2015-08-12
991Алегоричність - спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями, з характерними ознаками приховуваного. Алегоричні образи переважно є втіленням абстрактних понять, які завжди можна розкрити аналітично. Можна сказати, що у выршы «Елегія для Урсули» С. Жадан вдається до певної алегорії. Ім’я святої використано тільки в назві, у самому тексті поезії його немає. Вже в першому рядку згадується часник. Скоріш за все, він виступає символом-натяком на християнське протистояння язичництву (в слов’янських культурах часник є способом захисту від нечисті), чому й була присвячена діяльність Урсули. «…і доки ти не прокинулась, човни, оминаючи бакени, забивались тобі між пальців» - сон виступає знаменням майбутнього катування й страти. «Що саме дозволено бачити наостанок тим, хто має померти?» - в цих рядках виявляється вже більш чіткий образ приреченого борця за свої ідеали. Героїня приречена померти, і вона це знає, але не відступає, «безперервність дихання не дає зупинитись, переходячи через кордони», маючи ідею та мету, вона не зупиниться. Останні дві строфи протиставляють одна одній образи: «І юні хоробрі птахи з обвітреними серцями, і хвилі північних озер, що стоять по горло в воді» не наважуються вийти на берег, на відміну від центрального образу поезії. Тому звертання до борця
повертайся туди, де на повіках тверднуть тьмяні перлини чекання,
де на пісках виростають водорості і солодкий тютюн,
де, не зрадивши прапора і не знайшовши спокою,
кожного ранку збираються юнґи із затонулих човнів
свідчить про вірність, істинність вибору, і повернення до переможених, але не переможних (про що можна зробити висновок з контексту), незламних «юнґів», що й «там» продовжують збиратися є винагородою за мужність.
Звісно, поезія присвячена не Урсулі як легендарному образу певної особистості, а збірному образу, що не зрікається ідеї, навіть знаючи про приречення на погибель.
Біблійний компонентт – елемент, що зберігається в основному у представників неомодерну. Є символом духовних цінностей, одним з інтертекстуальних аспектів у сучасній літературі. Найбільш поширений у поезії (В. Герасим’юк, І. Римарук, Т. Федюк). Також присутній у творах, в яких є постмодерністична домінанта (наприклад, у текстах Жадана «Святий Георгій», «Генерал Юда», «Bodywork», «Динамо Харків» та ін.), й експресіоністичних (О.Ульяненко, С. Процюк).
Для лірики Жадана характерним є переосмислення біблійних аспектів, певне травестіювання та балансування між грою та серйозністю. У вірші «Святий Георгій» переосмислює функції персонажів, міняє їх ролями. Змій стає світлим образом. Про це свідчать деталі, подані у тексті, для характеристики змія: «у небі кружляє змій, грає на світлій трубі», «крутиться …високо, мов дирижабль». Змій має крила, «правлять за нього молитву». Саме змій, а не Георгій стає символом визволення, порушення мовчанки:
Бачиш, як пролітає голодне мовчання над нами?
Чуєш, як ми мовчимо, яка ця мовчанка майстерна?
Тож давай, бий в барабан,
міцними своїми руками!
Георгія характеризують предмети та протилежна колористика: «вервиці з чорної глини»,
«напинає тенета чернечої павутини». До того ж, змій з’являється з неба, а Георгій – «виїжджає з міста». Вертикаль знаходження кожного підкреслює функціональну антонімію. А. Біла називає такі вірші, тематично об’єднані біблійним трактуванням, «маленькими притчами».
Вульгарність – одна з найвизначніших ознак сучасної літератури, що як правило характеризується відсутністю смаку, дешевиною, скандальністю, невиправдано використаними брутальною лайкою, детальними анатомічно-натуралістичними описами, в тому числі сексуального характеру, що нерідко подаються в обниженому асоціативному варіанті. Вважається виявом епатажності, протесту, відвертості та оригінальності при всій своїй ущербності. Далеко не всі сучасні твори можуть похвалитися адекватним використанням вищевказаних засобів. Всі твори Л. Подерев’янського будуються саме на цьому компоненті. Наприклад: «Як остопиздило купатися менi. Чи може iскупатися? Купатись чи не купатись? Блядськi цi питання заябують. То може варто, не вагаясь, спустити враз штани та батерфляeм хуярити, аж поки за буями в очах не потемнie? Ну а згодом? Про наслiдкi можливi не подумать? Один лиш тiлькi раз i вже пиздець крадеться з своeю усмiшкою хижой. Простуда, геморой, чиряк на срацi, вiд шприцу гематоми, лiкарi, а зрештою й сира могила... На нiй брудна Офелiя, вонюча та купка маргариток. I напис: тут лежить той фраeр, що любив купатись. Нi, такie варiанти eбав я рот i в носа» («Гамлет»). Багато вульгарності і в деяких епізодах прози О. Ульяненка: «Лу, ти трахав в жопу бабу?», «Блін, Макс, коли це ти на сраку почав говорити попка?!» («Квіти Содому») і т.д.
Гра – прийом, що бере своє коріння в авангарді. Є одним з основних елементів постмодернізму. Характеризується несерйозністю, небуквальністю, включає бурлеск, травестію, буфонаду та інші прийоми (творчість Андруховича, Неборака, Ірванця, Жадана). Цей прийом нерозривно пов’язаний із карнавалом, основною ознакою якого гра і є. Г. дозволяє вийти за межі раціонального, спонукає шукати інші підходи для тлумачення світу. Стихія барокової гри, фарс, іронія, стилізація складають карнавал як художнє явище, яке стало естетичною основою угрупування «Бу-Ба-Бу». Найбільш яскраво виявилася у творчості Ю. Андруховича.
У його романах виявляється схильність до гри з текстом і читачем. У «Рекреаціях» життя показане як химерна гра. Герої приїжджають на карнавал Свято Воскресаючого Духу. Межа буденного й карнавального зникає. Герої стають предметом вистави та гри. Також доречним є говорити про мовну гру у його творчості. Наприклад, в романі «Дванадцять обручів»: «от тільки цього разу він виявився куди справнішим добровольцем, вистреливши в себе зі знанням діла і цілком добровільно», «що спонукало Рому зв’язати своє життя (ну так, зав’язати собі життя, саме той випадок!) з цим неохайним старіючим чоловіком», «котрогось дня приятель запросив його до своєї хатини у передгір’ї дозбирати напрочуд рясні тогорічні яблука, від яких, за його словами, просто не було спасу» тощо.
Ґрунт національний – важливий компонент сучасної літератури, що зберігає українську національну ідею, не зважаючи на відмову від класичних канонів літератури, у тестаментарно-рустикальному, неомодерному, навіть у постмодерному дискурсі. Наприклад, збірка В. Герасим’юка пронизана національними символами, образами, історією. У ліричному творі «Київська повість» згадується географічні об’єкти, імена історичних постатей, не тільки українських, але й тих, що зв’язані з українською історією («При березі — цар Микола й цісар Франц-Йосиф»), істоти народної демонології («Чому ти тремтиш, дитино? — питають царі Лісові й водяні — старого старі»), в іменах видатних поетів уособлюється національна цінність, вона подаються поряд з іменем Христа («Невже і Христа з хрестом, й Шевченка з Франком Змивали ночі і дні, води й помиї?») і т.д. Кожний національний образ у збірці виплітає цілісний образ пам’яті народу.
Деконструкція - підхід до аналізу тексту, суть якого у виявленні в тексті прихованих суперечностей з метою показати можливість неоднозначної його інтерпретації. Деконструкція тексту виявляється у повному порушенні традиційної форми, численні відступи від однієї лінії до іншої, алюзії, ремінісценції, передавання естафети оповідача різним дійовим особам, завдяки чому втрачається цілісна манера оповіді, додає тексту фрагментарності, порушує логіку, через що інколи вловити сенс майже нереально. Д. можна прослідкувати у творах О. Забужко, Ю. Андруховича, С. Жадана, О. Ульяненка, Т. Малярчук та ін. Також проявилася у книзі С. Андрухович «Жінки їхніх чоловіків». Реконструкція досягається насамперед завдяки спрошенням пунктуації: оформлення прямої мови відсутнє, що ускладнює сприйняття, проте завдяки авторським поясненням читач може все ж таки зрозуміти, кому належить висловлювання. Наприклад:
«Як добре, каже Астрід, побачивши мене. Вона говорить так плинно, ніби співає якусь сумну тиху пісню. Як добре, нарешті хоч хтось з'явився. Я не можу вже бути сама.
Я подаю їй руку і називаю своє ім'я.
Вона подає мені руку і каже: Астрід.
Сідаю поруч із нею і не знаю, що далі. Тремчу від напруження, кожен м'яз мого тіла бринить, як струна. Але Астрід не поспішає говорити. Вона курить і курить. І посміхається. Або дивиться кудись між чорні гілки.
Чому ти посміхаєшся? — питаю я.
Дурна звичка, відповідає Астрід.
І так багато куриш, кажу я.»
Лист персонажа теж не виділяється традиційно, але за певними ознаками (звертання, манера розповіді та ін.) видно, що це саме лист: «Отоді-то і з'явився Тит.
Дорога Маріє,
я нарешті на місці, приїхав учора п'ятнадцять по восьмій, усе гаразд. В автобусі, як Ти і казала, було надто гаряче — добре, що я послухав Тебе й одягнув синю футболку. Дякую за канапки — о шостій я справді дико зголоднів і надибав їх у бічній кишені наплічника. Моя розумна, золота Маріє, звідки Тобі так добре відомо, як я люблю канапки з білого хліба, з маслом, шинкою, твердим сиром, шматочком червоного перцю і маринованим грибочком? Я їв їх і думав про Тебе, тільки про Тебе, про те. яка Ти дивовижна і як я не можу зрозуміти цього, не можу осягнути, за що мені таке уважне, таке недосяжне щастя. Звісно, я думав про Тебе і перед канапками, і після того, як з'їв їх. Я думаю про Тебе і зараз, і Ти снилася мені сьогодні вночі…»
Д. спостерігається у «Любі» на рівні логіки сюжету. Герой знаходить в своїй ванній кімнаті колишню коханку мертвою. Він боїться, що провину перекладуть на нього, бо все вказує на те, що вбивця саме він, і позбавляється трупа, розчленувавши його. І чекає покарання через залишену доказ: нижня білизна Люби на дереві.
Експресіонізм – стилістична письменницька ознака. Елементи експресіонізму присутні у багатьох творах. Е. поєднує в собі компоненти реалізму та натуралізму, як правило, у гіпертрофованій формі (детальні шокуючі описи). Найбільше виявився у творчості О. Ульяненка та С. Процюка. В Ульяненка експресіонізм часто межує з чорнухою. Яскравим прикладом є роман «Квіти Содому». В такому стилі написаний весь твір: «Я дістала жвачку і заходилася темпераментно жувати. Мене виблювало, а я ще продовжувала ремигати, вибльовувати, ремигати, вибльовувати до тих пір, доки не пішла жовч, а коли висохла і слина я подалася до ванної». Е. виявляється в Ульяненка, як і у попередників, у непривабливому відбитті дійсності, буквальному та над буквальному. Е. порушує найглибинніші проблеми сучасного буття людини, і в Ульяненка це буття – соціально дно, незалежно, до якого супільного шару належить персонаж. У «Жінці його мрії», це наприклад, високопоставлений чиновник, розбещений синок «мажор», телезірка тощо. У «Квітах Содому» це збоченці, вбивці та бандити. Все, що відбувається на цьому дні, автор описує дуже детально, натуралістично і відразливо.
Еротика – елемент, притаманний не тільки еротичній прозі, але й присутній у майже усіх сучасних творах. Найбільш яскраво виявляється в письменників, у творчості яких домінує постмодерністичний напрям. Нерідко межує з порнографією. Для створення еротичного опису використовуються натуралістичні, символічні та асоціативні описи, часто звульгаризовані. Представники: Ю. Винничук, Ю. Покальчук. Частково еротичні та порнографічні описи є і в інших авторів. У Винничука найвідомішою книгою є в цьому жанрі «Весняні ігри в осінніх садах». Твір побудований на сексуальних походеньках героя і пронизаний численними сценами відповідного характеру. Наприклад: «…я розстібнув їй блюзку і, вивільнивши одне персо з ліфчика, узяв його в жменю, але воно не вміщалося, воно билося в жмені й пульсувало, як спіймана пташка, а пиптик під долонею пучнявів, наливався, а тим часом наші тіла так тісно прилягали до себе, що я відчував, як вона реагує на мого прутня, і я не витримав, висмикнув руку з-під блюзки і почав гладити її стегна, ось моя нога між її ногами, і рука вже там само, і я чую жар, який там пашить, пальці потягнулися до ґудзика на джинсах — жодного опору, — так само вони розправляються і з блискавкою, рука пірнає нижче, нижче, і палець тоне у гарячому м’якуші, а ось і її рука лягає на мого прутня, ну все, нема чого зволікати, я стягую з неї джинси, і все це в тому самому цілунку, стягую майточки, скидаю з себе і, не відриваючи вуст, лягаю на неї, а вона приймає мене, примруживши очі, стогнучи все в тому ж поцілунку, однак, відчуваючи, що в такому перезбудженні я ось-ось випорсну всі свої скарби, я думками спурхую кудись далеко-далеко і пурхаю там доти, доки вона не отримує оргазму й не відриває свої вуста від моїх, аби застогнати голосно, у небесну синь, у лісову свіжість, і кінчаю відразу ж за нею, навіть не встигнувши запитати, чи можна в неї кінчати, і відвалююся знесилено набік. Ми лежимо якийсь час мовчки з очима в хмарах і пролітаючих птахах. Мій прутень ще з хвилину ритмічно пульсує, націлившись ракетою в небеса, та, не дочекавшись старту, опадає. Ми обоє голосно дихаємо. Я намацую її пальці й стискаю, вона відповідає на потиск, пальці переплітаються і завмирають. Я підводжуся і бачу її тіло — молоде й гарне, цілюще тіло, перше тіло, від якого я в захваті після відчайного марафону в пошуках омріяного, тіло, про яке я прагнув, яке нарешті втамувало спрагу і прокинуло бажання знову в когось втелющитися по самі вуха».
Є – інваріантна літера, з якої починаються слова, що часто використовуються у лексико-стилістичній манері сучасних письменників. Такі лексеми належать до ненормативної лексики. Див. Ї.
Журнали - друковані періодичні видання, що умовно можна поділити на 3 категорії: видання, що трималися на державних та діаспорських коштах («Дніпро», «Київ», «Основа» тощо), неомодерні видання (наприклад, «Сучасність», «Кур’єр Кривбасу») й так звана літературна періодика найвищого ґатунку («Критика», «Ґіґієна», «Гей-гоп», «Кальміюс», «Четвер», «Київська Русь» та ін.).
Цікавим виданням є «Форма[р]т». це щоквартальний літературно-мистецький альманах, заснований у 2006 р. належить до регіонального та авторського видання, друкувалися переважно письменники з Львівщини, Донеччини, Харківщини. Головний редактор – О. Гордон.
В першому номері Гордон називає себе головним форматологом. Всі розділи мають слово «Форма[р]т». Завдання: відобразити формат реальної української літератури в стильовому та віковому розмаїтті. Представляв «батьків» 80-х, 90-х, поетів, «народжених» після 1995 р.: А. Охрімович, Г. Петросаняк, А. Біла, О. Гордон. На сторінках альманаху розгорталися численні дискусії (Бондар-Терещенко, Соловей тощо).
Зорова предметність слова – одна з характерних особливостей поетики Сергія Жадана. Незважаючи на новизну художніх образів та засобів, зображуване словами змушує читача дуже чітко представити цю картину в уяві маже буквально. Наприклад: «впав сніг бинтами бруду на груди», «павутинням звисають зі стелі згадки старого Юди» («Генерал Юда»). Або в поезії «Атеїзм» (№ 1) метафоризація при проникненні в уяву читача набуває маже сюрреалістичних форма через побудований словами образ: «вим’я його серця стікає молоком болю», «відчуваєш як твоя шкіра мов засмагою береться іржею зневіри», «рубець від поцілунку учня що червоніє на його неголеній щоці».
И - Not Found 404.
Інтертекст – співвідношення одного тексту з іншим, діалогічна взаємодія текстів, що забезпечує перевтілення сенсу у заданий автором. Виявляється у цитатах, ремінісценціях, алюзіях на інших митців, інші види мистецтва, культури, історичні події тощо. І. є ознакою усіх сучасних творів. Однією з найбільш інтертекстуальних книжок є поетична збірка Герасим’юка «Поет у повітрі». Кожна поезія має в собі певну алюзію на інший твір мистецтва, діяча, подію тощо. Наприклад, у «Київській повісті»: «Справа не в містиці — в місті, у тому й річ. Доки не ніч — скільки світла, стільки облич» (виділений курсивом рядок – з поезії Поля Елюара). Також згадується Повість Хуана Рульфо 1955 р.: «Сказать би про себе собі: се чоловік, Який написав свого «Педро Парамо» Там — подорож у країну мертвих», давньогрецька міфологічна ріка Стікс «Хоч у Дніпрі із надлишком Стікса вмісту» як уособлення жаху, що зберігається у пам’яті й української річки, та ін.
Ї - літера, з якої починаються слова, що часто використовуються у лексико-стилістичній манері сучасних письменників. Такі лексеми належать до ненормативної лексики. Найпоширеніша лексема – їбати. У Винничука зустрічається похідний іменник – їбля. (у цього автора має значення «секс»). Подерев’янський подібні слова варіює на літери е, є, й, я та ін.
Їдкість – є чимось спільним, об’єднуючим іронію та сарказм для сучасних письменників. Це насмішка, не завжди зла, троп і засіб комічності (тексти Андруховича, Ірванця, Неборака, Жадана, Винничука тощо). Такою уїдливою іронією пронизана характеристика поета Мартофляка, подана його дружиною Мартою (роман «Рекреації»): «Надія української поезії, Мартофляк Ростислав, тридцятирічний безробітний, батько двох дітей, батько двох моїх дітей, мій чоловік, Мартофляк Ростислав, схильний до повноти й алкоголю, пияк, волоцюга, люблячий батько, популярний громадський діяч, кандидат у депутати, блискучий співрозмовник, ідеал жінок старшою віку, уважний син, Мартофляк Ростислав, аматор комфорту і гарячих ванн, нічний блукач, ресторанний лев, мрія студенток з музучилища, моя найбільша дитина, егоїст і боягуз, шляхетний лицар, галантний кавалер, ніжний коханець, млявий і самолюбний коханець, нарцисичний коханець, неспроможний коханець, золотий коханець, фантастичний коханець, промінь у моєму тілі, о Мартофляк!».
Й – літера, з якої починаються слова, що часто використовуються у лексико-стилістичній манері сучасних письменників. Такі лексеми належать до ненормативної лексики. Наприклад, у творчості Жадана (“…він запам’ятає цей день на все своє йобане життя” – «Риби помирають мовчки»), Ю. Винничука (“…наші очі професійних йобарів одну мить оцінюють панораму потенційного сексу” – «Весняні ігри в осінніх садах»), «Однак під дією неминучих при цьому кінетичних змін не те що не втримався на ногах, а радше навіть навпаки – гепнувся, чи, як сказав би поет Єживікін, йобнувся» (Ю. Андрухович «Московіада»). Семантичне значення цих лексем досі широке, але набільш поширені саме ці два. У першому прикладі – це негативне значення, широкий спектр значень: погане, ганебне, нікчемне, непотрібне, пусте тощо. Другий пов’язаний з сексуальною сферою, використовується у значенні коханець, той, хто знайомиться з дівчатами для подальших саме сексуальних стосунків. Третій – використаний як синонім до слова «гепнувся». Подібні лексеми є майже у творах всіх сучасних письменників: О. Забужко, А. Полежака, М. Матіос, І. Карпа, Л. Подерев’янський тощо.
Кітч – форма масової культури і тіло суспільства споживання. К. репродукує і перетворює мистецькі твори на товар, травестіює високу культуру, іронізує над стереотипами сприйняття, привчає до міфів (Т. Гундорова). Близький до стьобу. Яскраво відбивається у творах Л. Подерев’янського. Через К. фіксується система антикультуризації. Автор бере за основу класичний твір, що читала радянська інтелігенція, втілює в ньому політичні лозунги того часу. Епоха показана з позиції її страхів, бажань, порушує комунікативний простір тоталітарного суспільства, руйнуючи постулати пізньої радянської культури. Використовує лексику арго, суржик, ненормативну лексику. Наприклад у «Герої нашого часу»: «Соломон. Дівчата, хто буде чай пить, а хто кохфе?
Анжела. Я кохфе буду.
Жанна і Вероніка. Ми теж кохфе будемо.
Входить Митродора Пилипівна, вже пожила, але гарна курва.
Митродора Пилипівна. Я щаз була на діспуті, шо такоє щастя. Нічого, культурно побазарілі. Правда, лєктор був якийсь припездяний.
Анжела. Я так думаю, шо щастся кожний по-своєму понімає. От у меня бил одін пацанчік, ми з нім стрічалісь, так он мнє всьо врємя свой характєр показував».
Літературні конкурси – змагання між письменниками, хто з них найкращий. Як правило, неадекватна штука. Критерії вибору – сумнівні й різні для кожного конкурсу. Єдина мета, що мотивує брати в них участь, то «Бааабки!» (Жадан (с)), можливість заявити про себе та піар. Одним з таких конкурсів є Коронація слова — міжнародний літературний конкурс романів, п'єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей. Проект Тетяни та Юрія Логушів. Конкурс заснований в 1999 році як спільний проект компанії «Крафт Фудз Україна» з телеканалом «1+1» як конкурс романів та кіносценаріїв. Нині генеральним інформаційним партнером конкурсу виступає телеканал «Інтер». З 2005 року конкурс приймає також п'єси, а з 2008-го — пісенну лірику про кохання. У 2012 засновники «Коронації слова» Тетяна та Юрій Логуші заснували нову премію «Золоті письменники України». Серед лауреатів «Коронації слова» - Ірен Роздобудько, Марини Гримич, Анни Хоми, Олександра Вільчинського, Наталки Очкур, Марини Мєдникової, Андрія Кокотюхи, Василя Шкляра та ін.
Міфологізм – спосіб поетичної реалізації міфу у творах оригінальної літератури. Значення міфу в літературному творі не тотожне його семантиці у першозразку й залежить від культури епохи, задуму письменника, жанру твору. Часто реалізується фабульна модель, наприклад, казки (вихід з домівки /рідного краю/свого простору і т.п. – випробування – повернення), а також різноманітні міфологічні елементи, наприклад, народної демонології («Рекреації», «Московіада» Ю. Андруховича, «НепрОсті» Т. Прохаська). Наприклад, у «Рекреаціях» Андрухович подає сцену народного гуляння на святі Воскресаючого Духу, що дуже нагадує язичницькі свята та обряди, згадується відповідні персонажі: «Вийшовши безпосередньо на Ринок, процесія розсипалась на кілька потоків, і от уже вони йдуть повз вас, б'ючи в барабани й тулумбаси, сурмлячи в сурми й ріжки, граючи на арфах та гуслах, на струнах та флейтах, на цимбалах дзвінких та цимбалах гучних, їх ціле море — в масках і з розмальованими фізіями, їх безліч!
То були Ангели Божі, Цигани, Маври, Козаки, Ведмеді, Спудеї, Чорти, Відьми, Русалки, Пророки, Отці Василіани в чорному, Жиди, Пігмеї, Повії, Улани, Легіонери, Пастушки, Ягнята, Каліки, Божевільні, Прокажені, Паралітики на Роздорожжу, Вбивці, Розбишаки, Турки, Індуси, Січові Стрільці, Волоцюги, Кобзарі, Металісти, Самураї, Дармограї, Сердюки, Олійники, Мамелюки, Яничари, Манкурти, Ветерани, Афганці, Багатодітні Сім'ї, Сарацини, Євреї, Негри, Патриції в тогах, Хвойди, Писарі, Брехуни з висолопленими язиками, Дебіли, Козаки-Запорожці, Піхота, Музики, Магометани, Маланки, Маланці, Діптянки, Блудниці, Гуцули, Троянці, Сармати, Етруски, Гіппі, Сліпці, Трембітарі, Фіндюрки, Святі з картонними німбами, Гетьмани, Ченці…»
Неомодерн – напрям, що, по суті, дублює модерн і має ті самі ознаки: певна мета, майстерність, естетична спрямованість, певна жанрова ієрархія, відголоски біблійних образів, надання українській традиції міфологічного характеру тощо. Реалізується переважно у поетичних текстах (І. Андрусяк, Н. Білоцерківець, В. Герасим’юк, І. Римарук, Т. Федюк, П. Вольвач).
Поетичні твори Андрусяка відбивають українську ментальність, вони характеризуються фольклорно-міфологічною дійсністю, розкривається тема людини, її внутрішньої порожнечі й шукання виходу (вірш («дниньски ця настояна вода», зб. «Часниковий сік»).. Є тяжіння до сталості, спокою, символізують це ріка, вода («дниньски ця настояна вода»). Наявний християнський, біблійний компонент («нас оберігала од лукавого», «Боже, з ким помірятися б часом!».
Образна трансформація – художньо-образні зміни, що виявляються у всьому: відкидання традиційних образів, зміна образу в контекстному розвитку твору, заміна вербального образу графічним. Наприклад, Ю. Іздрик у своєму творі «Острів Крк» подає безліч варіантів-синонімів (в тому числі й візуальних) на позначення слова «кохатися», наприклад:
Постмодернізм - світоглядно-мистецький напрям, який руйнує традиційні погляди на культуру, зокрема і на літературу. Ознаки: поєднання непоєднуваного, гра, несерйозність, реконструкція, кітч, алегоричність, втрата цінностей тощо. Незважаючи на наявність всіх ознак постмодерну, в українській літературі не проявляється у чистому вигляді. Представники: Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, С. Жадан та ін. яскравим постмодерні стичним твором є «Московіада» Ю. Андруховича. Текст насичений численними алюзіями, що дозволяє говорити про інтертекст (назви творів, імена поетів, культурних діячів, історичних постатей тощо). Найголовнішим чином, "Московіаду" порівнюють з романами "Москва–Петушки" Вен. Єрофеєва та Т. Конвіцького "Малий Апокаліпсис" (Чайковська). Текст характеризується деконструкцією (ремінісценції: герой постійно балансує між минулим та теперішнім, звертається до подій, що відбулися, з метою пов’язування їх з цим, що є зараз: зустріч з Астрід, з Галею, відносини з КГБ), грою, іронією, буфонадою.
Рок – аспект, що може розглядатися у двох іпостасях:
1) Рок як протест - у сучасній літературі виявляється у руйнуванні традиційного уявлення про літературу і культуру загалом, а також у тематиці й проблематиці творів (Є. Кононенко, С. Жадан, Ю. Андрухович etc.). В такому аспекті можна розглядати роман О.Забужко «Польові дослідження з українського сексу». Вихід роману мав значний резонанс і зчинив скандал. Порушення теми жіночої особистості й творчої індивідуальності жінки-художника у феміністичному напрямку стало новаторською темою в українській літературі. Проблема розкривається з нечуваною до цього часу відвертістю й інтимністю, перш за все, сексуальною. Для виразного позначення певних етапів стосунків з чоловіком авторка використовує ненормативну лексику, що додає грубості та брутальності. Все це викликало хвилю обурення критиків. Героїня Забужко протестує проти морального, соціального, національного, психологічного та гендерного насильства.
2) Рок як співпраця поетів з рок-колективами: «Мертвий Півень», «Плач Єремії» - Ю. Андрухович, С. Жадан, «Sіґал Sпожив Sпілка», «Знову за старе», «Karbido» (Польща) – Ю. Андрухович, «Kozak System» - Ю. Іздрик, Д.Лазуткін, С. Жадан. Іноді поетичний текст відходить на другий план у пісні через дуже вдале музично-енергетичне наповнення (мелодія, гармонія, аранжування та ін.), як наприклад, у музичному варіанті «Боги» Ю. Іздрика («Kozak System»).
Стьоб - прийом, при якому активно, але не в агресивній формі, використовуються парадокси, іронія, насмішка та навіть знущання й висміювання. Присутній у багатьох авторів, особливо яскраво виявляється у творчості В. Кожелянка. У нього цей прийом переплітається з іншими: комізм, фантасмагорія, пародіювання, гротеск, принцип дзеркальності. Це можна простежити в багатьох епізодах роману «Дефіляда у Москві». Наприклад, іронічне незле знущання у вигляду твору учня про Дмитра Левицького, стосунки його з коханою жінкою, історичні події, що подані в романі, представлення найпопулярнішого радянського героя Штірліца українцем Максимом Ісаченком, сон онука Левицького про перебування в незалежній Україні у 1996 р.
Тестаментарно-рустикальний дискурс (або заповідально-селянський) – дискурс, що базується на таких поняттях: традиція, праця, земля, Іван Франко, Тарас Шевченко, державність, хутрі, народ, нація, боротьба з русифікацією тощо. Ключовим направленням є реалізм із вкрапленням романтизму та модернізму. Найяскравішим представником є В. Медвідь. Саме він представляє традиціоналізм у сучасній літературі. Тематика: життя народу. У романі «Льох» визначною рисою стає розмовна диалектна лексика. Наприклад: «Алік як старший в'зьме підбіжить до Петра і смикає: далі рушати, бо тамо коні гарніші ще й похихоче, що Петро так боїться підбори убрати в сніг,— тільки й роботи, що рукавицею оббиваєш», «Син, катни-но до Вери Бартунихи, хай пужичить», «Як той Фільо Січкар в реготи; я ся умиваюся,— так учителька доладньо пояснила, де та частка ся вимовляється по-західньому; буцімто й кажеш, що я вмиваюся, а вже ж то розуміється, як я ся умиваю чи там я си умиваю». М. Сулима зазначає, що текст озвучує загальнолюдські речі, зокрема, першого інтимного досвіду, тема ініціації підлітка, перехід з дитинства до дорослого життя через мрії та сексуального досвіду, у творі наявна поетизація низького і буденного. Роман визначається інтенсивністю письма: більшість мотивів є потенціальними мікросюжетами, які не були розвинуті: пізнання, дорослішання, стосунки між чоловіком та жінкою.
Угрупування літературні незалежні – самоорганізовані персоналізовані тусівки, що утворювалися у 80-90хх рр. Сюди належать «ДАК», «ЛуГоСад», «Бу-Ба-Бу», «Пси Св. Юра», «Пропала грамота», «Нова деґенерація», «ММЮННА туга», «Червона фіра», «Друзі Еліота» та ін.
Наприклад, до складу «Червона Фіра» входили харківські поети С. Жадан, Р. Мельників та І. Пилипчук. Ця літературна корпорація була створена у 1991 р. Як вважає І. Бондар-Терещенко, літугрупування постало на хвилі «антисистемного» харківського андеграунду початку 90-xp. (ArtLine 3'97). Літературною концепцією «Червоної Фіри» згідно із заявами її членів став неофутуризм. Провокативно-епатажні твори червонофірівців стали своєрідним східноукраїнським аналогом літературного карнавалу Бу-Ба-Бу. Поєднання пародій на публіцистичні штампи з естетикою побутової перверзизації створило своєрідний стиль «Червоної Фіри», у котрому гротеск здебільшего перемагає професійну роботу з текстом. Перші їхні виступи у «Просвіті» ходило небагато людей, інколи чулись дорікання, а вже визнані поети навідріз не хотіли сприймати тієї естетики, що пропонувало нове покоління.
Незважаючи на несприйняття з боку офіційної літератури, саме їм випала нагода у грудні 1993 року відкрити у Харківському Літмузеї виставку, присвячену 100-літтю Миколи Хвильового.
Назва походить від пісні «Братів Гадюкіних».
Феміністичний дискурс – напрям в літературі, що заперечує фалоцентризм, домінування чоловіка і суспільстві, порушує проблему місця й прав жінки тощо. В українській сучасній літературі має також ознаки фемінних текстів: екзистенція жінки, сповідальність, емоційність, образна жіноча модель (О. Забужко, Є. Кононенко). В есеї «Без мужика» жіночий світ побудований за принципом матріархатної родини: чоловік постійно з неї зникає. Ключовою є опозиція жіночий (динамічний, активний, сексуально розкріпачений) та чоловічий (статичний, нетворчий, імпотентний) світ. Авторка подає 5 типів чоловіків: шизофренік-імпотент, математик, старий козел, жеребець, митець, евроколектор. Героїня, яка пройшла стосунки з усіма типами, доходить висновку: жінці не потрібні такі чоловіки, їй залишається творчість.
Філологічність – риса багатьох сучасних творів, які пишуться філологами й для філологів. Нормальним людям найчастіше тут нема чого робити (все одно не утямлять). Тексти максимально деконструйовані, деформовані, інтертекстулізовані, насичені незрозумілою лексикою. Основний прийом - плин непритомності.
Можна сказати, що ця ознака стає ключовою у романі О. Забужко «Польовi дослiдження з українського сексу». Перше речення роману є знахідкою для синтаксистів і має такий вигляд: «Ще не сьогоднi, каже вона собi. Нi, ще не сьогоднi. В кухнi - крихiтнiй eat-in kitchen (холодильник, електроплитка, шафки з абияк учепленими дверцятами, що наврипились, iно вiдвернешся, безсило вiдхилятися, як щелепа на вже-несамовладному обличчi, i все це вiдгороджено невисоким дощаним стояком, щось нiби шинквасом, - на нього можна просто з тої вузесенької обори подавати до кiмнати - аякже, чому нi! - ну хоч би вранiшню каву, або на обiд - пiдсмажене курча, таке, як ото в телерекламах: золотаво зашкрумiле, мерехке од спiлих сокiв, iз грайливо пiдiбганими нiжками вмощене на лапатих листках салати, засмажене курча завжди виглядає щасливiшим од живого, просто промениться чудесним, смаглим рум'янцем з утiхи, що зараз його з'їдять, - можна також подавати який-небудь джус, чи джин з тонiком у високих товстобоких шклянках, можна з льодом, кубики, коли набирати, смiшно поторохкують, можна й без льоду, взагалi, можливостей безлiч, треба тiльки одного - щоб хтось сидiв по той бiк їхньої довбаної загороди, в якiй, здається, завелася мурашва, бо по стiльницi раз у раз повзе щось, що в гiгiєнiчному американському домi не повинно би повзати, та i в неамериканському теж, - хтось, кому ти це все добро мала б, сяючи журнальною усмiшкою, з кухнi подавати, позаяк же там нiхто не сидить i сидiти не збирається, то ти наповажилась була воздвигнути на стояковi iмпровiзований зимовий сад iз двох безневинних вазонiв - три тижнi тому, коли ти сюди вселилася, то були: пишна темнозелена кучма в жовтогарячих квiтах - раз, i рясне намисто лискучих, схожих на пластиковi, червоних бубок на високих стеблах з елегантно завуженим листям - два; зараз обидва вазони мають такий вигляд, нiби цi три тижнi їх день у день поливалося сiрчаною кислотою, - на мiсцi буйної кучми клаповухо звисають кiлька пожовклих листочкiв з нерiвно обгорiлими краями, а колишнi тугi червонi намистини щодалi, то бiльше нагадують сушену шипшину, навiщось поначiплювану на рудi цурупалки, - найсмiшнiше, що ти якраз не забувала, поливала свiй "зимовий сад", ти плекала його, як учив Вольтер, еге ж, ти хотiла чогось живого в цiй черговiй, казна-якiй з ряду-йому-же-несть-кiнця, тимчасовiй хатi, де бруди всiх попереднiх винаймачiв невiдмивно повсякали в кожну шпарину, так що ти й не бралася їх вiдмивати, - але подлi американськi бур'яни виявилися занiжнi на твою депресiю, що незбовтана гусне в цих чотирьох стiнах, взяли й здохли, поливай не поливай, - а ти ще хочеш, щоб тебе держалися люди!), - так ось, у кухнi з глумливо глупим бульканням скапує вода в раковину, i нiчим перекрити цей звук - навiть касети на поставиш, бо портативний магнiтофончик також чомусь вийшов з ладу». За рахунок такого структурного ускладнення вже на самому початку текст дуже важко сприймається. Через обсяг речення не зрозуміло, до якої думки воно веде. Даний уривок позбавлений логічної оповіді, він відбиває потік свідомого/підсвідомого героїні. Змінюється основна особа оповіді: вона – ти – я. Зв’язок побутового опису, внутрішніх переосмислень героїні, інтертекст (Вольтер) як художню функцію важко вловити.
Іншим прикладом літератури для філологів від філолога є «Дзеньки-бреньки» В. Даніленка. На відміну від тексту О. Забужко, тут прийом плину непритомності відсутній. Проте є інші ознаки: використання для стилізації мовлення Нестора під давньоруську мову («Руці дрожашася, язик посинєши. Аще би йшов на Боричів узвіз, да веселяшася зді молодьож»), згадування у творів діячів давньої української літератури (Лазар Баранович, Касіян Сакович, Русін з Кросна, Транквіліон Ставровецький, Феофан Прокопович тощо), згадування «мовознавчого» проривного Г, подробиці з особистого життя письменників, про що, як правило, пересічений читач не знає (наприклад, стосунки Марка Вовчка з Тургенєвим та Кулішом) та ін.
Х – літера, з якої починаються слова, що часто використовуються у лексико-стилістичній манері сучасних письменників. Такі лексеми належать до ненормативної лексики. Можуть бути іменниками, прикметниками та дієсловами. Наприклад: «Якого хуя? – розважливо запитав його Травмований» (Жадан «Ворошиловград») – тут використовується як елемент розмовного мовлення. Або: «І все. І виходжу поруч із «Дитячим світом» тільки з іншого боку – не від пам'ятника Дзержинському, а від пам'ятника Хуїнському» (Ю. Андрухович «Московіада») - скоріш за все, тут наявний мовний прийом – перекручування слова, схоже до попереднього, в даному випадку з негативним відтінком роздратування або огидою.
Ц – звук, що в японський складовій абетці фонетичного ряду [т] у сполученні із звуком [у] утворюють склад つ[цу]（до чого це тут, незрозуміло абсолютно, проте типово у постмодерному стилі）
Ч – ситуація та ж сама (що поробиш), як і з попередньою літерою, але тепер т+і=[чі]ち.
Шок або епатаж – невід'ємний компонент сучасної літератури взагалі. Виявляється у надреалістичних, наднатуралістичних деталізованих описах, нерідко еротичних або порнографічних, використанні брутальної лайки, зображенні соціального дна тощо. Найяскравіший представник – Л. Подерев’янський (шокоепатує настільки, що після двох-трьох речень далі читати неможливо). Наприклад: «От бач, злякався, йобаний сцiкун. Вiн обiсцяв мене на полюваннi, коли я мiцно спав. Пiдступною рукою вiн в ухо спрямував брудного хуя. I скоцапиздило моe прекрасне тiло смертельная гангрена. Помсти хочу! Побачить цю падлюку на парашi, за грою в пiвника з неголеним убивцей, або в конторi сраним iнженером, або у юртi раком на пiдлозi татари шоб його eбали в жопу!» Шок від творі даного автора викликаний необмеженою кількістю ненормативної лексики, вульгаризації висловлювань. Також «шокову» характеристику мають описи статевих актів у прозі О. Ульяненка і Ю. Покальчука.
Щ - див. літеру И.
Ь - …
До такого ще сучасна література не дійшла.
Юрій (також Юрко) – найпоширеніше знакове, можна сказати, ім’я сучасної української літератури. Представники: Андрухович, Іздрик, Винничук, Покальчук.
Ю. Андрухович – «патріарх» угрупування «Бу-Ба-Бу», один із представників станіславського феномену, поет, прозаїк, перекладач etc. Автор поетичних збірок: «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Екзотичні птахи і рослини з додатком „Індія“: Колекція віршів» (1997), «Пісні для мертвого півня» (2004), «Листи в Україну» (2013), романів «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «Дванадцять обручів» (2003), «Таємниця. Замість роману» (2003) та ін. Основний напрям – постмодернізм. Ключові прийоми: карнавал, гра, іронія, буфонада, фарс, бурлеск тощо.
Ю. Винничук - автор збірки поезій «Відображення» (1990), збірки прози «Спалах» (1990), «Вікна застиглого часу» (2001), «Місце для Дракона» (2002), вибраного в англійському перекладі «The windows of time frozen» (2000), повістей: «Ласкаво просимо в Щуроград» (1992), «Діви ночі» (1992), «Житіє гаремноє» (1996), романів «Мальва Ланда» (2000) і «Танґо смерті» (2012), краєзнавчих книг: «Легенди Львова» (1999), «Кнайпи Львова» (2000), «Таємниці львівської кави» (2001), міфологічної енциклопедії «Книга бестій» (2003). Упорядник антологій української фантастики XIX століття «Огнений змій» (1989), української літературної казки XIX століття «Срібна книга казок» (1993), «Весняні ігри в осінніх садах» (2005), «Зачароване місце» (2006), «Ги-ги-и» (2007), «Груші в тісті» (2010) тощо. З 2006 р. — головний редактор газети «Post-Поступ». У 2012 отримав відзнаку «Золотий письменник України». У 2005 році роман Винничука «Весняні ігри в осінніх садах» був відзначений премією Книга року Бі-Бі-Сі, у 2012 - «Танґо смерті».
Ю. Іздрик – прозаїк, поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту «Четвер». Живе і працює у Калуші. Автор повісті «Острів Крк» (1994), поетичної збірки «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романів «Воццек» (1996, 1997), «Подвійний Леон» (2000) і «АМтм» (2004), збірки есеїв «Флешка» (2007), «Таке» (2009), «Underwor(l)d» (2011), «Іздрик. Ю» (2013), низки повістей, оповідань, статей з культурології та літературознавства. Іздрик — один із представників станіславського феномену. Ключові прийоми: нонселекція, ризома.
Ю. Покальчук — письменник, перекладач, науковець, кандидат філологічних наук, голова міжнародного відділу Спілки письменників України. Був членом літературного гурту «Пси святого Юра». Організатор і керівник музичного гурту «Вогні великого міста», який виконує пісні на його тексти. У колишньому СРСР був першим перекладачем творів славетного аргентинського письменника-культуролога Хорхе Луїса Борхеса. Перекладав Хемінгуея, Селінджера, Борхеса, Кортасара, Амаду, Маріо Варгаса Льйосу, Кіплінга, Рембо та багато інших, написав 17 художніх книг. Знав понад десяток іноземних мов. Автор літературно-критичних праць, 5 збірників поезій, 15 збірників повістей та оповідань, роману «І зараз, і завжди…» (1980, 1981, 1985), книги «Українці у Великій Британії» (1999), перекладів творів Ж. Амаду, Х. Л. Борхеса, Х. Кортасара, Р. Кіплінга, А. Рембо та ін., публіцистичних статей. Праця "Сучасна латиноамериканська проза" (1978) за радянських часів була єдиною україномовною монографією про латиноамериканську літературу.
Його твори належать до еротичного дискурсу в український літературі («Таксі блюз» (2003), «Заборонені ігри» (2005), «Паморочливий запах джунглів» (2005), «Хулігани» (2006), «Кама Сутра» (зібрання творів) (2007) та ін.).
Язичництво – один з компонентів сучасної української літератури. Виявляється у текстах в елементах народної демонології (Ю. Андрухович), віруваннях, традиціях, архаїчних ритуалах тощо (В.Герасим’юк, І. Римарук, Т. Федюк). Багатьма язичницькими елементами пронизана збірка В. Герасим’юка «Поет у повітрі». У більшості поезій, в яких представлений цей аспект, поганство переплітається із християнством. Язичницькі вірування тут постають як один з компонентів пам’яті української нації, які складають мозаїку існування людини і поета-пам’яті зокрема. Актуальність язичництва чітко простежується у поезії «(Із циклу «Отави кольору місяця»)». Тут фігурують різноманітні елементи народної демонології, в тому числі й назва свята: «Ще лиш Купала. Папороть. Полин». Лінія збереження давньої культури відбивається у рядках:
Жінки полин ще носять під пахвами.
Ще папороть беру з жіночих спин у мову звироднілу.
Мову навіть.
Посилюючі частки ще і навіть вказують на доречність цих елементів і сьогодні. У рядку
«Полин поганський в небесах» можна припустити переплетіння язичницького (полин) із християнським (небеса), і таким чином, поганська традиція облагороджується.
終わる
