Додаток

Системи віршування – способи написання віршів, які залежать від фонетичних особливостей національної мови. За способом творення ритму вірша розрізняють чотири основні системи віршування: метричне, тонічне, силабічне і силабо-тонічне. У сучасній українській поезії переважає силабо-тонічна система, хоч використовуються й різні форми тонічної.

Метричне віршування (від грец. – мірка) – система віршування, характерна для мов, у яких є короткі й довгі голосні (давньогрецька, латинська, давньоіндійська. Із сучасних – арабська). Ритм у вірші створюється правильним чергування стоп, що складаються з рівної кількості довгих і коротких голосних.

Силабічне віршування (від грец. – склад) – система віршування, характерна для мов, у яких немає істотної різниці між наголошеними і ненаголошеними голосними, а слова мають постійний наголос (французька, польська, чеська та ін.). Ця система прийшла з Польщі в Україну, а з України – в Росію і залишилася панівною упродовж ХУІ – першої половини ХУІІІ ст., поки не було доведено, що вона є чужорідною українській і російській мовам. Характерні ознаки силабічного вірша: 1) ритм у рядках утворюється повторенням складів (переважно 11-13); 2) парне римування; 3) жіноча рима (вплив польської мови, де слова завжди мають наголос на другому складі від кінця); 4) цезура в середині рядка.

Ласкав єсть Бог в небі, // усим тим керуєт,

Чей ся надо мною // хоча й раз змилуєт (О. Падальський).

Силабічним віршем писали відомі українські поети Л.Баранович, С.Яворський, Ф.Прокопович, І.Некрашевич, Г.Кониський, Г.Сковорода та ін. Під впливом народної поезії цей вірш поступово руйнувався, набуваючи ознак силабо-тоніки. Реформу силабічного вірша в Росії здійснили В.Тредіаковський та М. Ломоносов у першій половині ХУІІІ ст.

Тонічне віршування (від грец. – наголос) – система віршування, у якій ритмоутворюючим елементом є тонічний наголос. Характерна для тих мов, де наголошені голосні якісно відрізняються від ненаголошених і можуть стояти в слові на будь-якому місці (українська, російська, німецька та ін.). У первинній своїй формі тонічний вірш представленій у народній поезії. Поступово він проникає в літературну поезію, набувши нових рис і різновидів (акцентний вірш, тактовик, драбинка тощо). Характерні особливості сучасного тонічного вірша:

1) Ритм у рядках утворюється повторенням не складів або стоп, а мовних одиниць (слово чи кілька слів), які несуть тонічний наголос. Тонічний наголос – це виділення силою голосу певних слів відповідно до їх смислового значення та ритмомелодики вірша.

2) Рими виконують допоміжну ритмоутворювальну функцію.

3) Великого ритмічного і смислового значення набувають паузи.

Силабо-тонічне віршування (від грец. – склад і наголос) – система віршування, характерна для мов, у яких слова мають чіткі граматичні наголоси (українська, російська, німецька, англійська та ін.). Ритм у рядку утворюється повторенням стоп з однаковою кількістю наголошених і ненаголошених складів. Стопи бувають дво- і трискладові. Назви їх запозичено з античного віршування: хорей (/ --), ямб (-- /), дактиль (/ -- --), амфібрахій (-- / --), анапест (-- -- /). Найпоширеніша стопа – ямб, Силабо-тонічні вірші в українській поезії зустрічаються у творчості І.Некрашевича, Г.Сковороди та інших поетів ХУІІІ ст., але повний перехід на силабо-тонічну систему здійснив І.Котляревський. Його “Енеїда” написана чотиристопним ямбом. Широкі можливості нової системи використали і надали їй великої виразності поети ХІХ – ХХ ст. Т.Шевченко, Леся Українка, І.Франко, П.Тичина, М.Рильський.

Рима –розміреність–звуковий повтор в кінці двох чи кількох віршових рядків. Рима має ритмомелодійне і смислове значення, надає віршу емоційної виразності. Існують різні принципи класифікації рим.

За співзвучністю звуків рими поділяються наточні (повні) і неточні (неповні) - юр/бо΄ю – бо΄ю; хо/ло΄дний – сьо/го΄дні.

За місцем наголосу розрізняють рими чоловічі – з наголосом на останньому складі (слова΄ – голова΄), жіночі – з наголосом на другому складі від кінця (до΄лі – топо΄лі), дактилічні – на третьому складі від кінця (гімнази΄чному – незви΄чному), гіпердактилічні – з наголосом на четвертому складі (ба΄тьківського – дя΄дьківського).

Залежно від структури рими бувають прості і складені (пора – гора, добою – до бою).

За розташуванням у рядках вони поділяються на парні або суміжні (аабб), перехресні (абаб). Співзвучність на початку рядків прийнято називати початковою римою:

Співзвучність слів в одному рядку називають внутрішньою римою.

У сучасній поезії поширена коренева рима, у якій співзвучні наголошені кореневі частини слів: ві΄тер – ві΄щий, ми΄тися – ми΄тниця, ба΄чити – ба΄витись.

Вірш без рими називається білим віршем.

Внутрішня рима – співзвучність слів не в кінці, а в середині рядків. Самостійного значення внутрішня рима, як правило, не має, але надає віршу певної ритмодинаміки.

Жіноча рима – рима, у якій наголос падає на другий склад від кінця.

Чоловіча рима – рима, в якій наголос падає на останній склад. Називають її ще твердою і ямбічною: намет – очерет, позер – тепер, сни – весни.

Монорим (від франц. – одна рима) – вірш, у якому всі рядки мають однакову риму. Часто зустрічається у східній поезії (переважно у сатиричних і гумористичних творах).