Поема євшан-зілля як оригінальне породження української літературної традиції

«Євшан-зілля» — поема Миколи Вороного, написана у Полтаві у 1899 р., навіяна літописною легендою про чудодійну траву-зілля євшан, яка повертає людям втрачену пам’ять. Актуальна для денаціоналізованих українців, ця легенда надихнула Вороного, і не тільки його, на поетичне відображення пробудження самосвідомості людей, які втратили своє національне коріння. Жанр «Євшан-зілля»: ліро-епічний твір, поема. Тема «Євшан-зілля»: зображення перебування у Володимира Мономаха ханського сина, який потрапив до Русі разом з ясиром; повернення хлопця на Батьківщину за допомогою євшан-зілля. Ідея «Євшан-зілля»: возвеличення любові до рідного краю, його безмежних просторів, природи, народу; засудження тих, хто занедбав свою країну і відцурався від неї. Основна думка: 1) щастя можна знайти тільки на рідній землі; 2) «…хто матір забуває, того бог карає, того діти цураються, в хату не пускають». 3) Краще в ріднім краї милім Полягти кістьми, сконати, ніж в землі чужій, ворожій в славі й шані пробувати.

Доля України, проблема історичної пам’яті її народу турбувала поета повсякчас, у 1895 році він написав прекрасну зворушливу поему «Євшан-зілля». Цей твір — авторська інтерпретація дуже давньої легенди, про яку М. Вороний дізнався з Іпатського літопису. Автор її не просто переповідає, а переосмислює поему в науку своїм сучасникам, які зневажливо ставилися до рідного краю. Поема переносить нас у часи існування Київської Русі, під час князювання Володимира Мономаха. В поемі «Євшан-зілля» проблема, яку піднімає автор, є актуальною і сьогодні, бо розкидала мачуха-доля українців по різних куточках земної кулі. І є нашого цвіту та й по всьому світу. Але хочеться, щоб кожен завжди пам’ятав предковічну, прадідівську землю, що відома всюди своїми рясними щедротами: хлібом-сіллю і піснею, чесною звитягою і милосердям до скривджених.

Автор ставить питання: де взяти євшану для України? Зілля не допоможе, треба людей, які люблять Україну понад усе, не важливо, яка вона є, - багата чи бідна, привітна чи ворожа, прекрасна чи потворна, добра чи гнівна - це не суттєво; головне - зміст, а не форма, внутрішній стан. Діяти, а не говорити. Слова - вони пусті, позбавлені смислу, якщо не підкріплені ділом. Де взяти дійсно; дійову людину, людину-патріота, для якої горе власної землі болить, як своє власне?

Людину, яка вдихнула б запах степового євшану і захотіла перетворити свою землю на степ, але не пустку, а широкий, безкраїй, вільний, від спогляданя якого хочеться орлом полетіти до синього неба і з височини споглядати свою землю й радіти квітучому краю. Душа співатиме від волі, свободи і не залежатиме від якихось незрозумілих химер, яких ми самі навигадували і говоримо, що це перешкоди, які в усьому винні. Але винна людина, що нічого не хоче зробити для себе, не те що для своєї країни. І доводиться летіти однокрилим пораненим чорним круком над випаленим, оголеним, розораним, спаплюженим степом...