Зміст й основні завдання валютної політики центрального банку

Тема 9. Діяльність НБУ щодо організації валютної сфери.

Лекція 1. Сутність та інструменти валютної політики.

Мета: вивчення сутності та основних завдань валютної політики, усвідомити роль НБУ в її проведенні. Ознайомитися з особливостями політики обмінного курсу гривні на різних етапах розвитку нашої країни.

План заняття:

1. Зміст й основні завдання валютної політики центрального банку.

2. Інструменти валютної політики.

3. Особливості політики обмінного курсу НБУ на різ­них етапах економічного розвитку.

Питання на самостійне вивчення:

1. Процес регулювання центральним банком ринку дорогоцінних металів

Література:

1. Про Національний банк України: Закон від 20.05.99 №679-ХГУ // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - №29. - Ст. 25.

2. Про банки і банківську діяльність: Закон від 7.12.01. зі зм. та доп., внес. ЗУ від 20.09.01 №2740-111.

3. Міщенко В. І., Науменкова С. В. Банківський нагляд: Підручник. – К.: ЦНД НБУ, 2011. – 498 с.

4. Міщенко В.І., Кротюк В.Л. Центральні банки: організаційно-правові засади. - К.: Т-во «Знання», КОО. - 2004. - 372 с.

5. Мороз А. М. Банківські операції: Підручник / А. М. Мороз - К.: КНЕУ, 2008. - 623 с.

6. Національний банк і грошово-кредитна політика: Підручник / За ред. д-ра екон. наук, проф. А. М. Мороза та канд. екон. наук, доц. М. Ф. Пуховкіної. — К.: КНЕУ, 1999. — 368 с.

Зміст й основні завдання валютної політики центрального банку.

Валютна політика — це сукупність здійснюваних державою економічних, організаційних та правових заходів у сфері валютних відносин з метою реалізації стратегічних завдань розвитку національної економіки.

Зміст стратегічних завдань валютної політики визначає її як органічну складову економічної політики держави в цілому. Стратегічними завданнями валютної політики є: 1) забезпечення стійкого економічного зростання; 2) підтримання стабільного рівня цін (низького рівня інфляції); 3) сприяння високому рівню зайнятості в національному господарстві (низький рівень безробіття); 4) забезпечення зовнішньоекономічної рівноваги (тобто рівноваги платіжного балансу країни).

Незважаючи на те, що валютна політика є невід’ємною складовою макроекономічної політики держави загалом, вона має і цілий ряд своїх специфічних завдань, котрі визначають її роль саме у регулюванні валютної сфери економічних відносин. Такими специфічними завданнями валютної політики, зокрема, є:

· забезпечення стабільного функціонування внутрішнього валютного ринку країни і недопущення кризових та спекулятивних явищ;

· сприяння нормальній організації грошового обігу в країні для забезпечення товарообмінних операцій у зовнішньоекономічній сфері;

· створення адекватних правових умов організації валютних відносин для розвитку зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів господарювання і припливу іноземних інвестицій;

· підтримання стабільного рівня обмінного курсу національної валюти на грошовому ринку й забезпечення належної купівельної спроможності національної грошової одиниці;

· оперативне регулювання сальдо платіжного балансу для своєчасного погашення зовнішньої заборгованості;

· лібералізація або обмеження можливостей суб’єктів господарювання у здійсненні валютних операцій залежно від загальних цілей економічної політики держави.

У зв’язку з тим, що до суб’єктів валютної політики можна віднести всіх учасників валютних відносин, сам процес реалізації валютної політики відбувається на трьох основних рівнях:

1) рівень підприємств, організацій і банків, що володіють знач­ними обсягами валютних коштів, беруть активну участь у валю-
тних відносинах та формують власну валютну політику;

2) рівень національних держав, котрі в особі їхніх урядів та центральних банків розробляють валютну політику, що визначає особливості поведінки всіх інших суб’єктів валютних відносин;

3) міждержавний рівень, на якому формування валютної політики відбувається на основі міжнародних угод у валютній сфері.

Найважливішим є процес формування і реалізації валютної політики на національному рівні, що здійснюється державою в особі центрального банку країни. При цьому здійснення центральним банком своїх функцій як головного органу монетарного регулювання економіки визначає тісний зв’язок між його грошово-кредитною та валютною політикою. Цей взаємозв’язок насамперед визначається таким:

по-перше, і валютна, і грошово-кредитна політика проводяться єдиним державним органом — центральним банком. Це створює належні організаційні можливості для координації зусиль його підрозділів у проведенні відповідних регулятивних заходів як на грошовому, так і на валютному ринку країни, дає змогу виробляти єдину стратегію і тактику дій щодо впливу на операції суб’єктів обох цих ринків;

по-друге, стратегічні завдання валютної політики відповідають стратегічним цілям грошово-кредитної політики центрального банку, що вказує на підпорядкованість здійснюваних центральним банком країни регулятивних заходів єдиним стратегічним завданням державної економічної політики — насамперед стабільність національних грошей, економічне зростання, висока зайнятість;

по-третє, ряд інструментів грошово-кредитної політики центральний банк використовує для реалізації завдань валютної політики. Так, зокрема, дисконтна (процентна) політика, операції на відкритому ринку, встановлення обов’язкових резервних вимог можуть використовуватися центральним банком для активного впливу на кон’юнктуру валютного ринку країни, а також відповідно на динаміку обмінного курсу національної валюти.

Попри зазначені обставини, необхідно пам’ятати, що валютна політика є цілком самостійним напрямом діяльності центрального банку, а тому для її реалізації нарівні із загальними інструментами монетарної політики він використовує цілий ряд специфічних інструментів, спрямованих на регулювання саме валютного ринку (валютні інтервенції, девальвації і ревальвації, валютні обмеження, диверсифікація валютних резервів).

Крім того, необхідною умовою успішного проведення валютної політики є зв’язок її не лише з грошово-кредитною політикою центрального банку, а й із тими цілями та завданнями, які ставляться перед економічною політикою держави загалом, і насамперед її бюджетною, податковою та зовнішньоекономічною політикою, що передбачають особливості акумулювання та перероз­поділу значної маси грошових ресурсів у національній економіці. Усе це безпосередньо позначається і на стані валютних відносин.

Важливе значення для розуміння сутності і цілей валютної політики має поділ її на два основні види: поточну (короткострокову) і структурну (довгострокову).

Поточна валютна політика — це сукупність регулятивних заходів центрального банку щодо оперативного повсякденного впливу на динаміку обмінного курсу, кон’юнктуру валютного ринку, обсяги валютних операцій у країні.

Основними цілями поточної валютної політики є забезпечення рівноваги платіжного балансу, стабільного рівня валютного курсу та створення сприятливих умов для зовнішньоекономічної діяльності. Дані цілі передбачають вплив центрального банку на ті операції економічних агентів, котрі вони проводять на валютному ринку країни. Отже, саме функціонування валютного ринку є основним об’єктом впливу поточної валютної політики центрального банку.

Валютний ринок — це система економічних відносин, пов’яз­аних із купівлею-продажем іноземних валют та платіжних документів, виражених в іноземних валютах. Валютний ринок виконує в економіці кожної країни цілий ряд важливих функцій; а саме: 1) своєчасне здійснення міжнародних розрахунків; 2) дивер­сифікацію валютних резервів; 3) страхування валютних ризиків; 4) отримання прибутку учасниками ринку у формі різниці курсів валют; 5) надання й отримання кредитів для міжнародних торговельних операцій. Важливе значення вказаних функцій для забезпечення нормальних умов зовнішньоекономічної діяльності визначає об’єктив­ну потребу в проведенні поточної валютної політики, спрямованої на державне регулювання системи відносин, які складаються на валютному ринку. Суб’єктами цього ринку є, по суті, всі учасники економічних відносин, котрі здійснюють валютні операції.

Під валютними операціями слід розуміти всі операції, пов’я­зані з переходом права власності на валютні цінності, у тому числі операції з використання валютних цінностей у міжнарод­ному обігу як засобу платежу, а також операції, пов’язані з увезенням, переказуванням і пересиланням на територію країни та за її межі валютних цінностей. Іншими словами, повсякденний рух валютних цінностей між учасниками економічних процесів є об’єктом регулятивного впливу поточної валютної політики держави.

Що стосується стратегічних завдань у сфері валютних відносин, то на їх вирішення спрямована структурна валютна політика.

Структурна валютна політика — це сукупність заходів міждержавного регулювання валютних відносин, напрямлених на забезпечення довгострокових структурних змін у світовій валютній системі. Спрямованість цих змін визначає такі найважливіші елементи світової валютної системи, як роль золота і резервних валют у міжнародних розрахунках, режими валютних курсів і паритетів, механізми вирівнювання платіжних балансів, функції міжнародних валютно-кредитних організацій.

На практиці зміст валютної політики держави може змінюватися історично залежно від типу економіки, рівня розвитку націо­нального господарства, а також еволюції світової валютної системи. Саме розвиток останньої визначає загальні організаційні засади реалізації валютної політики у кожній країні. Річ у тім, що на національному рівні валютна політика юридично оформляється у вигляді певного валютного законодавства, тобто в сукупності правових норм, котрі регламентують порядок здійснення операцій з валютними цінностями в країні. Проте на міжнародному рівні мова може йти лише про міждержавні валютні угоди, що визначають міжнародні правові аспекти організації валютних операцій. Сукупність таких угод у кожен конкретний історичний період і утворює структуру світової валютної системи, а відтак і зміст відповідної валютної політики.

Це означає, що розвиток світової валютної системи відображає і розвиток валютної політики, динаміку її цілей та елементів. Даний розвиток умовно поділяється на такі чотири основні етапи:

1. Паризька валютна система (1867—1914 рр.) передбачала функціонування золота як єдиного законного платіжного засобу у міжнародних розрахунках, що являло собою систему золотомонетного стандарту. Її основними характерними ознаками були такі: 1) золото виконувало роль світових грошей; 2) імпорт та експорт золота були необмеженими; 3) регулювання сальдо платіжного балансу здійснювалося за рахунок ввезення та вивезення золота; 4) кожна національна валюта мала чітко визначений золотий вміст; 5) обмін національних валют здійснювався відповідно до їх металевого вмісту.

Система золотого стандарту спочатку сприяла активізації зовнішньоторговельних зв’язків та автоматичному вирівнюванню сальдо платіжних балансів, однак протидіяла активному державному втручанню в економіку через емісію, що з плином часу почало стримувати розвиток торгівлі і рух капіталів. Система припинила своє існування з початком Першої світової війни, коли припинився розмін національних валют на золото.

2. Генуезька валютна система (1922—1929 рр.) основувалася на золотодевізному і золотозливковому стандартах. Її основними прин­ципами були такі: 1) здійснення міжнародних розрахунків не тільки за допомогою золота, а й національних валют провідних країн (США, Великобританії, Франції); 2) збереження золотих паритетів і вільного коливання валютних курсів; 3) забезпечення розміну на золото долара США, французького франка та англійського фунта стерлінгів; 4) розмін валют інших країн на золото через валюти провідних країн, розмінні на грошовий метал — девізи.

Генуезька валютна система зберігала відносну стабільність до світової економічної кризи, з початком якої більшість країн запровадили жорсткі заходи валютного контролю. Після цього єдина валютна система припинила своє існування, а на її основі утворилися три валютні зони: доларова, стерлінгова і зона франка.

3. Бреттон-Вудська валютна система (1944—1972 рр.) являла собою систему міждержавного золотодевізного (а по суті золотодоларового) стандарту, метою якої було забезпечити стабільність обмінних курсів та конвертованість національних валют. Ключовими принципами цієї системи були такі: 1) міжнародними платіжними засобами нарівні із золотом були визнані долар США та англійський фунт стерлінгів; 2) долар міг обмінюватися на золото центральними банками й урядами інших країн за курсом 35 дол. за одну трійську унцію; 3) прирівнювання валют одна до одної та їх обмін здійснювалися на основі офіційних валютних паритетів, виражених у золоті; 4) кожна країна мала зберігати стабільний фіксований курс своєї валюти відносно долара і валют інших країн, для чого використовувалися валютні інтервенції; 5) ринкові курси національних валют не повинні були відхилятися від золотих доларових паритетів більш як на 1 %; 6) між­державне регулювання валютних відносин і узгодження валютної політики було покладено на МВФ.

Бреттон-Вудська валютна система, по суті, прирівнювала долар до золота, дозволяючи США постійно збільшувати дефіцит платіжного балансу, який з часом набагато перевищив їхні золоті резерви. Тому в 1971 р. уряд Сполучених Штатів відмовився від обміну доларів на золото, що фактично означало завершення функціонування Бреттон-Вудської валютної системи.

4. Ямайська валютна система (з 1976 р.) являє собою багатовалютний стандарт, оснований на вільному виборі країнами — членами МВФ режимів валютних курсів. Її засадничими принципами стали такі: 1) юридична демонетизація золота, скасування його офіційної ціни та золотих паритетів; 2) надання можливості країнам самостійно встановлювати порядок визначення обмінного курсу: плаваючого, фіксованого чи їх різновидностей; 3) запровадження стандарту СДР (спеціальних прав запозичення) як колективної резервної валютної одиниці. На практиці, однак, долар США зберіг своє значення як головний міжнародний платіжний засіб та резервна валюта. Проте головним результатом Ямайської угоди слід вважати те, що національна валютна політика відтепер уже не повинна була обмежуватися ніякими міжнародними правилами про валютні курси.

Отже,

2. Інструменти валютної політики.

Інструменти валютної політики — це ті прийоми, важелі, методи, які використовуються для впливу на валютні відносини суб’єктів ринку з метою реалізації завдань валютного регулювання і валютного контролю в країні.

Усі інструменти валютної політики залежно від способів їх використання та особливостей впливу на валютні операції можна умовно поділити на економічні та адміністративні (рис. 11.1).

Рис. 11.1. Інструменти реалізації валютної політики

І. Економічні інструменти валютної політики передбачають використання різних засобів стимулювання економічної зацікавленості суб’єктів ринку у здійсненні тих чи інших валютних операцій з метою впливу на динаміку обмінного курсу та інші макроекономічні параметри розвитку національного господарства. До складу основних економічних інструментів реалізації валютної політики центрального банку належать:

1. Дисконтна політика — це система заходів центрального банку щодо встановлення і періодичної зміни облікової ставки за кредитами, що надаються комерційним банкам, з метою впливу на динаміку валютного курсу, стан платіжного балансу і рух капіталів, а також динаміку кредитних вкладень, грошової маси і цін. Отже, реалізація дисконтної політики центрального банку має як внутрішній, так і зовнішній аспект.

Зовнішній аспект дисконтної політики передбачає вплив на динаміку валютного курсу через стимулювання припливу або ж відпливу капіталів, чому активно сприяє зміна ринкової норми процента, позаяк капітали переміщуються між країнами у пошуках най­більш ефективних з погляду прибутковості сфер їх застосування.

За таких обставин підвищення процентних ставок на ринку збільшує попит на національну валюту як об’єкт інвестування, що веде до підвищення її курсу внаслідок припливу іноземних капіталів.

У разі зниження офіційної облікової ставки та відповідної реакції ринкових ставок процента має місце відплив короткострокових капіталів у ті країни, де рівень банківських ставок перебуває на вищому рівні, що зумовлює зниження курсу національної валюти.

Отже, збільшуючи облікову ставку, центральний банк сприяє зміцненню національної валюти, а знижуючи — її послабленню (рис. 11.2).

рівень обмін-ного курсу ↑

Рис. 11.2. Механізм впливу дисконтної політики
центрального банку на динаміку обмінного курсу

Внутрішній аспект впливу дисконтної політики на валютний курс визначається зміною грошової маси та впливом останньої на динаміку внутрішніх цін та кон’юнктуру валютного ринку в країні. Так, зниження облікової ставки центрального банку може сприяти розширенню можливостей з рефінансування комерційних банків, а отже і здешевленню їхніх кредитних ресурсів та збільшенню масштабів кредитних вливань в економіку. Відповідно до цього збільшення грошової маси може обумовити здешевлення національної валюти порівняно з іноземною на внутрішньому валютному ринку. Так само і зростання рівня внутрішніх цін може спричинити послаблення національної валюти стосовно іноземних через паритет купівельної спроможності.

Ефективність дисконтної політики як інструмента валютного регулювання має певні обмеження. Так, зокрема, якщо відплив капіталів з країни обумовлений політичною й економічною нестабільністю, то підвищення процентних ставок не здатне зупинити цей процес. Справді, в умовах кризи довіри до уряду й банківської системи, високого ризику вкладення капіталів, нестійкого курсу національної валюти та відсутності належних гарантій збереження іноземних інвестицій механізм дисконтної політики не здатний активно впливати на динаміку обмінного курсу. З іншого боку, досить складно з належним рівнем достовірності прогнозувати вплив конкретної зміни облікової ставки центрального банку на зміну кредитних вкладень в економіку і рух міжнародних капіталів, що не дає змогу достатньо оперативно й гнучко використовувати даний інструмент валютної політики для впливу на стан валютного ринку.

Серед недоліків дисконтної політики можна також відзначити деяку суперечливість її внутрішніх і зовнішніх аспектів впливу на економічні процеси. Так, центральний банк мусить знижувати процентні ставки задля стимулювання банківського кредитування національної економіки і зростання виробництва. Водночас зниження ринкової норми процента не стимулює припливу капіталів і може спричинити дефіцит платіжного балансу. Підвищення ж процентних ставок попри можливий приплив капіталів з-за кордону має дестимулюючий вплив на вітчизняне виробництво. У зв’язку із зазначеними обставинами центральний банк повинен використовувати дисконтну політику лише у комплексному поєднанні з іншими інструментами валютного регулювання.

2. Девізна політика — це інструмент валютної політики, що впливає на обмінний курс національної валюти через купівлю-продаж державними органами іноземної валюти (девіз). Власне, саме поняття девізи означає платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків (звідси і назва політики). Девізна політика проводиться у формі валютних інтервенцій.

Валютна інтервенція — пряме втручання центрального банку в операції на валютному ринку з метою впливу на обмінний курс національної валюти через операції з купівлі-продажу іноземних валют.

Задля підвищення обмінного курсу національної валюти центральний банк продає іноземну валюту, а для його зниження — скуповує іноземну валюту на ринку. Отже, центральний банк забезпечує підтримання стабільності кон’юнктури на внутрішньому валютному ринку країни у такий спосіб: коли має місце надлишкова пропозиція іноземної валюти, центральний банк скуповує її, щоб не допустити необґрунтованого зміцнення націо­нальної грошової одиниці, і навпаки, коли надходжень валютних коштів на внутрішній ринок недостатньо центральний банк продає іноземну валюту, з тим щоб не допустити зниження обмінного курсу національної валюти.

Валютні інтервенції можуть проводитися також і для стимулювання експортних операцій. Задля цього перед центральним банком як мета валютної політики може ставитися завдання забезпечити штучне заниження курсу національної валюти. Завдяки цьому експортери в обмін на виручену ними іноземну валюту отримують більше коштів у національній валюті та збільшують власну норму прибутку або ж, підтримуючи цю норму на незмінному рівні, забезпечують реалізацію своїх товарів за кордоном за нижчими цінами, підвищуючи свою конкурентоспроможність.

Механізм проведення валютних інтервенцій передбачає залучення до відповідних операцій на валютному ринку певного кола комерційних банків, що виконують роль свого роду первинних дилерів на ринку, поширюючи ефект від валютних інтервенцій центрального банку через власні операції зі своїми клієнтами та з іншими банками на загальну динаміку обмінного курсу. У більшості випадків об’єктом купівлі-продажу національної валюти в обмін на іноземну в процесі валютних інтервенцій є долар США, а сьогодні зростає також і роль євро.

Основними джерелами коштів для проведення валютних інтервенцій є офіційні золотовалютні резерви країни. Зміна їхнього рівня може відображати масштаби державного втручання у процес формування обмінних курсів на валютному ринку. У зв’язку з цим інформація про обсяги інтервенцій у багатьох країнах вважається секретною, з тим щоб конфіденційність дій центрального банку обмежила можливості спекулятивного втручання у динаміку валютних курсів.

Крім того, важливим джерелом коштів для проведення валютних інтервенцій можуть бути короткострокові взаємні кредити, що надаються центральними банками один одному в національних валютах згідно з відповідними міжбанківськими угодами. У зв’язку з цим необхідно зазначити, що участь у валютних інтервенціях можуть брати центральні банки кількох країн. Наприклад, з метою недопущення значного зниження курсу американського долара відносно японської єни активну участь у відповідних валютних інтервенціях нарівні із Федеральною резервною системою США неодноразово брав Банк Японії.

Залежно від впливу на динаміку внутрішніх економічних процесів валютні інтервенції центрального банку поділяються на стерилізовані та нестерилізовані. Стерилізованими називаються валютні інтервенції, за яких зміна іноземних активів центрального банку компенсується відповідною зміною його внутрішніх активів. Наприклад, для того щоб уникнути внаслідок продажу національної валюти на валютному ринку країни надмірного непередбачуваного зростання грошової маси, а отже і сплеску інфляції, центральному банку потрібно здійснити зворотну операцію з внутрішніми активами, у ролі яких можуть бути державні цінні папери. У цьому разі необхідно реалізувати на ринку на відповідну суму державні цінні папери, з тим щоб вилучити надлишкову грошову масу. Нестерилізованими називаються валютні інтервенції, за яких зміна валютних резервів центрального банку веде до зміни грошової маси в країні.

Уперше валютні інтервенції почали проводитися ще в ХІХ ст. центральними банками Росії та Австро-Угорщини. З відміною золотого стандарту валютні інтервенції проводилися низкою країн насамперед з метою зниження курсів національних валют і стимулювання зовнішньоторговельної експансії. У рамках Бреттон-Вудської валютної системи валютні інтервенції проводилися центральними банками з метою підтримання фіксованих валютних курсів відносно долара США. З переходом до плаваючих курсів у Ямайській валютній системі інтервенції використовуються більшою мірою для згладжування різких курсових коливань різних валют.

Водночас необхідно зазначити, що використання девізної політики має і певні обмеження. Це пов’язано передусім із тим, що валютна інтервенція може мати лише тимчасовий характер, позаяк розміри офіційних золотовалютних резервів є, як правило, обмеженими. А це означає, що продаж іноземної валюти з резервів має обов’язково чергуватися з її купівлею. Інакше резерви надто швидко будуть вичерпані. Це означає, що валютні інтервенції можуть бути ефективними лише у разі незначних коливань кон’юнктури на внутрішньому валютному ринку та порівняно незначних обсягах нерівноваги платіжного балансу. Нестабільність цінової динаміки на внутрішньому ринку також може перешкоджати досягненню цілей девізної політики.

Отже, валютні інтервенції не можуть бути ефективним інструментом валютної політики в періоди валютних криз і нестабільної фінансової ситуації в країні. Проте вони є досить дієвим засобом впливу на обмінний курс національної валюти у процесі поточного регулювання центральним банком валютних відносин, особливо коли перебіг господарських процесів у країні відзначається достатнім рівнем стабільності.

3. Диверсифікація валютних резервів — це інструмент валют­ної політики центрального банку, який передбачає регулювання
структури офіційних валютних резервів шляхом включення до їхнього складу іноземних валют різних країн. Під валютними резервами розуміють належні державі офіційні запаси іноземної валюти, що перебувають у центральному банку, в банківських установах інших країн та міжнародних валютно-кредитних організаціях.

Безпосередньою формою розміщення валютних резервів можуть бути: а) готівка (банкноти і монети); б) залишки на депозитних рахунках у зарубіжних банках; в) цінні папери, номіновані в іноземній валюті.

Основними цілями диверсифікації валютних резервів є:

1) захист від валютного ризику, тобто ризику втрат коштів унаслідок коливання обмінних курсів різних валют;

2) забезпечення міжнародних розрахунків, у тому числі і розрахунків за зовнішньою заборгованістю країни;

3) проведення валютних інтервенцій на ринку, для чого у складі резервів мають бути відповідні обсяги необхідних видів іноземних валют.

Механізм застосування даного інструменту валютної політики передбачає, як правило, продаж нестабільних валют і купівлю більш стійких валют, а також валют, необхідних для проведення міжнародних розрахунків та інтервенцій.

Загалом активність центрального банку у використанні даного інструменту валютної політики обумовлюється цілим рядом чинників.

По-перше, це рівень валютних ризиків, що визначається поточною кон’юнктурою світових фінансових ринків та перспективами коливань обмінних курсів іноземних валют. Чим вища нестабільність фінансових ринків, а відтак і обмінних курсів, тим більшою є потреба у диверсифікації валютних резервів.

По-друге, на величину, склад і структуру валютних резервів, а отже і необхідність їх диверсифікації, значний вплив справляє стан платіжного балансу країни: його активне сальдо визначає можливості збільшення резервів, а пасивне — обумовлює потребу їх використання на погашення зовнішніх боргів.

По-третє, від того, наскільки активно використовує центральний банк девізну політику як інструмент валютного регулювання, залежать обсяги інтервенцій на внутрішньому валютному ринку та, відповідно, величина і структура необхідних для цього валютних резервів.

Отже, диверсифікацію валютних резервів можна більшою мірою розцінювати як допоміжний засіб регулювання валютних відносин, належне використання якого забезпечує ефективність інших основних інструментів реалізації валютної політики.

4. Регулювання режиму валютного курсу — діяльність центрального банку, спрямована на встановлення порядку визначення і зміни обмінного курсу національної валюти відносно іноземних валют.

Обмінний курс — це вартість грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях іншої країни, групи країн або в міжнародних розрахункових одиницях. Необхідність визначення обмінного курсу обумовлена такими основними чинниками: по-перше, торгівлею товарами, послугами, рухом капіталів і кредитів як об’єктивними передумовами обміну національних валют; по-друге, потребою порівняння цін світових і національних ринків, а також економічних показників різних країн, виражених у національних валютах; по-третє, необхідністю періодичної переоцінки суб’єктами ринку своїх зарубіжних активів.

Установлення режиму валютного курсу перебуває у виключній компетенції держави, яка доручає відповідні регулятивні заходи валютної політики центральному банку. Центральні банки можуть застосовувати два основні різновиди режиму валютних курсів: фіксований валютний курс і плаваючий валютний курс.

Фіксований валютний курс — це курс, що офіційно встановлюється державою і підтримується нею на певному незмінному рівні. Плаваючий валютний курс — це курс, що формується під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку.

Фіксований курс забезпечує належний рівень стабільності динаміки міжнародних торговельних і фінансових операцій. Водночас фіксований курс потребує значних обсягів офіційних валютних резервів, а також підпорядковує економічну політику держави виключно одній меті — підтриманню стабільності валютних відносин і рівноваги платіжного балансу, що може суперечити іншим стратегічним цілям монетарного регулювання. Плаваючий валютний курс, навпаки, не зобов’язує державу нагромаджувати значних валютних резервів, обмежує можливості спекулятивного впливу на валютний ринок та істотно розширює свободу дій центрального банку у використанні інструментів грошово-кредитної політики. Водночас плаваючі курси роблять непередбачуваними результати зовнішньоекономічної діяльності, а вирівнювання платіжних балансів може спричиняти спад вироб­ництва, інфляцію та інші негативні явища в економіці.

У зв’язку з цим режим валютного курсу, що встановлюється в більшості країн, здебільшого рідко передбачає використання його фіксованого або плаваючого видів у чистому вигляді, а більшою мірою дає змогу використовувати можливості різного їх поєднання у формі змішаних режимів валютних курсів. До таких режимів, зокрема, відносять:

по-перше, для фіксованого курсу можуть використовуватись два його основні різновиди: 1) режим змінних паритетів, коли центральний банк підтримує фіксований курс національної валюти, проте періодично проводить девальвації чи ревальвації і встановлюється новий офіційний фіксований курс; 2) режим «валютної ради», що передбачає обов’язкове покриття будь-якого приросту грошової маси виключно приростом резервів іноземної валюти (при цьому курс національної валюти прив’язується до однієї з провідних іноземних валют або певного валютного кошика).

по-друге, для плаваючого валютного курсу можуть установлюватися такі різновиди: 1) режим «керованого плавання», за якого центральний банк проводить періодичні інтервенції для підтримання рівноваги на валютному ринку; 2) режим валютного коридору, відповідно до якого коливання обмінного курсу допускаються центральним банком у рамках заздалегідь визначених верхньої і нижньої меж; 3) режим «повзучої прив’язки», за якого відбувається щоденна зміна валютного курсу (як правило, зниження) на заздалегідь заплановану й опубліковану величину; 4) режим похилого коридору, що об’єднує механізми власне валютного коридору і «повзучої прив’язки».

Загалом вибір центральним банком режиму валютного курсу залежить не лише від конкретних завдань валютної політики щодо впливу на валютний ринок, а й від більш широких аспектів, котрі охоплюють стан економіки, грошового обігу, інфляції, платіжного балансу, місце національного господарства у системі світових господарських зв’язків, обсяг нагромаджених у країні золотовалютних резервів тощо.

5. Девальвація і ревальвація валют є інструментом валютної політики, сутність якого полягає у діяльності центрального банку країни, офіційно спрямованої на зміну обмінного курсу національної валюти в бік зниження чи підвищення.

Девальвація — це зниження обмінного курсу національної валюти відносно іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць. Її об’єктивною основою є завищення офіційного валютного курсу порівняно з реальною купівельною спроможністю національної грошової одиниці. Якщо, скажімо, темпи інфляції в одній країні вищі, ніж в іншій, то купівельна спроможність її валюти буде нижчою, а отже і обмінний курс потребує зниження, позаяк відображає вже меншу кількість товарів і послуг, які можна придбати за цю валюту.

В умовах золотого стандарту девальвація означала зниження державою офіційного золотого вмісту національної грошової одиниці. З припиненням розміну банкнот на золото девальвація стала виключно інструментом валютної політики.

Девальвація сприяє експорту за рахунок збільшення норми прибутку в національній валюті, що позитивно впливає на сальдо платіжного балансу і сприяє припливу валютної виручки в країну. Водночас девальвація обумовлює подорожчання імпорту, що може призвести до розвитку інфляційних процесів і, крім того, робить дорожчим процес обслуговування зовнішнього боргу країни, оскільки для погашення заборгованості за іноземними кредитами потрібно купувати, відповідно, іноземну валюту, для чого, у свою чергу, потрібно витрачати більше національної валюти.

Втім, центральний банк може вдаватися до свідомих заходів щодо навмисного девальвування національної валюти, потреба в якому пов’язана не з об’єктивними процесами динаміки внутрішніх цін, а з необхідністю штучними заходами стимулювати експорт. У цьому разі йдеться про валютний демпінг, тобто знецінення національної валюти з метою масового експорту товарів за цінами, нижчими за світові.

Протилежним до девальвації методом реалізації валютної політики є ревальвація. Ревальвація — це підвищення курсу національної валюти відносно іноземної та міжнародних валютних одиниць. Об’єктивною передумовою для ревальвації є нижчі тем­пи інфляції у даній країні порівняно з іншими. У результаті купівельна спроможність національної грошової одиниці виявляється заниженою порівняно з іноземними, що вимагає підвищення офіційного обмінного курсу національної валюти.

Порівняно з девальвацією в сучасних умовах ревальвація є більш рідкісним явищем. Вона значно більшою мірою вигідна для імпортерів і не вигідна для експортерів, оскільки ціни на продукцію останніх на світових ринках стають вищими. Імпортерам же придбання іноземної валюти для оплати товарів, які ввозяться в країну, обходиться дешевше, що підвищує їхню норму прибутку. Те ж саме стосується і вигідності придбання валюти для обслуговування зовнішніх боргів.

Терміни «девальвація» і «ревальвація» можуть використовуватись і для визначення тривалого і стійкого зниження або підвищення обмінного курсу національної валюти відповідно. У даному разі девальвація і ревальвація відображають об’єк­тивний ринковий процес, що визначає зміну обмінного курсу національної валюти під впливом динаміки попиту і пропозиції на валютному ринку. За таких обставин центральний банк часто-густо змушений діяти з урахуванням цих ринкових сил, змінюючи офіційний обмінний курс відповідно до обставин, що склалися.

ІІ. Адміністративні інструменти валютної політики передбачають сукупність заходів з нормативно-правового регулювання різноманітних аспектів функціонування валютного ринку країни та діяльності його учасників. Основним напрямом адміністративного регулювання валютних операцій є політика валютних обмежень.

Валютні обмеження — це сукупність регулятивних заходів, які передбачають установлення законодавчих або нормативних правил щодо заборони, лімітування і регламентації операцій резидентів і нерезидентів з валютою і валютними цінностями

Валютні обмеження — один із найважливіших інструментів реалізації валютної політики держави. Його ключовим завданням є формування правового поля реалізації суб’єктами валютного ринку валютних операцій передусім шляхом регламентування порядку їх здійснення через систему законодавчих і нормативних актів.

В Україні основними законодавчими актами, що регламентують діяльність валютного ринку і валютні операції економічних агентів, є насамперед Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», а також закони України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», крім того, нормативну базу, що формує систему валютних обмежень, утворює сукупність відповідних постанов Національного банку України.

Окрім формування правового поля для організації операцій резидентів і нерезидентів з валютними цінностями на території країни, важливими завданнями валютних обмежень є: 1) під­тримання обмінного курсу національної валюти на заданому рівні; 2) вирівнювання платіжного балансу; 3) збільшення обсягів офіційних золотовалютних резервів. Реалізація цих завдань передбачає посилення адміністративного впливу держави в особі центрального банку на порядок здійснення тих чи інших валютних операцій шляхом лімітування можливостей їх здійснення суб’єктами ринку. Потреба у таких заходах може бути зумовлена неефективністю чи недієвістю традиційних економічних інструментів реалізації валютної політики центробанку в разі порушення нормального перебігу економічних процесів (наприк­лад, у періоди валютних криз, виникнення значного диспаритету у зовнішній торгівлі, зростання обсягів зовнішньої заборгованості тощо).

Регламентація окремих видів операцій з валютними цінностями на внутрішньому валютному ринку країни може здійснюватися за такими основними напрямами:

1) визначення порядку використання іноземної валюти на території країни, що передбачає, як правило, запровадження різного роду обмежень на використання іноземної валюти як засобу розрахунків і платежів;

2) регулювання строків здійснення платежів за експортними та імпортними операціями, що може стати важелем впливу на величину валютних потоків, що надходять та вивозяться з країни;

3) установлення вимог щодо обов’язкового продажу всієї або частини валютної виручки експортерів-резидентів на внутрішньому валютному ринку країни;

4) обмеження прав фізичних осіб чи суб’єктів господарювання володіти і розпоряджатися іноземною валютою (запроваджується здебільшого за умов установлення валютної монополії держави на зовнішньоекономічну діяльність);

5) запровадження обмежень на отримання резидентами зовнішніх кредитів;

6) регулювання вивезення капіталів за кордон, а також репатріації прибутків вітчизняними експортерами та зарубіжними інвесторами;

7) обмеження прав банків на здійснення строкових (форвардних, ф’ючерсних, опціонних) операцій з придбання валюти, що слугує засобом запобігання спекулятивному тиску на динаміку обмінного курсу національної валюти;

8) визначення порядку здійснення зарубіжних інвестицій резидентами та умов інвестування капіталів усередині країни зарубіжними інвесторами;

9) регламентація способів використання валютних рахунків в уповноважених банках, а також порядку відкриття резидентами рахунків у банківських установах за кордоном.

Конкретний перелік і обсяг запроваджуваних валютних обмежень залежать від економічної ситуації в країні, розвитку зовнішньоекономічної сфери, ступеня інтегрованості національної економіки у світову економічну систему, стабільності ситуації на внутрішньому валютному ринку країни. Відповідно до цих моментів спрямованість валютних обмежень, запроваджуваних урядом і центральним банком країни, може змінюватися від більш жорсткої до більш ліберальної форми регламентації операцій з валютними цінностями, і навпаки.

У міжнародній сфері економічних відносин валютні обмеження можуть використовуватися як інструмент структурної валютної політики. У цьому випадку валютні обмеження можуть набувати форми валютної блокади.

Валютна блокада — це система економічних санкцій у формі валютних обмежень, що накладаються однією країною або групою країн на іншу країну, з метою перешкоджання використанню нею своїх валютних цінностей задля реалізації певних економічних чи політичних вимог. Процес реалізації валютної блокади може здійснюватися у таких основних формах: 1) заморожування валютних цінностей даної країни (тобто її іноземних авуарів), що зберігаються в іноземних банках через позбавлення власників рахунків права вільно розпоряджатися коштами на них; 2) припи­нення іноземних допомог уряду даної країни; 3) запровадження заборони національним компаніям щодо реалізації інвестиційних проектів на території країни, яка є об’єктом валютної блокади; 4) відмова у наданні кредитів, у тому числі й кредитів міжнародних валютно-кредитних організацій.

Сьогодні політика валютних обмежень у зазначених вище формах використовується у міжнародній сфері економічних відносин насамперед з метою боротьби із фінансовою підтримкою міжнародних терористичних угруповань, а також протидії легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом. До міжнародних органів, на які покладено відповідні функції, належить передусім Група розроблення фінансових заходів боротьби з відмиванням коштів (FATF), а також інші міжнародні організації, діяльність яких спрямована на співробітництво у запобіганні та протидії легалізації (відмиванню) доходів. Рекомендації FATF, зокрема, розглядаються як міжнародний стандарт для боротьби з відмиванням капіталів: зміцнення національних правових і фінансових систем, підвищення ефективності регулюючих режимів, розвиток міжнародного співробітництва правоохоронних органів та здійснення інших заходів, спрямованих на боротьбу з відмиванням капіталів. Країни, що не дотримуються цього стандарту, заносяться у так званий «чорний» список FATF і щодо них можуть вжити ряд заходів адміністративного впливу, передусім у плані обмеження грошових операцій з фізичними і юридичними особами цих країн, тобто прямі валютні обмеження.

3. Особливості політики обмінного курсу НБУ на різ­них етапах економічного розвитку.

В Україні протягом усього періоду реформування економіки політика обмінного курсу Національного банку відображала основні напрями реалізації грошово-кредитної політики, спрямованої на обмеження чи експансію на грошовому ринку. Це позначалося на обранні конкретного режиму встановлення валютного курсу. На практиці це означає, що валютно-курсова політика НБУ за весь період ринкової трансформації ґрунтувалася на послідовному використанні усіх видів режимів обмінних курсів: плаваючого, фіксованого, обмежено плаваючого і регульовано плаваючого.

Починаючи з грудня 1992 р. Декретом Кабінету Міністрів в Україні було запроваджено плаваючий режим установлення курсу українського карбованця. Відповідно до цього Декрету офіційний курс українського карбованця встановлювався Національним банком за результатами торгів на міжбанківській валютній біржі. Комерційні банки могли встановлювати власні курси покупця і продавця з відхиленням від офіційного ±2,5 %.

Проте запровадження плаваючого курсу супроводжувалося низкою негативних чинників, серед яких можна відзначити такі: по-перше, відсутність належних умов для розвитку зовнішньоекономічного потенціалу країни; по-друге, відсутність у держави необхідних золотовалютних резервів; по-третє, розвиток інфляційних процесів і розладнання внутрішнього грошового обігу; по-четверте, значний дефіцит платіжного балансу.

Дія указаних факторів призвела до нерівноваги на валютному ринку, що виявилось у суттєвому перевищенні попиту на валюту над валютною пропозицією та зумовило падіння валютного курсу.

З 12 серпня 1993 р. Національним банком України згідно з рішенням Уряду було запроваджено фіксований курс українського карбованця відносно долара США, німецької марки та російського рубля. Курс було встановлено початково на рівні 5970 крб. за 1 дол., а пізніше — 12 610 крб. за 1 дол. США. Це було здійснено з метою обмеження впливу курсового чинника на динаміку внутрішніх цін з огляду на значне подорожчання імпортних енергоносіїв. Достатньо зазначити, що у 1993 р. індекс цін споживчого ринку становив 10 256 %, що являло собою величезну за розмірами гіперінфляцію для умов невоєнного стану економіки.

Фіксація обмінного курсу супроводжувалася запровадженням більш жорстких умов щодо використання валютної виручки. Так, 40 % валютних надходжень мало продаватись урядові через валютний тендер за офіційним валютним курсом — 12 619 крб. за 1 долар США, 10 % — Національному банку України за курсом 25 000 крб. за долар. Решта 50 % могли зберігатися на валютних рахунках або продаватися виключно Національному банку.

Водночас фіксація валютного курсу мала низку негативних наслідків, до яких, зокрема, слід віднести:

― зменшення експорту продукції з оплатою в іноземній валюті;

― збільшення частки бартерних операцій у загальному обсязі експортно-імпортних угод;

― загострення проблеми дефіциту платіжного балансу;

― обмеження валютних надходжень на внутрішній валютний ринок країни;

― збільшення відпливу капіталів за кордон;

― зростання обсягів спекулятивних операцій і зловживань, пов’язаних із різницею між офіційним фіксованим курсом національної валюти та реальним ринковим його значенням.

Головною ж проблемою на тлі економічної кризи і виробничого спаду стало зростання негативного сальдо торговельного балансу, котре лише за 1994 р. зросло більш як на 0,5 млрд дол. США. Дані проблеми визначалися, по суті, наявністю прихованого податку на експортерів у вигляді фіксованого курсу, що зумовлювало їхні прямі втрати при обміні одержаної виручки на націо­нальну валюту.

Ураховуючи дію зазначених негативних чинників, з 1 жовтня 1994 р. згідно з указом Президента України «Про вдосконалення валютного регулювання» офіційний курс українського карбованця відносно долара США, німецької марки, російського та білоруського рублів почав визначатися на підставі результатів торгів на Українській міжбанківській валютній біржі. При цьому відповідною постановою НБУ було визначено, що офіційний курс карбованця використовується при здійсненні усіх безготівкових і готівкових операцій з купівлі-продажу іноземної валюти. По суті, було зроблено істотний крок у напрямку уніфікації офіційного і реального, ринкового курсів національної валюти. На практиці це означало запровадження ринкового механізму курсоутворення національної валюти на основі біржових торгів, що стало потужним поштовхом для розвитку внутрішнього валютного ринку в Україні і підґрунтям для збільшення валютних резервів. Конкретним реальним наслідком зазначених заходів стало зростання обсягів операцій з купівлі-продажу іноземної валюти, що відображає збільшення масштабів внутрішнього валютного ринку України загалом.

У результаті відміни фіксованого курсу і приведення офіційного обмінного курсу до рівня, адекватного ринковій величині, девальвація національної валюти становила лише за 1994 р. майже п’ятиразове зниження. При цьому дані тенденції були пов’язані як із суб’єктивними психологічними моментами поведінки економічних агентів у їхніх очікуваннях щодо посилення інфляційних процесів і подальшої девальвації національної валюти, так і об’єктивними обставинами кредитної експансії Націо­нального банку, спрямованої на виконання урядових програм щодо підтримання ряду галузей промисловості та агропромислового комплексу.

Після цього зниження курсу українського карбованця відбувалося від межі утримуваного раніше фіксованого курсу до реального рівня, що визначався попитом і пропозицією на ринку. Протягом 1995—1996 рр. обмежувальні заходи грошово-кредитного регулювання Національного банку України дали змогу підтримувати плаваючий курс карбованця на порівняно стабільному рівні. Певна стабілізація на валютному ринку уможливила навіть скасування окремих валютних обмежень, зокрема на неторгові валютні операції фізичних осіб, а також сприяла збільшенню можливостей банків-нерезидентів щодо операцій на внутрішньому валютному ринку.

Досягнення у 1996 р. фінансової стабілізації в економіці, у тому числі й з допомогою інструментів валютної політики, забезпечило створення необхідних умов для проведення у вересні цього року грошової реформи, що мала неконфіскаційний характер і зводилася до деномінації українського карбованця, який було обміняно на гривні у співвідношенні 1 грн: 100 тис. крб. Загальний порядок установлення офіційного обмінного курсу після проведення грошової реформи залишався незмінним.

З 25 квітня 1997 р. основною формою реалізації валютно-курсової політики в Україні було обрано кероване (обмежене) плавання. Спільною постановою Кабінету Міністрів і Національного банку України було запроваджено валютний коридор для регулювання обмінного курсу національної валюти. Його межі було визначено у розмірі 1,76—1,91 грн за 1 дол. США. Це було здійснено з метою залучення іноземних інвесторів в економіку України, стабілізації розвитку вітчизняного підприємництва та сприяння суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності прогнозувати свої експортно-імпортні операції і здійснювати їх у найбільш вигідному режимі. Разом з тим необхідно відзначити, що стабільність валютного курсу у цей період була значною мірою пов’язана із розвитком ринку ОВДП, активний випуск яких державою і висока дохідність приваблювали на внутрішній валютний ринок іноземних інвесторів. Проте у зв’язку із надвисокими прибутками за даним видом цінних паперів валютні вкладення часто-густо мали суто спекулятивний характер, що було пов’язано із значним ризиком для стабільності курсу національної валюти.

Підтвердженням цього стали такі події. Світова економічна і фінансова криза 1997 р. спричинила непрогнозоване переміщення капіталів, посилила попит на долари як основну резервну валюту, що, у свою чергу, призвело до девальваційного тиску на більшість світових валют, у тому числі і на гривню. У зв’язку з цим з 21 січня 1998 р. межі валютного коридору були розширені до 1,8—2,25 грн за 1 дол. США.

З 4 вересня 1998 р. було введено нові рамки валютного коридору: 2,5—3,5 грн за 1 американський долар. Цьому сприяла серп­нева фінансова криза у Російській Федерації, а також нестабільність на внутрішньому фінансовому ринку в Україні внаслідок нераціональної політики державних запозичень. Істотне збільшення попиту на іноземну валюту, а відтак і девальваційний тиск на валюту національну були зумовлені дією таких чинників: відплив коштів іноземних інвесторів з українського ринку ОВДП; негативне сальдо платіжного балансу за зовнішньоторговельними операціями, що перевищило 1 млрд дол.; зростання майже на 25 % обсягів фінансування зовнішнього державного боргу. У цей період підтримання курсу національної валюти здійснювалося практично виключно за рахунок валютних резервів Національного банку України, що з урахуванням зазначених негативних факторів призводило лише до їх вичерпання. І навіть попри це девальвація офіційного курсу за 1998 р. сягнула майже 50 % (з 1,89 до 3,42 грн за 1 дол. США).

Зрозуміло, що така ситуація вимагала прийняття сукупності антикризових заходів, у тому числі й у проведенні валютної політики, спрямованих на забезпечення фінансової стабілізації — тимчасове припинення функціонування міжбанківського валютного ринку, обов’язковий продаж валютних надходжень, жорсткий контроль за купівлею іноземної валюти.

З 9 лютого 1999 р. нові межі валютного коридору було визначено в розмірі 3,4—4,6 грн за дол. США. Фактично основною функцією нижньої межі валютного коридору стало офіційне визнання тих граничних можливостей поступової девальвації гривні, які допускалися державою в особі Національного банку України. Уже в березні цього року було взято курс на лібералізацію валютного ринку, а більшість валютних обмежень (окрім обов’язкового 50-відсоткового продажу валютної виручки) було скасовано.

Утім, істотне збільшення грошової маси протягом 1999 р. (на 41 %) у зв’язку із нестабільною політичною ситуацією напередодні виборів неодноразово призводило до виходу обмінного курсу гривні за межі встановленого валютного коридору. Так, у листопаді 1999 р. курс національної валюти вже перевищив 5 грн за 1 дол. США.

Очевидно, що подальші спроби утримувати обмінний курс у визначених межах валютного коридору спричинили б подальше вичерпання золотовалютних резервів НБУ. Тому така практика була визнана недоцільною, і з 21 лютого 2001 р. уряд і Національний банк України запровадили плаваючий валютний курс.

Сьогодні офіційний курс гривні до долара США встановлюється на основі аналізу інформації про середньозважений курс, який склався за курсами та обсягами безготівкових операцій з купівлі-продажу доларів комерційними банками на міжбанківському валютному ринку України, а також інформацій про курс, за яким Національний банк України сам здійснив відповідні операції.

Національний банк у межах своїх повноважень щодо забезпечення стабільності гривні може впливати на формування офіційного валютного курсу в результаті купівлі-продажу іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України. Проте Національний банк України встановлює офіційний курс гривні до іноземних валют без зобов’язання здійснювати за ним операції з купівлі-продажу іноземної валюти.

Девальвація національної валюти за період лібералізації валют­ного ринку мала і певні позитивні наслідки, які насамперед стосуються активізації зовнішньоекономічної діяльності, зростання обсягів експортних операцій та істотного збільшення активного сальдо платіжного балансу України. При цьому політика плаваючого обмінного курсу дала змогу за рахунок валютних надходжень від експортерів істотно поповнити валютні резерви НБУ з метою подальшого їх ефективного використання на обслуговування зовнішнього боргу.

Детальний розгляд валютно-курсової політики Національного банку України за весь період ринкового реформування економіки дає можливість зробити висновок, що її головною метою залишалося досягнення стабільності національної грошової одиниці навіть попри значну її девальвацію на початку перехідного періоду, зумовлену радше об’єктивними економічними факторами, аніж власне валютною політикою НБУ.