Історія розвитку земельного права

Феодальне земельне право. Більша частина території Східної Європи в УІ-УП столітті була заселена слов'янськими пле­менами. Починаючи з VI століття почався процес розпаду первіснообщинного ладу. З'являється приватна власність на знаряддя виробництва, продукти праці, володіння ділянкою орної землі. Йде процес формування панівного класу, який складався Із родоплемінних вождів, військових начальників, дружинників, які захоплювали общинні землі, насильно стя­гували з населення данину.

Захват головного багатства — общинних земель і земель підкорених народів дуже тісно був пов'язаний з формуван­ням феодальних відносин. Родоплемінна знать при захопленні земель примушувала населення цих земель платити подать, а в подальшому селяни повинні були платити новому власни­ку землі оброк або барщину.

З IX ст. на території східних слов'ян утворюється єдина дер­жава — Київська Русь під владою Київського князя.

Таким чином, форми земельної власності в добу Київської Русі були різноманітні: князівський домен, боярська і мо­настирська вотчини, общинна земля. Власність общини ба­зувалась на природному праві, князівська — на освоєнні пус­топорожніх земель та захопленні общинних, а боярська і мо­настирська — на основі дарування з боку князя. І хоча в «Руській Правді» спеціальних статей про право власності на землю не було, вона фактично визнавала політичні права феодала, його права по відношенню до феодально-залежно­го населення. Так, велика увага в «Руській Правді» приділя­лась охороні права власності: запроваджувались досить су­ворі наслідки за незаконне користування чужим майном, за порчу межових знаків. За часів Володимира Мономаха був встановлений особливий порядок наслідування нерухомості (землі). Привілеї в цьому мали князі, бояри, княжі мужі.

У литовську добу вільні селяни мали свої власні землі, гос­подарства.

Переважним типом селянського господарства були так звані двориша, які об'єднували декілька господарств споріднених родин. Дворище було одиницею оподаткування. Кілька дво­рищ об'єднувалось в село, а декілька сіл становили волость. З XVI ст. селянську землю починають вважати власністю держави або панів. У 1528 р. було проведено земельну рефор­му, за якою встановлювався розмір земельного володіння селян. У відповідності із «Статутом на волоки» точно вста­новлювався «волок» — земельний наділ 19,5 десятин. Кожне селянське господарство одержувало одну волоку, з якої мало платити певний чинш натурою або грішми, а окрім того, ще й відбувати панщину. «Статут на волоки» значно обмежив право переходу селян від одного поміщика до іншого. Поча­ток селянському закріпаченню було покладено «Статутом на волоки Господаря його милості в усьому княжінні литовськім» від 1557 р. Селянин міг піти від пана лише за умови, коли він посадить на землю когось іншого. Єдине, що залишилось від свободи селянина, це те, що його не можна було продати без землі і не можна було безкарно вбити.

Таким чином, за часів існування Литовської держави існу­вало великокнязівське, магнатське, шляхетське, церковне та селянське землеволодіння. Вільно розпоряджатися можна було родового, вислуженою або купленою земельною влас­ністю. Право володіння землею могло трансформуватись у право власності. Право, як власності, так і володіння землею було обумовлене несенням обов'язкової військової служби.

«Військо Запорізьке». Військовий характер держави відбився і на йменуванні її глави (гетьмана), який поєднував в своїх руках функції військового керівника і глави держави.

Усі землі, шо належали до того польській шляхті, перейш­ли у власність війська запорізького, тобто стали державною власністю. Селяни стали вільними. Вони мали право перехо­дити з місця на місце, тобто вони не були закріпачені. Селя­ни платили податки державі, які, як правило, мали нату­ральний характер. Нівелювалась різниця між правовим ста­новищем селян і козаків.

З державних земельних фондів Б.Хмельницький та інші геть­мани України виділяли земельні наділи козацькій старшині та монастирям.

Земельне право XIX в ст. Коли у другій половині XVIII ст. на Україну поширюється російське законодавство, то осо­би, що були як володільцями, так і власниками землі, мали нести військову службу. «Усі звання шляхетського і військо­вого, чиновники, знатні, а також рядові люди, які у Малій Росії мешкають і є повнолітніми, майно або землю батьків­ську, материнську, за дружиною отриману, куплену, заслу­жену і яку-небудь іншим законним чином набуту мають, а також іноземці, які у Малій Росії помістя мають і тут працю­ють, спільно з малоросіянами государеву військову службу відбувати повинні», — зазначалося у збірнику Права, за яким судиться малоросійський народ.

В 1835 році було введено в дію Звід законів Російської імперії. Регулюванню відносин власності, в тому числі на землю, приділялось багато уваги. Існували також суттєві обмеження права власності на землю. Так, дворянин міг передати в спадок свою землю тільки старшому сину. Селянам заборонялось виходити з общини і закріплювати за собою в приватну власність земельну ділян­ку.

Земельний устрій після земельної реформи 1861 р. Найбільш значна подія XIX століття — реформа 1861 р., яка здійсню­валась на основі Маніфесту від 19 лютого 1861 року про звільнення селян від кріпосної залежності. Селяни протягом двох років залишалися «тимчасово зобов'язаними» і тільки потім одержували волю.

За реформою селянин залишався особисто вільним, він одержував у власність присадибний земельний наділ, але польову орну землю він мав викупити. Викуп землі розтягу­вався на 20 років, і тільки після цього строку селяни мали стати власниками землі. Слід зазначити, що вартість землі поміщики дуже завищили, і селяни на Україні заплатили за землю удвічі більше, ніж була її реальна ціна.

У результаті земельної реформи кількість землі, що була у володінні селян України, різко зменшилась. Якщо, наприк­лад, середній душовий наділ до реформи у Київській гу­бернії становив 6,6 десятин, то після проведення земельної реформи він зменшився до 2,5 десятин.

В кінці 1904 р. було видано царський указ про поступове зрівняння селян у правах з іншими станами, але цей указ не вирішив остаточно земельного питання. Після революційних подій 1905 р. було вирішено провести земельну реформу, яка почалася з Указу від 9 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких постанов чинного закону, який стосується селянсь­кого землеволодіння та землекористування». Столипінська аграрна реформа, як її називали, передбачала корінні зміни земельного устрою, насамперед в зруйнуванні общини. Те­пер кожний член селянин мав право вийти з общини із своїм земельним наділом та стати власником землі з правом воло­діти, користуватися і розпоряджатися нею. В Указі підтверд­жувалось право селян, що вийшли з сільської общини і ста­ли власниками земельних наділів, користуватися угіддями, які залишилися у розпорядженні общини. В подальшому цей Указ був затверджений Державною Думою у Законі від 14 червня 1910 р. «Про зміни та доповнення деяких постанов стосовно селянського землеволодіння», який регламентував порядок встановлення права власності на землю у тих сільських общинах, в яких не проводилися загальні земельні переділи з часу наділення їх землею, і де земля передавалась у спадщину. Цей акт розширював коло селян, які отримува­ли можливість набуття землі у власність.

Земельна реформа мала надзвичайний успіх в правобережній Україні. Якщо, наприклад, в європейській частині Росії з громади вийшло біля 24 % селянських господарств, то на правобережній Україні — 50,7 %, на півдні України — 34,2 %, а на Лівобережжі — 13,8 % селянських господарств.

Земельне право після революції 1917 р. Земельний устрій в країні був корінним чином змінений після революції 1917 р. Декрет «Про землю» від 26 жовтня 1917 р. та закон «Про соціалізацію землі», стали фундаментом будівництва радянсь­кого земельного законодавства. В Україні набула чинності постанова РНК РРФСР від 5 листопада 1917 р. «Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів». Ці акти закрі­пили право розпоряджатися землею за Радами та підпоряд­кованими їм волосними земельними комітетами. Отже, зе­мельне законодавство фактично встановило державну власність на землю, оскільки право розпорядження є вирі­шальним елементом права власності.

Домінуючою формою землеволодіння в Україні було інди­відуальне трудове користування землею. У відповідності з резолюцією ІіК РКШб) ■'Про радянську владу в Україні» 5 лютого 1920 р. Всеукрревком видав «Закон про землю», яким обмежувалось безпосереднє використання землі державою через радгоспи.

У 1923 р. в Україні набрав чинності Цивільний кодекс РРФСР від 1922 р. Ііей кодекс закріплював виключну дер­жавну власність на землю та все націоналізоване майно. Вся державна власність виключалась з цивільного обігу.

Земельні правові відносини в УРСР регулювались Земель­ним кодексом РРФСР від 1922 р., до якого було внесено деякі несуттєві зміни і він став називатись Земельним кодек­сом УРСР.

Земельний кодекс підтвердив право державної власності на землю. Право користування землями сільськогосподарсь­кого призначення надавалось трудовим землеробам та їх об'­єднанням, міським поселенням та державним установам і підприємствам. Право користування встановлювалось безстро­ковим. Кодекс встановлював право користування землею тільки у складі земельного об'єднання, якими були комуни і артілі, добровільні об'єднання окремих дворів, що виокрем­люються з інших земельних об'єднань. Кодекс закріплював умови і порядок організації сільськогосподарських колективів.

У відповідності з «Загальними началами землекористуван­ня і землеустрою», прийнятими ЦВК і РНК СРСР у 1928 р., надавалися різноманітні пільги для колективних господарств і переваги при наділенні їх землею та в кредитуванні.

З 1929 р. партія почала проводити колективізацію сільсько­го господарства. Постанова ЦК ВКП(б) «Про темпи колективізанії і заходи допомоги держави колгоспному будівницт­ву» від 5 січня 1930 р. встановлювала строки колективізації. Вже на кінець першої п'ятирічки в колгоспи було загнано 15 млн. селянських господарств.

У відповідності з директивами ЦК ВКП(б) було розробле­но перший Примірний статут сільськогосподарської артілі (1930 р.), який закріплював єдиний земельний масив кол­госпів. Селянам, які виходили з колгоспів, заборонялось на­давати землі з колгоспних земельних фондів. У відповідності з ст.4 Статуту підлягали усуспільненню усі робочі і продук­тові тварини, інвентар, усі зернові запаси, корма. Все це ста­вало неподільним фондом колгоспів.

Конституція СРСР 1936 р. признала землю, її надра, води і ліси державною власністю. Земля, яка використовувалась колгоспами, закріплювалась за ними в безкоштовне безстро­кове користування. Кожен колгоспний двір міг мати в корис­туванні невелику присадібну ділянку і в приватній власності присадібне господарство на цій ділянці.

Земельне право в період 1941-1945 рр. В роки Великої Вітчиз­няної війни особливу увагу приділяли розширенню викорис­тання сільськогосподарських земель для необхідного в той час збільшення виробництва продовольства та сировини. Так, 1 березня 1942 р. була прийнята постанова РНК СРСР «Про дозвіл колгоспам здійснювати сівбу на орних землях суміж­них колгоспів, що не використовуються». Постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 7 квітня 1942 р. «Про виділення зе­мель для присадибних господарств під городи робітників та службовців» сприяє розвитку індивідуального городництва робітників і службовців.

Одночасно проводиться політика укріплення трудової дис­ципліни колгоспників. 13 квітня 1942 р. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) приймають постанову «Про підвищення для кол­госпників обов'язкового мінімуму трудоднів», якою було встановлено, що працездатні колгоспники та колгоспниці, які не відпрацювали на протязі року обов'язковий мінімум трудоднів, повинні вважатися такими, що вибули з колгос­пу, втратили права колгоспника і позбавлені присадибної ділянки.

Земельне право в період 1946-1990 рр. В 1945 р. після закін­чення війни до складу радянської України ввійшли території Західної України. Особливого законодавчого акта про націо­налізацію земель Західної України прийнято не було. Вважа-чч'ь, що націоналізація землі виходить з факту включення цих територій до складу Радянського Союзу.

Законодавчі акти, які приймались в післявоєнний період, були направлені на раціональне використання земель кол­госпами, вирішувались питання щодо підвищення родю­чості земель сільськогосподарського призначення і їх охо­рони та ін.

13 грудня 1968 р. були прийняті Основи земельного законо­давства Союзу РСР'та союзних республік, які відігравали важливу роль в регулюванні земельних відносин. Значення Основ полягає в тому, що цей законодавчий акт встановлю­вав багато нових норм і був основою в формуванні нових в земельному праві інститутів. Так, вперше виділялись кате­горії земель водного фонду і земель населених пунктів. Пе­редбачався окремий розділ про земельний кадастр. Основи закріплювали принцип пріоритету використання земель сільськогосподарського призначення.

Прийняття Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік стало базою для кодифікації всього зако­нодавства про природні ресурси: в 1970 р. були прийняті Ос­нови водного законодавства Союзу РСР та союзних республік, в 1975 р. — Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік про надра, в 1977 р. — Основи лісового законодав­ства Союзу РСР та союзних республік.

Земельна реформа в Україні. Постанова Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. «Про земельну реформу» відкрила новий етап розвитку земельних відносин в Україні. Головною метою сучасної земельної реформи стало докорінне перетво­рення відносин земельної власності на основі ліквідації мо­нополії держави на землю. Подальше законодавство встано­вило три форми власності в Україні: державну, колективну та приватну. Визнається ріність всіх форм власності. Право власності на землю стало багатосуб'єктним. В процесі земель­ної реформи здійснюється перерозподіл земель за цільовим призначенням і формами власності з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм власності і господа­рювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання і охорони земель з врахуванням ішнципів соціальної справедливості. Здійснення земельної реформи повинно забезпечуватись поетапною реалізацією комплекса правових, економічних, технічних і організацій­них заходів. Слід також враховувати особливості перехідного періоду до риночних відносин.

Для проведення земельної реформи формується відповідна правова база, розроблено і прийнято більш як 20 крупних законодавчих актів, видаються багаточисленні нормативні інструкції. Але все ще залишається багато проблем при прак­тичному застосуванні законодавчих актів, зустрічаються су­перечності, прогалини в законодавстві, які повинні бути вирішені в подальшому.