Проаналізуйте проблему істини у пізнавальній діяльності. Висвітліть основні характеристики та критерії істини

Центральною в класичній теорії пізнання є проблема істини, яка концептуально розробляється як самостійна (в межах гносеології) тема: з'ясування сутності понять "істина" (як знання, адекватне речам, дійсності), "об'єктивна істина" (збіг змісту пізнання з предметністю явищ), "абсолютна істина" (вичерпне, повне, правильне знання), "відносна істина" (часткове, неповне, ситуативно змінне знання), "конкретна істина" (знання щодо певного обраного об'єкта дослідження), "помилкове, хибне уявлення, яке претендує на істинне". При цьому істиною чи оманою вважають відповідність або невідповідність людських знань дійсності, тотожність людської думки, представленої у змісті судження щодо істини і реальності. Питання про відповідність знань дійсності, міру цієї відповідності є одним із найдискутивніших. Про це свідчить, наприклад, запитання Понтія Пілата, звернене до Христа як провідника і носія істини: "Що є істина?". Відповіді на це запитання спричинюють суттєві розбіжності між різними філософськими напрямами і школами з найдавніших часів і дотепер. У гносеологічній теорії істини особлива увага приділяється двом питанням: які ознаки (властивості) істини; що є критерієм (мірилом, показником) істини? Ознаками істини вважають такі її інваріантні (незмінні) властивості, як об'єктивність за змістом, обґрунтованість, переконливість доведень.

Якісно нові наукові досягнення значно розширюють діапазон гносеологічного знання, однак, породжують нові проблеми. Однією з них є явище "приладового агностицизму". Суть його полягає в тому, що науковці, досліджуючи поведінку елементарних частинок за допомогою складних сучасних приладів, сумніваються, наскільки точно відображають прилади сутність цієї поведінки. Крім того, дослідницькі програми залежні від обраної системи їх реалізації: мікросвіт спалахує і зникає завдяки актам вибору. Тому в сучасній гносеології важливу роль відіграє метод інтерпретації - пояснення смислів одержаних результатів дослідження, оформлених у текстах. Важливого значення цей метод набуває в соціальному пізнанні. Це, у свою чергу, породжує проблему меж пізнання, в т. ч. обмеженості інтерпретацій них методів (вади "інтерпретуючого розуму"). "Не слід примножувати сутності безмірно", - закликав англійський філософ-схоласт Вільям Оккам (прибл. 1285-1349). Кант намагався з'ясувати межові можливості "чистого" і "практичного" розуму. На сучасному етапі це питання цікавить представників когнітивної психології. Усі ці труднощі одержання істинного знання спричинили обґрунтування різних теорій істини:

а) кореспондентської (істина - це знання, адекватне дійсності);

б) конвенціалістської (істина - це результат умовної узгодженості, угоди вчених);

в) когерентної (істина - свідчення несуперечливості доказів);

г) прагматистської (істина - все те, що корисно). Останнім часом популярності набула інформаційна теорія істини, суть якої полягає в одержанні об'єктивних за змістом знань засобами повідомлень, які надає "штучний розум" (ЕВМ) як динамічна модель зовнішнього світу.

Кожна теорія (версія) істини потребує визначення критерію її достовірності (відповідності реальності). Серед численних її критеріїв найважливішим, на думку багатьох мислителів, є практика - різноманітна доцільна, цілеспрямована, пізнавально-творча, конструктивна діяльність людей (наукова, експериментально-виробнича, суспільна, духовно-культурна тощо). Завдяки такій діяльності здобуті у процесі пізнання знання про реальність використовуються суспільством у практичних, життєво необхідних цілях. Аксіоматичним є твердження про те, що саме людська практика є джерелом пізнання, його критерієм і метою. У практичній пізнавальній діяльності приховані мотиви творчої активності суб'єкта, його постійне бажання створення нового (інноваційне мислення і діяльність) або вдосконалення існуючого. Крім практики, історії філософії відомі й інші критерії істини: логічна несуперечливість, досвід, божественне одкровення, інтуїція. Оскільки практика є головним, але не єдиним критерієм істини, то філософська гносеологія не пов'язує жорстко істину і практику: практичне не завжди істинне, а істинне не обов'язково практичне. Практика не є чимось абсолютним і незмінним, її зміст, форми і мета багато в чому визначаються обставинами людського буття, ситуацією, в якій перебуває людська спільнота, суспільство, на ній позначаються "виклики часу". Однак практичні потреби ініціюють процес пізнання, у практичній діяльності життя перевіряє (верифікує) його результати, застосовує набуте знання в конкретній, в тому числі професійній діяльності. Проте безсумнівно і те, що практика часто спростовує попередні "істини", виявляє їх обмеженість, навіть хибність. Ототожнення істини із соціальною практикою (практичністю) нерідко спричинювало вульгаризацію істини як наукової цінності.

Не випадково некласична (новітня) філософія радикально переглядає концепцію істини, що проявляється у рішучій відмові від вживання цього поняття, твердженнях про плюралізм та релятивність (відносність) істини. Так, Р. Рорті вважав, що істина - це просто найбільш узгоджена і "сильна теорія", і ніякої відповідності з реальністю для її обґрунтування не вимагається. К.-Р. Поппер запропонував як альтернативу принципу верифікації принцип фальсифікування: якщо теорія не піддається спростуванню, то це є доказом її хибності. Будь-яка справжня перевірка теорії є насамперед спробою її спростувати, фальсифікувати, стверджує він. Більш гнучку позицію стосовно істини пропонує російський філософ В. Федотова: "Всупереч класичній епістемології, істина може бути витлумачена не як відбиття (зліпок) об'єкта в знанні, а як характеристика способу поводження з ним. Оскільки таких способів може бути багато, можливий плюралізм істини і, отже, монополія на істину виключається".

Отже, поняття "істина", "значення", "смисли" та інші категоріальні одиниці теорії пізнання набувають проблемного характеру. Плюралізм істини, альтернативність методів пізнання - характерні ознаки ситуації, в якій перебуває філософська теорія пізнання. Ця обставина актуалізує проблему подолання ситуації гносеологічного та методологічного "анархізму" (П.-К. Фейєрабенд), гносеологічного песимізму, зосереджує увагу філософів на розробленні концепції неораціональності і неораціоналізму як домінуючих принципів сучасної теорії пізнання.