долонею її руку.

— Я відвезу вас додому.

— Чи варто? Пропустите кращі години купання.

— Байдуже.

Робот летів повільно. Чи то не міг розвинути більшої швидкості, чи то Юрій не квапив його. Нагорі проносилися білі кучері хмар. Небо ставало молочним. Аля попрохала, щоб робот повторив пісню. Вона сиділа мовчки, притиснувшись до свого незвичайного супутника, і починала вірити в казку.

— Знижуюся, — попередив робот. — По карті до Орла за­лишилося шістдесят кілометрів.

Знижувалися поволі. Робот зробив над містом кілька кіл, перш ніж вони знайшли її будинок.

— Якщо ви не поспішаєте, може, зайдете в гості? — не­сміливо запропонувала Аля.

— Даруйте, поспішаю.

В Юриному голосі зненацька залунали металеві нотки. І зразу ж зникли, розтали. І вже м’яко він закінчив:

— Я обов’язково прилечу до вас. А ви чекайте. І вірте в казку. Аби вона прийшла, у неї треба вірити.

Дедалі зменшувався у блакиті дивовижний птах. Адя довго проводжала його поглядом. Вона чула глухий стукіт свого серця, вважала себе дурепою, проте не могла не ві­рити в його обіцянки…