Основні філософські школи давньої греції. Особливості філософування Сократа

Філософсько-правову тенденція, що протистоїть суб'єктивістським поглядами софістів, яка виникає в античному суспільстві в особі Сократа, Платона іАрістотеля.

Творчість Сократа (близько 470-399 рр.. До н. Е..) - Це поворотний пункт античного філософсько-правової свідомості. У відміну від софістів і циніків (кініків), Сократ бачив своє покликання у зміцненні основ моралі та права. В особі Сократа сам аполлонічного номос повстав проти інтелектуального беззаконня софістів і діонісійського розуму циніків. Ті й інші робили в основному тим, що розхитували моральні основи правопорядку в грецьких полісах. Сократ же зробив рішучу спробу підпорядкувати морально-правовим нормам міць людського інтелекту, ввести в рамки доброчесності впавши в діонісійського захоплення філософську думку софістів і циніків.

Їм були висунуті два типи основ моралі і права - об'єктивні і суб'єктивні. Пояснюючи об'єктивні засади моралі і права, Сократ підкреслював, що в основі людського буття, соціального життя і соціального порядку лежать вищих божественні закони - неписані приписи і заборони, які мають космічне походження. Тому об'єктивні та загальні морально-правові норми, які існують у суспільстві як похідні від божественних законів, носять не відносний, а абсолютний характер.

Найважливішою суб'єктивної основою морального і законослухняного поводження, за Сократом, є знання. Існування об'єктивно загальних моральних і правових норм вимагає від людини їхні знання. Тільки людина, яка знає, що таку справедливість, можливо справедливим, а що знає суть чесноти - доброчесним. Знання, вважав Сократ, - це шлях до морального поведінки, а незнання - шлях до пороків і злочинів. Зло найчастіше проявляється там, де людина не знає суті добра і справедливості.

За Сократом, справедливість - не просто критерій законності, вона по суті тотожна їй. «Що законно, - стверджував філософ, - то й справедливо».Таким, чином, Сократ піднімає моральну і правову проблематику на рівень логічних дефініцій і понять, закладаючи тим самим початок теоретичного дослідження в цій області.

8.Філософські погляди Арістотеля і Платона

Велику роботу по систематизації усієї попередньої філософії виконав Арістотель (384-322 рр. до н. э). У його системі філософське знання тієї епохи набуває найбільш усебічного характеру.

Арістотель в молодості входив в гурток Платона. Декілька років (з 343 по 340 рр. до н. э) був вихователем і учителем Олександра Македонського. У 340 р. до н.е. засновує свою філософську школу в гаї Ликея (ликей - ліцей). Будучи мислителем - енциклопедистом, Арістотель залишив твору по усіх важливих областях знання. Йому належить заслуга уперше провести розмежування наук, виділивши для кожної з них спеціальні області досліджень, і встановити відмінність між теоретичними, практичними і творчими науками. Теоретичні науки: метафізика ("що після фізики") - вивчає першопричини усіх речей, першооснови усієї сущої; фізика - вивчає стан тіл і певні "матерії"; математика - абстрактні властивості реальних речей. Практичні: етика - наука про норму поведінки людей; економіка; політика. Творчі науки, пов'язані з діяльністю творців,: поетика - теорія віршування; риторика - теорія ораторського мистецтва.

Вчення про буття (онтологія). Основний зміст філософського вчення Арістотеля викладений ним в роботі (збірці лекцій) "Метафізиці". Арістотель зберігає характерне для элеатов (Парменида) і Платона розуміння буття як чогось стійкого, незмінне, нерухоме. Проте Арістотель не ототожнює буття з ідеями. Він критикує Платона за те, що той приписав ідеям самостійне існування, відособивши і відокремивши їх від чуттєвого світу. В результаті Арістотель дає поняттю буття інше, ніж Платон, тлумачення. Суть - це одиничне буття, що має самостійність. Вона відповідає на питання: "Що є річ"? і є те, що робить предмети саме цим, не дозволили йому злитися з іншими.

Арістотель ділить суті на нижчі і вищі. Нижчі суті складаються з матерії і форми. Матерія у Арістотеля, також як і у Платона, - це первинний матеріал, потенція речей. Надає ж матерії актуальний стан, тобто перетворює її з можливості в дійсність, форма. Таким чином, Арістотель поняття ідеї замінює на поняття форми. Форма - це активний початок, початок життя і діяльності. Чисті форми - ідеальні суті. Найвищою суттю Арістотель вважає чисту, позбавлену матерії, форму - Перводвигатель, який служить джерелом життя і руху усього Космосу. Відповідно до вчення про суть, Арістотель проводить класифікацію причин буття, виділяючи чотири види причин:

1. Матеріальні, то, з чого складаються речі, їх субстрат.

2. Формальні, в яких форма проявляє себе, утворюючи суть, субстанцію буття. Кожна річ є те, що вона є.

3. Діючі або такі, що роблять - рухи, що розглядають джерело, і перетворення можливості в дійсність, енергетична база формування речей.

4. Цільова або кінцева причина, що відповідає на питання "Чому"? і "Для чого"?.

Арістотель завжди зв'язував рух з відповідною енергією (у пер. з греч. - дія, здійснення; поняття, уперше сформульоване Арістотелем), без якої не може статися перетворення потенційного в актуальне (можливого в дійсне). Завершення розвитку, втілення енергії у Арістотеля носить назва энтелехии (досягнутий результат, мета руху, завершення процесу). Кожне буття містить в собі внутрішні цілі. Завдяки меті, що знаходиться в предметі, результат знаходиться в бутті до його здійснення (телеологизм, повна доцільність усього). Свій вищий розвиток телеологизм Арістотеля знаходить у вченні про перводвигателе, вічному двигуні. Вказавши, що рух вічний, Арістотель припускав, що повинно існувати щось, що приводить усі тіла в рух. Це і є перший двигун. Сам він не може знаходитися в русі, бо тоді слід було б припустити наявність ще одного двигуна. Він сам є енергія, чиста діяльність, що не має матерії, в нім немає відсталого, він є чиста форма - мета.

Вчення про душу. Душа є формою по відношенню до матерії, проте, по Арістотелю, властива лише живій істоті. Душа - це прояв активності цілющої сили. Її мають тільки рослини, тварина і людина. Але в кожному прояві душу носить своєрідний характер. "Рослинна душа" відає функціями живлення, зростання і розмноження, загальними для живих істот. У тварин до функцій душі додається здатність бажання, тобто прагнення до приємного і уникненню неприємного.

Розумну ж душу має тільки людина. Арістотель визначає розумну душу як таку частину душі, яка пізнає і думає. Розум складає основний початок цієї душі. Він не залежить від тіла. Він безсмертний і знаходиться в тісному зв'язку зі вселенським розумом. Будучи вічним і незмінним, він один здатний до досягнення вічного буття і складає суть першого двигуна, який є чисте мислення і яким живе усе у світі.

Вчення про людину. Головна відмінність людини від тварини, по Арістотелю, грунтується на здатності людини до інтелектуального життя. Інтелектуальне ж життя припускає моральну позицію, наслідування певних моральних правил і норм. Тільки людина здатна до сприйняття таких понять як добро і зло, справедливість і несправедливість (ідеї, виражені в роботі "Політика"). Центральне поняття арістотелівської етики - доброчесність. Арістотель розділяв доброчесність на два головні види: дианоэтические (інтелектуальні) і етичні (вольові). Дианоэтические виникають переважно шляхом навчання, етичні складаються завдяки звички. Вирішальне значення, для Арістотеля, мають дианоэтические доброчесності мудрість, розумна діяльність, розсудливість.

Доброчесність має не кожна людина, а лише той, хто зумів її активно виявити, той, хто діє. Вищою формою діяльності є пізнавальна, теоретична. Людина отримує вищу насолоду не в споживанні матеріальних благ, не в почестях, не в діяльності, спрямованій на досягнення якихось цілей, користі, а в самому процесі теоретичної діяльності, в спогляданні. Загальним мотивом, звучним в етичних приписах Арістотеля, є прагнення знайти середню лінію поведінки: "Середина - приналежність доброчесності".

Згідно з Арістотелем, людина є політична тварина. Людина народилася політичною істотою і носить в собі інстинктивне прагнення до "спільного співжиття". Оскільки Арістотеля займали, передусім, доброчесності, вживані і здійснювані в громадському житті, остільки центральне місце він відводив поняттю справедливості. Справедливим можна бути лише по відношенню до іншої людини. Турбота про інше, у свою чергу, є прояв турботи про суспільство. У справедливості людина виявляє себе, передусім, політичною громадською істотою.

Арістотелівський вплив європейська філософія випробувала тільки в середні віки. До цього часу відноситься величезний інтерес до думок і творів Арістотеля у багатьох представників християнського богослов'я періоду схоластики (найбільш відомим серед них був Хома Аквинский). Але відомий Арістотель середньовічним філософам був тільки з боку теоретико-познавательной, передусім - логічною. Саме на логіці Арістотеля базуються усі логічні розробки середньовічної філософії, саме вона послужила величезну службу теології ("Філософія служниця богослов'я" - ця середньовічна максима відноситься передусім до теорії обгрунтування, доказу, аргументації, тих логічних мистецтв, які застосовувалися в цілях захисту і підтвердження аргументів схоластичних богословів). Цікаво відмітити також, що Арістотель потрапив в середньовічну європейську філософію через філософську традицію арабів (завдяки, напр., таким арабам-аристотеликам, як Ибн Сина і Ибн Рушд), яким він став відомий дещо раніше завдяки тому, що багато культурних центрів античного світу опинилися в їх розпорядженні в результаті арабських завоювань (напр., Александрія).