Проблема періодизації українського національного відродження

Дискусійною постає і проблема періоди­зації українського національного відродження. Більшість схем національних відроджень у бездержавних народів (фла­мандців, норвежців, фіннів у Західній Європі, чехів, словенців, литовців, українців у Східній Європі) ґрунтуються на узагаль­нюючих схемах національних відроджень, запропонованих чеськими вченими Мирославом Грохом, Юзефом Хлебовчиком, Емілем Нідергаузером. Мало вже не класичною стала схема національного відродження у «неісторичних», маргінальних народів, впроваджена М. Грохом. Він розрізняє: 1) період нау­кових інтересів, коли свідома частина інтелігенції накреслює перші контури національної свідомості; 2) період патріотично­го відродження, коли у цей процес залучаються народні маси; 3) період масового національного руху з політичними течіями та наслідками².

' Лисяк-Рудницький І. Роля України в новітній історії... - С. 155

² НгосН М. Нош Воез МШ'оп Рогтайоп Перепав оп ^Ііопаїізт / / Базі Еигореап

РоШісз апсі Зосіеііез. - 1990. - Уоі. 4. - № 1. - Р. 101-115

.

Американський дослідник української історії Р. Шпорлюк виділяє три фази в українському національному відродженні: 1) академічну; 2) культурну; 3) політичну. Перший етап почав­ся в 1780 рр. після скасування автономного устрою, коли осві­чені українці, вважаючи, що українська національність вмер­ла, почали збирати для майбутності історичні документи, на­родні пісні, легенди, різні народні вироби тощо. На базі цих матеріалів писалися наукові студії з історії, мовознавства, літе­ратури, етнографії. Другий етап національного відродження в східних українських землях почав бурхливо розвиватися після 1905 р., і навіть 1917 р. основної мети не було досягнуто. В Га­личині друга фаза почалася у 1830-1840 рр. «і дуже швидко, бо вже 1848-49 рр. «наклалася» на неї фаза політична»¹.

Схема канадського дослідника П. Магочия передбачає три етапи процесу відродження у східнослов'янських народів: 1) доба збирання спадщини; 2) організаційна доба, коли вини­кають культурні установи (театри, бібліотеки, школи, музеї, навчальні заклади, наукові та популярні видання), 3) політич­на стадія, на якій з'являються масові організації, партії, течії, активні в політичному процесі². Як і Р. Шпорлюк, П. Магочий розрізняє етапи національного відродження в східних і західних українських землях. Щодо Наддніпрянської України, дослідник називає такі етапи: 1) збирання спадщини, 1780— 1840 рр.; 2) організаційний, 1840—1900 рр.; 3) політичний, 1900-1917 рр. Перший етап почався з шукання історичного минулого, але стимулом було не бажання знання, а соціальне-економічні потреби - узаконення дворянського статусу нащадків козацької старшини. Побічним продуктом цих намагань були публіцис­тичні трактати, історичні праці, етнографічні компіляції, народ­ження нової української літератури. Важливу роль на другому етапі національного відродження в підросійських землях відіграв центральний уряд, за ініціативою якого був відкритий універ­ситет у Києві, створена Археографічна комісія, з'явилися нау­кові видання в Україні і за її межами («Киевлянин», «ЧОИДР»). Працю нового покоління культурних діячів репрезентувала нова трійця — М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко. З огляду на те, що до кінця XIX ст. політика уряду коливалася між періодами толерантності та репресій, українське національне відроджен­ня не пішло далі організаційного етапу. Незважаючи на «не-

' Див.: Шпорлюк Р. Українське національне відродження в контексті євро­пейської історії кінця XVIII - початку XIX століть // Наука і культура. -Вип.25.-К, 1991.-С. 159. ² Там само.-С. 164.

повність організаційного етапу», політичний етап почався на по­чатку XX ст. внаслідок зростання нелегальних політичних рухів та революційних подій 1905 р. Завершилася політична стадія подіями 1917-1918 рр. і конкретними спробами здобути автоно­мію, а згодом державну незалежність¹.

В Західній Україні кожна з трьох стадій національного руху, на думку дослідника, була розвинута повніше і порядок їх був не такий як у Східній Україні. Національне відродження в підавстрійській Україні почалось з організаційної стадії. Цей етап, «накинутий згори», був ініційований політикою австрійсь­кого імперського уряду в останні десятиліття XVIII ст. (урівняння греко-католицької церкви з панівною римо-католицькою, відкриття початкових шкіл з викладанням рідної мови, вищих навчальних закладів, переважно духовних семінарій, призна­чених для української інтелігенції, відновлення греко-като­лицької митрополії у Львові). Згодом політика австрійського уряду змінилася, і українському національному відродженню довелося починати наново: 1) етап збирання спадщини, 1816-1847 рр.; 2) організаційний етап, 1848-1860 рр.; 3) політичний етап, 1861-1918 рр.²

Як бачимо, інтерпретація загальних схем східнослов'янсь­ких відроджень на матеріалах української історії не завжди є виправданою і на практиці ускладнює визначення специфіки та закономірностей національного руху на українському Сході та Заході.

Осібно в цьому переліку стоїть схема /. Лисяка-Рудницького, згідно з якою українське національне відродження проходить три стадії:

1) шляхетську (з кінця XVIII ст. до 1840 рр.);

2) народницьку (1840-1880 рр.);

3) модерністичну (від 1890 рр. до першої світової війни). Рушійна сила першої доби - дворянська верства - плекала

занепадницькі настрої, що віддзеркалювало невідрадне стано­вище українського дворянства, яке було знесилено миколаївсь­ким режимом, кризою кріпацької системи, моральним відчу­женням від народу. Незважаючи на дворянський декаданс, місце шляхетської доби в процесі відродження І. Лисяк-Руд-ницький бачив у формуванні української національної свідо­мості, яка «творить ланку тяглості між козацькою та новітньою Україною»¹. Щодо народницької доби, то дослідник вирізняє в її межах два підперіоди (етапи): «романтичний» (покоління кирило-мефодіївців) та «позитивістичний» (покоління Старої Гро­мади)². Для означення третьої доби процесу відродження авто­ру довелося запозичити поняття «модернізму» з історії літера­тури. Для цієї доби характерним було послаблення системи са­модержавства, розклад російської державної машини, еконо­мічний розквіт підросійської України, швидка індустріалізація та піднесення життєвого стандарту населення. На цей період припадає і пролетаризація селянства, і початки політичних рухів та партійної диференціації³.

Схема українського національного відродження, запропоно­вана українським істориком В. Сарбеем, враховує історико-територіальний і політичний чинники. Перший період він харак­теризує як «дворянсько-шляхетський» (з кінця XVIII ст. до сере­дини 40-х років XIX ст.), коли на передній край висувались Сло­божанщина і Лівобережжя. Найвиразніше український націо­нальний рух виявлявся у Харкові, Полтаві, Ніжині. Другий -«різночинсько-народницький» етап (з другої половини 40-х до 80-х років XIX ст.) пов'язаний з Наддніпрянською Україною. На третьому етапі (з 90-х років XIX ст. до 1917 р.) найвпливовішим регіоном стає Східна Галичина з центром у Львові.

Конкретним результатом першого періоду було зародження нової української літератури, наукового українознавства, украї­нської преси, театру тощо. Другий період характеризувався політизацією національного відродження, поширенням гро­мадського руху. Саме в цей період українські діячі по обидва-боки російське-австрійського кордону встановлюють і розвива­ють культурні і політичні зв'язки. На третьому етапі успіхи, досягнуті в культурно-освітньому і політичному житті галичан, стають «запалюючим прикладом» для українців Наддніпрян­щини і певною мірою реалізуються ними внаслідок революції 1905-1907 рр. Контакти між західними і східними українцями підготували, на думку дослідника, «ідеологічний ґрунт для Ук­раїнської національно-демократичної революції 1917 р., якою логічно завершився понад столітній період українського національного відродження»⁴.

¹ Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична струк­тура / / Укр. істор. журн. - 1991. - № 3. - С. 101

² Там само. - С. 103-104.

¹ Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України / / Історич­не есе.- Т. 1.-С. 174.

² Там само. - С. 178.

³ Там само.-С. 184.

⁴ Сарбей В. Г. Історико-географічні регіони України в процесі національного відродження кінця XVIII- початку XXст. //Дніпропетровський історико-археографічний збірник. -Вип. 1. -Дніпропетровськ, 1997. - С. 359-360.

Має рацію і відновлена в сучасній літературі культуроло­гічна схема українського національно-культурного відроджен­ня. Йдеться про схему М. Скрипника, яку використовує О. За-бужко:

1) «політичний» період означає, що остаточно перетворена на провінцію Україна, «орієнтуючись на народну мову та етно­культуру, почала виробляти культуру поки ще локального, «об­ласного значення»;

2) період, пов'язаний з «громадівським» рухом 70-х років XIX ст., «з його потужною культуротворчою спрямованістю», що був репрезентований мислителями загальнослов'янського рівня, як-от: М. Драгоманов, В. Антонович, II. Житецький та інші;

3) період «львівський, точніше «франківський» (за ім'ям зна­кової постаті цієї доби), став вирішальним «для самоусвідом­лення нації, сходження її до себе самої в культурі й через куль­туру»¹.

Саме в останній період (від 80-х років XIX ст. до російської революції 1905 р.) українська культура відчуває вплив не лише російської, але, більшою мірою, інших світових культур, через засвоєння яких і відбувається усвідомлення власної самобут­ності, самототожності нації. Одним словом, сенс третього, «львівського», періоду процесу відродження становить, на дум­ку О. Забужко, «витворення в позадержавних умовах зрілої, адекватної капіталістичним темпам суспільного розвитку ук­раїнської політичної нації як окремішнього, свідомого й само­свідомого суб'єкта історії...»².

Аналіз схем національного відродження в Україні свідчить, що автори цих схем керуються самими різними критеріями періодизації «відродженського» руху: класовими, організацій­ними, політичними, культурологічними тощо. Отже, в ситуації розмаїття підходів проблема критеріїв періодизації українсь­кого національного відродження постає як вирішальна.

З нашої точки зору, суттєвою ознакою процесу українського національного відродження є надмірна ідеологізація науки, культури, духовного життя України, політизація світогляду та мислення української інтелігенції. Ці процеси були типовими для жорстких політичних режимів, до яких належала Російсь­ка імперія. Якщо в таких умовах розумові зусилля російських інтелектуалів були спрямовані до витвору різноманітних соціально-політичних та теократичних утопій, то духовна енер­гія українських інтелектуалів зосереджувалася здебільшого на обороні права історичного буття свого народу, справі власної ідентифікації, національного самовизнання¹.

Виходячи з цих міркувань, критерієм періодизації процесу українського національного відродження є зміна політичної ідеології, ідеологічних настанов українства. Відповідно до цього критерію можна виділити такі періоди (доби) процесу ук­раїнського відродження:

1) реставраційний (80-ті роки XVIII ст. - перша чверть XIX ст.);

2) романтичний (20-60-ті роки XIX ст.);

3) народницько-громадівський (60—80-ті роки XIX ст.);

4) національний, або національно-політичний, який за своєю сутністю збігається з «модерністичною стадією» та «львівським» періодом (90-ті роки XIX ст. - початок XX ст.).

Реставраційний період знаменує ще не відродження, а ско­ріше прагнення у свідомості освіченого українства реставрації рештків автономного устрою України у межах Російської імперії. Це період не тільки і не стільки збирання спадщини (за термі­нологією М. Гроха), скільки повернення спадщини. Провідною політичною ідеєю цієї доби була ідея українського автономіз-му, яка простежується від історичної публіцистики Г. Полети-ки до прагнень українських масонів та Малоросійського това­риства 20-х років XIX ст. Спроби відновлення рештків автоном­ного устрою, які зберігалися на теренах Лівобережної та Сло­бідської України пов'язані з практикою формування козацьких полків у 1812 р. та 1830 р.

Політичну платформу реставраційних ідей і проектів украї­нських автономістів становить історичний легітимізм, метою якого було «відновлення старої державності в її давніх грани­цях»². Носієм цієї ідеології, поводирем національного руху на цьому етапі виступала найбільш культурна й активна верства українського суспільства — дворянство.

Романтична доба посідає осібне місце в процесі українсько­го національного відродження. Ідея народності, яка виникає в європейській поезії та літературі наприкінці XVIII ст. і досить динамічно поширюється на такі сфери інтелектуальної діяль­ності, як право, філософія, мистецтво, економіка, історія, на українському ґрунті дала чудові паростки. Одним словом, ідея народності влучно співпала із напівстихійними рухами і течія-

¹ Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст -К 1993.- С. 14.

² Там само. - С. 16.

¹ Див.: Лисяк-Рудницький І. Роля України в новітній історії. - Т. 1. - С. 150.

ми, які мали на меті національну самоідентифікацію, самовиз­начення власної народності, народного характеру через вивчен­ня народної культури, звичаїв, побуту, фольклорної творчості. Під впливом національних рухів слов'янських народів, так зва­них слов'янських відроджень у сфері політичної ідеології ук­раїнства відбувається поворот від автономізму до ідеї слов'янсь­кої єдності, міжслов'янського федералізму. Невипадково саме на романтичній стадії українського відродження виникає пер­ша політична організація і перша політична програма україн­ства на засадах федералізму в особі кирило-мефодіївців.

Народницька-громадівська доба українського національно­го відродження почала оформлятися під впливом російського народництва. Втім, українське народництво мало свою специ­фіку та регіональні ознаки. Цікаво, що селянське питання в ук­раїнському народництві було сформульовано раніше, ніж в ро­сійському. Однією з провідних в політичному спектрі ідей ук­раїнського народництва була ідея національної окремішності. Специфічною рисою українського народництва була його про­світницька спрямованість, про що свідчить активна освітянсь­ка діяльність, відкриття недільних шкіл, видання підручників, утворення культурно-громадських установ (читалень, бібліотек, музеїв, театрів, друкарень), публікація джерел та документів, історичних пам'яток.

В різних українських землях народницький рух мав свої ре­гіональні ознаки та форми. На Слобожанщині та Лівобережжі було поширене народництво, найбільш близьке до російського - народолюбство. На Правобережжі формою народницького руху стало хлопоманство. На Галичині народництво репрезен­товане народовським рухом.

Національна, або національно-політична, доба становить вершину процесу відродження в українських землях. Саме у другій половині XIX ст. виникають перші форми національної рефлексії, ідеології націоналізму у вигляді активної національ­ної свідомості. Це означало усвідомлення українством себе як етнічної, мовної й територіальної спільноти.

На даному етапі відбувається остаточно організаційне офор­млення національного руху, активного в політичному процесі. До національного руху поступово втягуються широкі народні маси в західних регіонах, виникають політичні партії, течії, численні партійні об'єднання, починається ідейна диференці­ація українства на радикальне і консервативне.

Для цієї доби національного відродження характерна крис­талізація ідеї державності в структурах масової і наукової свідо­мості.

Зрозуміло, що хронологічні рамки основних етапів процесу українського відродження мають доволі рухомий характер. В окремих регіонах ці періоди мали різну тривалість, що обу­мовлювалось відмінним геополітичним становищем, харак­тером ідейно-політичних впливів, соціальною структурою населення, історичними і культурними традиціями, емоцій­но-психологічним настроєм різних станів українського су­спільства, наявністю інтелектуальної еліти.